Головуючий суду 1 інстанції -
Доповідач - Луганська В.М.
Справа № 408/186/20-ц
Провадження № 22-ц/810/96/21
25 березня 2021 року м. Сєвєродонецьк
Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого Луганської В.М.
суддів: Карташова О.Ю., Коновалової В.А.
за участю секретаря: Василович Г.Ю.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Луганського апеляційного суду в м. Сєвєродонецьку
апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2
на рішення Біловодського районного суду Луганської області від 21 грудня 2020 року, ухвалене судом у складі судді Булгакової Г.В.,
за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району» про зміну формулювання причини звільнення, стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати/вихідної допомоги при звільненні,
У січні 2020 року позивачка звернулася до суду з зазначеними вимогами, в обґрунтування яких вказала, що з 01 січня 2015 року по 13 вересня 2019 року працювала в ТОВ «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району».
У зв'язку із невиконанням директором товариства вимог про працю, умов колективного і трудового договору: порушення строків виплати заробітної плати, примусове відправлення у відпустку без збереження заробітної плати, залучення до виконання робіт не передбачених функціональними обов'язками, залучення до надурочних робіт, зміну найменування посад без попередження за два місяці позивачем 30 серпня 2019 року було подано заяву про звільнення відповідно до ч.3 ст.38 КЗпП України. В заяві про звільнення містилася вимога про проведення розрахунку по заробітній платі.
Відповідачем в порушення вимог Закону України «Про оплату праці» щодо несвоєчасної виплати заробітної плати, в порушення вимог КЗпП України не було видано позивачці у визначені строки трудову книжку, інформацію про несплачену суму заборгованості по заробітній платі, копію наказу № 14 від 13 вересня 2019 року про звільнення позивачки з займаної посади.
Після отримання трудової книжки позивачкою встановлено, що її звільнено 13 вересня 2019 року на підставі наказу № 14 від 13 вересня 2019 року з формулюванням звільнена з посади за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України, що не відповідає нормам діючого законодавства, оскільки вона просила її звільнити з 30 серпня 2019 року на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України.
Відповідач не виплатив позивачці відповідно до ст.44 КЗпП України вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку, що передбачено при звільненні працівника згідно ч.3 ст.38 КЗпП України, яка складає 15600, 00 грн.
Позивачка у позовній заяві зазначила, що відповідач у день звільнення не провів повного розрахунку, а тому відповідно до ст.117 КЗпП України відповідач зобов'язаний сплатити на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку.
У зв'язку з викладеним просила суд зобов'язати ТОВ «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району» змінити формулювання причини звільнення з «за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України» на «за власним бажанням, у зв'язку із невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору, відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України» та внести відповідні зміни до наказу про звільнення № 14 від 13 вересня 2019 року, до її трудової книжки; стягнути з відповідача на її користь вихідну допомогу при звільненні за ч. 3 ст. 38 КЗпП України в розмірі 15 600,00 грн, середній заробіток за період затримки розрахунку з виплати заробітної плати та вихідної допомоги за період з 08 липня 2019 року по 09 січня 2020 року в сумі 32 468,48 грн та середній заробіток за період затримки розрахунку з виплати вихідної допомоги з 10 січня 2020 року та по день розгляду справи судом, стягнути на її користь суму судового збору 1 681,60 грн.
Рішенням Біловодського районного суду Луганської області від 21 грудня 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Время» Станично-Луганського району» про зміну формулювання причини звільнення, стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати/вихідної допомоги при звільненні, відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить суд скасувати рішення Біловодського районного суду Луганської області від 21 грудня 2020 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що в порушення норм процесуального права, судом першої інстанції не в повному обсязі та неправильно встановлені дійсні обставини, які мають значення для справи.
Позивачка вказує на те, що судом першої інстанції не взято до уваги довідку Пенсійного фонду України форми ОК-5, а також не надано належну оцінку виписці з карткового рахунку позивачки щодо виплаченої заробітної плати за період з 01 січня 2019 року по 08 січня 2020 року, які підтверджують порушення відповідачем законодавства про працю щодо несвоєчасної виплати заробітної плати, а тому суд дійшов помилкового висновку щодо відсутності підстав для звільнення позивачки за власним бажанням відповідно до ч.3 ст. 38 КЗпП України.
Суд констатуючи в своєму рішенні факт наявності у відповідача заборгованості по заробітній платі перед позивачкою, яка також була визнана відповідачем та підтверджена його довідкою від 15.09.2020 року № 18 та списками зарахувань, наданими відповідачем від 10.10.2019 року № 18 та від 21.10.2019 року №19, не визнав це порушенням норм законодавства про працю, що свідчить про те, що суд не повністю дослідив всі обставини справи, які мають суттєве значення для вирішення справи, надав неправильну оцінку доказам, що, в свою чергу, призвело до неправильного застосування норм матеріального права.
Крім того, судом під час розгляду справи для повного з'ясування всіх обставин справи не вирішено клопотання позивачки про виклик свідка ОСОБА_3 .
У відзиві на апеляційну скаргу товариство з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району» зазначило, що даючи оцінку довідці Управління пенсійного фонду України форми ОК-5, суд правильно дійшов висновку стосовно хибності даного доказу, оскільки зазначена довідка не містить інформації щодо предмета доказування.
Також вважає, що суд дійшов вірного висновоку про відсутність заборгованості по заробітній платі ОСОБА_1 , оскільки на момент звернення до суду всі належні їй суми були виплачені відповідачем, що підтверджується довідкою та списками зарахувань заробітної плати.
В судовому засіданні ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримала, посилаючись на доводи, які викладені в апеляційній скарзі.
В судовому засіданні представник Товариства з обмеженою відповідальністю «Время» Станично-Луганського району» апеляційну скаргу не визнав та вважає, що відсутні підстави для її задоволення.
Заслухавши учасників справи, доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.
Відповідно до ч. ч.1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд виходив з того, що підстав для звільнення позивачки за власним бажанням з причин невиконання власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору відповідно до ч.3 ст.38 КЗпП України не було, заборгованість по заробітній платі відсутня. Суд виходив з того, що позивачкою не доведено невиконання відповідачем вимог законодавства про працю.
Колегія суддів вважає, що такі висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам закону та встановленим по справі обставинам, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 01 січня 2015 року прийнято на посаду верстальника КП «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району» та встановлено посадовий оклад згідно штатного розпису.
У жовтні 2018 року КП «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району» було реформовано в ТОВ «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району».
З 01 травня 2015 року ОСОБА_1 , на підставі заяви, переведено на посаду кореспондента ТОВ «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району», доручено виконувати обов'язки верстальника, з доплатою за суміщення посад в розмірах згідно штатного розпису (50% окладу верстальника).
30 серпня 2019 року ОСОБА_1 написала заяву про звільнення в якій просила звільнити її за власним бажанням відповідно до ч.3 ст. 38 КЗпП України, у зв'язку із невиконанням власником законодавства про працю: порушення строків виплати заробітної плати, примусове відправлене у відпустку без збереження заробітної плати, систематичне залучення до виконання робіт не передбачених функціональними обов'язками, систематичне залучення до надурочних робіт, зміна розрядів і найменування посад без попередження за два місяці.
Наказом №14 від 13 вересня 2019 року ОСОБА_1 було звільнено згідно ч.1 ст. 38 КЗпП України на підставі заяви.
Як вбачається із матеріалів справи, позивачка не зверталася до директора товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району» із заявою про звільнення за власним бажанням по ч. 1 ст. 38 КЗпП України.
Трудову книжку позивачка отримала 24 вересня 2019 року.
Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачено статтею 38 КЗпП України.
Відповідно до частини першої цієї статті працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
Згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
За змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року № 6-34цс13.
Отже, для розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38КЗпП України значення має сам лише факт порушення законодавства про працю, що спонукав працівника припинити трудові відносини з відповідачем, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та його істотність.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 753/20243/16-ц зазначено, що «за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України в разі визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством, суд на прохання працівника, який у зв'язку з допущеним щодо нього порушенням законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну норму закону».
Аналогічний висновок зазначений у постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 754/1936/16-ц (провадження № 61-28466св18), від22 квітня 2020 року в справі № 199/8766/18 (провадження № 61-797св20).
Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору, зокрема, внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
У статті 115 КЗпП України визначено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.
Із матеріалів справи вбачається, що у період роботи ОСОБА_1 відповідачем допускалося невиконання вимог трудового законодавства і порушення прав та законних інтересів позивача у сфері трудових відносин, а саме: виплата заробітної плати не здійснювалася в строки відповідно до вимог чинного законодавства в робочі дні двічі на місяць.
Згідно довідки від 15 вересня 2020 року №18, станом на 13.09.2019 року заборгованість по виплаті заробітної плати позивачці становила -10445, 59 грн: червень 2019 року у сумі 21865, 00 грн виплачена 10.10.2019 року; липень 2-19 року у сумі 4186, 00 грн виплачена 10.109.2019 року; серпень 2019 року у сумі 1594, 66 грн. виплачена 21.10.2019 року
Зазначені обставини свідчать про порушення відповідачем вимог трудового законодавства щодо своєчасності виплати заробітної плати на час звернення позивача із заявою про звільнення.
Разом з тим, позивачкою на підтвердження обставин примусового відправлення у відпустку без збереження заробітної плати, систематичного залучення до виконання робіт не передбачених функціональними обов'язками, систематичного залучення до надурочних робіт, зміна розрядів і найменування посад без попередження за два місяці не надано суду належних, достатній та достовірних доказів.
Колегія суддів вважає, що звільняючи позивачку за власним бажанням, ч. 1 ст. 38 КЗпП України з 13 вересня 2019 року, товариство з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району» самостійно змінило підставу звільнення, визначену позивачкою у заяві про звільнення з роботи.
При цьому, відповідачем не враховано, що для визначення правової підстави розірвання трудового договору на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України значення має лише сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника припинити трудовий договір з відповідачем, а не поважність чи неповажність такого порушення та його істотності. Істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства та їх поважність не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні за ч.3 ст.38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені. Роботодавець не має права самостійно змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи. Самостійне змінення відповідачем, визначених позивачем у заяві від 30 серпня 2019 року причин звільнення, без посилання на частину 3 статті 38 КЗпП України, призвело до порушення прав позивача.
Враховуючи викладені обставини, колегія суддів вважає, що звільнення позивачки відбулося з порушенням вимог ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
Суд першої інстанції не врахував зазначених вище норм права, та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням з причин невиконання власником або уповноважений ним органом законодавства про працю, за ч.3 ст. 38 КЗпП України.
Разом з тим, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (частина перша статті 233 КЗпП України).
Частиною першою статті 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 4 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» встановлені статтями 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
Вказана правова норма не передбачає переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Як поважні причини пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.
При цьому наслідки пропуску строку звернення до суду у вигляді відмови в задоволенні позову з цих підстав застосовуються судом лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але такі строки пропущено та підстав для їх поновлення не встановлено. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Колегія суддів приходить до висновку, що позивачка з вимогами про зміну формулювання причин звільнення, внесення змін до наказу про звільнення та змін до трудової книжки звернулася до суду з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України, оскільки про порушення свого права вона дізналася 24 вересня 2019 року (дата отримання трудової книжки), а до суду звернулася із позовом 15 січня 2020 року, при цьому позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку для звернення до суду з відповідними вимогами, а також того, що її своєчасному зверненню перешкоджали непереборні обставини, які зробили неможливим або значно утруднили таке звернення.
З урахуванням викладеного у задоволенні заявлених вимог позивачці про зміну формулювання причин звільнення, внесення змін до наказу про звільнення та змін до трудової книжки слід відмовити у зв'язку з пропуском строку звернення до суду.
Оскільки позовні вимоги про зміну формулювання причин звільнення, внесення змін до наказу про звільнення та змін до трудової книжки не підлягають задоволенню, то і вимоги про стягнення вихідної допомоги відповідно до ст.44 КЗпП України також не підлягають задоволенню, бо є похідними від вимог про зміну причин формулювання звільнення, які не підлягають задоволенню.
Що стосується вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, колегія суддів виходить з наступного.
При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України).
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлює стаття 117 КЗпП України. Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, у разі невиплати з вини роботодавця власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) належних звільненому працівникові сум у терміни, зазначені у статті 116 КЗпП України, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного такого розрахунку включно є спеціальним заходом відповідальності роботодавця. Такий захід спрямований на захист прав звільнених працівників на отримання у передбачений законом строк усіх виплат, на отримання яких працівники мають право, зокрема згідно з умовами трудового договору, та відповідно до законодавчих гарантій.
Судом встановлено, що, станом на 13.09.2019 року заборгованість по виплаті заробітної плати позивачці становила -10445, 59 грн: червень 2019 року у сумі 21865, 00 грн виплачена 10.10.2019 року; липень 2-19 року у сумі 4186, 00 грн виплачена 10.109.2019 року; серпень 2019 року у сумі 1594, 66 грн виплачена 21.10.2019 року.
Зазначені обставини свідчать про те, що відповідачем при звільненні позивачки не було проведено розрахунок в день звільнення. Остаточно розрахунок із позивачкою здійснено 21 жовтня 2019 року.
Порядок обчислення середньої заробітної плати при стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні встановлений постановою Кабінетом Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Враховуючи положення Порядку обчислення середньої заробітної плати та беручи до уваги, що позивача звільнено 13 вересня 2019 року, а повністю відпрацьовані два календарні місяці роботи є червень - липень 2019 року, тому середньоденна заробітна плата позивача складає 253,66 грн, виходячи із наступного розрахунку: 5200 грн (заробітна плата за червень 2019 року) + 5200 грн (заробітна плата за липень 2019) / 41 день (кількість відпрацьованих робочих днів).
Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 вересня 2019 року по 22 жовтня 2019 року складає 6087, 84 грн, виходячи з наступного розрахунку 253,66 грн (середньоденна заробітна плата) х 24 робочих днів.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке :
розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.
період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі №711/4010/13-ц.
З огляду на встановлені обставини справи, колегія суддів вважає справедливим, пропорційним, таким, що відповідатиме обставинам справи та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача у сумі 5000, 00 грн за весь період прострочення виплати ним належної при звільненні позивачці заробітної плати,при цьому питання вирішення сплати з цієї суми обов'язкових платежів у вигляді податку, зборів та інших обов'язкових платежів є обов'язком сторін при виплаті вказаної суми.
Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 року справляння та сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08 липня 2019 року по 13 вересня 2019 року, то колегія суддів вважає, оскільки позивач в період з 08 липня 2019 року по 13 вересня 2019 року перебував у трудових відносинах з товариством з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району», тму положення статті 117 КЗпП України не розповсюджуються на вказані правовідносини.
Оскільки позовні вимоги про стягнення вихідної допомоги не підлягають задоволенню, то і вимога про стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку з виплати вихідної допомоги з 16 січня 2020 року та по день розгляду справи судом не підлягає задоволенню.
Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України).
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задовольнити частково. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району», на користь позивачки середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 5000 грн, при цьому питання вирішення сплати з цієї суми обов'язкових платежів у вигляді податку, зборів та інших обов'язкових платежів є обов'язком сторін при виплаті вказаної суми.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району» про зміну формулювання причини звільнення, стягнення вихідної допомоги, внесення змін до наказу про звільнення та трудової книжки відмовити.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).
Як вбачається із матеріалів справи, позивачем при поданні позовної заяви сплачено судовий збір в сумі 1681,60 грн, що підтверджується квитанцією (а.с. 1), за подання апеляційної скарги сплачено судовий збір у розмірі 2522, 40 грн (а.с.203).
Оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню частково, колегія суддів вважає, що з відповідача на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 218, 65 грн.
Керуючись ст. ст. 256, 259,367,374, 376, 382,384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Біловодського районного суду Луганської області від 21 грудня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району» про стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району» (код ЄДРПОУ 02476801) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 та проживає за адресою: АДРЕСА_2 ) середній заробіток за за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 5000, 00 грн та судовий збір у сумі 218, 65 грн.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Время» Станично-Луганського району» про зміну формулювання причини звільнення, внесення змін до наказу, трудової книжки, стягнення вихідної допомоги відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Дата складення повного тексту постанови 29 березня 2021 року.
Головуючий В.М. Луганська
Судді В.А. Коновалова
О.Ю. Карташов