Номер провадження: 22-ц/813/3062/21
Номер справи місцевого суду: 522/16857/15-ц
Головуючий у першій інстанції Абухіна Р.Д.
Доповідач Комлева О. С.
24.03.2021 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
Головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Гірняк Л.А., Сегеди С.М.,
з участю секретаря Воронової Є.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 червня 2020 року, ухваленого під головуванням судді Абухіна Р.Д., повний текст рішення суду виготовлено 30 червня 2020 року,по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Коваль Наталія Вікторівна про визнання заповіту недійсним, -
У серпні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Коваль Н.В. про визнання заповіту недійсним, в якому просив визнати недійсним заповіт як розпорядження на випадок смерті, складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Коваль Н.В., 09 червня 2015 року.
В обґрунтування свого позову позивач зазначив, що31 серпня 2011 року його тітка ОСОБА_4 склала заповіт, яким на випадок своєї смерті усе своє рухоме і нерухоме майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що на день смерті буде їй належати, в тому числі належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 , заповідала ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла і йому стало відомо, що 09 червня 2015 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Коваль Н.В. посвідчено заповіт, згідно якого ОСОБА_4 заповідала ОСОБА_3 належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1 . Позивач вважає, що жодної підстави складати заповіт на ім'я ОСОБА_3 не було, що заповіт є недійсним у зв'язку з тим, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало її волі. Зазначав, що на день смерті спадкодавцю виповнилося 91 рік, її стан здоров'я погіршився, почастішали випадки несприйняття нею дійсних подій, правильної життєвої орієнтації, через невеликий проміжок часу після складання заповіту (через 11 днів) вона померла, а тому він звернувся з позовом на підставі ч. 2 ст. 1257 ЦК України, оскільки волевиявлення спадкодавця не було вільним і не відповідало її волі. Вказував, що враховуючи стійкий розлад здоров'я, в момент складання заповіту від 09 червня 2015 року його тітка не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, просив у відповідності до ч. 1 ст. 225 ЦК Українивизнати цей правочин є недійсним.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 червня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 , представник ОСОБА_2 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на неповне з'ясування обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, неправильне та неповне дослідження доказів.
У обґрунтуванні своєї апеляційної скарги ОСОБА_1 , представник ОСОБА_2 зазначає, щовисновки суду щодо відсутності доказів, які б свідчили про те, що оспорюваний заповіт складався недієздатною особою або не відповідав дійсній волі спадкодавця не відповідають дійсним обставинам справи.
Відзиву до суду надано не було.
В судове засідання призначене на 24 березня 2021 року не з'явилась ОСОБА_3 , її представник адвокат Синько О.А., а також приватний нотаріус Коваль Н.В., про розгляд справи сповіщені належним чином.
На адресу суду надійшли клопотання приватного нотаріуса Коваль Н.В., адвоката Синько О.А., представника ОСОБА_3 про розгляд справи за їх відсутності (а.с. 140-141, 144-146 т. 2).
Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає за можливе розглянути справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_4 , 1923 р.н., проживала за адресою: АДРЕСА_2 .
09 червня 2015 року ОСОБА_4 підписала заповіт, яким на випадок своєї смерті зробила розпорядження, заповівши квартиру АДРЕСА_1 громадянці Грузії ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Заповіт записаний, приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Коваль Н.В., зі слів ОСОБА_4 . Згідно його змісту, до підписання заповіт прочитаний уголос заповідачем ОСОБА_4 і власноруч підписаний нею у присутності нотаріуса об 11 годині 40 хвилин. Особу заповідача встановлено, дієздатність перевірено. У зв'язку з хворобою заповідача заповіт складено за допомогою загальноприйнятих технічних засобів та посвідчено удома за адресою: АДРЕСА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 , у віці ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 померла, причиною смерті стала гостра серцево-судинна недостатність та пост інфарткний кардіосклероз, що підтверджується лікарським свідоцтвом про смерть №2011 та довідкою про причину смерті до форми №106/о №2011.
Суд надав належну оцінку поясненням свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , які були допитані у судовому засіданні та які зазначили, що ОСОБА_4 , підписала заповіт на ОСОБА_3 , свідомо, без будь-якого примусу на неї, вона усвідомлювала значення своїх дій та керувала ними, її волевиявлення на розпорядження квартирою на користь ОСОБА_3 було вільним, ні до підписання спірного заповіту, ні в момент його підписання вона не мала проблем психічного характеру, була в ясному розумі. Зазначене відомо їм з особистих спостережень, під час спілкування з ОСОБА_4 безпосередньо, а з приводу позивача, свідки пояснили, що на ОСОБА_2 , ОСОБА_4 була ображена із-за його негативної поведінки під час приїзду до неї у гості.
Також судом надана належна оцінка і свідку ОСОБА_12 , яка пояснила, що у ОСОБА_4 були гарні відносини зі ОСОБА_2 , що суперечить показам інших свідків, і що від ОСОБА_4 їй не було відомо про намір скласти заповіт на ОСОБА_3 .
Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним, суд першої інстанції виходив із того, що у ОСОБА_4 були відсутні ознаки будь-якого психічного розладу на момент складання заповіту, а також, що у момент вчинення оспорюваного заповіту ОСОБА_4 не перебувала в стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
Відповідно до ст. ст. 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою (статті 1220, 1222 ЦК).
Частиною 1ст. 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
Відповідно до ст. 1233 ЦК України, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Законодавець визначив пріоритет спадкування за заповітом над спадкуванням за законом, зазначивши у ч. 2 ст. 1223 ЦК України, що спадкування за законом має місце лише у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також неохоплення заповітом всієї спадщини.
Згідно ст. 1234 ЦК України, право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Статтею 1247 ЦК України визначені загальні вимоги до форми заповіту, відповідно до яких заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч. 4 ст. 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у ст.ст. 1251-1252 цього Кодексу.
Відповідно до ст.1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним; за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини; у разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.
Цивільний кодекс України проголошує принцип свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Однією з особливостей цього правочину є забезпечення його таємниці. Таємниця заповіту може мати для заповідача велике значення, тому нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.
Крім того, відповідно до положень ст. 202 ЦК України заповіт є правочином і до нього застосовуються загальні положення та вимоги, визначені ст. ст. 203-236 ЦК України, у тому числі і підстави недійсності правочинів.
Відповідно до ч. 1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин вчиняється у формі, встановленій законом.
У відповідності з ч. 3 ст.203 ЦК України волевиявлення особи, яка вчиняє правочин, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Статтею 1257 ЦК України визначено підстави нікчемності заповіту та визнання його недійсним, які не виключають застосування загальних норм § 2 глави 16 ЦК відповідно до встановлених судом обставин, якщо вони узгоджуються з правовими підставами та наслідками нікчемності або недійсності заповіту, зазначеними у ст. 1257 ЦК.
Відповідно до ч. 1 ст. 1257 ЦК України підставами нікчемності заповіту, тобто недійсності відповідно до закону, є складання заповіту особою, яка не мала на це права, або складання з порушенням вимог щодо форми та посвідчення заповіту. На підставі ст. 215 ЦК України визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.
За змістом ст.30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
За правилами, встановленими ч. 1 ст. 225 ЦК України, правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. (ч. 1 ст. 216 ЦК України).
Таким чином, норма цивільного права, яка регулює спірні правовідносини має наступні гіпотезу та диспозицію: якщо у момент вчинення такого правочину як заповіт особа перебувала в стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо), то за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, і цей заповіт не створює юридичних наслідків для спадкоємця, призначеного таким заповітом.
Недійсними є заповіти: в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складення заповіту); складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
У п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Встановлення неспроможності особи в момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними на момент вчинення заповіту відбувається з урахуванням як висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент вчинення заповіту особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
У п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008№ 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз'яснено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства або особою, яка через стійкий розлад здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.
Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складення заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.
Такий правовий висновок міститься у постанові ВерховногоСуду від 16 жовтня 2019 року по справі № 530/1349/16-ц.
Вимоги про визнання заповіту недійсним вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент укладення заповіту особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України: від 29 лютого 2012 року № 6-9цс12, від 28 вересня 2016 року № 6-1531цс16, та постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 листопада 2018 року № 61-5896св18.
Судом встановлено, що медична документація, наявна у матеріалах справи не свідчить та не підтверджує обставини того, що станом на 09 червня 2015 року (на час складання заповіту) спадкодавець не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
Згідно висновку судово-психіатричних експертів №423, дата проведення з 05.09.2017 по 05.10.2017р. виконати експертне завдання відносно психічного стану ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , не уявляється можливим.
За висновком судово-психіатричних експертів №530, дата проведення експертизи: 27.12.2018 року на питання (№1,3), що відносяться до компетенції судових експертів психіатрів, з'ясувати в якому психічному стані знаходилась ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , під час укладання та підписання заповіту від 09.06.2015 року, не уявляється можливим, у зв'язку з протиріччями, які неможливо усунути у дослідженні стану її здоров'я за даними медичної документації та поясненнями сторін справи, що унеможливлюють об'єднання в єдині діагностичні критерії за вимогами МКХ-10 (Міжнародна класифікація хвороб 10-го перегляду) та надання їм належної судово-експертної оцінки стосовно медичного критерію «дієздатність-недієздатність» на період часу, що цікавить суд.
Судом вірно зазначено, що жодної з передбачених ст.1257 ЦК України обставин, в ході судового розгляду не встановлено. Посилання позивача на положення ст. 225 ЦК України не знайшли свого підтвердження належними та достовірними доказами.
При цьому заповіт по формі та змісту відповідає вимогам чинного законодавства, а його зміст не викликає сумніву щодо дійсного волевиявлення заповідача.
Також судом було звернуто увагу на те, що позивач у своєму позові посилався на те, що він є племінником заповідувача, однак підтвердження родинних зв'язків із померлою до суду надані не були.
Судом вірно зазначено про те, що є встановленим факт надання допомоги ОСОБА_4 та догляду за нею відповідачем ОСОБА_3 та вказане мало наслідок складання саме на користь неї заповіту, що підтверджено допитаними у судовому засіданні свідками та іншими дослідженими доказами. Позивач ОСОБА_2 тривалий час перед підписанням заповіту практично не спілкувався зі спадкодавцем, не надавав їй жодної допомоги. Перед підписанням заповіту, на день його підписання ОСОБА_4 не перебувала у стані, що б передбачало наявність абсолютної неспроможності складання заповіту.
Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.
На підставі вищевикладеного, суд оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному їх дослідженні прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволені позову ОСОБА_2 , оскільки не доведені обставини, на які позивач посилався, як на підставу своїх вимог або заперечень, а оскільки за відсутністю достовірних даних про порушення ст. 225 ЦКУкраїни, суд відмовив у задоволені позову про визнання заповіту недійсним.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 про те, що висновки суду щодо відсутності доказів, які б свідчили про те, що оспорюваний заповіт складався недієздатною особою або не відповідав дійсній волі спадкодавця не відповідають дійсним обставинам справиє безпідставними, оскільки зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Вказані доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення, за ненаданням до суду доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги, та позовних вимог.
Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.
Судом при прийнятті рішення були взяті до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судових рішень, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.
Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 червня 2020року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 26 березня 2021 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ Л.А. Гірняк
______________________________________ С.М. Сегеда