Постанова
Іменем України
24 березня 2021 року
м. Київ
справа № 202/1555/14-ц
провадження № 61-19286св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Пашніна Анна Володимирівна, на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2018 року у складі судді Зосименко С. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2014 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Позовну заяву мотивовано тим, що відповідно до умов кредитного договору від 12 вересня 2006 року № DNP0GK00000060, укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 , останній отримав кредит у розмірі 38 000,00 дол. США, зі сплатою відсотків за користування кредитом та кінцевим терміном його повернення 13 вересня 2021 року.
Згідно з договором погашення заборгованості здійснюється в такому порядку: щомісяця боржник повинен сплачувати заборгованість за кредитом, відсотками та комісією, а також інші витрати, передбачені кредитним договором.
Відповідач порушив умови кредитного договору стосовно своєчасного повернення сум отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за користування кредитними коштами відсотків у встановлені кредитним договором терміни, у зв'язку з чим, станом на 25 серпня 2015 року, у нього виникла заборгованість за кредитним договором у розмірі 96 608,99 дол. США, що складається з: 34 398,68 дол. США - заборгованість за кредитом, 25 185,65 дол. США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 4 229,40 дол. США - комісія за користування кредитом, 32 795,26 дол. США - пеня.
Посилаючись на викладене та уточнивши позовні вимоги відповідно до заяви, поданої у вересні 2015 року, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь суму заборгованості за кредитним договором від 12 вересня 2006 року № DNP0GK00000060 у розмірі 96 608,99 дол. США, що еквівалентно 2 134 092,59 грн, а також судові витрати, пов'язані з розглядом справи.
У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними.
Позовну заяву мотивовано тим, що 12 вересня 2006 року між ним та ЗАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір № DNP0GK00000060. На забезпечення виконання зобов'язань за цим договором між ним та ЗАТ КБ «Приватбанк» було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
Позивач вважає, що банк умисно не надав йому повну інформацію про розмір відсотків, винагород та комісій. Кошти за кредитним договором були надані в споживчих цілях для придбання нерухомості. У кредитному договорі немає відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, немає умов, визначених Законом України «Про захист прав споживачів». Банк включив до кредитного договору положення, які є несправедливими, так як містять умови про зміни у витратах. Умови кредитного договору суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків на погіршення становища споживача.
За таких обставин кредитний договір підлягає визнанню недійсним, а оскільки недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню, недійсним є також договір іпотеки.
Посилаючись на викладене та уточнивши позовні вимоги відповідно до заяви, поданої у серпні 2015 року, ОСОБА_1 просив суд:
- визнати недійсним кредитний договір від 12 вересня 2006 року № DNP0GK00000060, укладений між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 ;
- визнати недійсним договір іпотеки від 12 вересня 2006 року № DNP0GK00000060, укладений між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року, позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 12 вересня 2006 року № DNP0GK00000060 у розмірі 64 110,89 дол. США, що еквівалентно 1 416 209,56 грн, яка складається з: 34 398,68 дол. США - заборгованість за кредитом, 25 185,65 дол. США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 4 525,56 дол. США - пеня та судові витрати у розмірі 3 654,00 грн.
В іншій частині позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі.
Рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 порушив умови кредитного договору в частині своєчасного погашення заборгованості та процентів за користування кредитними коштами, внаслідок чого у нього перед банком утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню у розмірі, визначеному банком, за виключенням комісії та пені, нарахованої поза межами строку позовної давності.
На момент укладення договору позичальнику була надана повна та вичерпна інформація, необхідна та достатня для прийняття ним зваженого та свідомого рішення щодо отримання кредиту. Укладений кредитний договір відповідає положенням статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Сторони кредитного договору від 12 вересня 2006 року № DNP0GK00000060 визначили у договорі всі істотні умови.
18 серпня 2006 року ОСОБА_1 підписав анкету-заяву, відповідно до якої він ознайомлений та згодний з умовами кредитування, які були надані йому в письмовій формі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2019 року до Верховного Суду,
ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Пашніна А. В., просив суд скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року в частині задоволення первісного позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» та відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , ухвалити у справі нове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний позов, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди безпідставно відмовили у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , оскільки банк не спростував доводи позичальника про те, що в кредитному договорі від 12 вересня 2006 року № DNP0GK00000060 відсутні відомості про детальний розпис загальної вартості кредиту як обов'язкової умови, визначені статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Банк не надав ОСОБА_1 окремий письмовий документ з детальним розписом усіх умов кредитування.
Суди неправильно застосували до спірних правовідносин положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Так, без уваги залишилась законність нарахування кредитором комісії та щомісячної винагороди, які суттєво впливають на загальний розмір кредитної заборгованості в цілому. Банк неправильно здійснив розрахунок заборгованості станом на 25 серпня 2015 року, зокрема, помилково визначив суму основної заборгованості, відсотків, пені та комісії.
Суди не звернули увагу, що зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів», указують про несправедливість таких умов.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у березні 2020 року, ПАТ КБ «ПриватБанк» заперечувало проти доводів ОСОБА_1 , касаційну скаргу просило залишити без задоволення, а рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року - без змін.
Надходження касаційної скарги до Верховного Суду
Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу № 202/1555/14-ц із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
12 вересня 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DNP0GK00000060, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 38 000,00 дол. США для придбання нерухомості зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,00 % на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення 13 вересня 2021 року (т. 1, а. с. 12-13).
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки від 12 вересня 2006 року № DNP0GK00000060 (т. 1, а. с. 14-16), предметом іпотеки в якому визначили квартиру АДРЕСА_1 .
Отримання ОСОБА_1 кредитних коштів у розмірі 38 000,00 дол. США за кредитним договором від 12 вересня 2006 року № DNP0GK00000060 підтверджується меморіальним ордером (т. 1, а. с. 123).
Згідно з пунктом 1.1. кредитного договору погашення заборгованості повинно здійснюватися в такому порядку: щомісяця з 10 до 17 числа кожного місяця позичальник повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) у розмірі 539,95 дол. США для погашення заборгованості за кредитом, що складається із заборгованості за кредитом, відсоткам, винагороди та комісії.
Відповідно до пункту 4.1 кредитного договору при порушенні позичальником будь-якого зобов'язання, передбачених пунктами 2.2.2, 2.2.3 цього договору, позичальник зобов'язується сплатити банку пеню у розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу. Пеня сплачується у гривневому еквіваленті за курсом, встановленим Національним банком України на дату сплати.
Відповідно до розрахунку заборгованості, наданого суду ПАТ КБ «ПриватБанк», станом на 25 серпня 2015 року у ОСОБА_1 виникла заборгованість за кредитним договором у розмірі 96 608,99 дол. США, що складається з: 34 398,68 дол. США - заборгованість за кредитом, 251 85,65 дол. США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 4 229,40 дол. США - комісія за користування кредитом, 32 795,26 дол. США - пеня.
Згідно з висновком судової економічної експертизи від 17 червня 2017 року № 100е/17 (т. 2, а. с. 83-102) нарахування ПАТ КБ «ПриватБанк» пені у розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу при порушенні позичальником будь-якого зобов'язання, передбаченого підпунктами 2.2.2 та 2.2.3, за кредитним договором від 12 вересня 2006 року № DNP0GK00000060 відповідає умовам договору, але розмір заборгованості за кредитом, розмір відсотків за користування кредитом, розмір пені та комісії документально не підтверджується.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягають задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2018 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року не повною мірою відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Щодо первісного позову ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Одним із способів припинення зобов'язання відповідно до статті 599 ЦК України є його виконання, проведене належним чином.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
Частиною другою статті 1050 ЦК України встановлено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Таким чином, за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України належне виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором передбачає, у тому числі, дотримання визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Відповідно до частин першої, п'ятої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторони, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.
Надаючи оцінку поданим сторонами доказам, суди повинні оцінювати кожний доказ окремо, а потім надавати оцінку сукупності доказів у їх співвідношенні. При цьому суд має з'ясовувати як належність та допустимість доказів за формою та їх відношенням до правовідносин між сторонами, так і за їх змістом.
Вирішуючи вказаний спір, суди встановили, що ОСОБА_1 отримав грошові кошти за кредитним договором від 12 вересня 2006 року № DNP0GK00000060, однак належним чином не виконував зобов'язання з погашення кредиту.
Колегія суддів погоджується з такими висновками судів, оскільки факти отримання ОСОБА_1 грошових коштів та неналежного виконання ним умов кредитного договору не спростовані належними та допустимими доказами та ним не заперечуються.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що банк вправі порушувати питання про захист свого права та вимагати дострокового повернення кредиту у розмірі 64 110,89 дол. США, що еквівалентно 1 416 209,56 грн, яка складається з: 34 398,68 дол. США - заборгованість за кредитом та 25 185,65 дол. США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 4 525,56 дол. США - пеня.
Висновки судів про стягнення суми основної заборгованості за кредитом у розмірі 34 398,68 дол. США та пені у розмірі 4 525,56 дол. США, є обґрунтованими.
Водночас колегія суддів вважає висновки судів в частині стягнення процентів за користування кредитом такими, що не повною мірою відповідають вимогам чинного законодавства України.
Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14?10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13 (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Звернувшись до суду з позовом у лютому 2014 року, банк таким чином змінив строк виконання основного зобов'язання відповідно до вимог статті 1050 ЦК України та фактично мав зафіксувати розмір існуючої у ОСОБА_1 заборгованості за процентами і припинити її нарахування.
Натомість з доданого ПАТ КБ «ПриватБанк» до уточненої позовної заяви розрахунку заборгованості відомо, що розмір заборгованості за процентами за користування кредитом (25 185,65 дол. США) розраховано станом на 25 серпня 2015 року, тобто поза межами строку користування кредитом, який був змінений банком унаслідок пред'явлення до ОСОБА_1 позову у лютому 2014 року.
У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільних справах» судам роз'яснено, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року).
Апеляційний суд не надав належної правової оцінки доводам апеляційної скарги ОСОБА_1 про необґрунтованість наданого банком розрахунку заборгованості.
За таких обставин рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають зміні в частині визначення розміру заборгованості за процентами за користування кредитом.
Колегія суддів не позбавлена можливості самостійно визначити розмір суми процентів за користування кредитом, яка підлягає виключенню із загального розміру заборгованості.
З розрахунку, наданого банком разом із уточненою позовною заявою, вбачається, що розмір заборгованості за процентами за користування кредитом, нарахованої після лютого 2014 року, станом на 25 серпня 2015 року складає 12 116,67 дол. США.
Отже розмір заборгованості ОСОБА_1 за відсотками за користування кредитом становить: 25 185,65 - 12 116,67 = 13 068,98 дол. США.
Водночас розмір пені, який підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк», суди попередніх інстанцій обґрунтовано визначили станом на момент звернення до суду з указаним позовом у лютому 2014 року, урахувавши при цьому необхідність застосування до спірних відносин спеціальної позовної давності строком в 1 рік.
Щодо зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними
Частиною першою статті 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За положеннями статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).
Згідно з положеннями частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Правові висновки про застосування положень частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту викладено Верховним Судом України в постанові від 16 листопада 2016 року у справі
№ 6-1746цс16 та Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).
За змістом частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Аналіз указаних норм вказує на те, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.
Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
З матеріалів прави відомо, що при укладенні кредитного договору сторони домовились, що позичальник щомісяця сплачує банку винагороду у розмірі 0,21 % від суми виданого кредиту згідно із пунктом 1.1 договору.
Вирішуючи питання про обґрунтованість наданого банком розрахунку заборгованості, суди попередніх інстанцій встановили, що умовами кредитного договору не визначено розмір комісії, яка підлягає сплаті. Крім того, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, банк не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позичальнику.
При цьому суди попередніх інстанцій посилались на правові висновки, викладені Верховним Судом в постанові від 14 березня 2018 року у справі № 562/592/16-ц (провадження № 61-1996св18), згідно з якими встановлення у кредитному договорі щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, а саме послуги, яка супроводжує кредит, є незаконним. Умови кредитного договору, якими встановлено обов'язок позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, призводять до дисбалансу договірних прав і обов'язків.
З огляду на викладене суди дійшли висновку про те, що винагорода не є сумою зобов'язань з оплати встановлених банком комісій, оскільки не передбачена умовами кредитного договору, тому вважали безпідставними посилання банку у позовній заяві на наявність заборгованості з комісії у розмірі 4 229,40 дол. США.
Колегія суддів не перевіряє судові рішення у частині відмови ПАТ КБ «ПриватБанк» у стягненні з ОСОБА_1 заборгованості з комісії, яку суди фактично ототожнили з винагородою за надання кредиту, оскільки ОСОБА_1 порушує питання про скасування рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2018 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року лише в частині задоволення первісних позовних вимог та в частині відмови у задоволенні зустрічного позову.
Відмову у задоволенні стягнення комісії ПАТ КБ «ПриватБанк» також не оскаржує.
Таким чином, встановленим судами є факт незаконності нарахування банком комісії за обслуговування кредиту.
Водночас, вирішуючи питання за зустрічним позовом ОСОБА_1 , суди дійшли висновку про відсутність умов кредитного договору, які б суперечили вимогам законодавства України.
На переконання колегії суддів, такий висновок не узгоджується з фактичними обставинами справи, встановленими судами, та суперечить мотивам судів про відмову у стягненні комісії з обслуговування кредиту.
Встановивши незаконність нарахування комісії, якою по суті є щомісячна винагорода банку за надання кредиту, суди були зобов'язані визнати відповідну умову кредитного договору недійсною, чого, однак, не зробили.
За таких обставин колегія суддів частково приймає доводи ОСОБА_1 та вважає незаконною відмову судів у задоволенні зустрічного позову у повному обсязі, зокрема в частині пункту 1.1 договору щодо встановлення щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту в період сплати у розмірі 0,21 % від суми виданого кредиту.
Оцінюючи інші доводи ОСОБА_1 , Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що інші умови кредитного договору не суперечать вимогам законодавства України.
Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.
Згідно з текстом укладеного сторонами кредитного договору такі умови договором передбачені. В договорі передбачені усі істотні умови договору: мета, сума і строк кредиту; умови і порядок його видачі та погашення, відсоткові ставки, порядок плати за кредит; порядок зміни та припинення дії договору, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов цього договору.
Незаконність умов кредитного договору з огляду на те, що вони є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків на погіршення становища споживача ОСОБА_1 не доведено.
18 серпня 2006 року ОСОБА_1 підписав анкету-заяву, відповідно до якої він ознайомлений та згодний з умовами кредитування, які були надані йому в письмовій формі, про що свідчить його особистий підпис.
Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначили про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову.
Посилання ОСОБА_1 на те, що кредитний договір не містить усіх необхідних істотних умов, зокрема загальної вартості кредиту, детального розпису, тощо, не заслуговують на увагу, оскільки договір є чинним, виконаний банком та частково виконувався ним.
Під час вирішення спору, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд встановили, що на момент укладення договору позичальнику була надана повна та вичерпна інформація, необхідна та достатня для прийняття ним зваженого та свідомого рішення щодо отримання кредиту, та укладений кредитний договір відповідає положенням статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про незаконність нарахування банком процентів за користування кредитом поза межами строку кредитування у розмірі 12 116,67 дол. США, у зв'язку з чим оскаржувані судові рішення в частині вирішення первісного позову підлягають зміні, шляхом виключення зазначеної суми із загального розміру кредитної заборгованості.
Щодо зустрічних позовних вимог колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість відмови судів попередніх інстанцій щодо пункту 1.1 договору, яким встановлено щомісячну винагороду за надання фінансового інструменту в період сплати у розмірі 0,21 % від суми виданого кредиту, у зв'язку з чим оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню у цій частині з ухваленням нового рішення про задоволення позову у вказаній частині.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Пашніна Анна Володимирівна, задовольнити частково.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року в частині задоволення первісного позову змінити, визначивши, що до стягнення із ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором від 12 вересня 2006 року № DNP0GK00000060 підлягає 51 992,42 дол. США, яка складається з: 34 398,68 дол. США - заборгованість за кредитом, 13 068,18 дол. США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 4 525,56 дол. США - пеня.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 скасувати і ухвалити нове рішення.
Зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати недійсним пункт 1.1 кредитного договору від 12 вересня 2006 року № DNP0GK00000060 щодо встановлення щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту в період сплати у розмірі 0,21 % від суми виданого кредиту.
У іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк