Постанова
Іменем України
29 березня 2021 року
м. Київ
справа № 761/21893/18
провадження № 61-13945св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Одарченко Наталія Іванівна, про визнання права власності на спадкове майно за заповітом, визнання недійсними свідоцтва про право власності та договору довічного утримання
за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,
1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, уточнивши який просила визнати договір довічного утримання від 23 вересня 2014 року № 1078, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , недійсним; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 11 вересня 2014 року реєстраційною службою Головного управління юстиції в м. Києві, індексний номер 26691467, зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30 серпня 2014 року, номер запису про право власності 6967535, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 451473480000 на ім'я ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 44,8 кв. м; визнати за нею право власності на спадкове майно за заповітом ОСОБА_4 від 23 червня 2009 року, а саме: двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 .
Позов мотивований тим, що ОСОБА_4 і ОСОБА_3 є батьками сторін, які під час шлюбу придбали в ЖБК «Політехнік» спірну квартиру. Ордер оформлений на ім'я ОСОБА_5 .
23 червня 2009 року ОСОБА_4 складено заповіт, яким він заповів усе своє майно в рівних частинах позивачу та відповідачу.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
ОСОБА_3 подала нотаріусу заяву про відмову від отримання обов'язкової частки у спадщині та заяву, в якій зазначила, що не претендує на отримання права власності на майно, придбане нею разом з ОСОБА_4 . Відповідач подав заяву про відмову від спадщини після смерті батька на користь позивача.
Позивач прийняла спадщину після смерті батька, в тому числі і те майно, що було спільною сумісною власністю батька і матері, отримавши свідоцтво про право на спадщину на все майно, крім спірної квартири, оскільки в ній проживав її брат з матір'ю, через що вона не квапилась оформлювати право власності на це майно.
ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_3 , після її смерті позивач звернулася із заявою до приватного нотаріуса для отримання свідоцтва про право на спадщину на спірну квартиру, де дізналася про існування договору довічного утримання від 23 вересня 2014 року, відповідно до якого мати передала відповідачу у власність спірну квартиру, отримавши свідоцтво про право власності на цю квартиру на підставі ордера.
Оскільки її мати відмовилася від права на спадщину після смерті ОСОБА_4 , тому вона втратила право на отримання свідоцтва про право власності на цю квартиру. Крім того, договір довічного утримання укладено в той час, коли квартира входила до спадкової маси після смерті батька за заповітом та була прийнята нею разом з іншим спадковим майном.
Ураховуючи наведене, позивач просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішень суду першої інстанції
Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 16 січня 2019 року в задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивоване відсутністю доказів на підтвердження того, що мати позивача відмовилася від права власності на спірну квартиру, а тому всі подальші дії, вчинені ОСОБА_3 щодо цієї квартири, не суперечать вимогам чинного законодавства. Крім того, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 травня 2018 року встановлені обставини, зокрема те, що на час прийняття ОСОБА_1 спадщини за заповітом спірна квартира спадкодавцю ОСОБА_4 не належала, а тому до спадкової маси не входила. Встановлені судом обставини є преюдиційними у цій справі.
Короткий зміст рішення апеляційного суду
Київський апеляційний суд постановою від 11 червня 2019 року рішення Шевченківського суду міста Києва від 16 січня 2019 року скасував, ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив. Визнав недійсним договір довічного утримання від 23 вересня 2014 року № 1078, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 . Визнав недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 11 вересня 2014 року реєстраційною службою Головного управління юстиції в м. Києві, індексний номер 26691467, зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30 серпня 2014 року, номер запису про право власності 6967535, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 451473480000, на ім'я ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 44, 8 кв. м. Визнав за ОСОБА_1 право власності на спадкове майно за заповітом ОСОБА_4 від 23 червня 2009 року, а саме на спірну квартиру. Вирішив питання про судові витрати у справі.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірна квартира набута ОСОБА_3 під час шлюбу з ОСОБА_4 , а тому перебувала в їх спільній сумісній власності відповідно до закону. Оскільки спадкоємці ОСОБА_4 - ОСОБА_3 і ОСОБА_2 відмовилися від належної їм частини спадкового майна, єдиною особою, яка прийняла спадщину, є ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
Верховний Суд постановою від 19 лютого 2020 року постанову Київського апеляційного суду від 11 червня 2019 року скасував, справу направив на новий розгляд до апеляційного суду.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що висновок апеляційного суду про віднесення спірної квартири до спільної сумісної власності ОСОБА_3 і ОСОБА_4 є передчасним, оскільки суд дійшов такого висновку, не встановивши правову підставу набуття ОСОБА_3 у власність спірного майна та не врахувавши висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 18 грудня 2013 року у справі № 6-138цс13.
Крім того, 22 травня 2018 року рішенням Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/22294/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права власності, визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним суд дійшов висновку, що в задоволенні первісного позову слід відмовити, оскільки на час прийняття позивачем спадщини за заповітом, складеним її батьком, спірна квартира спадкодавцю ОСОБА_4 не належала, тому до спадкової маси не входила. Однак суд апеляційної інстанції, дослідивши це рішення, не з'ясував, чи набуло воно чинності, та не надав правової оцінки з точки зору доведеності чи недоведеності встановлених ним обставин.
Короткий зміст рішення апеляційного суду
Київський апеляційний суд постановою від 12 серпня 2020 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 січня 2019 року скасував, ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково. Визнав частково недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 11 вересня 2014 року реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві, індексний номер 26691467, зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30 серпня 2014 року, номер запису про право власності 6967535, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 451473480000, на ім'я ОСОБА_3 , на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 44,8 кв. м. Визнав частково недійсним договір довічного утримання від 23 вересня 2014 року № 1076, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , в частині 1/2 частини вказаної квартири. Визнав за ОСОБА_1 право власності на спадкове майно за заповітом ОСОБА_4 від 23 червня 2009 року, а саме на 1/2 частину спірної квартири. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, частки кожного із подружжя у праві власності на неї є рівними. Зі смертю ОСОБА_4 на належну йому 1/2 частину спірної квартири відкрилася спадщина. Оскільки спадкоємці ОСОБА_4 - ОСОБА_3 і ОСОБА_2 відмовилися від належної їм частини спадкового майна, то єдиною особою, яка прийняла спадщину після його смерті є ОСОБА_1 . Висновок суду при ухваленні рішення суду у справі № 761/22294/17 є правовою оцінкою, наданою судом певним фактам, тому не є обов'язковим при розгляді цієї справи.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву на неї, їх узагальнені аргументи
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у липні 2019 року, ОСОБА_2 просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 11 червня 2019 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник зазначає застосування судом норм права без урахування правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц та постановах Верховного Суду від 04 квітня 2020 року у справі № 201/17947/17-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 761/41071/19.
Також заявник вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Касаційна скарга мотивована тим, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України.
Ухвалюючи рішення по суті заявлених вимог, суди не перевірили наявність підстав для застосування пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки у справі № 761/22294/17, в якій Шевченківський районний суд м. Києва ухвалив рішення від 22 травня 2018 року, і у цій справі співпадають сторони, предмет і підстави позовів.
Крім того, позивач не заявляла вимог про визнання спірної квартири спільним сумісним майном подружжя, що надавало б їй право у подальшому ставити питання про настання відповідних правових наслідків - визнання права власності в порядку спадкування на спірну квартиру за нею, визнання договору довічного утримання недійсним.
При ухвалені рішення суд апеляційної інстанції порушив вимоги статті 13 ЦПК України, вийшов за межі позовних вимог, визнав квартиру спільним сумісним майном подружжя, визначивши у мотивувальній частині рішення це як безспірний юридичний факт за відсутності правових підстав для цього, що мало вирішальне значення для задоволення позову.
Належність квартири у будинку ЖБК до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом внесення подружжям паю в ЖБК під час шлюбу.
Суд не встановив тієї обставини, чому пайовий внесок за кооперативну квартиру був сплачений ОСОБА_5 , а не ОСОБА_3 , тим більше, що в заяві ЖБК зазначено: пайовий внесок сплачувався за рахунок її особистих коштів.Зазначена обставина має значення для справи, оскільки може свідчити про те, що або шлюб між подружжям був розірваний, або що пайовий внесок був внесений не матір'ю позивачки ОСОБА_3 , а іншою особою, або що пайовий внесок був внесений особисто матір'ю позивача, у зв'язку з чим квартира не може вважатися спільним майном подружжя.
23 листопада 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив адвоката Васюка М. М. як представника ОСОБА_1 на касаційну скаргу, який мотивований тим, що провадження у справі № 761/21893/18 не підлягає закриттю, адже між справою № 761/22294/17 і справою № 761/21893/18 не збігаються предмет та підстави позову, склад учасників, матеріально-правові вимоги та обставини справ.
Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 17 Закону України «Про власність» право власності на кооперативну квартиру набувала не будь-яка особа, яка здійснювала платежі в рахунок пайових внесків, а тільки член ЖБК та члени його сім'ї, які повністю внесли пайовий внесок за квартиру, надану їм у користування.
Тягар доказуванняобставин, необхідних для спростування презумпції права спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує.ЖБК «Політехнік» не міг встановити обставину того, що грошові кошти сплачувались особистим коштом ОСОБА_3 , адже грошові кошти були сплачені від імені ОСОБА_5 , а ЖБК «Політехнік» не міг встановити походження грошових коштів, оскільки на момент сплати паю за квартиру ОСОБА_3 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4
ОСОБА_2 не надав жодного належного та допустимого доказу на підтвердження обставин того, що ОСОБА_3 сплачувала власні грошові кошти за пай.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду м. Києва.
21 жовтня 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини, встановлені апеляційним судом
23 серпня 1960 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 зареєстровано шлюб.
Квартира АДРЕСА_3 у 1965 році надана ОСОБА_5 на сім'ю з трьох осіб: вона, син ОСОБА_2 , чоловік ОСОБА_4 . Квартира мала статус кооперативної, членом ЖБК «Політехнік» була ОСОБА_3 .
Сума пайового внеску за вказану квартиру в розмірі 3 286,67 крб сплачена 25 жовтня 1980 року в повному обсязі, що становить суму паєнакопичення.
23 червня 2009 року ОСОБА_4 склав заповіт, яким на випадок своєї смерті все своє майно заповів у рівних частинах відповідачу і позивачу.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер.
06 лютого 2012 року ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса КМНО Одарченко Н. І. із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті її батька ОСОБА_4 .
06 лютого 2012 року ОСОБА_2 звернувся до цього ж нотаріуса із заявою, в якій він як спадкоємець за заповітом після смерті батька ОСОБА_4 відмовився від прийняття спадщини на користь ОСОБА_1 .
06 лютого 2012 року ОСОБА_3 також звернулася до цього нотаріуса із заявою, в якій зазначила про те, що їй відомо про заповіт, складений на ім'я дітей на все належне її чоловіку майно. Від отримання обов'язкової частки у вказаній спадщині вона відмовляється.
06 лютого 2012 року ОСОБА_3 заявою повідомила приватного нотаріуса КМНО Одарченко Н. І., що не претендує на отримання свідоцтва про право власності на майно, придбане ними в шлюбі з ОСОБА_4 , яке оформлене на його ім'я.
11 вересня 2014 року ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності на спірну квартиру.
23 вересня 2014 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_3 передала у власність відповідача належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_3 , взамін чого відповідач зобов'язався надавати ОСОБА_3 довічно матеріальне забезпечення.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла.
14 червня 2017 року позивач звернулася до приватного нотаріуса КМНО Одарченко Н. І. із заявою, в якій просить видати їй свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті батька, а саме наквартиру АДРЕСА_3 .
14 червня 2017 року приватний нотаріус КМНО Одарченко Н. І. повідомила позивача, що видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом не можливо, оскільки позивач не має документів про право власності на квартину, а згідно з даними державного реєстру речових прав спірна квартира зареєстрована за іншою особою.
22 травня 2018 року рішенням Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/22294/17 відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права власності, визнання права власності на спірну квартиру, а також відмовлено в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсною заяви ОСОБА_2 про відмову від прийняття спадщини від 06 лютого 2012 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не
підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві положення» Сімейного кодексу України (далі - СК України) зазначений Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності.
Отже, спірні правовідносини щодо правового статусу квартири регулюються, у тому числі, нормами Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), оскільки вони виникли до 01 січня 2004 року.
Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
Аналогічна норма закріплена у статті 57 СК України.
Результат аналізу положень зазначених норм дає підстави для висновку про те, що стаття 57 СК України (стаття 24 КпШС України) визначає правила віднесення майна до об'єктів особистої приватної власності одного з подружжя.
Згідно зі статтею 15 Закону України «Про власність» член ЖБК, який повністю вніс пайовий внесок за квартиру, надану йому в користування, з 01 липня 1990 року набуває право власності на цю квартиру.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про власність» кооперативна квартира набуває статусу спільної сумісної власності лише за умови внесення паю в ЖБК за рахунок спільних коштів членів ЖБК та членів його сім'ї, яким ця квартира була надана.
Результат аналізу наведених норм матеріального права дає можливість дійти висновку, що кошти подружжя, як і інше майно, набуте у шлюбі, належать їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не спростовано відповідними доказами.
Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі № 6-138цс13 , якщо згідно зі статтею 15 Закону України «Про власність» член ЖБК, який повністю вніс пайовий внесок за квартиру, надану йому в користування, з 01 липня 1990 року набуває право власності на цю квартиру, тому, у разі його смерті після зазначеної дати спадщина відкривається на квартиру.
Встановивши, що пайовий внесок за квартиру АДРЕСА_3 був внесений 25 жовтня 1980 року, тобто під час шлюбу ОСОБА_4 і ОСОБА_3 , апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що ця квартира є спільною сумісною власністю подружжя, частки кожного з них у праві власності є рівними, тому після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина, у тому числі, і на 1/2 частину цієї квартири.
Такі висновки суду відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 04 квітня 2020 року у справі № 201/17947/17-ц.
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до статті 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Згідно з частинами першою, другою статті 1274 ЦК України спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом. Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.
Ураховуючи, що ОСОБА_3 і ОСОБА_2 відмовилися від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 на користь позивача, висновок апеляційного суду про задоволення позову ОСОБА_1 є законним і обґрунтованим.
Також апеляційний суд обґрунтовано вважав, що висновок суду у справі № 761/22294/17 про те, що спірна квартира на час відкриття спадщини, після смерті ОСОБА_4 , спадкодавцю не належала, тому до спадкової маси не входила, є правовою оцінкою певних фактів, тому відповідно до частини сьомої статті 82 ЦПК України не є обов'язковим при розгляді цієї справи.
Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц та постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 761/41071/19.
Аргументи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність оскаржуваного рішення апеляційного суду не впливають, зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судом щодо обставин набуття батьками права власності на спірну квартиру, які, на думку заявника, встановлені судом неповно і неправильно, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.
Доводи касаційної скарги про наявність підстав для закриття провадження у справі у зв'язку з наявністю судового рішення, ухваленого у справі № 761/22294/17, яке набрало законної сили, Верховний Суд відхиляє, адже у справі № 761/22294/17 і справі № 761/21893/18 різні предмети та підстави позовів.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваної постанови апеляційного суду - без змін.
Щодо клопотання про відшкодування витрат на правову допомогу
24 листопада 2020 року до Верховного Суду надійшло клопотання адвоката Васюка М. М. як представника ОСОБА_1 про відшкодування витрат на правову допомогу, в якому він просить стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 30 000,00 грн понесених нею витрат на правову допомогу у суді касаційної інстанції.
Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Подібні висновки щодо підтвердження витрат, пов'язаних з оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.
На підтвердження понесених позивачем витрат на правничу допомогу представник позивача надав договір про надання правової допомоги від 10 листопада 2020 року № 46, укладений між ним і ОСОБА_1 , а також додаток 1 до цього договору, згідно з яким адвокат надає клієнтові за цим договором такі послуги (перелік не є вичерпним):
- юридичний аналіз документів, які надані клієнтом, та формування правової позиції, аналіз постанови Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 у справі № 761/21893/18;
- аналіз касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року;
- підготовка та подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 ;
- підготовка процесуальних документів під час розгляду справи (заяв, клопотань, відповідь на відзив, заперечення, письмових пояснень тощо);
- отримання інформації у суді щодо руху справи № 761/21893/18 та ознайомлення з матеріалами справи;
- надання клієнту інформації щодо руху справи № 761/21893/18 у Верховному Суді; надання клієнтові усних консультацій з приводу вчинених процесуальних дій в рамках справи;
- участь в судових засіданнях у справі № 761/21893/18; інше.
Відповідно до пункту 5.1 договору про надання правової допомоги плата за надані послуги за цим договором встановлюються відповідно до виставлених адвокатом актів наданих послуг згідно з переліком послуг, зазначених у додатках, що є невід'ємною частиною цього договору.
Враховуючи наведені норми права, умови договору про надання правової допомоги, а також відсутність актів наданих послуг (детального опису робіт (наданих послуг), виконаних та здійснених адвокатом витрат, необхідних для надання правничої допомоги, що підтверджувало б здійснення позивачем витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, вимоги про відшкодування таких витрат задоволенню не підлягають. Сам по собі договір і перелік послуг, зазначених у додатку 1 до нього, який не є вичерпним, не підтверджує перелік фактично наданих адвокатом послуг.
Керуючись статтями 137, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року залишити без змін.
У задоволенні клопотання адвоката Васюка Миколи Миколайовича як представника ОСОБА_1 про відшкодування витрат на правову допомогу в суді касаційної інстанції відмовити.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді А. Ю. Зайцев
В. С. Жданова
Є. В. Коротенко