29 березня 2021 року справа №200/3117/20-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді- доповідача Компанієць І.Д.,
суддів Гаврищук Т. Г., Ястребової Л.В.,
розглянув у порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 , Головного управління Національної поліції України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 08 липня 2020 року в справі № 200/3117/20-а (головуючий І інстанції Аляб'єв І.Г.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України в Донецькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,-
Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати бездіяльність відповідача протиправною щодо не нарахування та не виплати компенсації за невикористані додаткові відпустки із збереженням грошового забезпечення відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2015-2016 роки (28 діб) та не сплати суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку;
- зобов'язати відповідача внести зміни до наказу від 30.08.2016 № 292 про звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції, включивши до нього відомості про невикористані дні додаткових відпусток зі збереженням заробітної плати за 2015-2016 роки, зокрема 14 діб за 2015 рік, 14 діб за 2016 рік;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити компенсацію за невикористані дні додаткових відпусток зі збереженням грошового забезпечення за період 2015-2016 роки;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити суму середнього заробітку за весь час затримки невиплати компенсації за невикористані додаткові відпустки зі збереженням грошового забезпечення відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2015-2016 роки (28 діб) по день ухвалення рішення суду з урахуванням середнього заробітку у сумі 336,20 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 з 18.03.1996 по 31.08.2016 проходив службу в органах МВС України. Наказом Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 30.08.2016 № 292 о/с позивача звільнено з Національної поліції. Листом відповідача від 03.12.2019 ОСОБА_1 повідомлено, що за період 2015-2016 років йому не надавалася додаткова відпустка як учаснику бойових дій. Виходячи з наведеного позивач вважає, що в нього наявне право на отримання компенсації відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 08 липня 2020 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції України в Донецькій області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період з 2015 року по 2016 рік, як учаснику бойових дій.
Зобов'язано Головне управління Національної поліції України в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки за 2015-2016 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення.
Стягнуто з Головного управління Національної поліції України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 10000 (десять тисяч) гривень.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з судовим рішенням, сторони звернулись з апеляційними скаргами, в яких, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просили: позивач - скасувати рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру належного до стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, задовольнивши позовні вимоги в повному обсязі, відповідач - скасувати рішення суду, відмовивши в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Обґрунтування апеляційних скарг.
Між сторонами відсутній спір про розмір сум, належних працівникові при звільненні, тому ОСОБА_1 наголошує, що керуючись ст.ст. 116-117 КЗпП України суд першої інстанції безпідставно зменшив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до 10000,00 грн.
Головне управління Національної поліції України в Донецькій області звертає увагу суду, що Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення. Оскільки додаткова відпустка, передбачена ст. 16-2 Законом України «Про відпустки», не належить до виду щорічних, то на неї не поширюються норми, передбачені для щорічних відпусток щодо поділу на частини, перенесення на інший період, виплати грошової компенсації під час звільнення.
Висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 21.08.2019 у зразковій справі № 620/4218/18, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки предмети позову в справі № 200/3117/20-а та в наведеній не є тотожними.
Окрім цього, позивачем порушено строк на звернення до суду з цим позовом, що є порушенням вимог ч. 5 ст. 122 КАС України, оскільки частиною другою ст. 233 КЗпП України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, але компенсація за невикористану відпустку не відноситься до належної заробітної плати.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
З огляду на наведене суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції тільки в межах доводів апеляційних скарг, не надаючи оцінку судовому рішенню в частині задоволення та відмови в задоволенні позову, які сторонами не оскаржуються.
Сторони про дату та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином, відповідно до ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції розглядає справу у порядку письмового провадження.
Суд, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників судового процесу, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, розглядаючи апеляційну скаргу в межах викладених доводів, встановив наступне.
Фактичні обставини справи.
ОСОБА_1 у період з 18.03.1996 по 06.11.2015 проходив службу в органах внутрішніх справ, з 07.11.2015 по 31.08.2016 в Національній поліції Україні, про що свідчить трудова книжка серії НОМЕР_1 .
Під час проходження служби та на час звільнення позивачу не нараховувалася та не виплачувалася компенсація за невикористані дні додаткових відпусток зі збереженням грошового забезпечення за період 2015-2016 років.
ОСОБА_1 25.11.2019 звернувся до ГУНП України в Донецькій області, Ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Донецькій області з запитом, в якому просив надати розрахункові листи по грошовому забезпеченню за період з 01.09.2014 по 31.08.2016; витяги з наказів про надання чергових оплачуваних відпусток та відпусток у відповідності п. 12 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2015-2016 роки.
03 грудня 2019 року листом ГУ МВС України у Донецькій області № 184зі105/26-2019 повідомлено позивача, що на підставі рішення комісії про визнання учасниками бойових дій, учасниками війни поліцейських, державних службовців та інших працівників Національної поліції України від 13.05.2015 № 19/І/V/91 ОСОБА_1 надано статус учасника бойових дій, ГУ МВС України в Донецькій області видано посвідчення учасника бойових дій від 20.10.2015 серії НОМЕР_2 . Крім того, зазначено, що додаткову відпустку, як учасник бойових дій впродовж 2015-2016 років позивач не використовував.
До відповіді додано розрахункові листки за період з жовтня 2014 року по серпень 2016 року, витяги з наказів про надання щорічної чергової оплачуваної відпустки за період з 2015 по 2016 роки.
На звернення від 17.12.2019 щодо нарахування та виплати компенсації за невикористані додаткові відпустки зі збереженням грошового забезпечення за 2015-2016 роки, ОСОБА_1 отримав відповідь від 23.12.2019 № 1523/26/01-2019, в якій відповідач послався на те, що відповідно до ст. 16-2 Закону України «Про відпустки» учасники бойових дій статус, яких визначено Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, мають право на додаткову оплачувану відпустку. Додаткова відпустка, як учаснику бойових дій не переноситься на інший період (продовжується) у разі хвороби працівника, не переноситься на наступний календарний рік, не ділиться на частини та не змінюється грошовою компенсацією. Тобто відсутні законі підстави для нарахування та виплати компенсацій за невикористані в 2015-2016 роках дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Спірним питанням цієї справи є правомірність відмови Головного управління Національної поліції України в Донецькій області у виплаті позивачу компенсації за невикористані дні додаткової відпустки.
Оцінка суду.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 5 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22.10.1993 року №3551-XII визначено, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Згідно з пунктом 12 статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22.10.1993 року №3551-XII учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги, зокрема, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Відповідно до ч. 8 статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20.12.1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011) передбачено право військовослужбовців на відпустки. Порядок надання військовослужбовцям відпусток та відкликання з них військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України “Про відпустки” або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Відповідно до абзаців 2, 3 частини 14 статті 10-1 Закону №2011, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті. У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Згідно з ч. 17 ст. 10-1 Закону №2011, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Частиною 18 статті 10-1 Закону №2011 передбачено, що в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
За приписами частини 19 статті 10-1 Закону №2011, надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
Відповідно до статті 1 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під особливим періодом розуміють період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 ЗУ "Про оборону України" визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Відповідно до статті 1 ЗУ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз вказаних норм свідчить, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі, додаткової соціальної відпуски. Однак, вказаним Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначено Законом України від 02.07.2015 № 580-VIII “Про Національну поліцію”.
Згідно зі статтею 60 Закону України “Про Національну поліцію” проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини першої статті 77 Закону України “Про Національну поліцію” поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється: 1) у зв'язку із закінченням строку контракту; 2) через хворобу - за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції; 3) за віком - у разі досягнення встановленого для нього цим Законом граничного віку перебування на службі в поліції; 4) у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів; 5) через службову невідповідність; 6) у зв'язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України; 7) за власним бажанням; 8) у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій); 9) у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі; 10) у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, або кримінального правопорушення; 11) у зв'язку з набуттям громадянства або підданства іншої держави.
Частиною першою статті 92 Закону України “Про Національну поліцію” передбачено, що поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом.
За правилами статті 93 Закону України “Про Національну поліцію” тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки. За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п'ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п'ятнадцять календарних днів. Тривалість чергової відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби. Відпустка тривалістю менше 10 діб за бажанням особи рядового або керівного складу може бути надана одночасно з черговою відпусткою в наступному році. Поліцейським дозволяється, за бажанням, використовувати відпустку частинами. Одна частина відпустки має бути не менше 10 діб. Чергова відпустка надається поліцейському, як правило, до кінця календарного року. Поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого у визначеному законом чи іншим нормативно-правовим актом порядку. Поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року. За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Відкликання поліцейського із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання із чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Частиною першою статті 24 Закону України від 15.11.1996 року № 504/96-ВР “Про відпустки” передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Пунктом 8 розділу ІІІ Порядку виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом Міністерства внутрішній справ України 06.04.2016 року № 260, зареєстрованого в міністерстві юстиції України 29.04.2016 року за № 669/28799 (далі - Порядок №260) за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.
Згідно з частиною десятою статті 93 Закону України “Про Національну поліцію” за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.
Таким чином, законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. При цьому не передбачено позбавлення такої особи права на відпустку, яке вона вже отримала в попередньому календарного році.
В наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки, що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, оскільки це суперечить суті та гарантіям як трудового так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
З огляду на те, що положеннями Закону України “Про Національну поліцію” та Порядку №260 не врегульовано питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, суд зазначає, що при вирішенні спірного питання підлягають застосуванню приписи КЗпП України, Закону України “Про відпустки”, Порядку № 100.
Відповідно до норм частини першої статті 83 КЗпП України та частини першої статті 24 Закону України “Про відпустки”, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Враховуючи викладене, суд погоджує висновок суду першої інстанції, що позовні вимоги в частині визнання протиправними дій відповідача щодо невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні відпустки у вищевказані періоди та зобов'язання нарахувати та виплатити компенсацію невикористану відпустку є обґрунтованими.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі №826/8185/18.
Також, в постанові від 19 січня 2021 року у справі №160/10875/19 Верховний Суд виклав правову позицію, що у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки. (пункт 62)
З огляду на викладене суд не приймає доводи ГУ НП України в Донецькій області, що на спірні правовідносини не поширюється законодавство, яке передбачає виплату позивачу компенсації за невикористані дні додаткової відпустки.
Щодо доводів апелянта - ГУ НП України в Донецькій області про порушення строку звернення до суду, визначеного приписами ст. 122 КАС України, суд зазначає таке.
Відповідно до частин першої, шостої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Про поновлення або продовження процесуального строку, відмову у поновленні або продовженні процесуального строку суд постановляє ухвалу, яка не пізніше наступного дня з дня її постановлення надсилається особі, яка звернулася із відповідною заявою.
Згідно з частиною першою статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина друга статті 122 КАС України).
Відповідно до частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Спеціальним законодавством прямо не врегульовано питання строків звернення до суду у зв'язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення), однак за змістом пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260 грошова компенсація виплачується за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. На час відпустки, яка хоча і непов'язана з виконанням службових обов'язків, за особою зберігається заробітна плата (грошове забезпечення), такі виплати включаються до фонду заробітної плати і є невід'ємною його частиною. Це ж саме стосується і компенсації при звільненні за невикористані дні відпустки.
Отже, право на отримання таких виплат не обмежується жодним строком, тому доводи відповідача щодо порушення позивачем строку звернення до суду є безпідставними.
Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією, наведеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 620/4218/18 (Пз/9901/4/19).
Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку суд зазначає наступне.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз зазначених норм свідчить, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Відповідно частини другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Згідно статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
Вищезазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.
Судами встановлено та не заперечується сторонами, що при звільненні позивача з ним не був проведений повний розрахунок. За таких обставин позивач має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки такого розрахунку у відповідності до приписів статті 117 КЗпП України.
Середній заробіток працівника згідно з частиною 1 статті 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у "Порядку обчислення середньої заробітної плати", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року (далі - Порядок № 100).
Із пункту 5 цього Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 1, 2 пункту 8 вказаного Порядку).
Згідно довідки ГУ НП в Донецькій області від 06.04.2020 року днем звільнення позивача є 31 серпня 2016 року. Відповідно, останніми календарними місяцями роботи, що передують дню звільнення, є липень та серпень 2016 року (а.с.164 том 1).
За довідкою відповідача грошове забезпечення у липні та серпні 2016 року склало: 20414,66 грн, середньоденне грошове забезпечення на час звільнення 329, 27 грн.
Суд звертає увагу, що всі належні працівнику суми, роботодавець повинен виплатити у день його звільнення, в даному випадку це 31 серпня 2016 року.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду ухвалено 08 липня 2020 року.
Тобто, строк затримки розрахунку при звільненні є з 31 серпня 2016 року по 08 липня 2020 року.
Проте, згідно виробничого календаря України з 31 серпня 2016 року по 08 липня 2020 року було 944 робочих днів, а тому станом на 08 липня 2020 року середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку складає - 310830,88 грн (329,27 грн. середньоденне грошове забезпечення 944 робочих днів затримки).
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, невеликий розмір простроченої заборгованості роботодавця, неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку з розміром заборгованості по компенсаційним виплатам, характером цієї заборгованості, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, що позивач звернувся до суду з цим позовом тільки в березні 2020 року, тоді як звільнився ще в серпні 2016 року, - суд погоджує висновок суду першої інстанції про зменшення розміру відшкодування до 10000 грн.
Суд при постановленні судового рішення по цій справі враховує висновки Верховного Суду у постановах у справах № 821/1083/17, № 761/9584/15-ц та зазначає, що судом першої інстанції на підставі вищевикладеного обгрунтовано застосування принципу співмірності та підстав для зменшення середнього заробітку.
При цьому не підлягають застосуванню до спірних правовідносин по цій справі правові висновки, викладені Верховним Судом в постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, оскільки обставини справи, які розглядав Верховний Суд, не є тотожними обставинам нашої справи.
Так, в постанові від 30.11.2020 року Верховний Суд зазначив правові висновки, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, в справі йдеться про невиплату при звільненні військовослужбовцю грошової компенсації за неотримане речове майно, розмір якої на час звільнення не був спірним, визнавався військовою частиною, але не був виплачений позивачу при звільненні в зв'язку з відсутністю бюджетних асигнувань на виплату такої компенсації речового майна.
В нашому спорі сума компенсації за невикористані додаткові відпустки не була виплачена відповідачем в день звільнення позивача, оскільки позивачем така сума до сплати не заявлялася при звільненні, а відповідач не вважав, що така компенсація взагалі повинна була нарахована та виплачена за минулі роки.
Зазначене спростовує доводи позивача про відсутність спору з відповідачем щодо розміру належних позивачу сум при звільненні, оскільки відповідач взагалі заперечує право позивача та виплату цих компенсаційних коштів.
При вирішенні цієї справи суд також враховує, що в межах доводів апеляційної скарги відповідача розмір відшкодування середнього заробітку, який стягнуто судом першої інстанції на користь позивача, не оскаржується.
Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судом першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг правильно встановлені обставини справи, судове рішення є обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для їх задоволення та скасування постанови суду першої інстанції не вбачається.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,-
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Головного управління Національної поліції України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 08 липня 2020 року в справі № 200/3117/20-а - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 08 липня 2020 року в справі № 200/3117/20-а - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття 29 березня 2021 року.
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення в порядку, визначеному ст. 328 КАС України.
Повне судове рішення складено 29 березня 2021 року.
Головуючий суддя І.Д. Компанієць
Судді Т.Г. Гаврищук
Л.В. Ястребова