29 березня 2021 року Справа № 915/371/21
м. Миколаїв
Господарський суд Миколаївської області у складі судді Ржепецького В.О.,
розглянувши матеріали
позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , адреса фактичного місця проживання: АДРЕСА_2 )
до відповідача: Акціонерного товариства «Миколаївобленерго» (54017, м. Миколаїв, вул. Громадянська, буд. 40),
про: скасування рішення наглядової ради,
23.03.2021 ОСОБА_1 звернувся до господарського суду з позовною заявою до АТ «Миколаївобленерго» (вх.№4330/21), в якій просить суд:
1) залучити до участі у справі Фонд державного майна України в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача;
2) витребувати оригінали письмових доказів для огляду в судовому засіданні у відповідної особи, яка таким володіє:
- у АТ «Миколаївобленерго» - протокол засідання наглядової ради №83 від 12.02.2021, протокол засідання наглядової ради №84 від 16.02.2021, Статут АТ «Миколаївобленерго», протокол загальних зборів №26 від 13.04.2017;
- у Фонду державного майна України - накази Фонду державного майна України №1241 від 26.09.2018, №1472 від 20.11.2018, №779 від 02.08.2019, №1188 від 29.11.2019, №6 від 06.01.2021, лист СБУ від 22.01.2021;
3) визнати незаконним та скасувати рішення наглядової ради АТ «Миколаївобленерго», оформлене протоколом №83 від 12 лютого 2021 року;
4) визнати незаконним та скасувати рішення наглядової ради АТ «Миколаївобленерго», оформлене протоколом №81 від 16 лютого 2021 року.
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.03.2021, справі присвоєно єдиний унікальний номер 915/371/21 та визначено головуючим у справі суддю Ржепецького В.О.
Дослідивши матеріали позовної заяви, суд дійшов висновку про повернення останньої позивачу, з наступних підстав.
Як витікає з прохальної частини позовної заяви, позивач просить суд: визнати незаконним та скасувати рішення наглядової ради АТ «Миколаївобленерго», оформлене протоколом №83 від 12 лютого 2021 року; визнати незаконним та скасувати рішення наглядової ради АТ «Миколаївобленерго», оформлене протоколом №84 від 16 лютого 2021 року.
Позовні вимоги обґрунтовано твердженнями про неправомочність складу органу товариства, яким прийнято рішення стосовно позивача, а саме рішення щодо відсторонення позивача від здійснення повноважень виконуючого обов'язки генерального директора, припинення виконання позивачем обов'язків генерального директора, розірвання трудового контракту №773 від 10. 04.2020.
Позивач зазначає про порушення наведеними рішеннями його права на працю.
Разом з тим, відповідно до змісту протоколів засідання наглядової ради АТ «Миколаївобленерго» №83 від 12 лютого 2021 року та №84 від 16 лютого 2021 року, ними оформлено прийняття таких рішень:
- протокол №83 від 12 лютого 2021 року:
1) прийняття рішення про відсторонення ОСОБА_1 від здійснення повноважень виконуючого обов'язки генерального директора АТ «Миколаївобленерго»;
2) обрання особи, яка тимчасово здійснюватиме повноваження в.о. генерального директора АТ «Миколаївобленерго»;
- протокол №84 від 16 лютого 2021 року:
1) прийняття рішення про припинення виконання ОСОБА_1 обов'язків генерального директора АТ «Миколаївобленерго» та розірвання укладеного з ним контракту №773 від 10 квітня 2020 року;
2) обрання ОСОБА_2 тимчасово виконуючим обов'язки генерального директора АТ «Миколаївобленерго», членом дирекції АТ «Миколаївобленерго», затвердження умов контракту, що укладатиметься з ним.
Таким чином, враховуючи зміст вимог позовної заяви, до предмету позову в цій справі входить низка правовідносин, частина яких не стосується обставин порушення прав позивача, на захист яких подано позов, а частина не відноситься до предметної юрисдикції господарських судів.
Так, рішення Наглядової ради АТ «Миколаївобленерго», які оформлені протоколами №83 від 12 лютого 2021 року та №84 від 16 лютого 2021 року в частині відсторонення позивача від здійснення повноважень виконуючого обов'язки генерального директора, припинення виконання позивачем обов'язків генерального директора, підлягають розгляду за правилами господарського судочинства.
Зазначене витікає з таких міркувань.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до змісту частини першої статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Згідно із частиною третьою статті 167 ГК України корпоративними відносинами є відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
Нормами Цивільного кодексу України (статті 99, 145, 147, 159, 161), Господарського кодексу України (стаття 89), Закону України «Про господарські товариства» (статті 47, 62, 63), Закону України «Про акціонерні товариства» (статті 52, 58, 59, 60, 61) визначено, що виконавчий орган товариства вирішує всі питання, пов'язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав. Керівник та інші члени виконавчого органу, здійснюючи управління товариством у межах правил, встановлених статутними документами, зобов'язані діяти виключно в інтересах товариства та його учасників.
Управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України). Управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання (призначення) яких здійснюється відповідно до виду товариства (частина перша статті 23 Закону про господарські товариства).
Відповідно до частини першої статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. У частині третій статті 99 ЦК України передбачено, що повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
Підставою набуття виконавчим органом товариства повноважень є факт його обрання (призначення) загальними зборами учасників (акціонерів) як вищого органу управління товариством або, як зазначено у частині п'ятій статті 58 Закону України «Про акціонерні товариства», укладення з членом виконавчого органу товариства трудового договору, який від імені товариства може підписувати голова наглядової ради чи особа, уповноважена на те наглядовою радою.
Усунення членів виконавчого органу товариства від виконання обов'язків або відсторонення голови виконавчого органу товариства від виконання повноважень за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від відсторонення працівника від роботи на підставі статті 46 Кодексу законів про працю України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства відсторонити члена виконавчого органу від виконання ним обов'язків міститься не в приписах Кодексу законів про працю України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання нормами трудового права.
За приписом частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання. Корпоративні права учасників товариства є об'єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (тобто розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права.
Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення їх повноваженнями на управління товариством або позбавлення таких повноважень на управління товариством. Хоч такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.
У зв'язку із цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.
Отже, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства припинити на свій розсуд повноваження члена виконавчого органу у будь-який час з будь-яких підстав.
Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.
Конституційний Суд України у Рішенні від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України (у попередній редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 13 травня 2014 року № 1255-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів») зазначив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним.
Аналогічний висновок про необхідність розгляду зазначеної категорії справ у порядку господарського судочинства викладений, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613 цс 18), від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524 цс 19), від 04.02.2020 у справі №915/540/16, від 10.04.2019 у справі № 510/456/17.
Разом з тим, відносини пов'язані з реалізацією сторонами трудового договору (контракту) своїх прав є трудовими, а не корпоративними.
Наведені вище в цій ухвалі міркування не можуть бути підставою для віднесення їх до корпоративних, зокрема, в силу відсутності у ст. 99 ЦК України спеціального правового регулювання повноважень органу товариства в цій частині, яке б дозволяло відокремити ці відносини від відносин, врегульованих трудовим законодавством.
Отже відповідні спори підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства.
На підтвердження цього висновку суду свідчать такі міркування.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені в частині першій статті 19 ЦПК України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, крім справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне. По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Згідно зі ст. 2 Кодексу законів про працю України, право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.
Згідно зі ст. 3 Кодексу законів про працю України до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. У КЗпП України визначено виключний перелік підстав припинення трудового договору.
Відповідно до ст. 21 Кодексу законів про працю України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
Таким чином, позовні вимоги гр-на ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування Рішення наглядової ради АТ «Миколаївобленерго», оформленого протоколом №84 від 16 лютого 2021 року в частині рішення про розірвання укладеного між сторонами трудового контракту №773 від 10. 04.2020 підлягають вирішенню за правилами цивільного судочинства.
Судовий захист прав суб'єктів господарювання передбачає їх звернення до відповідного судового органу з метою поновлення чи визнання прав зазначених суб'єктів, якщо ці права порушені, не визнаються чи оспорюються. Втім, таке звернення до суду обумовлене дотриманням вимог процесуального закону, що надає можливість доступу особи до правосуддя та отримання нею судового захисту, гарантованого статтею 55 Конституції України.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Як свідчить прецедентна практика Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
При цьому слід враховувати, що право на справедливий суд охоплює не лише стадію розгляду справи по суті, але також дотримання всіх процедур, що передбачені національним законодавством і повинні відбуватися до відкриття провадження у справі.
Як зазначено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України" (заява № 24402/02), від 30.05.2013 у справі "Наталія Михайленко проти України" (заява № 49069/11), право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг; оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб.
Тим не менш, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються та ціллю, якої прагнуть досягти.
Відтак, механізм реалізації вищевказаного права, яке закріплене в Основному Законі, включає в себе необхідність дотримання вимог процесуального законодавства при зверненні до суду.
Статтею 173 Господарського процесуального кодексу України визначено підстави та порядок об'єднання і роз'єднання позовних вимог. Зокрема, згідно з частиною першою цієї статті в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Відповідно до ч. 4 ст. 173 ГПК України, не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Згідно п. 2 ч. 5 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи у разі, якщо порушено правила об'єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 173 цього Кодексу).
Підстав для застосування положень ст. 173 ГПК України судом не встановлено.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовна заява підлягає поверненню заявнику без розгляду.
Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення недоліків (ч. 8 ст. 174 ГПК України).
Керуючись ст. ст. 20, 173, 174, 232, 234, 235 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позовну заяву від 23.03.2021 (вх №4330/21) з доданими до неї документами у справі №915/371/21 повернути ОСОБА_1 .
2. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.
3. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається в порядку та у строки, передбачені ст.ст.256, 257 ГПК України, п.п.17.5 п.17 Перехідних положень ГПК України.
Суддя В.О.Ржепецький