Справа № 754/5521/19 Головуючий у суді І інстанції Грегуль О.В.
Провадження № 22-ц/824/3986/2021 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
24 березня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Приходька К.П., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Сакалоша Б.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Київського міського центру зайнятості на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 14 грудня 2020 року у справі за позовом Київського міського центру зайнятості до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів,
У квітні 2019 року Київський міський центр зайнятості звернувся до суду з вказаним вище позовом, в якому з урахуванням уточнень просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь 92 764,11 грн виплаченої допомоги по безробіттю за періоди: з 19 лютого 2007 року по 28 грудня 2007 року; з 2 березня 2009 року по 22 листопада 2009 року; з 9 липня 2018 року по 10 січня 2019 року; посилаючись на те, що зазначена грошова сума була виплачена відповідачу на підставі недостовірних даних, зокрема відповідач, перебуваючи на обліку в центрі зайнятості як безробітний та отримуючи щомісячно допомогу по безробіттю, не повідомив про те, що він був зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності, яку розпочав 26 травня 2003 року та припинив лише 27 листопада 2018 року, про що позивачу стало відомо 11 січня 2019 року після отримання відповідних відомостей з Єдиного державного реєстру страхувальників.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 14 грудня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що реальна реєстрація початку діяльності відповідача як фізичної особи - підприємця і реєстрація припинення такої діяльності відбулась в один і той же день, а саме 27 листопада 2018 року, будь-яких доказів, які б свідчили, що відповідач після 2005 року фактично здійснював підприємницьку діяльність позивачем не надано, а несвоєчасна реєстрація початку підприємницької діяльності та її припинення відбулась не з вини відповідача, тому підстави для задоволення позову відсутні внаслідок недоведеності позовних вимог щодо подання відповідачем позивачу недостовірних даних про припинення своєї підприємницької діяльності.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач через представника за довіреністю - Бурлаку І.В. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи,неправильного застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
На обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що відповідач не виконав вимоги пункту 2 розділу VIII Прикінцевих положень Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців», відповідно до якого усі діючі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, відомості про яких не включені до Єдиного державного реєстру, зобов'язані подати державному реєстратору, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, реєстраційну карткудля включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Лише 27 листопада 2018 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань внесено запис про включення до реєстру відомостей про фізичну особу - підприємця ОСОБА_1 , де датою запису про державну реєстрацію значиться 26 травня 2003 року, тоді як датою припинення підприємницької діяльності є 27 листопада 2018 року за власним рішенням відповідача. Таким чином, ОСОБА_1 на дату реєстрації в центрі зайнятості мав статус фізичної особи - підприємця, державна реєстрація цього статусу не була припинена у встановленому законом порядку, однак відповідач не повідомив центр зайнятості щодо обставин, які впливають на умови отримання статусу безробітного, а отже він не мав права на отримання допомоги по безробіттю. Зазначене вище, на думку представника позивача, узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 та від 18 липня 2019 року у справі № 751/10809/16-ц.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить відмовити у її задоволенні, а оскаржуване судове рішення залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Як на підставу своїх заперечень відповідач зазначив, що неодноразово проходив перевірки на предмет здійснення ним підприємницької діяльності перед прийомом на державну службу, в ході яких не було встановлено наявності у нього статусу фізичної особи - підприємця, а із довідки суми виплачених доходів та утриманих податків вбачається, що він не отримував доходів від підприємницької діяльності, тому він був щиро переконаний у тому, що припинив підприємницьку діяльність фізичної особи-підприємця у 2005 році, здійснивши для цього всі необхідні дії. Застосовані судом першої інстанції норми матеріального права дають підстави вважати про відсутність у відповідача статусу фізичної особи - підприємця, оскільки його свідоцтво старого зразка було недійсним, а компетентні органи не внесли до Єдиного державного реєстру відомості про фізичну особу - підприємця ОСОБА_1 , як цього вимагає закон. Крім того, в будь-якому разі настання наслідків, передбачених нормою частини третьої статті 39 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» можливо лише за наявності умислу особи, яка отримувала матеріальне забезпечення, чого позивачем доведено не було. Факт відсутності у відповідача доходів від зайнятості у період отримання ним допомоги свідчить про законність підстав для отримання матеріального забезпечення. З урахуванням викладеного відповідач вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав, передбачених частиною третьою статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та статтею 1212 ЦК України, для стягнення на користь позивача виплаченої допомоги по безробіттю.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що у періоди часу з 19 лютого 2007 року по 28 грудня 2007 року, з 2 березня 2009 року по 22 листопада 2009 року та з 9 липня 2018 року по 10 січня 2019 року ОСОБА_1 було надано статус безробітного та зараховано на облік у Деснянському районному центрі зайнятості м. Києва (Деснянській районній філії Київського міського центру зайнятості), а також виплачено допомогу по безробіттю на загальну суму 92 764,11 грн.
26 травня 2003 року відповідач був зареєстрований у Деснянській районній в м. Києві державній адміністрації як фізична особа - підприємець з видом діяльності: надання послуг перевезення речей (переїзду).
5 квітня 2005 року відповідач звернувся з письмовою заявою до ДПІ у Деснянському районі м. Києва із заявою про здачу свідоцтва платника єдиного податку у зв'язку з припиненням підприємницької діяльності.
Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, сформованого станом на 22 липня 2019 року, Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань знаходиться у стані формувань. Інформація про юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань зареєстрованих до 1 липня 2004 року та не включених до Єдиного державного реєстру отримується в органі виконавчої влади, в якому проводилась державна реєстрація.
Як вбачається із витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, сформованого станом на 9 жовтня 2020 року, 27 листопада 2018 року о 10:16:03 год уповноваженою особою Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації Замковим В.В. в Єдиний державний реєстр було включено запис (відомості) № 20660170000051145 про державну реєстрацію ОСОБА_1 як фізичної особи - підприємця з 26 травня 2003 року і в цей же день - 27 листопада 2018 року о 10:17:08 год була проведена державна реєстрація припинення підприємницької діяльності відповідача як фізичної особи - підприємця за його власним рішенням, номер запису 20660060002051145.
Крім того, як встановив суд першої інстанції, з 12 квітня 2005 року по 6 лютого 2007 року відповідач працював у ДПА України, куди був прийнятий на конкурсній основі, а допитаний свідок ОСОБА_3 зазначив, що він у 2005 році був заступником начальника управління по боротьбі з корупцією в органах ДПС України ГУ ПМ ДПС України і при прийнятті відповідача у цей період часу на роботу на державну службу проводилась перевірка відповідача і останній не був фізичною особою - підприємцем.
Ухвалюючи рішення про відмову у стягненні з відповідача на користь позивача виплачених в якості допомоги по безробіттю грошових коштів, суд першої інстанції виходив з того, що реальна реєстрація початку діяльності відповідача як фізичної особи - підприємця і реєстрація припинення такої діяльності відбулась в один і той же день, а саме 27 листопада 2018 року, доказів на підтвердження того, що відповідач після 2005 року фактично здійснював підприємницьку діяльність, позивачем не надано, а несвоєчасна реєстрація початку підприємницької діяльності та її припинення відбулась не з вини відповідача.
Проте колегія суддів не може повністю погодитися з таким висновком суду першої інстанції.
За статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про зайнятість населення» зайнятість - не заборонена законодавством діяльність осіб, пов'язана із задоволенням їх особистих та суспільних потреб з метою одержання доходу (заробітної плати) у грошовій або іншій формі, а також діяльність членів однієї сім'ї, які здійснюють господарську діяльність або працюють у суб'єктів господарювання, заснованих на їх власності, у тому числі безоплатно.
Частиною першою статті 4 Закону України «Про зайнятість населення» визначено, що до зайнятого населення належать особи, які працюють за наймом на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, особи, які забезпечують себе роботою самостійно (у тому числі члени особистих селянських господарств), проходять військову чи альтернативну (невійськову) службу, на законних підставах працюють за кордоном та які мають доходи від такої зайнятості, а також особи, що навчаються за денною формою у загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах та поєднують навчання з роботою.
Статусу безробітного може набути зокрема особа працездатного віку до призначення пенсії (зокрема на пільгових умовах або за вислугу років), яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, готова та здатна приступити до роботи (пункт 1 частини першої статті 43 Закону України «Про зайнятість населення»).
Статус безробітного надається зазначеним у частині першій цієї статті особам за їх особистою заявою у разі відсутності підходящої роботи з першого дня реєстрації у територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, незалежно від зареєстрованого місця проживання чи місця перебування (частина друга статті 43 Закону України «Про зайнятість населення»).
Відповідальність за достовірність поданих до територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, даних та документів, на підставі яких приймається рішення щодо реєстрації безробітного та призначення матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, покладається на зареєстрованого безробітного (частина третя статті 44 Закону України «Про зайнятість населення»).
Реєстрація безробітного в територіальному органі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, припиняється зокрема у разі: встановлення факту подання особою недостовірних даних та документів, на підставі яких було прийнято рішення про надання їй статусу безробітного, призначення (виплати) матеріального забезпечення на випадок безробіття та надання соціальних послуг; встановлення факту виконання безробітним оплачуваної роботи (надання послуг) (пункти 8 та 9 частини першої статті 45 Закону України «Про зайнятість населення»).
Згідно з підпунктом 5.5 пунктом 5 Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України 20 листопада 2000 року № 307 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі працевлаштування безробітного, зайняття підприємницькою або іншою діяльністю, пов'язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності, виконання робіт (послуг) за цивільно-правовими угодами (з дня працевлаштування, державної реєстрації як суб'єкта підприємницької або іншої діяльності, виконання робіт (послуг) за цивільно-правовими угодами).
Відповідно до частини другої статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» застраховані особи, зареєстровані в установленому порядку як безробітні, зобов'язані своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати їм забезпечення та надання соціальних послуг.
Сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов'язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг (частина третя статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»).
Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
У відповідності до частини восьмої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку про те, що особа, зареєстрована як фізична особа - підприємець, не може бути визнана безробітною і не має права на виплату допомоги по безробіттю.
Згідно з частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
Отже, для виникнення зобов'язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.
Статтею 1215 ЦК України визначено, що не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 26 травня 2003 року набув у встановленому законом порядку статус суб'єкта підприємницької діяльності, державна реєстрація цього статусу на момент реєстрації у центрі зайнятості як безробітного не була припинена, утім в своїх заявах до центру зайнятості про надання йому статусу безробітного вказував, що не зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності.
Встановлено, що лише 27 листопада 2018 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було внесено запис про включення до реєстру відомостей про фізичну особу - підприємця ОСОБА_1 , в якому датою запису про державну реєстрацію значиться 26 травня 2003 року, тоді як датою припинення підприємницької діяльності є 27 листопада 2018 року за власним рішенням відповідача.
Згідно з листами Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації від 6 лютого 2019 року № 29-17/163 та від 13 листопада 2020 року № 102105/29-7933, державна реєстрація підприємницької діяльності відповідача як фізичної особи - підприємця була проведена 26 травня 2003 року, а державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ОСОБА_1 ( НОМЕР_1 ) було здійснено за його рішенням 27 листопада 2018 року.
Разом з тим, відповідачем не було повідомлено Київський міський центр зайнятості щодо обставин, які впливали на умови виплати допомоги по безробіттю, а саме, що на момент звернення до центру зайнятості - 12 лютого 2007 року, 23 лютого 2009 року та 2 липня 2018 року він був зареєстрований як фізична особа - підприємець, а отже не мав права на отримання статусу безробітного, що призвело до безпідставного надання йому статусу безробітного та незаконного отримання допомоги по безробіттюна загальну суму 92 764,11 грн.
Посилання суду першої інстанції на те, що реальна реєстрація початку діяльності відповідача як фізичної особи - підприємця і реєстрація припинення такої діяльності відбулась в один і той же день - 27 листопада 2018 року є помилковими з огляду на обставини справи і вимоги Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань».
Судовим розглядом встановлено та фактично не заперечувалося сторонами, що запис про припинення ОСОБА_1 діяльності як фізичної особи - підприємця внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань тільки27 листопада 2018 року, а з набранням чинності Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» пов'язано лише державна реєстрація включення відомостей про фізичну особу - підприємця, зареєстровану до 1 липня 2004 року, до Єдиного державного реєстру (частина друга статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), у такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
Колегія суддів вважає, що реєстрація відповідача як фізичної особи-підприємця у травні 2003 року зараховувало його до категорії осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, незалежно від того, чи здійснював фактично він підприємницьку діяльність, чи не здійснював та чи отримував він дохід від підприємницької діяльності, чи не отримував, а тому протягом періодів часу перебування на обліку в центрі зайнятості відповідач не мав права на отримання допомоги по безробіттю.
При цьому є безпідставним висновок суду першої інстанції про те, що несвоєчасна реєстрація початку підприємницької діяльності та її припинення відбулась не з вини відповідача, оскільки відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» для державної реєстрації включення відомостей про фізичну особу - підприємця, зареєстровану до 1 липня 2004 року, відомості про яку не містяться в Єдиному державному реєстрі, подається заява про державну реєстрацію включення відомостей про фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру. Відтак, у відповідача за наявної належної обачності і добросовісності була можливість здійснити державну реєстрацію припинення ним підприємницької діяльності (за наявності такої потреби).
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції, дійшов необґрунтованого висновку про відсутність правових підстав, передбачених частиною третьою статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та статтею 1212 ЦК України, для стягнення з відповідача на користь позивача виплаченої допомоги по безробіттю.
Вищенаведене узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, прийнятих у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18) від 27 червня 2019 року та у справі № 751/10809/16-ц (провадження № 61-31993св18) від 18 липня 2019 року, а також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 755/7689/17-ц (провадження № 61-1354св17) від 16 квітня 2018 року.
В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Із матеріалів справи вбачається, що Київський міський центр зайнятості просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь 92 764,11 грн виплаченої допомоги по безробіттю за різні періоди часу перебування його в статусі безробітного на обліку у центрі зайнятості.
На підтвердження своїх позовних вимог позивач надав суду відповідні довідки-розрахунки відділу бухгалтерського обліку щодо надлишково виплачених коштів матеріального забезпечення на випадок безробіття відповідачу, згідно яких за період з 19 лютого 2007 року по 28 грудня 2007 року останньому було виплачено 22 370,90 грн, за період з 2 березня 2009 року по 22 листопада 2009 року - 25 228,28 грн, а за період з 9 липня 2018 року по 10 січня 2019 року -45 164,93 грн.
В суді першої інстанції ОСОБА_1 подав заяву про застосування строків позовної давності до заявлених вимог про стягнення виплаченої допомоги по безробіттю за період з 19 лютого 2007 року по 28 грудня 2007 року в розмірі 22 370,90 грн та за період з 2 березня 2009 року по 22 листопада 2009 року в розмірі 25 228,28 грн, тобто в загальному розмірі 47 599,18 грн.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
У статті 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року, «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року).
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення.
Судом встановлено, що 19 лютого 2007 року та 2 березня 2009 року відповідачу було надано статус безробітного і призначено допомогу по безробіттю у Деснянському районному центрі зайнятості м. Києва, а 28 грудня 2007 року та 22 листопада 2009 року відповідно було прийнято рішення про припинення виплати відповідачу вказаної допомоги та знято його з реєстрації як безробітного.
Тобто в період з 19 лютого 2007 рокудо 22 листопада 2009 року позивач мав можливість провести перевірку достовірності відомостей, які були підставою для надання ОСОБА_1 статусу безробітного та виплати йому матеріального забезпечення, зазначених в документах, поданих ним до Деснянського районного центру зайнятості м. Києва.
Однак, позивачем було проведено розслідування страхових випадків з метою виявлення обґрунтованості виплат матеріального забезпечення лише після чергового звернення відповідача до Деснянської районної філії Київського міського центру зайнятості із заявами про надання статусу безробітного та призначення йому виплати допомоги по безробіттю у липні 2018 року, а саме 11 січня 2019 року, про що складено Акт № 1, а 12 лютого 2019 року видано наказ № НТ190212 про повернення відповідачем безпідставно нарахованого та виплаченого матеріального забезпечення на загальну суму 92 764,11 грн.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 12 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)виконавча дирекція Фонду та її робочі органи контролюють правильність витрат за страхуванням на випадок безробіття, проводять розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення в порядку, встановленому центральними органами виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, державної податкової політики, Пенсійним фондом України за погодженням з правлінням Фонду.
Згідно з пунктами 1, 2 Порядку страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України, Державної податкової адміністрації України 13 лютого 2009 року № 60/62 цей Порядок визначає механізм проведення розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до пункту 5 частини другої статті 12 Закону № 1533-ІІІ. Розслідування згідно з цим Порядком здійснюється шляхом проведення перевірки достовірності даних, які є підставою для надання особі статусу безробітної та виплати їй матеріального забезпечення, що зазначені в документах, поданих особою до державної служби зайнятості під час її реєстрації та протягом періоду її перебування на обліку як безробітної.
Для проведення перевірки центри зайнятості взаємодіють з Державною податковою адміністрацією України та Пенсійним фондом України шляхом обміну інформацією про отримані особами, які перебувають на обліку в державній службі зайнятості як безробітні, доходи від провадження підприємницької діяльності, виконання робіт за трудовим договором, у тому числі за сумісництвом, під час роботи за кордоном, виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
Обмін інформацією між центрами зайнятості та державними реєстраторами здійснюється згідно з Порядком взаємодії суб'єктів інформаційного обміну щодо надання та використання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, затвердженим наказом Держпідприємництва, ДПА, Держкомстату від 7 грудня 2005 року № 121/560/406 (z1523-05 ), постановою правління Пенсійного фонду України від 7 грудня 2005 року № 23-3 (za523-05), постановою правління Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття від 7 грудня 2005 року № 368(zb523-05), зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 16 грудня 2005 року за № 1523/11803 (пункт 4 Порядку № 60/62).
Таким чином, позивач при взятті на облік особи з наданням статусу безробітного і призначення йому допомоги по безробіттю, зобов'язаний перевірити зокрема, чи є особа суб'єктом підприємницької діяльності, оскільки ці відомості впливають на статус безробітного та одержання допомоги по безробіттю. Тому початок перебігу позовної давності починається від дня надання ОСОБА_1 статусу безробітного і отримання допомоги по безробіттю, зокрема з 19 лютого 2007 року та 2 березня 2009 року відповідно.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні наведеної частини позовних вимог у зв'язку з пропуском позовної давності, оскільки відсутні поважні причини пропуску позовної давності, так як позивач мав можливість виявити дані порушення раніше (в межах строку позовної давності) але не зробив цього, що є підставою для відмови у позові за спливом позовної давності, про застосування якого просив відповідач у суді першої інстанції (а. с. 60-61).
Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року у справі № 302/66/17(провадження 61-36336св18) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2018 року у справі № 466/9040/16-ц (провадження № 61-12343св18).
Посилання в позовній заяві про застосування до спірних правовідносин частини четвертої статті 38 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», згідно з якою строк давності в разі стягнення штрафних санкцій, передбачених цим Законом та Законом України «Про зайнятість населення», адміністративних штрафів, а також інших видів заборгованості перед Фондом не застосовується, є помилковим.
Відповідно до частини третьої статті 38 цього Закону № 1533-ІІІ своєчасно не сплачені фінансові санкції та адміністративні штрафи стягуються із страхувальника в дохід Фонду в порядку, встановленому законом.
Пунктом 10 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» передбачено, що страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
З огляду на викладене частина четверта статті 38 Закону № 1533-ІІІ стосується відповідальності роботодавця (страхувальника), а не застрахованих осіб, які зареєстровані в установленому законом порядку як безробітні, у зв'язку з чим застосування вказаної норми до спірних правовідносин є безпідставним.
Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, яка висловлена у постанові від 12 грудня 2018 року у справі 727/4084/16-ц (провадження № 61-22214св18).
Виходячи з вищевикладеного, з ОСОБА_1 на користь Київського міського центру зайнятості підлягає стягненню лише 45 164,94 грн виплаченої допомоги по безробіттю за період з 9 липня 2018 року по 10 січня 2019 року, а у задоволенні решти позовних слід відмовити у зв'язку зі спливом строку позовної давності.
Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).
За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
У зв'язку з цим, суд першої інстанції повинен був неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі, втім зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що розглядаючи вказаний позов, суд першої інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не дослідив наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
На підставі викладеного та у відповідності до вимог статті 382 ЦПК України пропорційно до розміру задоволених позовних вимог з відповідача стягуються документально підтвердженні судові витрати, понесені позивачем, а саме 935,30 грн судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 1 402,95 грн - в апеляційному суді, а всього стягується 2 338,25 грн сплаченого судового збору.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Київського міського центру зайнятості задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 14 грудня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов Київського міського центру зайнятості до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштівзадовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Київського міського центру зайнятості 45 164,94 грн (сорок п'ять тисяч сто шістдесят чотири гривні 94 копійки) виплаченої допомоги по безробіттю за період з 9 липня 2018 року по 10 січня 2019 року.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Київського міського центру зайнятості 2 338,25 грн (дві тисячі триста тридцять вісім гривень 25 копійок) витрат по сплаті судового збору.
У задоволенні решти позовних вимог Київського міського центру зайнятості відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України..
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: К.П. Приходько
Д.О. Таргоній