30 березня 2021 року
м. Харків
справа № 638/4513/18
провадження № 22-ц/818/2213/21
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого: Маміної О.В.,
суддів: Котелевець А.В., Тичкової О.Ю.
учасники справи:
позивач: Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач: ОСОБА_1
розглянувши в порядку ст. 369 ЦПК України в м. Харкові без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором
за апеляційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк»
на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2020 року у складі судді Подус Г.С.,-
18.04.2018 Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі за текстом - АТ КБ «ПриватБанк», Банк) звернулося у суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в якому просило стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором № б/н від 30.03.2012 р. у розмірі 99696,52 грн.
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» задовольнити, судові витрати стягнути з відповідача.
Вважає, що відмовляючи у задоволені позовних вимог суд першої інстанції помилково вважав, що позивач звернувся в суд із пропуском трирічного строку позовної давності, який, на думку суду, сплив 01.04.2018 року і який обчислюється з моменту закінчення строку дії платіжної картки. При цьому суд безпідставно вирішив, що строк карти закінчився у 01.04.2015року, що свідчить також про неналежне дослідження доказів по справі. Позивач вважає,що звернувся до суду в межах 3-річного строку позовної давності, а також звертає увагу, що перебіг позовної давності переривався вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволені позову у повному обсязі.
Зазначає, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б свідчили про отримання нею кредиту. Що стосується анкети-заяви, то вважає, що вказаний документ не підтверджує видачу картки , її номер, надання грошових коштів на цю картку, відкриття рахунку і зарахування кредиту на цей рахунок.
Звертає увагу, що суд першої інстанції не мав права розглядати позов, оскільки він підписаний не адвокатом, а юрисконсультом Банку, тобто у такому випадку позов повинен бути залишений без розгляду.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що за договором про надання банківських послуг (при отриманні позичальником кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким установлено не тільки щомісячні платежі погашення кредиту, а й кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності стосовно щомісячних платежів починається зі закінчення строку дії картки.
Суд зазначив, що відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору.
Суд вважав, що відповідно до Умов договору, укладеного між сторонами кінцевий термін виконання кредитного зобов'язання відповідає строку дії картки. Оскільки АТ КБ «ПриватБанк» звернулося з позовом до суду 06.04.2018, а картку було видано на три роки, відповідно строк дії картки закінчився 01.04.2015, а тому строк позовної давності сплинув 01.04.2018. Поважності причин пропуску такого строку позивачем не надано.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам закону та фактичним обставинам справи відповідає не в повній мірі.
Судом установлено та підтверджується матеріалами справи, що 30.03.2012 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № б/н, згідно якого остання отримала кредит в сумі 5300 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом на термін 360 днів. У зв'язку із не виконанням відповідачем умов договору, станом на 28.02.2018 року у неї виникла заборгованість в сумі 99696,52 гривень, яка складається з: 5256,18 гривень заборгованість за кредитом; 85434,70 гривень заборгованість по процентам за користування кредитом; 3782,00 гривень нарахована пеня та комісія, 500 гривень штраф (фіксована частина), 4723,64 гривень штраф (процентна складова), які позивач просить стягнути з відповідача та судовий збір у сумі 1762,00 гривень.
Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписаний ним договір разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Правилами користування платіжною карткою» та «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті, складає між ОСОБА_1 та Банком договір, що підтверджується підписом у заяві.
При укладанні договору сторони керувались ч. 1ст. 634 ЦК України, згідно якої, договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
АТ КБ «ПриватБанк» свої зобов'язання за Договором виконав в повному обсязі, а саме, надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому Договором.
Відповідач належним чином не виконував зобов'язань по кредитному договору, чином порушив умови кредитного договору, а також ст.509, 526ЦК України.
Суд першої інстанції, оцінюючи докази в їх сукупності, дійшов помилкового висновку щодо відмови у задоволенні позову, встановивши, що строк дії картки відповідача закінчився 01.04.2015 і що позивач, подавши позовну заяву - 06.04.2018 року, звернувся в суд із пропуском трирічного строку позовної давності, який по даним правовідносинам сплив 01.04.2018 року і який обчислюється з моменту закінчення строку дії платіжної картки.
За наданою позивачем інформацією, відповідач отримав кредитну карту № НОМЕР_1 зі строком дії 01/16, яка в подальшому перевипускалась на № НОМЕР_2 зі строком дії до останнього дня 07/17 року (довідка наявна в матеріалах справи а.с. 99-100). Як убачається з виписки про рух коштів за картрахунками (а.с.92-98), відповідач активно користувалася картами № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 : здійснювала поповнення карт в терміналі самообслуговування, здійснювала оплату товарів картами в торгових точках та ін., що підтверджує факт отримання відповідачем даних карт, так як деякі операції не можливо здійснити без карти.
Крім того, відповідач, заперечуючи у відзиві на апеляційну скаргу, не спростувала ні у суді першої інстанції, ні у суді апеляційної інстанції, факту отримання нею вищезазначених кредитних карт. Враховуючи те, що відповідач користувався картою строк якої до останнього дня 07/17 р., а позивач звернувся із позовом у квітні 2018 р., то висновок суду першої інстанції про сплив позовної давності не відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Крім того, поза увагою суду першої інстанції залишився той факт, що 13.11.2015 року відповідач здійснив поповнення карти № НОМЕР_2 готівкою в терміналі самообслуговування на суму 318,00 грн.
Даний платіж також відображено в розрахунку заборгованості.
Відповідно до ч.1 ст. 264 ЦПК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо відмови у задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку на звернення до суду за захистом порушених прав, тобто строку позовної давності.
Проте, колегія суддів вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню не в повному обсязі (з урахуванням всіх заявлених складових суми боргу).
Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав у борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками, пеня та штраф.
Так, колегія суддів зазначає про відсутність правових підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача відсотків, пені та штрафів, так як укладений між сторонами кредитний договір від 30.03.2012 року у вигляді Анкети-заяви, підписаної сторонами, не містить будь-яких умов щодо нарахування та сплати відсотків, пені та штрафів.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави, стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави, стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками за користування кредитними коштами, а також пеню і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами.
Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 30.03.2012 р. посилався на витяг з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Правилами користування платіжною карткою» та «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті http://privatbank.ua/terms/pages/70/ як невід'ємні частини спірного договору.
Проте, матеріали справи не містять підтверджень, що саме цей витяг з Тарифів та витяг з Умов розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування.
Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в Умови та Правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
Колегія суддів вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк», тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Тарифів та витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та Правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком витяг з Тарифів та витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань.
Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов'язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред'явив.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII).
Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 - АТ КБ «ПриватБанк» дотрималося вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII, про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими Банк.
Такі висновки, відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, провадження № 14-131цс19.
Враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ ПриватБанк не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, колегія суддів вважає, що АТ КБ ПриватБанк вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
Із наданого позивачем розрахунку кредитної заборгованості убачається, що заборгованість ОСОБА_1 за тілом кредиту становить 5256,18 грн, яка і підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до положень статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, оскільки рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до вимог ч. 1, п. 3 ч. 2, ч. 13 ст. 141, п. п. «б», «в» ч. 1 ст. 382 ЦПК України судовий збір, сплачений позивачем колегія суддів стягує з відповідача на користь позивача, а саме: 5.27% від задоволених вимог, тобто 92,86 грн. - за розгляд справи у суді першої інстанції та 139,29 грн. - за перегляд справи у суді апеляційної інстанції, а всього: 232,15 грн.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, п.2 ч.1 ст. 374, п.п. 1,3,4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382-384, 389 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2020 року скасувати та ухвалити нове.
Позов Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (Код ЄДРПОУ 14360570) заборгованість за кредитним договором б/н від 30.03.2012 року у розмірі 5 256 (п'ять тисяч двісті п'ятдесят шість) грн 18 (вісімнадцять) коп.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (Код ЄДРПОУ 14360570) судовий збір у розмірі 232 (двісті тридцять дві) грн 15 (п'ятнадцять) коп.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і, в силу п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України, оскарженню не підлягає.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: А.В. Котелевець
О.Ю. Тичкова