Номер провадження: 22-ц/813/3156/21
Номер справи місцевого суду: 508/821/18
Головуючий у першій інстанції Парій І. О.
Доповідач Комлева О. С.
26.03.2021 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
Головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Гірняк Л.А., Сегеди С.М.,
з участю секретаря Воронової Є.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 27 травня 2019 року, ухваленого під головуванням судді Парій І.О.,по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області про визнання самовільного будівництва веранди незаконним та усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу самовільно збудованої веранди, -
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області про визнання самовільного будівництва веранди незаконним та усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу самовільно збудованої веранди, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати самовільне будівництво веранди незаконним та усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу самовільно збудованої ОСОБА_2 веранди.
В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що добудована веранда та металеві конструкції не відповідають санітарно-технічним нормам. Добудовані ОСОБА_2 металеві конструкції до дерев'яної веранди, і кам'яна веранда закрили в'їзд і вихід за належний їй будинок та виїзд на вулицю. Зазначені добудови здійсненні без проекту архітектора і без експертизи. Окремого в'їзду і виходу на вулицю у неї немає.
Рішенням Миколаївського районного суду Одеської області від 27 травня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що судом не було взято до уваги рішення апеляційного суду Одеської області від 07.02.2017 року, яким в задоволені заяви ОСОБА_2 про визнання права власності було відмовлено, доповнення до позовної заяви від 15.03.2019 року, в якому вказано, що ОСОБА_2 до незаконно добудованої кам'яної веранди і дерев'яної веранди добудувала металеву конструкцію, металеву загорожу приварену до її воріт, кам'яний поріг якими закритий в'їзд і вихід за належний їй будинок та виїзд на вулицю, а також усне пояснення, яке мало значення при ухваленні рішення.
Відзиву до суду надано не було.
Сторони про розгляд справи на 24 березня 2021 року сповіщені належним чином (а.с.142-144).
Від Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області на адресу суду надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника (а.с. 235-236).
Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає за можливе розглянути справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення( 26 березня 2021 року).
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що домоволодіння в АДРЕСА_1 належало батькові позивачці ОСОБА_3 на праві особистої власності (а.с.13-16).
09 лютого 1971 року 1/2 частина домоволодіння з приміщеннями була відчужена за рішенням Миколаївського районного суду Одеської області співмешканці батька позивачки ОСОБА_4 .
16 травня 1973 року 1/2 частину домоволодіння ОСОБА_3 передав згідно договору дарування позивачці, котра є його донькою, ОСОБА_1 (а.с.12).
28 березня 1989 року ОСОБА_4 продала ОСОБА_5 1/2 частину домоволодіння з приміщеннями, жилою площею 19,4 м.кв., загальною площею 28,53 м.кв. зі всією земельною ділянкою мірою 672 м.кв.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
12 квітня 2003 року Любашівська районна державна нотаріальна контора Одеської області видала ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_5 . Спадкове майно складається з частини житлового будинку з прилеглими господарчими будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_2 на земельній ділянці 336 кв.м.
Рішенням Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області№39 від 25 червня 2003 року ОСОБА_2 надано дозвіл на будівництво веранди.
Також судом встановлено, що рішення Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області від 25 червня 2003 року про надання ОСОБА_2 дозволу на будівництво веранди не скасовано, а веранда прибудована до 1/2 частини будинку, яка належить ОСОБА_2
17 липня 2003 року Миколаївське РБТІ зареєструвало право власності на домоволодіння за ОСОБА_2 по свідоцтву про право на спадщину згідно витягу на нерухоме майно №1020531.
17 серпня 2004 року рішенням Миколаївського районного суду Одеської області за ОСОБА_2 визнано право власності на добудовані кам'яну веранду і металеві конструкції.
15 грудня 2004 року Миколаївське РБТІ зареєструвало право власності на домоволодіння за ОСОБА_2 по свідоцтву про право на спадщину згідно витягу на нерухоме майно №5850815. Земельна ділянка ОСОБА_2 у власність не надавалась.
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 07 лютого 2017 року рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 17 серпня 2004 року скасовано, з порушень норм процесуального права.
Зазначеним рішенням суду встановлено, що спірні добудови здійснені на підставі рішення Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області №39 від 25 червня 2003 року, яким ОСОБА_2 надано дозвіл на будівництво веранди (а.с. 9).
Листом голови районної державної адміністрації від 23.09.2003 року повідомлено селищного голову миколаївської селищної ради Одеської області, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що рішення Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області№39 від 25 червня 2003 року є безпідставним (а.с. 9).
Територія подвір'я є спільною сумісною ділянкою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Згідно Акта обстеження прибудинкової території по АДРЕСА_2 вбачається, що ОСОБА_1 встановила навіс з огорожею, що виступає на територію двору на 0,7 м., який перешкоджає проїзду автотранспортом в глибину двору, також ОСОБА_1 встановлено дерев'яну будівлю (сарай) довжиною 3 м., яким повністю перекрито вихід за будинок зі сторони двору, серед двору встановлена труба, яка також перешкоджає проїзду до городу, яку ОСОБА_1 відмовляється прибрати, також на спільній території ОСОБА_1 склала гору дров та власних речей, чим зайняла спільну територію двору довжиною 15 м. та шириною 2 м.. В результаті обстеження встановлено, що обома співвласниками територія двору використовується за власним бажанням без узгодження з співвласником (а.с.84-85).
Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_1 про визнання самовільного будівництва веранди незаконним та усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу самовільно збудованої веранди, суд першої інстанції виходив з того, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України). Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ «Землі України» ЗК України), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності, стосовно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки.
Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України).
Відповідно до частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.
Згідно з частинами першою, другою, четвертою, п'ятою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
Пунктом г) частини 1 статті 91 Земельного кодексу України визначено, що власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. Власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив) (ч.ч.1,2 ст.103 Земельного кодексу України).
Інститут земельних відносин добросусідства, є нормативно встановленими обмеженнями щодо здійснення прав на землю (включаючи право власності), які мають на меті забезпечити захист інтересів власників (землекористувачів) сусідніх володінь від можливих порушень при використанні земельних ділянок. Основна мета цих правил полягає в сприянні і забезпеченні такому використанню земельних ділянок, при якому власникам сусідніх земельних ділянок і землекористувачам заподіюється менша кількість незручностей.
Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 просила визнати самовільне будівництво веранди незаконним та усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу самовільно збудованої ОСОБА_2 веранди.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Стаття 16 ЦК врегульовує захист цивільних прав та інтересів судом та передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У ч. 2 цієї статті наведено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів судом, який не є вичерпним, адже тут же зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Аналізуючи ст.ст. 15, 16 ЦК України, слід дійти висновку про те, що право на захист свого цивільного права має особа у разі його порушення, невизнання або оспорювання і що суд може захистити цивільне право або інтерес будь-яким способом, встановленим договором або законом.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно із частиною першою статті 78 ЗК України право власності на землю це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
Відповідно до пунктів «г» та «е» частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок повинні дотримуватися правил добросусідства та не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.
Статтею 126 ЗК України встановлено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та фізичним особам рівні умови захисту права власності на землю.
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Разом з тим, вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов'язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Колегія суддів звертає увагу на те, що рішенням апеляційного суду Одеської області від 07 лютого 2017 року, рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 17 серпня 2004 року скасовано, з порушень норм процесуального права, та яким встановлено наступне.
Спірні добудови здійснені на підставі рішення Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області №39 від 25 червня 2003 року, яким ОСОБА_2 надано дозвіл на будівництво веранди (а.с. 9).
Листом голови районної державної адміністрації від 23.09.2003 року повідомлено селищного голову Миколаївської селищної ради Одеської області, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що рішення Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області №39 від 25 червня 2003 року є безпідставним (а.с. 9).
Однак, достовірних та допустимих доказів про те, що рішення Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області№39 від 25 червня 2003 року, яким ОСОБА_2 надано дозвіл на будівництво веранди скасовано, матеріали справи не містять.
Більш того, з акту обстеження прибудинкової території по АДРЕСА_2 від 25.06.2014 року, вбачається, що територія двору є спільною сумісною власністю, без встановлення порядку користування (а.с. 84-85).
Оскільки, ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження доводів позовних вимог, суд на законних підставах відмовив позивачу у задоволені позову за недоведеністю та обґрунтованістю.
На підставі вищевикладеного, суд оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному їх дослідженні прийшов до обґрунтованого висновку про те, що позов задоволенню не підлягає.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом не було взято до уваги рішення апеляційного суду Одеської області від 07.02.2017 року, доповнення до позовної заяви від 15.03.2019 року та також усне пояснення, яке мало значення при ухваленні рішення є необґрунтованими, оскільки висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.
Вказані доводи апеляційної скарги є безпідставними та зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Вказані доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення, за ненаданням до суду доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги, та позовних вимог.
Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.
Судом при прийнятті рішення були взяті до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судових рішень, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.
Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 27 травня 2019 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 26 березня 2021 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ Л.А. Гірняк
______________________________________ С.М. Сегеда