Справа № 464/1273/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Рудаков І.П.
Провадження № 22-ц/811/161/20 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.
Категорія: 30
23 березня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Ніткевича А.В.,
суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,
секретаря Жукровської Х.І.
з участю позивачки ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29 листопада 2019 року в складі судді Рудакова І.П. у справі за позовом ОСОБА_5 , ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , Житлово-будівельного кооперативу №172, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Львівська міська рада, Львівське обласне комунальне підприємство «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради, приватний нотаріус Чорний І.С. про визнання недійсним договору купівлі-продажу,-
встановила:
У лютому 2015 року позивачі ОСОБА_5 та ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ЖБК №172 про визнання недійсним договору купівлі-продажу.
В обґрунтування позову покликалися на те, що у 2007 році суд першої інстанції визнав за ОСОБА_3 право власності на спірну квартиру, яке у подальшому було скасовано. Однак, володіючи правом розпорядженням, останній 02.08.2007 продав квартиру ОСОБА_6 (матері дружини) за завищеною ціною, проте і такий договір був визнаний недійсним рішенням суду, яке залишено без змін у цій частині 03.11.2014.
Не зважаючи на виникнення спірних правовідносин щодо недійсності правочину купівлі-продажу квартири, ОСОБА_6 31.01.2014 укладає договір купівлі-продажу цієї ж квартири із ОСОБА_4 .
Спірний договір порушує права та законні інтереси позивачів, адже право власності на спірну квартири належить позивачу ОСОБА_5 , що встановлено неодноразовими судовими рішеннями відносно спірного нерухомого майна. Жодних правових наслідків у зв'язку із укладення спірного правочину не настало, адже покупець жодного разу не перебував у квартирі, не сплачує за комунальні послуги, а отже її дії не спрямовані на володіння, користування та розпорядження цією квартирою, а відтак такий правочин є фіктивним.
Просили суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 31 січня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 із застосування наслідків недійсності цього договору.
Оскаржуваним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 29 листопада 2019 року позов ОСОБА_5 , ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , Житлово-будівельний кооператив №172 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та застосування наслідків недійсності цього договору - задоволено частково.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 31 січня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 .
В решті позову ОСОБА_5 , ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , Житлово-будівельний кооператив №172 про застосування наслідків недійсності договору від 31 січня 2014 року - відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_6 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 судовий збір у розмірі по 121,80 грн з кожного.
Рішення суду оскаржили відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Апелянт ОСОБА_3 оскаржуване судове рішення вважає незаконним та необґрунтованим, таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, за неповного з'ясування усіх обставин справи та невідповідності висновків суду обставинам справи.
В апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту. Звертає увагу, що аналіз судової практики вказує на те, що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчудження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.
Таким чином, спосіб захисту, який обрав позивач, а саме визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного без його волевиявлення третіми особами, є неефективним, цей спосіб не відповідає завданням цивільного судочинства.
При цьому, застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення свого майна (віндикація) забезпечить захист прав та інтересів не тільки власника майна, а й добросовісних набувачів, які є також учасниками цивільного обороту.
На думку апелянта, суд першої інстанції помилково відкинув аргументи сторони відповідача про невірно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, при цьому власний висновок обґрунтовує тим, що суд не встановив ту обставину, що спірна квартира перебуває у володіння ОСОБА_4 , а відтак відсутні правові підстави для застосування ст. 387 ЦК України.
Звертає увагу на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року по справі № 653/1096/16ц, за яким для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має застосовуватися принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає у тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього усі повноваження власника, визначені у ч. 1 ст. 317 ЦК України, зокрема набуває і право володіння.
Відтак, з огляду на реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 , вона є володільцем зазначеної квартири.
Крім цього, судом вирішено питання про права та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, що згідно із п. 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування судового рішення.
Просить врахувати, що згідно із інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, станом на 28.11.2019 року ОСОБА_7 рахується співвласником спірної квартири. Розгляд справи без залучення вказаної особи вплинув на правове становище та майнові права цього співвласника, що є підставою для касування оскаржуваного рішення.
Також вважає, що суд першої інстанції передчасно та безпідставно виключив із предмета доказування факт набуття позивачем ОСОБА_5 права власності на спірну квартиру, пославшись на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 15.08.2019 року справа № 2-486/11. Звертає увагу, що відповідач ОСОБА_4 не брала участь у справі № 2-486/11, а тому у даній справі ОСОБА_5 мав довести своє право власності на квартиру, але цього не зробив.
Просить врахувати, що відповідно до п. 10 Примірного статуту для житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30.04.1985 року № 186, громадяни, яких включено до затвердженого виконавчим комітетом ради народних депутатів списку осіб, що вступають до організованого житлово-будівельного кооперативу, вважаються членами цього кооперативу з дня реєстрації статуту, а громадяни, яких прийнято до діючого ЖБК, з дня затвердження виконавчим комітетом ради рішення загальних зборів членів кооперативу про прийом до кооперативу.
Згідно із висновком № 5990 судово-технічної експертизи за матеріалами кримінального провадження від 12.12.2014 року, складеного 02.03.2017 року експертами Львівського НДІСЕ, вилучений у ході обшуку у ОСОБА_5 протокол № 16 ЖБК № 172 від 21.02.1992 року, є підроблений.
Також, в матеріалах справи є пояснення Львівської міської ради та голови ЖБК № 172, в яких йдеться про те, що ОСОБА_5 ніколи не був та не є членом ЖБК № 172.
Відтак, за відсутності членства у ЖБК № 172 та відповідних рішень, ОСОБА_5 власності на спірну квартиру не набув.
Крім цього, позов поданий до суду з порушенням вимог ст. 175 ЦПК України, оскільки позивачем ОСОБА_5 судовий збір сплачений не повністю, а позивач ОСОБА_1 взагалі не сплачувала судовий збір, відтак суд першої інстанції повинен був повернути позов без розгляду.
Також, позивачі двічі 25.02.2019 року та 22.04.2019 року не з'явилися в судове засідання, відтак суд повинен був залишити позов без розгляду, проте цього не зробив.
Крім цього, надані позивачами копії документів не є належним чином завіреними копіями, відтак є неналежними доказами, на що не звернув увагу суд першої інстанції.
Просить скасувати рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29.11.2019 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_4 вважає, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги покликається на аналогічні підстави, що і апелянт ОСОБА_3 в частині порушення позивачами вимог ст. 175, ст. 177 ЦПК України щодо повноти сплати позивачами судового збору, необхідності залишення позовної заяви без розгляду у зв'язку із повторною неявкою позивачі в судові засідання 25.02.2019 року та 22.04.2019 року, порушення вимог ст. 95 ЦПК України щодо подання неналежних доказів, не залучення до участі у справі її чоловіка ОСОБА_7 , який є співвласником спірної квартири.
Крім цього, звертає увагу, що позивачами не доведено відсутність у неї, як учасника оспорюваного правочину, наміру створити юридичні наслідки, відтак відсутні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , від 31 січня 2014 року.
При цьому, доводи апелянта ОСОБА_4 стосовно відсутності доказів набуття права власності позивачами ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , а також застосування ними неналежного способу захисту, є аналогічними, що і доводи апелянта ОСОБА_3 .
Просить суд скасувати рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29 листопада 2019 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача ОСОБА_3 на підтримку доводів скарги, а також пояснення позивачки ОСОБА_1 та представника позивача ОСОБА_2 на заперечення таких, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що підстави для задоволення апеляційних скарг відсутні враховуючи таке.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , укладаючи договір купівлі-продажу спірної квартири були обізнані про те, що у спірній квартирі проживають інші особи, які є позивачами у справі, адже ОСОБА_4 візуально оглянула квартиру, про що стверджувала у заяві поданій приватному нотаріусу 31.01.2014, а також про наявність спору про права власності на зазначену квартиру, а відтак повинні були передбачати негативні наслідки для себе у разі набрання законної сили судовими рішеннями, якими стверджено факт набуття права власності ОСОБА_5 у встановленому законом порядку.
Суд не встановив, що відповідач ОСОБА_4 намагалась досягти правового результату щодо реалізації наданих їй можливостей, укладавши спірний договір, адже жодних доказів з цього питання не подала суду.
Таким чином, суд прийшов висновку, що укладаючи оспорюваний договір обидві його сторони вчиняли такий правочин умисно, лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним та вчиняючи такий правочин, сторони мали інші цілі, ніж ті, що передбачені цим правочином, відтак визнав недійсним цей правочин, без застосування наслідків недійсності, адже суд не встановив, що вчинено будь-які дії на виконання такого договору.
Щодо аргументів сторони відповідача про невірно обраний стороною позивача спосіб захисту порушеного права, суд врахував, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору, при цьому суд не встановив, що у володінні ОСОБА_4 перебуває спірна квартира, яка відчужена на її користь за договором купівлі-продажу від 31.01.2014 та укладеним без достатніх правових підстав, а відтак відсутні правові підстави для застосування ст. 387 ЦК України, на що покликався представник відповідача у судовому засіданні.
Розглядаючи даний спір та перевіряючи законність оскаржуваного рішення згідно із вимогами ЦПК України колегія суддів враховує таке.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення відповідальності або виконання судового рішення, що набрало законної сили.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Судом встановлено, що заочним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 05 липня 2007 року у справі № 2-3272/2007 визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_8 . Зобов'язано ЛОКП «БТІ та ЕО» зареєструвати за ОСОБА_3 право власності на вказану квартиру.
В подальшому, відповідно до нотаріально договору купівлі-продажу квартири від 02.08.2007 року ОСОБА_3 продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_6 (т. 1 а.с. 59).
31 січня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Чорним І.О. та зареєстрований у реєстрі за № 119. Продаж квартири вчинено за домовленістю сторін за 327353 грн, які повністю сплачені покупцем продавцеві до підписання цього договору (т. 1, а.с. 97, 98).
В свою чергу, ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 13.08.2007 задоволено заяву ОСОБА_5 про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, скасовано заочне рішення цього ж суду від 05.07.2007 року та зобов'язано ЛОКП «БТІ та ЕО» анулювати свідоцтво право власності на квартиру (т. 1, а.с. 8).
22 березня 2013 року рішенням Сихівського районного суду м. Львова у справі № 2-486/11 у позові ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 та зобов'язання реєстрації такого права відмовлено.
Позов ОСОБА_10 до ОСОБА_6 ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 02.08.2007, укладений між ОСОБА_3 та його тещею ОСОБА_6 . У позовній вимозі про витребування цієї квартири з незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_6 відмовлено.
У позові третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» про зобов'язання виконати вимоги договору купівлі-продажу від 02.08.2007, визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням та виселення, визнання законним власником квартири та вселення, зобов'язання зняти з реєстрації, відмовлено.
У позові ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , ЖБК № 172 про визнання протиправним та нечинними рішення загальних зборів відмовлено.
Зазначене рішення суду неодноразово переглядалося у судах апеляційної та касаційної інстанції.
Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 24 грудня 2013 року скасовано рішення Сихівського районного суду м. Львова від 22 березня 2013 року у частині задоволення вимог ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 02 серпня 2007 року та у частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_6 про визнання її добросовісним набувачем квартири, виселення із квартири ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , вселення ОСОБА_6 у квартиру. У зазначеній частині ухвалено нове рішення про відмову у позові ОСОБА_5 та задоволення вимог ОСОБА_6 .
В іншій частині рішення суду залишено без змін. Вирішено питання про судові витрати (т. 1 а.с. 13-15).
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 липня 2014 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 24 грудня 2013 року скасовано у частині: вирішення позову ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02 серпня 2007 року; вирішення позову ОСОБА_6 про визнання її добросовісним набувачем спірної квартири, вселення у цю квартиру та виселення із квартири ОСОБА_5 й ОСОБА_1 з дітьми; у частині залишення без змін рішення першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання протиправним та нечинним рішення загальних зборів ЖБК № 172 від 21 лютого 1992 року щодо вирішення питання про прийняття у члени кооперативу ОСОБА_5 , справу у цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В іншій частині рішення Апеляційного суду Львівської області від 24 грудня 2013 року залишено без змін (т.1, а.с. 16-20).
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 03 листопада 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 та апеляційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 22 березня 2013 року в частині вирішення: позовних вимог ОСОБА_6 про виселення ОСОБА_5 і ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 зі зняттям їх із реєстрації за указаною адресою; визнання ОСОБА_6 добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 та вселення її до цієї квартири; позовних вимог ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 02 серпня 2007 року; позовних вимог ОСОБА_3 про визнання протиправним та нечинним рішення загальних зборів ЖБК №172 від 21 лютого 1992 року (протокол № 16) про прийняття у члени кооперативу ОСОБА_5 , відхилено та залишено рішення Сихівського районного суду м. Львова від 22 березня 2013 року в цій частині без змін (т. 1, а.с. 21-23).
Постановою Верховного Суду від 15 серпня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 22.03.2013 та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 03.11.2014 залишено без змін (т. 2, а.с. 192-201).
Звертаючись із позовними вимогами ОСОБА_5 та ОСОБА_1 покликалися на те, що у 2007 році суд першої інстанції визнав за ОСОБА_3 право власності на спірну квартиру, яке у подальшому було скасовано. Однак, володіючи правом розпорядженням, останній 02.08.2007 продав квартиру ОСОБА_6 (матері дружини), проте і такий договір був визнаний недійсним рішенням суду. Не зважаючи на виникнення спірних правовідносин щодо недійсності правочину купівлі-продажу квартири, ОСОБА_6 31.01.2014 уклала договір купівлі-продажу цієї ж квартири із ОСОБА_4 . Звертали увагу, що спірний договір порушує права та законні інтереси позивачів, адже право власності на спірну квартири належить позивачу ОСОБА_5 , що встановлено судовими рішеннями, при цьому жодних правових наслідків у зв'язку із укладення спірного правочину не настало, адже покупець жодного разу не перебував у квартирі, не сплачує за комунальні послуги, а отже її дії не спрямовані на володіння, користування та розпорядження цією квартирою, а відтак такий є фіктивним.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
На час звернення з позовом частиною другою статті 11 ЦПК України передбачався принцип диспозитивності, згідно з яким особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
У контексті статті 31 ЦПК України у зазначеній редакції саме позивач наділений правом визначення та зміни предмета та підстави позову. Обмеження щодо реалізації цих прав визначаються на певній стадії розгляду справи.
Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ст. ст. 203, 655 цього Кодексу договір купівлі-продажу вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Колегія суддів звертає увагу, що у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України, що спростовує відповідні доводи апелянтів в частині неправильного способу захисту, обраного позивачами.
При цьому, суд першої встановивши, що відповідачі ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , укладаючи 31 січня 2014 року договір купівлі-продажу спірної квартири були обізнані про наявність спору про права власності на зазначену квартиру по справі № 2-486/11, а також, що у спірній квартирі проживають інші особи, які є позивачами у справі, відтак повинні були передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення у цій справі.
Крім цього, з'ясувавши, що при укладенні оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду, суд обґрунтовано визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири від 31 січня 2014 року на підставі статті 234 ЦК України.
Перевіряючи доводи апелянтів про те, що позивачем невірно обраний спосіб захисту порушеного права, колегія суддів звертає увагу, що згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Таким чином порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України. Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, можуть бути визнання права, визнання правочину недійсним (частина друга статті 16 ЦК України).
За змістом частин другої та третьої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої ? п'ятої статті 13 цього Кодексу.
Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності. Зокрема стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.
Звертаючись із позовними вимогами ОСОБА_5 та ОСОБА_1 звертали увагу, що спірний договір порушує права та законні інтереси позивачів, оскільки право власності на спірну квартири належить позивачу ОСОБА_5 , однак у встановленому законом порядку право власності на спірну квартиру не зареєстровано, а також в судовому порядку не визнавалося.
Відтак, за відсутності документів, які підтверджують право власності позивачів на спірну квартиру, позивачі в судовому порядку, відповідно до ст. 234 ЦК України, домагаються визнання недійсним правочину, з метою приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.
Що стосується доводів апелянта про те, що судом вирішено питання про права та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, оскільки згідно із інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, станом на 28.11.2019 року ОСОБА_7 рахується співвласником спірної квартири, колегія суддів звертає увагу, що реєстрація права власності за ОСОБА_7 на 1/2 частину спірної квартири проведена державним реєстратором лише 28.11.2019 року, при цьому підготовче засідання по справі було закрито ухвалою від 07.11.2019, у відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_4 вказувала лише на реєстрацію її чоловіка ОСОБА_7 у вказаній квартирі, однак про рішення Сихівського районного суду м. Львова від 24 квітня 2019 року, яким за ОСОБА_7 визнано право власності на 1/2 частину квартири, суду не повідомила, з клопотанням про залучення його до участі у справі з відповідним статусом, не зверталася.
Крім цього, покликання апелянтів як на підставу для скасування оскаржуваного рішення порушення позивачами вимог ст. 175, ст. 177 ЦПК України щодо повноти сплати судового збору, необхідності залишення позовної заяви без розгляду у зв'язку із повторною неявкою позивачів в судові засідання 25.02.2019 року та 22.04.2019 року, порушення вимог ст. 95 ЦПК України щодо подання неналежних доказів, не заслуговують на увагу, оскільки не є обов'язковими підставами, визначеними ч. 3 ст. 376 ЦПК України, для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, щорозглядаючи спір районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, оскаржуване рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційних скарг жодним чином правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, у зв'язку з чим, апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,
постановила:
Апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - залишити без задоволення.
Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29 листопада 2019 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 25 березня 2021 року.
Головуючий: А.В. Ніткевич
Судді: С.М. Бойко
С.М. Копняк