ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"26" березня 2021 р. справа № 300/3440/20
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі cудді Тимощука О.Л., розглянувши у письмовому провадженні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області, про визнання протиправними дій щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" та зобов'язання провести перерахунок такої винагороди за вказаний період, обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України і статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виплатити недоотриману частину винагороди,
ОСОБА_1 (надалі, також - позивач, ОСОБА_1 ), 26.11.2020 звернулася в суд з позовною заявою до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області (надалі, також - відповідач, ТУ ДСАУ в Івано-Франківській області), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області (надалі, також - третя особа, ГУ ДКСУ в Івано-Франківській області), у якій просить визнати протиправними дії щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком частини щорічної основної відпустки з 18.05.2020 по 19.06.2020) із застосуванням статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік"; зобов'язати відповідача провести ОСОБА_1 перерахунок такої винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком частини щорічної основної відпустки з 18.05.2020 по 19.06.2020), обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"; зобов'язати відповідача здійснити ОСОБА_1 виплату недоотриманої частини суддівської винагороди.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 Указом виконуючого обов'язки Президента України від 23 квітня 2014 року №430/2013 призначено на посаду судді Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області строком на п'ять років та надалі, Указом Президента України від 23 грудня 2019 року №936/2019 позивача призначено на посаду судді Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області безстроково. За період з 1 січня 2020 року до 18 квітня 2020 року позивачу нараховувалася суддівська винагорода, для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2020 року, доплати за вислугу років в розмірі 20% від посадового окладу судді. Проте, 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, за змістом якої у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому, у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Як визначено статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також, зокрема, при нарахуванні суддівської винагороди. У зв'язку із таким правовим регулюванням, ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 здійснено нарахування та виплату суддівської винагороди із застосуванням статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", тобто виходячи із 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. На переконання позивача, відповідач, нараховуючи та виплачуючи їй суддівську винагороду за спірний період із застосуванням статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", як суб'єкт владних повноважень діяв в порушення вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Внаслідок вказаних дій мало місце порушення прав ОСОБА_1 на належну суддівську винагороду, розмір якої встановлений законом про судоустрій, що спричинило обмеження гарантій незалежності судді. Серед іншого, позивач зазначає про правові висновки Конституційного Суду України, сформовані у рішенні від 28.08.2020 за №10-р/2020. Враховуючи наведене, позивач переконана, що дії ТУ ДСАУ в Івано-Франківській області слід визнати протиправними і зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити недоплачений розмір суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 (за винятком щорічної відпустки з 18.05.2020 по 19.06.2020 включно).
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01.12.2020 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами загального позовного провадження, судовий розгляд справи призначено на 23.12.2020 о 10:00 год. (а.с.21-23).
На підставі положень частини 1 статті 290 КАС України, в результаті висновку суду про наявність підстав для передачі адміністративної справи №300/3440/20 до Верховного Суду для відкриття провадження як зразкової, ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 08.12.2020 постановлено звернутися до Верховного Суду з поданням про розгляд адміністративної справи №300/3440/20 як судом першої інстанції; передано справу №300/3440/20 до Верховного Суду, у зв'язку із чим зупинено провадження в даній справі (а.с.29, 92-93).
Ухвалою Верхового Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23.12.2020 відмовлено у відкритті провадження за поданням судді Івано-Франківського окружного адміністративного суду Тимощука О.Л. про розгляд Верховним Судом як зразкової справи №300/3440/20 (а.с.99-101). Матеріали адміністративної справи №300/3440/20 разом з поданням та доданими документами повернуто до Івано-Франківського окружного адміністративного суду 11.01.2020 (а.с.103). Відтак, ухвалою суду від 12.01.2021 поновлено провадження у справі та призначено її до розгляду на 26.01.2021 о 10:00 год (а.с.115-116).
На адресу суду 21.12.2021 від ОСОБА_1 надійшла заява про розгляд даної адміністративної справи без участі позивача. Позовні вимоги підтримала у повному обсязі, просила позов задовольнити (а.с.114).
Надалі, 26.01.2021 на електронну адресу суду від позивача надійшла аналогічна заява, ідентичного змісту: про розгляд справи без участі ОСОБА_1 (а.с.131-132).
У судове засідання, призначене на 26.01.2021 окрім позивача, не з'явились також представник відповідача та третьої особи. Причини такої неявки суду не повідомили, жодних заяв чи клопотань від останніх судом не отримано. Враховуючи неявку відповідача та третьої особи без поважних причин, суд ухвалив відкласти розгляд справи на 10.02.2021 о 10:00 год (а.с.133).
У зв'язку із повторною неявкою відповідача та його представника у судове засідання, судом ухвалено відкласти розгляд справи на 24.02.2021 о 10:00 год, витребувати у відповідача довідку про розмір недоплаченої частини заробітної плати позивача; надано відповідачу новий строк для подання відзиву на позовну заяву та усіх письмових, електронних доказів, та третій особі - новий строк для надання пояснень щодо позову (а.с.140-143).
Відповідач скористався правом подання відзиву на позов, який надійшов на адресу суду 19.02.2021 (а.с.147-154). Так, у відзиві за №06-03/350/21 від 09.02.2021 представниця відповідача заперечила доводи позивача, наведені у позовній заяві, вказавши на їх необґрунтованість та безпідставність, зважаючи на такі обставини. Частинами 1 і 3 статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону №553-IX) установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому, у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Обмеження встановлене в частині 1 цієї статті застосовується, серед іншого, і до суддівської винагороди. Таким чином, нарахована заробітна плата, грошове забезпечення працівників, суддівська винагорода суддів за спірний період обмежувалася максимальним розміром 47 230,00 гривень на місяць. Представниця вказує на положення частин 2 і 3 статті 95 Конституції України, статті 4, частини 1 і 2 статті 23 Бюджетного кодексу України, за змістом яких виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави. Будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, а останні встановлюються Законом про Державний бюджет України. З урахуванням вказаного, на думку відповідача, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, не мало правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону №553-IX).
Конституційний Суд України ухвалюючи рішення від 28.08.2020 за №10-р/2020 і визнаючи такими, що не відповідають Конституції України положення частин 1 і 3 статті 29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік (у редакції Закону №553-IX), не визначив будь-яких особливостей застосування чи виконання такого рішення та зазначив лише, що положення Закону визнані неконституційними втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення. Вказане кореспондується із положеннями статті 152 Конституції України та статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України". Спірна виплата суддівської винагороди мала місце до прийняття коментованого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення. В силу коментованого, в період з 18.04.2020 до 28.08.2020, положення частин 1, 3 статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" були чинними і на підставі них здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди. Відтак, рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 не може бути підставою для задоволення позовних вимог. На підставі вказаного представниця відповідача просить відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.
У прохальній частині відзиву представниця також просила суд здійснювати розгляд справи за її відсутності.
В судове засідання, призначене на 24.02.2021 з невідомих суду причин не з'явився представник третьої особи, при цьому жодних пояснень, заяв чи клопотань суду також не надав.
З огляду на заявлені позивачем та представницею відповідача клопотання про розгляд справи без їх участі, а також на неодноразову неявку представника третьої особи в судове засідання та його бездіяльність щодо подання пояснень, беручи до уваги встановлення судом усіх обставин, визначених частиною 2 статті 180 Кодексу адміністративного судочинства України, у судовому засіданні 24.02.2021 суд ухвалив закрити підготовче провадження та призначити розгляд справи по суті за правилами письмового провадження (а.с.158).
Так, відповідно до частини 9 статті 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Отже, враховуючи неявку сторін, та відсутність необхідності заслухати свідка чи експерта, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи №300/3440/20 у письмовому провадженні.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, вивчивши зміст позовної заяви, відзиву на позов, дослідивши і оцінивши в сукупності зібрані по справі докази, якими сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення проти них, проаналізувавши зміст норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, судом встановлено такі обставини.
Указом Президента України "Про призначення суддів" від 18 жовтня 2013 року №571/2013 ОСОБА_2 призначено на посаду судді Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим строком на п'ять років (а.с.17-19). Надалі, на підставі Указу виконуючого обов'язки Президента України від 23 квітня 2014 року №430/2013, позивача переведено на посаду судді Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області (а.с.15-16) та Указом Президента України від 23 грудня 2019 року №936/2019 позивача призначено на посаду судді Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області безстроково (а.с.13-14 та зворотна сторона).
Наказом голови Коломийського міськрайонного суду №271-к від 19 грудня 2018 року "Про встановлення надбавки за вислугу років судді ОСОБА_3 " позивачу встановлено щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 20 відсотків посадового окладу (стаж роботи, що дає право на одержання доплати станом на 04 грудня 2018 року становить 8 (вісім) років один (один) місяць 17 (сімнадцять) днів) (а.с.12).
У зв'язку із реєстрацією шлюбу 09.02.2019, позивач змінила прізвище з « ОСОБА_4 » на « ОСОБА_5 », що підтверджується копією свідоцтва про шлюб від 09.02.2019 серії НОМЕР_1 (а.с.10).
За період з 1 січня 2020 року до 18 квітня 2020 року ОСОБА_1 нараховувалась суддівська винагорода, для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад, виходячи з 30-ти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020, а також доплата за вислугу років в розмірі 20% від посадового окладу судді.
Починаючи з 12.03.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", якою з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин.
З 18.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 за №553-IX (надалі по тексту також - Закон №553-IX, Закон №553-ІХ від 13.04.2020), яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, згідно із якою, у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 за №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 за №294-ІХ зі змінами; абзацу 9 пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 року №553-ІХ.
Згідно із твердженнями позивача, в період з квітня по серпень 2020 року остання отримувала суддівську винагороду в обмеженому розмірі у зв'язку із застосуванням відповідачем положень статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", тобто у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Як свідчить довідка, складена відповідачем за №131 від 16.02.2021 в період з квітня по вересень 2020 року, враховуючи зміни, внесені до Державного бюджету України на 2020 рік, Законом №553-IX, обмеження суддівської винагороди позивача у її виплаті становить 109 995,02 грн (а.с.156).
Вважаючи дії відповідача щодо нарахування та виплати суддівської винагороди протиправними, ОСОБА_1 звернулася до суду за захистом своїх прав на належну суддівську винагороду.
Надаючи правову оцінку публічно-правовим відносинам, суд виходить із таких підстав та мотивів.
Відповідно до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 КАС України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин, суд зазначає, що при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних відносин.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Так, статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Кожному на підставі статі 43 Конституції України гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України (стаття 126 Конституції України).
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
За правилами частини 1 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 за №1402-VIII (надалі, також - Закон №1402-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з частиною 2 статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Пунктом 1 частини 3 статті 135 Закону №1402-VIII регламентовано базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду, що складає 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до частини 9 статті 135 Закону №1402-VIII обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
Фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України (частина 1 статті 148, частина 1 статті 149 Закону №1402-VIII).
Як уже зазначено судом вище, 18.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 за №553-IX, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29 наступного змісту.
Встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому, у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в Операції об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Із довідки Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області від 16.02.2021 за №131 судом встановлено, що суддівська винагорода ОСОБА_1 за період з квітня 2020 року по вересень 2020 року нараховувалась та виплачувалась з урахуванням обмежень встановлених статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (а.с.156). Вказана обставина також не заперечується представницею відповідача у відзиві на позов.
Так, за змістом зазначеної довідки позивачу не виплачено суддівську винагороду у загальному розмірі 109 995,02 гривень, в тому числі: за квітень 2020 року - 13 717,79 гривень; за травень 2020 року - 17 056,99 гривень; за червень 2020 року - 10 802,76 гривні; за липень 2020 року - 36 009,20 гривень; за серпень 2020 року - 36 009,20 гривень.
Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 за №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин 1, 3 статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 за №294-ІХ зі змінами; абзацу 9 пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону України "Про внесення змін до Закону України" Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 року №553-ІХ.
При вирішенні питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону №294-IX, Конституційний Суд України виходив із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац 8 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року №6-рп/2007).
Аналогічно, враховуючи те, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України, так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини 2 статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27.02.2020 за №3-р/2020 дійшов висновку про неможливість внесення Кодексом зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, яке є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац 8 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Враховуючи викладене, Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині 2 статті 19, статті 130 Конституції України.
Крім зазначеного, в рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 за №10-р/2020 констатовано, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи як чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац 5 підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року №1-р/2020). Установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (частини 1, 3 статті 29 Закону №294-IX), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права.
Згідно з частиною 1 статті 113 Конституції України, частиною 1 статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Тобто, оспорюваними положеннями статті 29 Закону №294-IX заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.
Серед іншого, у вищезазначеному рішенні Конституційний Суд України звернув увагу на те, що згідно з Конституцією України виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини 1 статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини 1, 2 статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини 1, частина 2 статті 130). Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24 червня 1999 року №6-рп/99, від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 18 червня 2007 року №4-рп/2007, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 3 червня 2013 року №3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013, від 8 червня 2016 року №4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, від 18 лютого 2020 року №2-р/2020, від 11 березня 2020 року №4-р/2020).
Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци 7, 8 підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11.03.2020 за №4-р/2020).
Отже, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів.
Суд враховує, що Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 за №10-р/2020 зазначено про необхідність компенсувати відповідними виплатами встановлені обмеження суддівської винагороди.
Окрім цього, Конституційний Суд України дійшов висновку, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв'язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України (пункт 4.3 рішення від 28.08.2020 за №10-р/2020).
Конституційний Суд в першу чергу виходив із приписів частини 2 статті 130 Конституції України, за правовим регулюванням якої питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентується виключно статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що, у свою чергу, виключає можливість застосування до правовідносин стосовно суддівської винагороди норм інших законів.
Правове визначення положень частини 2 статті 130 Конституції України свідчить про те, що жодний інший закон, окрім закону про судоустрій, не може містити норм щодо врегулювання суддівської винагороди, в тому числі такі інші закони не можуть містити бланкетні норми, які підміняють, змінюють чи врегульовують правовий зміст поняття суддівської винагороди, розміру такої винагороди чи будь-яких її складових.
Єдиним винятком в такому випадку є норми закону, на які безпосередньо відсилає сам закон про судоустрій, або який має (містить в собі) правові поняття, що визначаються іншими законом.
У випадку внесення законодавцем змін до законів щодо понять відповідних правових інститутів, які безпосередньо визначають «юридичний зміст» і «склад» суддівської винагороди або «базовий розмір посадового окладу судді», а також порядок «нарахування винагороди у розмірі, що не перевищує певні величини/значення», то такі зміни в силу вимог частини 2 статті 130 Конституції України одночасно вносяться в закон про судоустрій.
Відтак, на переконання суду у даній адміністративній справі, норми Закону №553-IX можуть бути застосовані лише після внесення відповідних змін чи доповнень до Закону №1402-VIII. Однак, відповідних змін до Закону №1402-VIII не вносилося, а сам Закон №553-IX не є законом про внесення змін до Закону №1402-VIII.
Безпідставними є посилання представниці відповідача на дію в часі визнаного не конституційним Закону від 13.04.2020 за №553-IX, так як у спірних правовідносинах до визначення розміру і порядку виплати суддівської винагороди він не підлягає застосуванню взагалі.
Представниця Територіального управління ДСА України в Івано-Франківській області не пояснила про причини виконання положень Закону №553-IX і про причини не виконання частини 2 статті 130 Конституції України, статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а також те, чому перевагу у спірному випадку надано саме нормам неспеціалізованого нормативно-правового акта.
Як вже зазначалося, у статті 130 Конституції України законодавцем закріплено фінансове забезпечення судді в розмірі суддівської винагороди, яка визначається виключно відповідним законом про судоустрій, при цьому матеріальне забезпечення судді є невід'ємною частиною гарантій незалежності суддівської влади.
Відповідно до позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 08.04.2016 за №4-рп/2016, конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною 1 статті 55 Основного Закону; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.
Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині 1 статті 55 Конституції України.
Відповідно до Європейської хартії про закон "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1).
Як зазначав Конституційний Суд України у рішенні від 3 червня 2013 року №3-рп/2013 конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя.
Ухвалюючи рішення від 04.12.2018 у справі № 11-р/2018 Конституційний Суд України виходив із того, що обов'язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював свою аналогічну правову позицію стосовно забезпечення гарантій незалежності суддів, зокрема в рішеннях від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008.
Згідно із зазначеними рішеннями Конституційного Суду України, визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу та поширюються на всіх суддів України. Такими гарантіями є, у тому числі, надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо).
Особливу увагу слід акцентувати на правовій позиції Конституційного Суду України, згідно з якою, грошове утримання судді спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу.
Відповідно до пункту 1 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, "незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни; усі державні та інші установи зобов'язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її".
Згідно із частиною 2 статті 1 Загальної (Універсальної) хартії судді, ухваленої 17 листопада 1999 року Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів в Тайпеї (Тайвань), незалежність судді є важливою умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Незалежність є неподільною.
Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність.
Звуження матеріальних гарантій для суддів у цілому призводить до порушення права особи на справедливий судовий розгляд.
У рішенні Європейського суду з прав людини (надалі, також - ЄСПЛ, Суд) від 26 квітня 2006 року "Зубко та інші проти України" (заяви №№3955/04, 5622/04, 8538/04 та 11418/04) зазначено, що на думку Суду, неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску та впливу на поведінку (пункт 68). Також ЄСПЛ дійшов висновку, що неспроможність гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, в якій вони залишились, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном (пункт 69).
Пункт 42 вказаного Рішення також містить витяг з Пояснювального меморандуму до Рекомендації Комітету Міністрів № (94) 12 "Незалежність, дієвість та роль суддів", у пункті 29 якого зазначено, що статус та винагорода є важливими факторами, які визначають належні робочі умови. Статус суддів повинен відповідати високому положенню їх професії, і їх винагорода має становити достатню компенсацію за їх тягар обов'язків. Ці фактори є невід'ємними умовами незалежності суддів, особливо для розуміння важливості їх ролі як суддів, що виражається у вигляді належної поваги та адекватній фінансовій винагороді.
Європейським судом з прав людини, зокрема, у рішенні по справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) викладено правову позицію та зауважено, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення Суду). У зв'язку з цим, ЄСПЛ, у вказаній справі не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету, і які є діючими, та Закону України "Про Державний бюджет" на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.
Також, ЄСПЛ у справі "Yvonne van Duyn v. Home Office" (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) зазначив щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань (недофінансування) для уникнення відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію чи прийняли закон, то така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.
Отже, забезпечення державою достойної оплати праці судді є запорукою дотримання гарантій права особи на розгляд справи незалежним і безстороннім судом та збереження справедливого балансу між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права особи.
Статтею 151 Закону №1402-VIII визначено, що Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.
Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів (частина 3 статті 148 Закону №1402-VIII).
Відтак, в силу коментованих приписів Державна судова адміністрація України та її територіальні органи як спеціальні суб'єкти владних повноважень, в першу чергу, зобов'язані керуватися положеннями законодавства про судоустрій, зокрема положеннями статті 130 Конституції України і статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Конституційно-правове регулювання спірних правовідносин свідчить про те, що законодавець, в тому числі відповідні органи виконавчої влади (Державна судова адміністрація України і її територіальні органи), маючи повноваження щодо визначення розміру, складових, умов і порядку виплати суддівської винагороди, виходячи з фінансових можливостей державного бюджету, повинні враховувати, що Конституція України і чинне спеціальне законодавство, яке регулює питання оплати суддівської винагороди, містить імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини, а саме закон про судоустрій, а не інші нормативно-правові акти.
Застосування закону яким, на переконання відповідача, визначено спеціальний, тимчасовий порядок нарахування (обчислення) і виплати суддівської винагороди, що не врегульовано законом про судоустрій (частина 2 статті 130 Конституції України), тобто застосування іншого нормативно-правового акта, свідчить про порушення принципу "якості закону".
Суд зазначає, що "якість закону" є автономним поняттям, створеним Європейським Судом з прав людини у процесі тлумачення положень Конвенції. Вимоги до якості закону проілюстровані у справі "Корецький та інші проти України" (заява №40269/02). Зокрема, в пунктах 46-47 рішення Суд дійшов такого висновку: навіть припускаючи, що положення закону було правильно розтлумачене судами та втручання базувалося на формальній підставі, закріпленій у національному законодавстві, Суд нагадує, що вислів "передбачений законом" у пункті 2 статті 11 Конвенції не тільки вимагає, аби дія, яка оскаржується, була передбачена національним законодавством, а й також містить вимогу щодо якості закону.
Відповідно до позиції Європейського Суду з прав людини, чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (рішення Суду у справі "Броньовський проти Польщі", заява №31443/96).
Таким чином, з огляду на суперечливість положень Закону №553-IX, яким передбачена інша розрахункова величина поняття "розміру суддівської винагороди", суд вважає, що для обчислення розміру суддівської винагороди такі положення Закону застосовуватися не можуть, з огляду також на принцип "якості закону".
Частиною 2 статті 2 КАС України законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Так, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
З урахуванням вищевикладеного суд вважає, що відповідач, нараховуючи і виплачуючи в квітні-серпні 2020 року позивачу суддівську винагороду із застосуванням обмежень, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, чим порушив право ОСОБА_1 на встановлений статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" розмір суддівської винагороди.
Відповідно до частин 1-3 статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Виходячи з наведених вимог процесуального права та враховуючи те, що стаття 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" в частині суддівської винагороди не відповідає Конституції України, суд до спірних правовідносин застосовує норми Конституції України, як норми прямої дії.
Так як Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" та Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року №553-IX не є законами про судоустрій, не є складовою спеціального законодавства про судоустрій та статус суддів, ці Закони жодним чином не можуть регулювати та визначати розмір суддівської винагороди, умови її виплати, оскільки наведене є порушенням прямих норм Конституції України та прийнятих у їх розвиток приписів статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Доводи відповідача щодо можливості Територіального управління ДСА України в області проводити нарахування і виплату суддівської винагороди лише в рамках бюджетного законодавства та в межах бюджетних асигнувань на поточний фінансовий рік не спростовують висновків суду про необхідність застосування при нарахуванні і виплаті суддівської винагороди норм Конституції України та спеціального закону, яким є Закон №1402-VIII.
Суд не приймає до уваги посилання представниці Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області на приписи Бюджетного кодексу України в частині того, що розпорядники бюджетних коштів, до яких відноситься і відповідач проводять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, передбачених кошторисами.
З даного приводу суд вважає за необхідне вкотре зазначити, що в силу вимог частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Суд повторно звертає увагу відповідача на рішення Європейського Суду з прав людини по справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00), яким сформовано правову позицію про те, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
З огляду на вищевикладене, на переконання суду, аргументи відповідача про відсутність механізму реалізації законодавчого положення, відсутність бюджетних асигнувань та відсутність коштів, як причини невиконання взятих державою на себе зобов'язань, не можуть бути підставою для невиконання вимог закону.
Крім цього, відповідач не довів перед судом того, що в силу приписів статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" в редакції Закону №553-ІХ в розумінні вимог частини 9 статті 135, частини 1 статті 148, частини 1 статті 149 Закону №1402-VIII, мала місце зміна (зменшення) фінансування Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області згідно з відповідним кошторисами і щомісячними розписами видатків на 2020 рік, в тому числі зменшення такому суду чи Територіальному управлінню ДСА України в області річних обсягів видатків на поточний фінансовий рік в частині забезпечення виплати суддівської винагороди в межах окремого коду економічної класифікації видатків.
Окрім вказаного, суд критично оцінює посилання представниці відповідача на рішення Ради суддів України №22 від 24.04.2020, оскільки метою прийняття даного рішення була не "легітимізація" обмеження суддівської винагороди, встановленого Законом №553-ІХ, а реагування на факт набрання чинності цього Закону, окремі положення якого, на думку органу суддівського самоврядування, є неконституційним (абзац 4 рішення), для того, щоб надавши роз'яснення уникнути спірних питань у його застосуванні.
Також є безпідставними посилання представниці на рішення Конституційного Суду України щодо збалансованості бюджету України та щодо того, що соціально-економічні права громадян не є абсолютними, оскільки ці рішення жодним чином не стосуються гарантій суддівської незалежності, однією з яких є суддівська винагорода.
Разом з цим, суд зазначає, що чинність норм Закону №553-ІХ не може виправдовувати їх правомірність, адже, як уже зазначалося, при нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди відповідач повинен керуватися нормами частини 2 статті 130 Конституції України та статті 135 Закону №1402-VIII, які не зазнали змін у зв'язку із прийняттям Закону №553-ІХ від 13.04.2020.
Суд не враховує також аргументи представниці відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, зокрема щодо практики застосування нормативно-правових актів у випадку колізії.
Так, відповідно до пункту 1 листа Міністерства юстиції України від 26.12.2008 за №758-0-2-08-19 "Щодо практики застосування норм права у випадку колізії" у разі існування неузгодженості між нормами, виданими одним і тим самим нормотворчим органом, застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив своєї чинності. Така неузгодженість може виникнути внаслідок того, що прийняття нової норми не завжди супроводжується скасуванням "застарілих" норм з одного й того ж питання.
На думку суду, ТУ ДСА в Івано-Франківській області безпідставно та необґрунтовано застосовує до спірних правовідносин практику вирішення колізії між нормами права при неузгодженості між нормами статті 135 Закону №1402-VIII, яка імперативно визначає розмір суддівської винагороди, будучи спеціальним нормативно-правовим актом, із прямим застереженням в частині 1 цієї статті про те, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, та нормами Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону №553-ІХ), які встановлюють обмеження у виплаті суддівської винагороди, яким апріорі не може визначатися розмір такої винагороди.
В контексті досліджуваного питання суд зазначає, що порядок подолання правових колізій шляхом застосування принципу, відповідно до якого новий закон скасовує положення закону, прийнятого раніше, може бути застосований тільки у разі, якщо обидва ці закони регулюють аналогічні види правовідносин та містять суперечливі між собою положення.
Натомість, Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону №553-ІХ) не регулює питання "нарахування" та "виплати" суддівської винагороди, а містить норми щодо "застосування обмежень у виплаті" такої, що виключає правомірність посилання відповідача на вказане правило.
Інші аргументи відповідача відхиляються судом з підстав, вже вказаних у даному судовому рішенні.
Таким чином, суд дійшов висновку про те, що обмежуючи розмір суддівської винагороди позивача, шляхом застосування Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами, внесеними на підставі Закону України №553-ІХ, відповідач, як суб'єкт владних повноважень і належний розпорядник бюджетних коштів, вчинив дії, які порушують права та гарантії незалежності судді.
У зв'язку із наведеним, оскаржені дії відповідача є протиправними, оскільки вони суперечать вимогам частини 2 статті 130 Конституції України, статті 135 Закону №1402-VIII та звужують охоронювані права і інтереси позивача внаслідок істотного зменшення суддівської винагороди з 18.04.2020.
Згідно з пунктом 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 за №10-р/2020, положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року №294-IX зі змінами, Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року №553-IX, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Вказане дає підстави для висновку про протиправність дій відповідача щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди із застосуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами, внесеними Законом №553-ІХ, саме за період з 18.04.2020 по 27.08.2020
Встановлюючи спосіб поновлення порушених прав позивача, суд зважає на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 03.03.2021 по справі №340/1916/20, де Суд виснував, що розмір суддівської винагороди встановлено статтею 135 Закону №1402-VIII, тож позивач має право на те, щоб йому виплатили недоотримані кошти (заборгованість). У такому контексті Суд вказав, що є підстави для стягнення заборгованої суми, що вимагає від суду першої інстанції встановити, серед іншого, розмір заборгованості.
Пунктом 6 резолютивної частини ухвали суду від 10.02.2021 витребувано у ТУ ДСА в Івано-Франківській області довідку-розрахунок недоотриманої частини суддівської винагороди ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком проведених позивачу виплат у зв'язку із її перебуванням в щорічній основній відпустці з 18.05.2020 по 19.06.2020), обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (а.с.143).
На виконання такої вимоги суду, відповідачем до матеріалів справи долучено довідку Територіального управління державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області від 16.02.2021 №131, у якій відповідачем відображено суми суддівської винагороди за квітень-вересень 2020 року та виокремлено суми на які зменшено суддівську винагороду у зв'язку зі змінами, внесеними до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». Так, згідно із відомостями у довідці, загальна сума яка підлягає виплаті позивачу у зв'язку із протиправним застосуванням відповідачем обмеження розміру суддівської винагороди становить 109 995,02 гривень.
Отже, порушені права слід відновити шляхом зобов'язання відповідача провести виплату недоотриманої частини суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 (за винятком днів щорічної відпустки з 18.05.2020 по 19.06.2020 включно), у загальному розмірі 109 995 (сто дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто п'ять) гривень 02 (дві) копійки.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В той же час, в адміністративному судочинстві діє принцип офіційності, який полягає в активній позиції суду щодо з'ясування всіх обставин у справі (пункт 4 частини 3 статті 2, частини 2, 4 статті 9, частина 3 статті 77, частина 6 статті 94 КАС України).
Суд вжив усіх заходів для з'ясування обставин, які мають значення для вирішення даного спору, в тому числі витребував додаткові докази з власної ініціативи.
Таким чином, на переконання суду, відповідачем не доведено правомірності та обґрунтованості бездіяльності щодо невиплати позивачу суддівської винагороди у повному розмірі, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд зазначає, що позивач на підставі пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнена від сплати судового збору під час розгляду справи.
Згідно з вимогами абзацу 2 частини 5 статті 139 КАС України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Аналіз вказаної правової норми свідчить, що основною умовою для стягнення судових витрат з іншої сторони на користь особи, є понесення таких витрат особою.
Суд не стягує з відповідача витрати по сплаті судового збору, так як такі позивачем фактично не понесені.
Сторонами справи не подано до суду будь-яких доказів про понесення ними інших витрат, пов'язаних з розглядом справи, відтак у суду відсутні підстави для вирішення питання щодо їх розподілу.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статями 241-246, 255, 295, підпунктом 15.5 пункту 15 частини 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року (за винятком днів щорічної відпустки з 18.05.2020 по 19.06.2020) із застосуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 №294-ІХ.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області здійснити виплату ОСОБА_1 недоплачену суму суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року (за винятком днів щорічної відпустки з 18.05.2020 по 19.06.2020 включно) у розмірі 109 995 (сто дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто п'ять) гривень 02 (дві) копійки.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський окружний адміністративний суд.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_2 ;
відповідач - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області, адреса: вул. Грюнвальдська, 11, м. Івано-Франківськ, 76018, код ЄДРПОУ - 26289647;
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області, адреса: вул. Дністровська, 14, м. Івано-Франківськ, 76018, код ЄДРПОУ - 37951998.
Суддя /підпис/ Тимощук О.Л.