26 лютого 2021 року м. Рівне №240/16483/20
Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дорошенко Н.О.
розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доВійськової частини НОМЕР_1
про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій, -
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), у якому просить:
визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо несвоєчасної виплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за 675 днів затримки повного розрахунку при звільненні за період з 11.11.2018 по 15.09.2020 включно, обчислений шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення за останні два повні місяці служби на кількість днів затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Командування військ Оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » до 10.11.2018. При звільненні позивача з військової служби з ним не проведено остаточного та повного розрахунку, а саме грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової оплачуваної відпустки йому виплачено лише 16.09.2020. Зазначив, що як учасник бойових дій позивач з 2015 року набув право на щорічну оплачувану відпустку тривалістю 14 календарних днів. Проте з дня набуття такого права і до дня звільнення з військової служби така відпустка йому не надавалася, а відповідна грошова компенсація за невикористані дні відпустки в день звільнення не виплачена. Грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки позивачу виплатили із затримкою в 675 днів після виключення його зі списків особового складу військової частини.
Покликаючись до п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, яке затверджене Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, позивач зазначив, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Тобто, при звільненні з військової служби та виключенні зі списків особового складу військової частини із військовослужбовцем повинен бути повністю проведений розрахунок. Виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини без проведення з ним остаточного розрахунку можливе лише за його письмовою згодою. Зауважив, що він письмової згоди на такі дії не давав.
Позивач зазначив, що оскільки нормами спеціального законодавства не врегульовано порядку здійснення розрахунку з військовослужбовцем при звільненні, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку та відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, отже до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Тобто, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником в день звільнення є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 цього Кодексу, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 02.10.2020 адміністративну справу № 240/16483/20 передано на розгляд Рівненському окружному адміністративному суду.
Адміністративна справа №240/16483/20 надійшла до Рівненського окружного адміністративного суду 09.11.2020. За наслідками автоматизованого розподілу судової справи між суддями адміністративну справу передано для розгляду головуючому судді Дорошенко Н.О.
Ухвалою від 12.11.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання. Встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позов.
Відповідач позов заперечив повністю з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву. Зокрема, зазначив, що рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 30.04.2020 по справі N 460/1265/20 судом частково задоволено позов ОСОБА_1 та прийнято рішення стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь позивача компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учасника бойових дій, за період з 2015 року 2018 рік, що становить 25039,88 грн. Також зауважив, що відповідно до рішення командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 19.12.2019 № 39140 військова частина НОМЕР_1 з 01 січня 2020 року виключена з мережі розпорядників бюджетних коштів Командування Сухопутних військ Збройних Сад України та зарахована на фінансове забезпечення до військової частини НОМЕР_2 . Тобто розпорядником бюджетних коштів відносно військової частини НОМЕР_1 , в тому числі в чacтинi виконання рішень судів про виплату коштів (заборгованості) діючим і звільненим військовослужбовцям є військова частина НОМЕР_2 .
Відповідач вказав, що на виконання судового рішення від 30.04.2020 по справі N 460/1265/20, яке набрало законної сили 12.08.2020, військовою частиною НОМЕР_1 нараховано грошову компенсацію за дні невикористаної позивачем додаткової відпустки як учаснику бойових дій в сумі 25039,88 грн та 24.09.2020 перераховано на картковий рахунок позивача.
Окрім цього, зазначив, що наказом командувача військ оперативного командування ''Захід'' ( по стройовiй частині) від 10.11.2018 №263 ОСОБА_1 був виключений зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 у зв'язку зі звільненням з військової служби та знятий з усіх видів забезпечення, в тому числі й з фінансового. Скарг стосовно того, що розрахунки проведено не в повному обсязі, з боку позивача не надходило. Також позивач не заявляв вимогу про виплату йому грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, з невиплатою якої він пов'язує право на стягнення середнього заробітку у даній справі, так само як і не звертався до командира військової частини з клопотанням про надання йому такої відпустки. Заперечення щодо виключення зі списків особового складу у зв'язку з неповними (несвоєчасними) розрахунками грошового забезпечення позивач не висловлював. Окрім цього, відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечення грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Звернув увагу, що відповідно до наказу Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 грошова компенсація за відпустку не відноситься до складу грошового забезпечення військовослужбовців. Відповідач вказав, що лише після прийняття Верховним Судом рішення від 16.05.2019 у зразковій справі №620/4218/18 стосовно виплати звільненим з військової служби особам компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учасникам бойових дій було отримано для використання у службовій діяльності лист юридичного департаменту Міністерства оборони України від 03.10.2019 № 298/5/2867 щодо можливості виплачувати компенсацію за додаткову відпустку учаснику бойових дій.
Зважаючи на вищевикладене, а також на те, що з 11.11.2018 по 15.09.2020 позивач жодним чином не виконував обов'язки військової служби, право на виплату грошової компенсації за дні невикористаної відпустки як учасник бойових дій набув лише 12.08.2020 - в день набрання законної сили рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 30.04.2020 у справі №460/1265/20, у військової частині НОМЕР_1 відсутні підстави для виплати йому середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.
Окрім цього, відповідач зазначив, що розмір несвоєчасно виплаченої грошової компенсації за дні невикористаної позивачем відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2018 роки становить 25039,88 грн. Згідно відомостей про доходи, середньоденне грошове забезпечення позивача за період жовтень-листопад 2018 року становило 410,49 грн (з розрахунку: 25039,88 грн / 61 календарний день). Середньомісячне грошове забезпечення позивача на день виключення зі списків особового складу становило 12519,94 грн (з розрахунку: 25039,88 грн/2 місяці). Відповідно до Постанови КМУ від 16.03.2016 №178 позивачу виплачено компенсацію вартості за не отримане речове майно у сумі 100869,10 грн. Розрахунковий розмір грошового забезпечення позивача за 2015-2018 роки становить 599725,89 грн (з розрахунку: 1461 календарних днів*410,49 грн). Разом з урахуванням грошового забезпечення при звільненні - 700 594,99 грн. Невиплачена сума заборгованості 25039,88 грн становить 3,57% відносно розміру грошового забезпечення за період, протягом якого позивачу не надавалась відпустка та виплачувалась відповідна компенсація, а також грошового забезпечення при звільненні. Загальний розмір середнього заробітку за дні затримки розрахунку при звільненні становить 277080,75 грн. (з розрахунку: 410,49 грн * 675 днів (з 11.11.2018 по 15.09.2020)). Таким чином, враховуючи принцип справедливості та співмірності, стягненню можуть підлягати кошти в розмірі 9891,78 грн (3,57% від 215092,40 грн - суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку).
В задоволенні позовних вимог відповідач просив відмовити повністю.
Протокольною ухвалою від 09.12.2020 зобов'язано відповідача надати додаткові докази, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
До початку судового розгляду справи по суті позивач та відповідач подали додаткові докази на обґрунтування своїх вимог та заперечень.
В судове засідання учасники справи не прибули, подали заяви, в яких повністю підтримали свої вимоги та заперечення та просили розгляд справи здійснити без їх участі.
Ухвалою від 06.01.2021 суд перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження.
З'ясувавши доводи та аргументи сторін, що викладені в заявах по суті справи, встановивши обставини справи, перевіривши їх дослідженими доказами, оцінивши їх у сукупності, відповідно до вимог закону, суд встановив та врахував таке.
ОСОБА_1 проходив військову службу в Збройних Силах України.
Відповідно до посвідчення серія НОМЕР_3 , виданого 07.07.2015 управлінням персоналу штабу військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій (а.с.14).
Наказом командувача військ оперативного командування " ІНФОРМАЦІЯ_1 " (по особовому складу) від 07.11.2018 №288 майора ОСОБА_1 було звільнено з військової служби у запас відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" за підпунктом "к" (які проходять військову службу за контрактом, дію якого продовжено понад встановлені строки на період до закінчення особливого періоду або до оголошення демобілізації, та які вислужили не менше 18 місяців з дати продовження дії контракту, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду) (а.с.15).
В провадженні Рівненського окружного адміністративного суду перебувала адміністративна справа № 460/1265/20 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій.
Відповідно до ч.4 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, при вирішенні даного спору суд враховує, що рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 30.04.2020 у справі №460/1265/20, яке набрало законної сили 12.08.2020, встановлено, що наказом командувача військ Оперативного командування " ІНФОРМАЦІЯ_1 " (по стройовій частині) від 10.11.2018 №263 майора ОСОБА_1 з 10 листопада 2018 року було виключено зі списків особового складу частини, з усіх видів забезпечення (а.с.10).
14.12.2019 ОСОБА_2 звернувся до Військової частини НОМЕР_1 із заявою про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік (а.с.17).
Вважаючи, що відповідач протиправно не нарахував та не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпуски, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 30.04.2020 у справі №460/1265/20, яке набрало законної сили 12.08.2020, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено повністю.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 10.11.2018.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 10.11.2018.
Суд встановив, що на виконання відповідачем судового рішення від 30.04.2020 у справі № 460/1265/20 позивачу платіжним дорученням № 1646 від 16.09.2020 виплачено кошти в сумі 25039,88 грн (а.с.13).
Вважаючи протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо несвоєчасної виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки, позивач звернувся з цим позовом до суду про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за 675 днів затримки повного розрахунку при звільненні за період з 11.11.2018 по 15.09.2020.
При вирішенні даного публічно-правового спору суд враховує таке.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 №3551-ХІІ (далі - Закон №3551-ХІІ) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України "Про відпустки" від 05.11.1996 №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до вимог ст.16-2 Закону №504/96-ВР, учасникам бойових дій надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Верховний Суд в рішенні за результатами розгляду зразкової справи №620/4218/18, провадження №Пз/9901/4/19 від 16.05.2019, залишеному без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019, зазначив, що у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону №3551-XII, пунктом 8 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ, статтею 16-2 Закону №504/96-ВР.
Відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 №260, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197, у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Таким чином, при звільненні з військової служби та виключенні зі списків особового складу військової частини з військовослужбовцем повинен бути повністю проведений розрахунок. Виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини без проведення з ним остаточного розрахунку можливе лише за його письмовою згодою.
Судом встановлено, що позивач був звільнений з військової служби з виключенням зі списків особового складу військової частини 10.11.2018. Жодних фактичних обставин, які свідчили б про надання позивачем письмової згоди на виключення його зі списків особового складу військової частини без проведення з ним остаточного розрахунку, судом не встановлено.
З наданої позивачем довідки про доходи від 26.11.2020 № 1009, виданої військовою частиною НОМЕР_2 та надісланої на адресу позивача військовою частиною НОМЕР_1 , встановлено, що в місяці звільнення з військової служби в листопаді 2018 року ОСОБА_1 нараховано та виплачено дохід в сумі: 4539,51 грн заробітна плата, 204277,50 грн інші нарахування, в тому числі в натуральній формі, всього на суму 208817,01 грн (а.с.50,51).
Отже, матеріалами справи підтверджується, що при звільненні з військової служби позивачу відповідачем не було виплачено компенсацію за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій.
Нараховану на виконання судового рішення від 30.04.2020 у справі № 460/1265/20 суму грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку в розмірі 25039,88 грн відповідач виплатив позивачу 16.09.2020.
Таким чином, загальна сума грошових коштів, що підлягали до виплати позивачу при звільненні, становить 233856,89 грн (208817,01 + 25039,88).
Отже, судом встановлено, що в період з 10.11.2018 по 15.09.2020 включно відповідачем допущено затримку повного розрахунку при звільненні позивача в частині невиплати суми 25039,88 грн. Вказаний період налічує 675 днів.
За частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Верховний Суд України в постанові від 17.02.2015 в справі № 21-8а/15 зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Така правова позиція підтримана Верховним Судом.
Згідно з наданою відповідачем довідкою, середньоденний заробіток ОСОБА_1 обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, становить 446,51 грн (а.с.56). Відтак, наслідком задоволення позову в означеній частині було б зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток в загальній сумі 301394,25 грн (446,51 х 675). При цьому, загальна сума грошових коштів, виплачених відповідачем для позивача на виконання судового рішення, становить 25039,88 грн.
Вирішуючи судовий спір в частині позовної вимоги про зобов'язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу середню заробітну плату за несвоєчасний розрахунок при звільненні за вказаний період, суд виходить з таких міркувань.
З аналізу статей 47, 116, 117 КЗпП України випливає, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Водночас за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Одночасно Верховний Суд України зауважив, що разом із тим необхідно брати до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 і вказала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
З урахуванням наведеного вище, визначаючи розмір середнього грошового забезпечення, суд враховує, що позивач був звільнений з військової служби з 10.11.2018. При цьому за даними комп'ютерної програми "Діловодство спеціалізованого суду" Рівненського окружного адміністративного суду в справі № 460/1265/20 встановлено, що ОСОБА_1 26.02.2020 звернувся з позовом до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 10.11.2018.
Отже, суд зауважує, що про захист своїх порушених прав та законних інтересів щодо невиплачених на час звільнення грошових сум, на які він набув право за час служби, позивач звернувся до суду за сплином понад річного терміну після припинення трудових правовідносин з відповідачем. Водночас будь-яких обставин стосовно того, що позивачу не було відомо про суми, включені до розрахунку при звільненні, судом не встановлено.
Виходячи з цього, з врахуванням принципу співмірності, беручи до уваги тривалість періоду з моменту порушення права позивача і до моменту його звернення за судовим захистом, суд вважає, що до відповідача необхідно застосувати відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, передбачену статтею 117 КЗпП, та зобов'язати відповідача виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з дати звернення до суду з позовом про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити суму компенсації за невикористані дні відпустки, яка не була виплачена при звільненні, до моменту фактичного розрахунку. Окрім цього, суд бере до уваги такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Відповідно до Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України № 260 від 07.06.2018, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям обчислюється у календарних днях.
Середньоденний заробіток ОСОБА_1 , обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, становить 446,51 грн (а.с.56).
Таким чином, для визначення суми середнього заробітку для виплати позивачу за порушення строків розрахунків при звільненні суд застосовує такий алгоритм.
Позивачу при звільненні в листопаді 2018 року виплачено 208817,01 грн (а.с.51). За результатами судового вирішення спору, на виконання судового рішення від 30.04.2020 у справі № 460/1265/20 відповідач виплатив позивачу суму грошового забезпечення 25039,88 грн (а.с.13). Отже, на дату звільнення позивач мав право на виплату грошових коштів в сумі 233856,89 грн, що становить 100% сум, належних до виплати.
Щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 рік позивач звернувся до суду з позовною заявою 26.02.2020. Фактична виплата грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки в сумі 25039,88 грн здійснена відповідачем 16.09.2020. Отже, суд враховує термін затримки розрахунку такої суми заборгованості з 26.02.2020 по 16.09.2020, що становить 204 календарних днів.
Частка заборгованості 25039,88 грн в загальній сумі належних до виплати коштів (233856,89 грн) становить 10,7%.
Середній заробіток за період з 26.02.2020 по 16.09.2020 обраховується: 446,51 х 204 = 91088,04 грн.
Враховуючи приведені вимоги щодо пропорційності задоволення позовних вимог, суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку за формулою: 91088,04 х 10,7%, що становить 9746,42 грн.
Суд вважає відсутніми підстави для задоволення позовної вимоги в цій частині судового спору відповідно до визначеного позивачем періоду виникнення заборгованості починаючи з 10.11.2018 по 25.02.2020, позаяк в такому періоді позивач не вживав жодних заходів щодо захисту свого порушеного права, а спір між позивачем та відповідачем щодо розміру виплачених позивачу при звільненні сум був відсутнім. Водночас, суд підкреслює, що сума, визначена внаслідок обчислення середнього заробітку за весь період, з часу звільнення позивача до часу виплати йому компенсації невикористаної відпустки, становить 301394,25 грн, що порушує принцип співмірності розміру простроченої заборгованості та майнових втрат позивача, покладає на відповідача надмірну відповідальність, а тому не підлягає до присудження судом на користь позивача.
Водночас, суд відхиляє обрахунок суми відшкодування, запропонований відповідачем у відзиві, позаяк відповідач у відзиві всупереч Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100, помилково обрахував середньоденний заробіток позивача виходячи з суми заборгованості 25039,88 грн, без урахування суми виплачених коштів за два місяці, що передували звільненню. Окрім цього, відповідач застосував в такому розрахунку розмір грошового забезпечення позивача за 2015-2018 роки, що також не узгоджується з приписами вказаної постанови Уряду.
Також судом не беруться до уваги доводи відповідача про те, що відповідно до рішення командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 19.12.2019 № 39140 військова частина НОМЕР_1 з 01 січня 2020 року зарахована на фінансове забезпечення до військової частини НОМЕР_2 . Суд зауважує, що відповідальність за порушення строків розрахунків при звільненні покладається чинним законодавством на роботодавця, яким у спірних правовідносинах з позивачем є саме військова частина НОМЕР_1 , безвідносно до того, в якому військовому підрозділі здійснюється її фінансове забезпечення. Отже, факт зарахування відповідача на фінансове забезпечення до іншої військової частини не впливає на оцінку фактичних обставин в цій справі.
Таким чином, за порушення відповідачем строків розрахунків при звільненні суд вважає необхідним зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток в сумі 9746,42 грн.
Суд вважає, що із застосуванням наведеного алгоритму розрахунку буде досягнуто справедливого і розумного балансу між інтересами працівника та роботодавця, з урахуванням всіх істотних обставин справи, які встановлені судом.
Отже позов в цій частині вимог слід задовольнити частково.
Що стосується позовної вимоги про визнання протиправними дій відповідача щодо несвоєчасної виплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки, суд зазначає таке.
Відповідно до ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Як зазначено вище по тексту судового рішення, порушене відповідачем право позивача на отримання грошової компенсації за невикористані дні відпустки захищене судом в рішенні від 30.04.2020 у справі № 460/1265/20, яким визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 10.11.2018; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 10.11.2018.
При цьому, предметом судового спору в даній адміністративній справі є порушення відповідачем строків розрахунків при звільненні й застосування відповідальності за таке порушення.
Оскільки право позивача на отримання суми грошової компенсації станом на дату звільнення з військової служби захищене судом в іншій адміністративній справі, у суду відсутні підстави для задоволення позову про визнання протиправними дій відповідача щодо несвоєчасної виплати такої грошової компенсації. Отже в цій частині позовних вимог в позові слід відмовити.
З урахуванням вищенаведеного, за результатами судового розгляду адміністративної справи суд дійшов висновку, що позов слід задовольнити частково.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до п.13 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір", підстави для розподілу судових витрат відповідно до ст.139 КАС України відсутні.
Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_4 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні в сумі 9746,42 грн (дев'ять тисяч сімсот сорок шість гривень 42 коп.).
В решті позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 05 березня 2021 року.
Суддя Н.О. Дорошенко