79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
03.03.2021 справа № 914/2470/20
м. Львів
Господарський суд Львівської області у складі судді Матвіїва Р.І. за участю секретаря судового засідання Зубкович Д.С., розглянув матеріали справи
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Національна агенція нерухомості", м. Львів,
до відповідача: Львівської міської ради, м. Львів,
предмет спору: визнання незаконним і скасування в частині пп. 1 п. 1 ухвали Львівської міської ради від 21.04.2011 року,
підстава позову: порушення порядку передачі у власність територіальної громади гуртожитку,
за участю представників:
позивача: Шпунт Мар'ян Богданович - адвокат, ордер ВС № 1042183 від 21.10.2020 року,
відповідача: Кохан Олег Іванович - довіреність № 2901/вих-1 від 03.01.2020 року.
23.09.2020 року на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Національна агенція нерухомості» до Львівської міської ради про визнання незаконним і скасування в частині пп. 1 п. 1 ухвали Львівської міської ради № 379 від 21.04.2011 року.
Ухвалою суду від 29.09.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Відводів складу суду сторонами не заявлено.
16.10.2020 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
Судове засідання 11.11.2020 року не відбулося у зв'язку з перебуванням судді на самоізоляції. Ухвалою суду від 16.11.2020 року підготовче засідання призначено на 09.12.2020 року. Проте, судове засідання не відбулося у зв'язку з тимчасовою відсутністю судді, пов'язаною зі станом здоров'я. Ухвалою суду від 10.12.2020 року продовжено строк підготовчого провадження та призначено підготовче засідання на 28.12.2020 року.
У судовому засіданні 28.12.2020 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 27.01.2021 року. Розгляд справи двічі відкладався за клопотаннями сторін.
У судове засідання 03.03.2021 року з'явилися представники обох сторін, судом розпочато розгляд справи по суті, представник позивача подав додаткові письмові пояснення та підтримав позовні вимоги, представник відповідача стосовно задоволення позовних вимог заперечив.
У судовому засіданні 03.03.2021 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Позивач стверджує, що йому на праві приватної власності на підставі договору дарування від 22.03.2017р. належать кімнати №101,102,103 на першому поверсі загальною площею 71,5 кв.м., житловою площею 43,1 кв.м., що становить 66/10000 часток гуртожитку під літерою «А-12», загальною площею 9823,6 кв.м. за адресою м. Львів, вул. Кульпарківська, 139.
Проте, 21.04.2011р. Львівською міською радою прийнято ухвалу №379, згідно пп. 1.1. п.1 якої надано згоду на передачу з управління житловим фондом незалежно від форм власності гуртожитків, які є об'єктами права держаної та приватної власності, перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні підприємств, установ та організацій за адресами вул. Кульпарківська, 139. А у січні 2018р. Львівською міською радою на підставі відповідного рішення пред'явлено позов до ТОВ «Національна агенція нерухомості» із позовними вимогами про скасування державної реєстрації права власності на вищевказане нерухоме майно та зобов'язання передати гуртожиток.
Позивач просить суд визнати незаконною і скасувати в частині пп. 1 п. 1 ухвалу Львівської міської ради від 21.04.2011 року, оскільки відповідне рішення про передачу гуртожитку, який перебуває у приватній власності, за відсутності чинної на час його прийняття розробленої та затвердженої Загальнодержавної цільової програми передачі гуртожитків, які перебувають у приватній власності, не в порядку та поза межами строку реалізації, що суперечать п. 2 ст. 3, ч. 1 ст. 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків». Зазначеними нормами передбачено ряд вимог як до об'єктів, на які поширюється сфера дії Закону, так і до способів та порядку передачі таких об'єктів до комунальної власності відповідної територіальної громади. Таким чином, передачі гуртожитку на безкомпенсаційній основі територіальній громаді має передувати рішення власника (його згода), а не згода місцевої ради. Разом з тим, за згодою місцевої ради, якій передує подання власника гуртожитку, здійснюється передача гуртожитку до територіальної громади на компенсаційній основі, за умови попередньої повної компенсації. Разом із тим, відповідач до позивача із жодними зверненнями, проханнями чи пропозиціями щодо передання належним позивачу приміщень у гуртожитку не звертався, у тому числі пропозиціями щодо компенсації.
Відповідач стосовно позовних вимог заперечив, зазначивши, що рішенням Господарського суду м. Києва від 25.11.2008 року у справі № 44/221 встановлено, що гуртожитки на вул. Науковій, 16, В. Великого, 16, вул. Кульпарківській, 139 у м. Львові знаходились у ДП «Львівський автобусний завод» на праві повного господарського відання, і право власності на них ДП «Львівський автобусний завод» не отримувало, а відтак такі гуртожитки входили до державного житлового фонду і не підлягали приватизації та включенню до статутного капіталу ВАТ «Львівський автобусний завод» під час його приватизації.
Щодо порушеного права позивача, відповідач зазначає, що оскаржуваний пункт ухвали ніякого зобов'язального характеру для позивача не несе, ніяким чином не порушує його права, а виключно на виконання законодавства України Львівською міською радою була надана згода на прийняття відповідних гуртожитків у комунальну власність.
ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ІЗ МАТЕРІАЛІВ СПРАВИ
21.04.2011 року Львівська міська рада постановила ухвалу № 379 «Про захист прав мешканців гуртожитків міста», відповідно до якої, зокрема, до п. 1, ухвалено надати згоду відповідно до чинного законодавства на передачу з управління житловим фондом незалежно від форми власності у комунальну власність гуртожитків, які є об'єктами права державної та приватної власності, перебувають у повному господарському віданні чи в оперативному управлінні підприємств, установ, організацій, за адресами: пп. 1.1 - вул. Володимира Великого, 16, вул. Кульпарківська, 139, вул. Наукова, 16 (увійшли до статутного фонду відкритого акціонерного товариства «Львівський автобусний завод»).
Відповідно до п. 2 вказаної ухвали до вирішення питання передачі гуртожитків у власність територіальної громади м. Львова рекомендувати підприємствам, установам та організаціям, у власності яких перебувають ці гуртожитки не звертатися з судовими позовами про виселення фізичних осіб з цих гуртожитків, завершити процедуру реєстрації місця проживання дітей віком до 18 років за зверненнями мешканців гуртожитку.
22.03.2017 року ОСОБА_1 та Товариство з обмеженою відповідальністю "Національна агенція нерухомості" уклали договір дарування, відповідно до якого позивач набув у власність 66/10000 часток гуртожитку, розташованого за адресою місто Львів, вулиця Кульпарківська, будинок № 139 . Гуртожиток під літерою «А-12», загальна площа 9823,6 кв.м, 66/10000 часток гуртожитку складаються з кімнат №101, №102, №103 на першому поверсі загальною площею 71,5 кв.м, житловою площею 43,1 кв.м, далі "кімнати" (п. 2 договору дарування).
Відповідно до п. 3 вказаного договору кімнати належать дарувальниці на підставі договору купівлі-продажу кімнат, посвідченого Гусаком Р.Т., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу, 15.04.2016 року за реєстровим №541.
Право власності на будівлю нерухомого майна А-12, загальною площею 10 909.1 кв.м., 22.03.2017 року зареєстровано за позивачем.
Як вбачається із долучених позивачем документів, Львівська міська рада зверталась до суду із позовними вимогами про передачу гуртожитку у комунальну власність, проте, 12.09.2019 року Франківський районний суд м. Львова постановив ухвалу про залишення без розгляду Львівської міської ради до ТзОВ «Львівавтокоплектація», ТОВ «Національна агенція нерухомості», ПП «Азов-Галичина» та фізичних осіб, Первинної профспілкової організації гуртожитку ВАТ «ЛАЗ» Львівської міської організації Всеукраїнської незалежної професійної спілки «Захист праці». Після цього, 25.10.2019 року Львівська міська рада звернулась знову із позовною заявою від 25.10.2019 року про зобов'язання відповідачів, одним із яких визначено ТОВ «Національна агенція нерухомості», передати будівлю гуртожитку на вул. Кульпарківській, 139 у м. Львові у комунальну власність територіальної громади міста Львова. Під час розгляду даної справи сторонами не подано жодного судового рішення за результатами зазначеного позову.
Дані факти матеріалами справи підтверджені, сторонами не спростовані.
Дослідивши представлені суду докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд вважає позовні вимоги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню з огляду на таке.
Статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Вказаний висновок вже неодноразово надавався Верховним Судом у справах, предметом позову у яких була вимога про визнання рішення органу місцевого самоврядування незаконним та його скасування (зокрема, у постановах від 29.04.2020 у справі № 922/1363/19, від 14.05.2020 у справі № 927/580/19, від 12.12.2019 у справі № 924/817/16 (та інших).
Відповідно до частини 2 юридичні особи та фізичні особи підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Отже, до господарського суду вправі звернутися особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, при цьому має бути визначено, які права позивача порушені відповідачем та якими законодавчими актами передбачено право позивача на звернення із заявленим позовом.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Підстава позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, відтак, встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. При цьому, вказана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке. Порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Аналізуючи обґрунтування заявлених позивачем позовних вимог та досліджуючи зміст оскаржуваної ухвали, суд звертає увагу, що таким рішенням лише ініційовано питання передачі гуртожитків у комунальну власність і при цьому "надання згоди", про яке зазначено в пункті 1, не створює обов'язку для позивача передати належне йому майно. Такий висновок суду відповідає позиції Верховного Суду, наведеній у постанові від 10 червня 2020 року у справі № 910/1664/19 про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради № 1021/5085 від 26.06.2018 "Про надання згоди на безоплатне прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва гуртожитків, включених до статутних капіталів товариств" в частині гуртожитку, що розташований за адресою м. Київ, вул. Червонозаводська, 7 та заборону Київській міській раді вчиняти дії на безоплатне вилучення у ТОВ "Сантрек" майна: житлових приміщень, розташованих на 4 поверсі будівлі Червонозаводська, 7 у м. Києві.
Так, у зазначеній справі Верховний Суд вказав, що «одностороннє надання згоди Міськрадою на прийняття нею гуртожитку без згоди власника майна (Позивача) не породжує жодних правових наслідків для ТОВ "Сантрек". Оскаржуваним актом не ухвалювалося рішення про примусове вилучення (передачу) майна Позивача у комунальну власність, оскільки таке право взагалі не віднесено до компетенції Міськради. Наведене підтверджується і зверненням Міськради до Позивача для отримання згоди та подальшим зверненням до суду у справі № 910/3664/19. Предметом розгляду вищенаведеної справи є зобов'язання передати нерухоме майно (частини гуртожитку) до комунальної власності територіальної громади міста Києва. Тобто саме в межах вищевказаної іншої судової справи, за наявності підстав та обставин, передбачених Законом України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (наявність мешканців, на яких поширюється дія закону; незгода / згода власника майна; спосіб отримання майна, тощо) може вирішуватись питання передачі майна у комунальну власність за рішенням суду. Таким чином, оскільки в ході розгляду цієї справи апеляційний суд з'ясував, що оскаржуваним рішенням Міськради жодних прав Позивача на захист яких подано позов у даній справі не порушено, він відмовив у задоволенні позовних вимог.
Такі дії узгоджуються з наведеними вище правовими позиціями Верховного Суду, що, по-перше, свідчить про наявність загального за своїм змістом висновку останнього щодо застосування положень статей 15, 16, 21 ЦК України та 4 ГПК України і відповідно про відсутність підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, а, по-друге, наявність саме таких висновків Верховного Суду, за встановлених у даній справі обставин, нівелює значення усіх інших доводів касаційної скарги, оскільки встановлення апеляційним судом факту відсутності порушеного права Позивача на захист якого було подано позов у даній справі, не потребує подальшого розгляду позовних вимог по суті.».
Відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Враховуючи наведене у сукупності із заявленими позовними вимогами в даній справі, суд доходить висновку, що позивачем не доведено порушення його прав оскаржуваним пунктом ухвали міської ради, що у свою чергу є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Більше того, позивач набув право приватної власності на кімнати № 101, 102 і 103 (66/10000 часток) в гуртожитку у м. Львів, вул. Кульпарківська, 139 лише 22.03.2017 року, тобто після того, коли відповідачем прийнята оскаржувана ухвала.
За встановлених у даній справі обставин відсутності порушеного права позивача, на захист якого було подано позов у даній справі, не мають значення інші доводи сторони та не потребують додаткової оцінки. Як вказує Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України", згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Здійснюючи розподіл судових витрат, суд зазначає, що відповідно до положень ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України сплачений судовий збір залишається за позивачем.
Керуючись ст. ст. 74, 76-80, 129, 237, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
вирішив:
у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не буде подано.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складене 29.03.2021 року.
Суддя Р.І. Матвіїв