31 березня 2021 року Справа № 160/61/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бондар М.В, розглянувши у спрощеному (письмовому) провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Тернівського міського сектору ГУ Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправною відмову та зобов'язати вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Тернівського міського сектору ГУ Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (далі - ГУ ДМС України в Дніпропетровській області, відповідач), в якій просить:
- визнати протиправною відмову Головного управління Державної міграційної служби (ГУ ДМС) України в Дніпропетровській області в особі Тернівського міського відділу ГУ ДМС у Дніпропетровській області у вклеюванні фото ОСОБА_1 по досягненню 45 річного віку до паспорту громадянина України у формі книжечки серія НОМЕР_1 , який виданий Тернівським МВ УМВС України в Дніпропетровській області 10 листопада 1999 року відповідно до Положення про паспорт громадянина України № НОМЕР_2 ;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Тернівського міського відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області вклеїти фото ОСОБА_1 по досягненню 45 річного віку до паспорту громадянина України у формі книжечки серія НОМЕР_1 , який виданий Тернівським МВ УМВС України в Дніпропетровській області 10 листопада 1999 року відповідно до Положення про паспорт громадянина України № 2503-ХІІ.
В обґрунтування позову зазначено, що у зв'язку із досягненням 45-ти річного віку, позивач звернулась із заявою до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області в особі Тернівського міського сектору ГУ ДМС України в Дніпропетровській області, зазначивши, що не має наміру оформлювати паспорт у формі пластикової ID-картки через релігійні переконання та не звертається за обміном свого паспорта на паспорт у формі пластикової картки типу ID-1. У заяві позивач просила вклеїти нове фото у паспорт позивача зразка 1994 року та надала до заяви дві фотокартки та паспорт. Відповідач надав відповідь, у якій відмовив внаслідок пропуску місячного строку звернення із заявою про вклеювання фотокартки у зв'язку із досягненням 45-ти річного віку. Позивач вважає такі дії відповідач протиправними та такими, що порушують конституційне право позивача реалізувати своє волевиявлення щодо отримання нею не забороненої форми паспорту громадянина України.
Ухвалою суду від 11.01.2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи в порядку статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України.
Від представника відповідача надійшов відзив на позов, у якому відповідач просив суд відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування своїх заперечень представник відповідача зазначив, що у листопаді 2020 року до Тернівського міського відділу ГУ ДМС України в Дніпропетровській області надходило звернення від позивача, з проханням "вирішити питання щодо вклеювання фото у паспорт по досягненню 45-річного віку". Тернівським міським відділом Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області заявнику було надано 05.12.2020 року відповідний лист-відповідь, яким роз'яснено порядок вклеювання фотокарток та обміну паспорта громадянина України відповідно до норм чинного законодавства. Крім того, зазначено, що чинним на момент виникнення спірних правовідносин законодавством передбачено обмін паспорта громадянина України на ID-картку у разі пропуску місячного строку звернення із заявою про вклеювання фотокартки у зв'язку із досягненням 45-річного віку. Позивач такий строк пропустила.
Виходячи з положень статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд адміністративної справи здійснено у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.
Дослідивши матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 24.11.2020 року позивач звернулась із заявою до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області в особі Тернівського міського відділу ГУ ДМС України в Дніпропетровській області. В заяві позивач просила вклеїти фото в існуючий паспорт у формі книжки серії НОМЕР_1 у зв'язку з досягненням нею 45-річного віку, крім того, позивач відмовилась отримати паспорт нового зразка, через релігійні переконання.
До означеної заяви позивач додала паспорт громадянина України та дві фотокартки розміром 3,5*4,5 см.
Листом від 05.12.2020 року №1239/К-9 ГУ ДМС України в Дніпропетровській області в особі Тернівського міського відділу ГУ ДМС України в Дніпропетровській області надано відповідь на заяву позивача, у якій зазначено, що вклеювання фото до паспорта громадянина України по досягненню 45-річного віку, який має паспорт зразка 1994 року здійснюється не пізніше ніж через місяць після досягнення відповідного віку, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року №302 "Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України" (надалі також - Постанова №302), якою затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України (надалі також - Порядок №302). Крім, того зазначено, що з метою вклеювання фотокартки до паспорту зразка 1994 року, позивачу необхідно надати рішення суду, що набрало законної сили, про зобов'язання територіального підрозділу ГУ ДМС України вклеїти фотокартку при досягненні 45 річного віку до паспорта громадянина України зразка 1994 року.
Вважаючи відмову протиправною, позивач звернулась до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Згідно із статтею 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Положення Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується.
Із зазначених конституційних норм слідує, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Положенням статті 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Рішенням Конституційного Суду України від 20.01.2012 №2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення частини другої статті 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Таким чином, конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується з Європейською конвенцією з прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція), яка згідно із статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійсненні цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
"Приватне життя" охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (п.25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (п.61 рішення ЄСПЛ від 29.04.2001 у справі "Прітті проти Сполученого Королівства" ("Pretty v. United Kingdom", заява №2346/02)).
Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося "згідно із законом", не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (п.45 рішення ЄСПЛ у справі "Ельсхольц проти Німеччини" ("Elsholz v. Germany", заява № 25735/94)).
Враховуючи вищенаведене, особа не може зазнавати безпідставного втручання в особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Статтею 5 Закону України "Про громадянство України" до документів, що підтверджують громадянство України, віднесено паспорт громадянина України.
Відповідно до частини 1 статті 13 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" №5492-VI від 20.11.2012 року (далі - Закон №5492-VI) документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються, зокрема, на: 1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України.
Частинами 1, 2, 4, 5 статті 14 Закону 5492-VI передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України (частина 1 статті 21 Закону №5492-VI).
Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв'язку з неможливістю їх реалізації.
Відповідно до пунктів 3, 6, 8 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України №2503-XII від 26.06.1992 року, бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення. Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.
Водночас, пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року №302 "Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України" (надалі також - Постанова №302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України (надалі також - Порядок №302).
За змістом пункту 2 Постанови №302 із застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру запроваджено:
- з 1 січня 2016 року оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 р. № 2503-XII;
- з 1 листопада 2016 року оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.
Відповідно до абзацу 6 пункту 3 Постанови №302 (набрав чинності з 07.06.2019 року) Державна міграційна служба до законодавчого врегулювання питання завершення оформлення та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року здійснює оформлення та видачу таких паспортів у порядку, встановленому Міністерством внутрішніх справ, громадянам України, щодо яких прийнято рішення суду, що набрало законної сили, про зобов'язання Державної міграційної служби оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року.
В силу вимог підпункту 6 пункту 6 Порядку №302, якщо особа досягла 25- чи 45-річного віку та не звернулася в установленому законодавством порядку не пізніше як через місяць після досягнення відповідного віку для вклеювання до паспорта зразка 1994 року нових фотокарток, здійснюється обмін паспорта.
Пунктом 131 Порядку №302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, який міститься у паспорті, вноситься інформація, а саме: біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи, що за своєю суттю є персональними даними.
Як встановлено судом, позивач, звертаючись до відповідача із заявою про вклеювання фотографії у паспорт в формі книжечки відмовилась від отримання біометричного паспорта за релігійними переконаннями.
Статтею 2 Закону України "Про захист персональних даних" (далі - Закон №2297-VІ) визначено, що персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
Згідно частин 5 та 6 статті 6 вказаного Закону №2297-VІ обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.
Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.
Водночас, законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює не якість закону та порушення конституційних прав такої особи.
Реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
У статті 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06 липня 2010 року № 2438-VI, зазначено: Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст. 5 і 6 цієї Конвенції.
Норми Закону №5492-VI на відміну від норм Положення № 2503-XII не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на наявність паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім'я та по-батькові та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було встановлене законом) не було необхідним у демократичному суспільстві у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я, що становить порушення статті 8 Конвенції.
Будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як заборона на вклеювання фото у паспорт у формі книжечки, законодавством не передбачено.
Крім того, відповідно до статті 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
У постанові від 19.09.2018 року у справі № 806/3265/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду також зробила висновок, що законодавець, приймаючи Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України» від 14.07.2016 року №1474-VІІІ, яким внесено зміни до Закону №5492-VI, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими і виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституції України та не допускати жодної дискримінації у залежності від часу виникнення правовідносин з отриманням паспорта громадянина України.
Таким, чином Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові фактично дійшла висновку, що відповідно до законодавства особа має право вибору: мати паспорт у формі книжечки або ID-картки.
На час звернення позивача до відповідача діяло два нормативних акта: Положення про паспорт № 2503-XII і Постанова № 302, відповідно до яких особи, які раніше отримали паспорт, не зобов'язані звертатися за його обміном, при досягненні відповідного віку органи УДМС проводять вклеювання фотографії, тоді як особи, які змінили прізвище, чи у яких відбулися інші зміни персональних даних, зобов'язані отримувати новий паспорт у формі картки, який має обмежувальний термін 10 років (частина 3 статті 21 Закону № 5492-VI), до якого вноситься більше персональних даних та який має унікальний номер запису у Реєстрі. При цьому, у жодному нормативно-правовому акті не зазначено, з якою метою встановлені такі обмеження, і чи є вони необхідними у демократичному суспільстві. Оскільки дії відповідачів розглядаються як дії держави в цілому, і такі дії порушують основоположні права громадянина, то вони визнаються протиправними.
Однак, законодавець встановив необхідність вклеювання нового фото до паспорта громадянина України зразка 1994 року при досягненні особою 45 років.
Як слідує із матеріалів справи, позивач звернулась із відповідною заявою з пропуском місячного строку, встановленого підпунктом 6 пункту 6 Порядку №302. Разом з тим, в заяві щодо вклеювання до паспорта громадянина України зразка 1994 року нової фотокартки зазначила, що відмовляється від отримання паспорту у формі ID-картки у зв'язку з релігійними переконаннями.
На переконання суду, за наявності норми, що регулює можливість/необхідність вклеювання нового фото у паспорт громадянина України у формі книжечки при досягненні певного віку, недоцільно позбавляти особу такого права лише у зв'язку із пропуском нею строку звернення та враховуючи, що така особа не має бажання отримувати паспорт нового зразка і це не спричиняє загрозу національній безпеці, економічному добробуту або правам людини.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд від 12.02.2020 року у справі №640/7769/19.
Суд зазначає, що наявність в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 197 КУпАП, є підставою для складення уповноваженими особами протоколу про адміністративне правопорушення та притягнення позивача до адміністративної відповідальності, однак не може слугувати причиною обмеження її прав та свобод.
Відтак, застосування відповідачем норми підпункту 6 пункту 6 Порядку №302, є, по суті, примушуванням позивача до обміну паспорта у формі книжечки на паспорт у формі ID-картки, що суперечить її релігійним переконанням, а, отже, обмежує права й свободи позивача.
Виходячи із вищенаведених висновків, позбавлення позивача користуватися паспортом у традиційній формі - у вигляді книжечки, а також її побоювання, що отримання паспорта у виді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.
Таким чином, відповідачем протиправно було відмовлено позивачу у вклеюванні до паспорта громадянина України зразка 1994 року, нової фотокартки у зв'язку з досягненням 45 років.
Аналогічна правова позиція викладена у рішенні Верховного Суду від 05.12.2019 у справі №420/270/19.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
З системного аналізу положень чинного законодавства України, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обгрунтованими, а позов таким, що підлягає задоволенню у повному обсязі.
Проте, суд зазначає, що позивачем в позовній заяві помилково зазначено відповідача в особі Тернівського міського сектору ГУ Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, тоді як відмова була надана Тернівським міського відділом ГУ Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
У відповідності до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору за подання позову до суду в розмірі 840,80 грн., що підтверджується квитанцією №10 від 07.12.2020 року.
Отже, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДМС у Дніпропетровській області підлягає стягненню сплачений судовий збір у розмірі 840,80 грн.
На підставі викладеного, керуючись статтями 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: відсутній) до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Тернівського міського відділу (адреса: 49000, м. Дніпро, вул. В.Липинського, б.7; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 37806243) про визнання протиправною відмову та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправною відмову Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Тернівського міського відділу у вклеюванні фото Константинової Євгенії Миколаївни по досягненню 45-річного віку до паспорту громадянина України у формі книжечки серія НОМЕР_1 , який виданий Тернівським МВ УМВС України в Дніпропетровській області 10 листопада 1999 року.
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Тернівського міського відділу вклеїти фото ОСОБА_1 по досягненню 45-річного віку до паспорту громадянина України у формі книжечки серія НОМЕР_1 , який виданий Тернівським МВ УМВС України в Дніпропетровській області 10 листопада 1999 року.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області судові витрати у розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 частини 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя М.В. Бондар