24 лютого 2021 року
м. Київ
Справа № 910/12044/19
1. 24.02.2021 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду (надалі - Суд) ухвалив постанову, якою касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Кантієро" задовольнив частково. Рішення Господарського суду міста Києва від 16.03.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.10.2020 у справі № 910/12044/19 скасував та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
2. Суд погодився з аргументами скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій при ухваленні рішень висновку Верховного Суду України, що міститься у постанові від 17.05.2017 у справі № 910/22664/15 (провадження № 3-1295гс16).
3. Суд дійшов висновку, що договір від 27.06.2014 (реєстр. № 603) про розірвання договору іпотеки від 09.11.2012 (реєстр. № 1353), яким забезпечується вимога іпотекодержателя, що випливає з кредитного договору № 70296-20/12-1 від 24.10.2012 (сума кредиту 24 500 000 грн), є нікчемним відповідно до ч. 2, п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки розірвання договору іпотеки при непогашеній заборгованості за кредитним договором свідчить про те, що Банк безпідставно відмовився від власних майнових вимог до іпотекодавця за дійсним договором забезпечення, а також від своїх прав звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості боржника. Суд брав до уваги, що рішення правління Банку (витяг з протоколу №П-58/1) щодо здійснення погашення заборгованості позивача перед Банком за кредитними договорами шляхом звернення стягнення на предмет застави та оприбуткування на баланс Банку цінних паперів на суму 136 504 168,70 грн відповідно до договору застави цінних паперів № 75064-23/14-б від 27.06.2014 прийнято 08.08.2014, тобто після укладення договору про розірвання договору іпотеки.
4. На жаль, я не можу погодитися з висновками моїх колег та наведеною в рішенні Суду мотивацією, тому відповідно до частини 3 статті 34 Господарського процесуального кодексу України викладаю окрему думку, суть якої полягає у такому.
Щодо дії актів цивільного законодавства у часі.
5. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року N 1-рп/99 "У справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів)" за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
6. У статті 5 ЦК України визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
7. Згідно з положеннями частин 1 та 2 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
8. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 24 квітня 2020 року в справі № 522/25151/14-ц (провадження № 61-101св19) зроблено висновок по застосуванню статті 215 ЦК України та вказано, що «підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину».
9. Як убачається зі змісту постанови, Суд визнав нікчемним договір від 27.06.2014 про розірвання договору іпотеки на підстав норми частини 2, пункту 1 частини 3 статті 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи" від 04 липня 2014 року N 1586-VII, який набрав чинності 11 липня 2014 року.
10. На дату укладення договору про розірвання іпотечного договору стаття 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" мала іншу редакцію, і не містила положення, яке б вказувало на нікчемність договору, якщо банк протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації відмовився від власних майнових вимог.
11. Отже, норма ч. 2, п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи" від 04 липня 2014 року N 1586-VII, яка набрала чинності 11 липня 2014 року, на мою думку, не застосовується до спірних правовідносин і не може бути підставою для визнання нікчемним договору від 27.06.2014 (реєстр. № 603) про розірвання договору іпотеки від 09.11.2012 (реєстр. № 1353).
12. Цей висновок не суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі № 910/22664/15 (провадження № 3-1295гс16), оскільки в цій справі договори про внесення змін до договору іпотеки, що були визнані судом нікчемними були укладені 26 вересня 2014 року, 7 листопада 2014 року, 30 грудня 2014 року та 20 січня 2015 року, тобто після набрання чинності Законом від 04 липня 2014 року N 1586-VII.
Щодо нікчемності правочину з погашення заборгованості за кредитними договорами, оформленого рішенням правління Банку від 08.08.2014, та висновків Суду стосовно правильного застосування п. 8 ч. 3 ст. 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
13. Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
14. Згідно з пунктом 5 частини 2 статті 290 ГПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 287 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
15. Отже, для оскарження судового рішення в касаційному порядку недостатньо посилання лише на норму матеріального права.
16. У касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов'язково наводитись у взаємозв'язку із посиланням на відповідний пункт (пункти) частини другої статті 287 ГПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.
17. Водночас, суд касаційної інстанції здійснює перегляд судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
18. Скаржник у пункті 20 касаційної скарги процитував норму п. 8 ч. 3 ст. 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а також у пункті 40 вказав, що "суди дійшли помилкових висновків, що позивач не підтвердив належними засобами доказування пов'язаність осіб ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 саме на час вчинення правочину з припинення дії договору іпотеки та звернення стягнення на предмет застави - Цінні папери, оскільки в матеріалах справи міститься договір застави цінних паперів від 27.06.2014 № 75064-23/14-6, укладений між банком та підприємством, в якому директором заставодавця значиться ОСОБА_1 , який згідно з наказом від 20.02.2014 №200-К був призначений директором Департаменту по роботі з проблемними активами Банку та в подальшому звільнений з займаної посади наказом Голови правління Банку від 04.03.2015 № 245-К. Також, в матеріалах справи наявний договір купівлі-продажу цінних паперів від 26.06.2014 № БВ-14/11128, укладений між Підприємством в особі директора Устича Ігоря Петровича та компанією з обмеженою відповідальністю "Фсех Інвестмент Лімітед". Зазначене підтверджує, що ОСОБА_1 на час укладення нікчемних правочинів а саме 26-27.06.2014 був пов'язаною особою, оскільки займав посаду директора департаменту в Банку та одночасно був директором підприємства".
19. Водночас, скаржник, хоч зазначив пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, проте не вказав жодну постанову Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми п. 8 ч. 3 ст. 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні, а всі постанови, на які посилався скаржник, стосувалися п. 1 ч. 3 ст. 38 цього Закону.
20. Відповідно до статей 287, 290 ГПК України при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити формулювання застосованого судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права, з яким не погоджується касатор, із зазначенням цієї норми права та змісту правовідносин, у яких ця норма права застосована, а також посилання на постанови Верховного Суду, в яких зроблено інший (який саме) висновок щодо застосування цієї ж норми права та в яких (подібних) правовідносинах, із зазначенням в чому саме полягає невідповідність оскарженого судового рішення сформованій правозастосовчій практиці у подібних правовідносинах.
21. Касаційна скарга в частині обґрунтування неправильного застосування норми п. 8 ч. 3 ст. 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" цим вимогам не відповідає, що, на мою думку, унеможливлює здійснення перевірки правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції цієї норми матеріального права.
22. З мотивів наведених вище у розділі ("щодо дії актів цивільного законодавства у часі") вважаю, що п. 8 ч. 3 ст. 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи" від 04 липня 2014 року N 1586-VII, яка набрала чинності 11 липня 2014 року, не застосовується до спірних правовідносин і не може бути підставою для визнання нікчемним договору від 27.06.2014 (реєстр. № 603) про розірвання договору іпотеки від 09.11.2012 (реєстр. № 1353).
23. При цьому, вважаю, що Суд, посилаючись на те, що "суди попередніх інстанцій докази не дослідили докази (договір застави цінних паперів від 27.06.2014 № 75064-23/14-6, укладений Банком та Підприємством, в якому директором заставодавця значиться ОСОБА_1 , який згідно з наказом від 20.02.2014 №200-К призначений директором Департаменту по роботі з проблемними активами Банку та в подальшому звільнений з займаної посади наказом Голови правління Банку від 04.03.2015 № 245-К) та не застосували ст. 52 Закону "Про банки та банківську діяльність", яка визначає поняття пов'язаних осіб та містить вимоги до правочинів з ними, що призвело до помилкових правових висновків про відсутність пов'язаності", помилково не врахував, що за приписами частини 2 статті 311 ГПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
24. У пунктах 47 та 54 постанови Суд також зазначив, що "договір про розірвання договору іпотеки 1, укладений Банком та Підприємством 27.06.2014. Цей договір у матеріалах справи відсутній і судом не досліджувався". Це твердження не відповідає дійсності, оскільки завірена представником позивача копія цього договору долучена до матеріалів справи в суді першої інстанції (а.с. 150 т. 1).
25. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи вимоги позивача, виходили з підстав недоведеності позивачем обставин укладання договору з пов'язаною особою банку.
26. Відповідно до пунктів 1-9 частини другої статті 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність", в редакції, що діяла станом на 27.06.2014, для цілей цього Закону пов'язаними особами є 1) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів правління банку; 2) особи, які мають істотну участь у банку; 3) керівники юридичних осіб, які мають істотну участь у банку; 4) керівники та контролери споріднених осіб банку; 5) керівники та контролери афілійованих осіб банку; 6) афілійовані особи банку; 7) споріднені особи банку; 8) асоційовані особи будь-якої фізичної особи, зазначеної в пунктах 1 - 5 цієї частини; 9) юридичні особи, у яких асоційовані особи, визначені в пункті 8 цієї частини, є керівниками або контролерами. Згідно з частиною 1 статті 42 цього Закону керівниками банку є голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени правління (ради директорів), головний бухгалтер, його заступник, керівники відокремлених підрозділів банку.
27. Отже, на мою думку, та обставина, що директор відповідача ОСОБА_1 , який підписав договір про розірвання договору про іпотеки, був одночасно директором Департаменту по роботі з проблемними активами Банку, не є підтвердженням того, що ПП "Виробничо-комерційна фірма "Інтер" є пов'язаною особою Банку в розумні статті 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність", оскільки його посада не відноситься до керівників банку відповідно до статті 42 Закону. Та обставина, що "тривалий час засновником ПП "ВКФ "Інтар" був голова правління Банку ОСОБА_3 , а потім ОСОБА_2 , яка працювала в Банку на керівних посадах", не має значення для справи, оскільки що «підстава недійсності правочину має існувати в момент вчинення правочину».
28. Ні позивач у позові, ні Суд у постанові прямо не зазначив норму, відповідно до якої ПП "Виробничо-комерційна фірма "Інтер" або її директор ОСОБА_1 , що підписав договір про розірвання договору про іпотеки, є пов'язаною особою з Банком, що може мати наслідком для визнання правочину нікчемним.
29. Позивач у загальному посилався на те, що "звільнивши заставне майно від обтяжень ПАТ КБ "Київська Русь" уклав правочини (у тому числі договір) з пов'язаною особою ПП "ВКФ "Інтар", в супереч вимогам ст. 43 та 44 Закону України "Про банки і банківську діяльність", оскільки тривалий час засновником ПП "ВКФ "Інтар" був голова правління в Банку ОСОБА_3 , а потім ОСОБА_2 , яка працювала в Банку на керівних посадах, директором ПП "Інтар" був ОСОБА_1 , який теж працював в Банку на керівних посадах (станом на час укладання нікчемних правочинів", але при цьому належними засобами доказування не підтвердив пов'язаність осіб саме на час вчинення правочину з припинення дії договору іпотеки та звернення стягнення на предмет застави. Само тому, на мою думку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність позивачем обставин нікчемності правочину за вказаної підстави.
30. Щодо нікчемності правочину з погашення заборгованості за кредитними договорами, оформленого рішенням правління Банку від 08.08.2014, - ні позивач у позові, ні Суд у постанові прямо не зазначив норму, відповідно до якої цей правочин слід визнати нікчемним відповідно до ст. 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи" від 04 липня 2014 року N 1586-VII.
31. Суд зазначив, що у матеріалах справи "наявні два кредитних договори, укладені між Банком та Національним банком України: від 08.05.2013 № 03, яким передбачено надання кредиту для підтримки ліквідності у сумі 200 млн грн на строк з 08.05.2013 по 30.04.2014 включно; від 04.03.2014 № 09, яким передбачено надання кредиту для збереження ліквідності у сумі 385 млн грн на строк з 04.03.2014 до 26.02.2015. Ці договори містять заборону набуття Банком у власність цінних паперів (крім державних облігацій України, боргових цінних паперів, емітованих Національним банком України) протягом строку користування таким кредитом". При цьому Суд також послався, що "відповідно до п. 1.7. Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою правління Національного банку України від 13.07.2010 № 327, Національний банк України з метою обмеження ризику ліквідності банку під час надання стабілізаційного кредиту чи зміни умов кредитного договору встановлює обмеження та вимоги щодо його діяльності, які мають бути передбачені в кредитному договорі, зокрема щодо заборони придбання цінних паперів (крім державних облігацій України, боргових цінних паперів, емітованих Національним банком України), зупинення проведення банком активних операцій з пов'язаними особами банку".
32. На жаль, я не можу погодитися з таким висновком Суду, оскільки тлумачення п. 1.7. Положення свідчить, що ця норма не містить імперативну заборону, а встановлює вимоги до змісту кредитного договору, тому у даному випадку можна говорити лише про недодержання (невиконання, порушення) кредитного договору, укладеного з Національним Банком України щодо надання стабілізаційного кредиту Банку, що само по собі не є підставою для визнання нікчемним правочину з погашення заборгованості за кредитними договорами, укладеними між Банком та відповідачем у справі.
33. На мою думку, суд апеляційної інстанції правильно зауважив, що "норма ст. 38 Закону № 4452-VI визначає чіткі підстави нікчемності, до переліку яких не відносено недотримання банком умов договору про надання стабілізаціного кредиту та п. 1.7 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Національного банку України № 327 від 13.07.2010. Вимога про визнання недійсним правочину на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України не заявлена".
34. Згідно з частиною 2 статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Відповідно до частини 2 статті 316 ГПК України постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.
35. З огляду на наведені норми, я не можу погодитися з висновками Суду, які викладені у пунктах 60 -61, 66 постанови, зокрема, стосовно того, що "суди дійшли помилкових правових висновків щодо змісту листа Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17.08.2017, який наявний у матеріалах справи, …", "суди попередніх інстанцій також не врахували, що згідно зі звітом про оцінку активів неплатоспроможного Банку станом на 20.03.2015 ринкова вартість пакету акцій ПАТ "Юридичні послуги" становить 1 грн, ринкова вартість пакету акцій ПАТ "Сіам-Капітал" становить 1 грн, ринкова вартість пакету акцій ПАТ "Сінтрон" становить 3 284 694 грн…"; "Суди не прийняли до уваги звіт про оцінку активів неплатоспроможного Банку станом на 20.03.2015 як належний доказ, мотивуючи тим, що висновок суб'єкта оціночної діяльності щодо вартості Цінних паперів не стосується спірного періоду, а саме вартість Цінних паперів визначалась станом на 20.03.2015, тоді як рішення про звернення стягнення прийнято Банком 08.08.2014. Але такий висновок є помилковим з огляду на зміст ст. 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" і наявність ознак для правової кваліфікації вчинених правочинів як фраудаторних (вчинених на шкоду інтересам кредиторів Банку)". На мою думку, суд касаційної інстанції не мав підстав додатково перевіряти докази, яким була надана оцінка судами попередніх інстанцій.
Щодо повноважень суду касаційної інстанції.
36. Суд направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України, який визначає, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо зокрема: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
37. Отже, у такому разі суд касаційної інстанції може направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо має місце одночасно декілька умов:
1) порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин,
2) суд не дослідив зібрані у справі докази;
3) має місце обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
38. У даному випадку слід виходити з того, що:
1) скаржник у касаційній скарзі не посилався на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи;
2) суди першої та апеляційної інстанцій дослідили зібрані у справі докази та відмовили у позові з підстав недоведеності (фактично суд касаційної інстанції не погодився з наданою судами оцінкою щодо належності та достовірності доказів, що не є його компетенцією),
3) обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не підтвердилась.
Наведене, на мою думку, унеможливлює передачу справи на новий розгляд, та є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанцій - без змін.
Суддя І. Кондратова