Справа № 490/1/21
нп 2/490/2184/2021
Центральний районний суд м. Миколаєва
30 березня 2021 року м. Миколаїв
Центральний районний суд міста Миколаєва у складі головуючого судді Саламатіна О.В., за участю секретаря судового засідання Ковальової Л.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження в м. Миколаєві цивільну справу за позовною заявою Комунального підприємства Миколаївської міської ради «Миколаївелектротранс» до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, -
31.12.2020 року до Центрального районного суду м. Миколаєва надійшла позов заява Комунального підприємства Миколаївської міської ради «Миколаївелектротранс» до ОСОБА_1 , в якій позивач просить стягнути з відповідача 20 905 грн. 04 коп. грошових коштів та 2 118 грн. 00 грн. по сплаті судового збору.
В обґрунтування вимог посилається на те, що у березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до КП ММР «Миколаївелектротранс» про визнання незаконними та скасування наказів та поновлення на роботі.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 26.06.2020 року вищезазначений позов задоволено частково. На виконання вказаного рішення КП ММР «Миколаївелектротранс» видано наказ № 333/К від 03.07.2020 року про поновлення на роботі ОСОБА_1 , скасовано наказ про звільнення ОСОБА_1 від 12.03.2019 року № 123/К, та його поновлення на робочому місці водія тролейбуса з 13.03.2019 року.
Крім того, відповідачу було сплачено середній заробіток за один місяць в сумі 7 118,19 грн.
У зв'язку з тривалою перервою (більше одного року) в практичній роботі з керування рухомим складом міського електротранспорту ОСОБА_1 було запрошено на атестаційну комісію для вирішення його питання щодо його допуску до роботи. Проте, відповідач на засідання комісії не з'явився, іспит з теоретичних знань та практичних навичок не склав.
На підставі заяви відповідача від 14.07.2020 року, КП ММР «Миколаївелектротранс» було видано наказ № 347/К від 15.07.2020 року про припинення трудового договору (контракту) з ОСОБА_1 , водієм тролейбусу ІІІ класу, на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням.
В день звільнення відповідачу було виплачено грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку в розмірі 13 786,85 грн.
Постановою Миколаївського апеляційного суду скасовано вищезазначене рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 26.06.2020 року та ухвалено нове, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до КП ММР «Миколаївелектротранс» про визнання незаконними та скасування наказів та поновлення на роботі.
Позивач зазначає, що правові підстави для отримання відповідачем середнього заробітку та компенсації за невикористану відпустку відпали, отже грошові кошти в сумі 20 905,04 грн. підлягають поверненню.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.01.2021 року головуючим суддею по даній справі визначено суддю ОСОБА_2 .
Ухвалою судді Центрального районного суду м. Миколаєва Саламатіна О.В. від 25.01.2021 року, після отримання інформації щодо зареєстрованого місця проживання відповідача, прийняти вказану позовну заяву до розгляду та відкрити провадження. Розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням сторін.
Відповідно до ч. 5 ст. 274 ЦПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Так, 02.02.2021 року до канцелярії суду надійшов відзив на позов від відповідача, де він просить суд відмовити повністю у задоволенні позовних вимог.
У відзиві зазначає, що правовою підставою позову позивач зазначає ч. 1 ст. 1212 ЦК України. проте дана підстава не може бути застосована до правових відносин, які склались між сторонами. У відповідача відсутнє майно позивача, в грошові кошти не підпадають під визначення майна у розумінні ст. 1212 ЦК України.
Посилається, що відповідачу була виплачена позивачем заробітна плата як засіб для існування добровільно, що з боку відповідача не вбачається жодних дій, які б свідчили про недобросовісність з його сторони, а тому позивачу має бути відмовлено на підставі ч. 2 ст. 1215 ЦК України.
Крім того зазначає, що позовна заява підписана особою - виконуючим обов'язки директора підприємства ОСОБА_3 , який призначений на цю посаду в порушення вимог чинного законодавства, а тому він є нелегітимним і всі його розпорядження є нікчемним.
08.02.2021 року до канцелярії суду надійшло клопотання від представника позивача про долучення документів, що підтверджують повноваження підписанта позовної заяви.
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 26.06.2020 року по справі № 487/2196/19 частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до Комунального підприємства Миколаївської міської ради «Миколаївелектротранс» та визнано неправомірними та скасовано рішення атестаційної комісії від 26.02.2019 року відносно ОСОБА_1 , наказ № 41/А від 27.02.2019 в частині накладення дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення премії 100% на ОСОБА_1 , наказ Комунального підприємства Миколаївської міської ради «Миколаївелектротранс» № 123/к від 12.03.2019 року «Про припинення трудового договору (контракту)». Поновлено ОСОБА_1 на посаді водія тролейбуса 3-го класу Комунального підприємства Миколаївської міської ради «Миколаївелектротранс» з 12.03.2019 року. Стягнуто з Комунального підприємства Миколаївської міської ради «Миколаївелектротранс» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 12.03.2019 року по 25.06.2020 року в розмірі 133 378,84 (стотридцять три тисячі триста сімдесят вісім) грн. 84 коп. без врахування обов'язкових зборів, податків та платежів.
Наказом № 333/К виконуючого обов'язки директора підприємства Євтушенко В.В. від 03.07.2020 року на виконання зазначеного рішення Заводського районного суду м. Миколаєва скасовано наказ про звільнення ОСОБА_1 від 12.03.2019 року за № 123/К; поновлено ОСОБА_1 на робочому місці водія тролейбуса; наказано головному бухгалтеру виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць.
Поряд з цим, з копії відомостей розподілу виплат від 06.07.2020 року та платіжного доручення № 2406 від 06.07.2020 року вбачається, що КП ММР «Миколаївелектротранс» виплатило ОСОБА_1 заробітну плату в розмірі 7 118,19 грн.
14.07.2020 року ОСОБА_1 надав позивачу заяву про його звільнення за власним бажанням.
Наказом КП ММР «Миколаївелектротранс» № 347/К від 15.07.2020 року ОСОБА_1 звільнено 15.07.2020 року за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України.
Згідно копії відомостей розподілу виплат від 15.07.2020 року, відповідачу було нараховано 13 786 грн. 85 коп. заробітної плати звільненим за липень.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 12.10.2020 року вищезазначене рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 26.06.2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову до Комунального підприємства Миколаївської міської ради «Миколаївелектротранс» про визнання незаконними та касування наказів і рішень, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Згідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Зі змісту цієї норми вбачається, що зобов'язання у зв'язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом.
За правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до статті 1215 ЦК України не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; інше майно, якщо це встановлено законом.
Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).
Припинення, розірвання трудового договору пов'язано зі звільненням працівника.
З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.
До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв'язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.
Такий правовий висновок викладений у поставні Верховного суду у складі Об'єднаної палати касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15.
За такого, середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 7 118 грн. 19 коп, виплачений ОСОБА_1 підлягає стягненню на підставі ст. 1212 ЦК України.
Щодо вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача виплаченої грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку в розмірі 13 786 грн. 85 коп. на підставі ст. 1212 ЦК України, судом встановлено наступне.
Відповідно до ст.ст. 74, 79 КЗпП України, громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткова) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.
Згідно ст. 83 КЗпП України, а також ст. 24 ЗУ «Про відпустки», у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.
Отже, грошова компенсація за невикористану щорічну відпустку, в розумінні статті 2 ЗУ «Про оплату праці», є складовою частиною заробітної плати.
Судом також враховано положення ст. 1215 ЦК України, якою передбачено, що не підлягає поверненню безпідставно набуті, зокрема, заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
Таким чином, вимога щодо стягнення з відповідача виплаченої грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку в розмірі 13 786 грн. 85 коп. на підставі ст. 1212 ЦК України, задоволенню не підлягає, оскільки вона була здійснена позивачем добровільно, без рахункової помилки і за відсутності недобросовісності з боку відповідача.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу, якщо про це не звертаються сторони.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, у тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Інші доводи сторін, які наведені у позові та відзиві до позову, в межах наданих сторонами доказів, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.
Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Поряд з цим, у відповідності до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Позивачем при поданні позову до суду сплачено судовий збір у сумі 2 118,00 грн., що підтверджено платіжним дорученням, яке міститься у матеріалах справи. Таким чином, з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, що становитиме 721,17 грн. (7 118,19 грн : 20 905,04 грн. х 2 118,00 грн.).
Керуючись ст.ст. 12, 13, 89, 141, 263-265, 268, 274-279 ЦПК України суд, -
Позовну заяву Комунального підприємства Миколаївської міської ради «Миколаївелектротранс» (код ЄДРПОУ 03328468, адреса: 54020, м. Миколаїв, вул. Андреєва-Палагнюка, 17) до ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) про стягнення грошових коштів - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Комунального підприємства Миколаївської міської ради «Миколаївелектротранс» грошові кошти в розмірі 7 118 (сім тисяч сто вісімнадцять) грн. 19 коп.
У задоволенні позовних вимог в іншій частині - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Комунального підприємства Миколаївської міської ради «Миколаївелектротранс» суму сплаченого судового збору в розмірі 721 (сімсот двадцять одна) грн. 17 коп.
Рішення може бути оскаржено до Миколаївського апеляційного суду через Центральний районний суд м. Миколаєва шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О.В. Саламатін