Справа № 344/20325/18
Провадження № 22-ц/4808/355/21
Головуючий у 1 інстанції Пастернак І. А.
Суддя-доповідач Бойчук
22 березня 2021 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
судді-доповідача Бойчука І.В.,
суддів Фединяка В.Д., Девляшевського В.А.,
секретаря Мельник О.В.,
з участю сторін та представника відповідачів,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , законні представники неповнолітньої ОСОБА_7 - ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , Орган опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про встановлення порядку користування квартирою та усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення в кімнату за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду від 07 грудня 2020 року під головуванням судді Пастернак І.А. у м. Івано-Франківську,
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , які є законними представниками неповнолітньої ОСОБА_7 про встановлення порядку користування квартирою та усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення в кімнату.
Позовні вимоги мотивовані тим, що він є співвласником 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 , а іншими співвласниками є відповідачі.
Вказана квартира була надана у користування його батьку ОСОБА_8 . Батько у 1985 році разом з дружиною ОСОБА_9 переїхали у інше житло та з цього часу він фактично користувався кімнатами № № 1-3 та 1-4, а відповідачка ОСОБА_2 з чоловіком ОСОБА_4 та їх донькою ОСОБА_3 займали кімнати №№ 1-1 та 1-2.
Зазначає, що у 1988 році придбав і завіз до квартири нові меблі і зробив за власний кошт ремонт у займаних ним кімнатах №№ НОМЕР_1 та НОМЕР_2 , влаштував індивідуальне опалення, здійснив з дозволу Виконкому міської ради реконструкцію квартири, влаштувавши окремий додатковий вихід із кімнати № 1-4 на вулицю.
З вересня 1992 по травень 2018 року він перебував за кордоном. При цьому, його особисті речі залишилися у займаних ним кімнатах №№ 1-3 та №1-4, котрі ним були залишені зачиненими.
У 1995 році він передав довіреність на ім'я відповідачки ОСОБА_2 у якій уповноважив її здійснити приватизацію даної квартири на нього та на останню. Однак ОСОБА_2 , скориставшись його відсутністю, без його згоди зареєструвала у квартирі свою неповнолітню доньку ОСОБА_3 та здійснила приватизацію квартири на себе, ОСОБА_3 та на нього у рівних частках. У цьому ж році ОСОБА_2 теж здійснила часткову реконструкцію фасаду будинку, розширивши приміщення № № І та II. Зазначені вище прибудови не введені в експлуатацію.
На даний час у квартирі проживають: ОСОБА_2 з чоловіком ОСОБА_4 , ОСОБА_3 з чоловіком ОСОБА_5 та їх доньки: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .
Посилаючись на порушення його прав як співвласника квартири на володіння і користування такою, оскільки після повернення в Україну він не був допущений відповідачами та третіми особами до користування квартирою, зокрема кімнатами 4 і 5, та по даний час вимушений ночувати на дивані у кімнаті №1-1, яку займає відповідачка ОСОБА_2 , а проживати і зберігати особисті речі при вході у квартиру - у приміщенні І, просив:
- встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 та виділити: кімнату 1-2 площею 10,37 кв.м та кімнату 1-3 площею 11,23 кв.м у користування ОСОБА_3 та відповідно членам її сім'ї: чоловіку ОСОБА_5 і їх донькам ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ; кімнату 1-5 площею 17,83 кв.м у користування ОСОБА_2 та відповідно її чоловіку ОСОБА_4 ; кімнату 1-4 площею 18,67 кв.м у користування йому; усі інші приміщення квартири залишити у спільному користуванні співвласників;
- усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом його вселення у кімнату 1-4.
Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 16 квітня 2019 року залучено Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Івано-Франківської міської радидо участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 07 грудня 2020 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , які є законними представниками неповнолітньої ОСОБА_7 , Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про встановлення порядку користування квартирою АДРЕСА_1 ; усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення в кімнату 1-4.
У апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду.
Зазначає, що у 1985 році маючи у фактичному користуванні кімнати 1-3 та 1-4 квартири АДРЕСА_1 , він за погодженням з ОСОБА_2 вирішив залишити у своєму користуванні лише кімнату 1-11. При цьому, раніше в 1984 році з дозволу виконкому міської ради ним було облаштовано веранду з окремим входом до кімнати 1-11, всіма комунікаціями, санвузлом, кухнею, придбано нові меблі.
Після повернення в Україну відповідачі не допустили його до належних йому приміщень з посиланням на те, що всі члени їхніх сімей вже зайняли всі житлові приміщення і змінювати нічого не збираються. Натомість відповідачі запропонували йому проживати тільки в кімнаті за номером 4, площею 17.9 кв.м. В цій кімнаті тривалий час проживала разом із ним ОСОБА_2 , оскільки в інших кімнатах проживали члени її сім'ї, що в свою чергу грубо порушувало його права передбачені приписами ст. 50 ЖК УРСР, згідно яких не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за дев'ять років, крім подружжя. Мало того, проживаючи весь цей час разом з відповідачами та членами їх сім'ї він постійно відчуває явну неповагу до себе, яка полягає в постійних доріканнях з їхнього боку.
Він є людиною похилого віку і потребує нормальних умов проживання, а саме: вільний доступ до санвузла та кухні. Також ніхто з його друзів чи знайомих не може його відвідувати. За таких обставин вважає, що його конституційні права обмежені, оскільки він має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.
При розгляді справи встановлено, що йому на праві спільної сумісної власності належить частка квартири в розмірі 1/3 частки та відповідачі зазначали, що за тривалий час в них та членів їхніх сімей склався свій порядок користування жилими кімнатами, не заперечуючи факт, що в кімнаті 2 площею 11,5 кв.м та кімнаті 3 площею 18,6 кв.м проживає сім'я ОСОБА_3 . Вказані обставини підтверджують обґрунтованість позовних вимог в частині усунення перешкод у користуванні квартирою, так як він обмежений в своєму законному праві володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном. Також не встановлено і не враховано той факт, що відповідачі та члени їх сімей встановлюючи так званий «новий» порядок користування квартирою порушили його конституційні права.
Суд першої інстанції встановлював лише обставини проведення відповідачкою ремонту займаної нею і членами її сім'ї квартири, оплати нею комунальних послуг та несплати ним таких, що він не цікавився квартирою протягом тривалого часу. Також суд взяв до уваги твердження відповідачів, що він не облаштовував окремий вхід в кімнату 3 площею 18.6 кв.м, тобто, що він не має ніякого відношення до цієї добудови, однак дана обставина не відповідає дійсності, оскільки ним особисто і за його власні кошти були проведені всі будівельні роботи та облаштування добудови.
Вказує, що суд першої інстанції чомусь надав перевагу прав та інтересів неповнолітньої дитини і водночас порушив його законні права, так як в своїх поясненнях відповідачі пояснили, що кімнату 2 площею 11.5 кв.м вони облаштували як дитячу кімнату і ця кімната є прохідною. Проте, коли він облаштовував окремий вхід ця кімната була окремою, тобто ізольованою, про що свідчать первісні документи.
Також суд першої інстанції, порушуючи його право на захист, провів судове засідання без участі його представника, не повідомив його про право мати представника та право клопотати про відкладення судового засідання у разі відсутності такого. Судом не вирішено питання щодо виклику свідків. При цьому, в судових засіданнях він і його представник неодноразово наголошували про виклик свідків.
Як вбачається з змісту оскаржуваного рішення суд першої інстанції взяв за основу докази і показання відповідачів та інших сторін по справі, надавав оцінку лише їхнім доказам, хоча мав при винесені рішення викласти таку правову позицію яка б захистила права всіх власників квартири, а не лише окремих осіб.
Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 зазначають, що після виїзду за кордон у 1992 році позивач не підтримував будь-яких контактів зі своїми батьками та з ними, не надавав жодної підтримки. У жовтні 1994 року між ОСОБА_2 та Івано-Франківським управлінням житлокомунгоспу міськвиконкому було укладено Договір найму житлового приміщення та складено акт здачі і приймання квартири АДРЕСА_1 , а 06.06.1995 в ході проведення приватизації житла Івано-Франківським ОБТІ було складено первинний технічний паспорт на квартиру. Пізніше 07.09.1995 на підставі рішення МВК від 31.08.1995р. № 243-р Агентством по приватизації державного житлового фонду було видано Свідоцтво про право власності на житло, яке є правовстановлюючим документом та підтверджує, що квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_10 та ОСОБА_1 в рівних долях (по 1/3 частині).
Таким чином, з часу оформлення права власності на квартиру в ній проживали виключно відповідачі та члени їх сімей. За такий тривалий період проживання у квартирі склався відповідний порядок користування кімнатами, а саме: ОСОБА_2 разом з чоловіком ОСОБА_4 займають кімнату 11,1 кв.м; ОСОБА_3 разом з її чоловіком ОСОБА_5 та двома їхніми доньками ОСОБА_11 та ОСОБА_12 проживають у двох житлових кімнатах, площею 18,5 кв.м та 11,5 кв.м. (відповідно до технічного паспорта від 2010 року ці кімнати позначені №№ 1-11, 1-4 та 1-3). Встановлення відповідного порядку користування свідчить перш за все про наявність певної домовленості між співвласниками щодо володіння та користування спільним майном, а не підтверджує обґрунтованості позовних вимог в частині усунення перешкод у користуванні квартирою.
Судом першої інстанції вірно встановлено, а стороною позивача не спростовано, що впродовж 2006-2009 років власними силами та за власні кошти відповідачів було здійснено капітальний ремонт, обладнано кухню та санвузол, що підтверджується як наданими поясненнями, так і даними технічного паспорта від 04.10.2010. Твердження позивача про те, що саме ним особисто були проведені всі будівельні роботи та облаштування добудови за власні кошти не підтверджені належними доказами. Крім того, технічний паспорт на квартиру, що виготовлявся у 1995 році, не містить відомостей про наявність добудов до спірної квартири станом на 1995 рік.
Щодо посилань апелянта на те, що суд не вирішив питання щодо виклику свідків, то ним допущено порушення процесуальних правил, адже відповідно до вимог статті 91 ЦПК України виклик свідка здійснюється за заявою учасника справи, у якій зазначаються його ім'я, місце проживання(перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити, та така заява має бути подана до або під час підготовчого судового засідання. Однак в матеріалах справи відсутня заява про виклик свідка, окрім того ні сам позивач ні його представник не подавали таку заяву в підготовчих судових засіданнях.
Вважають, що доводи апелянта про порушення його конституційного права власності щодо володіння нерухомим майном є безпідставними та необґрунтованими належними доказами, а обраний ним спосіб захисту шляхом встановлення порядку користування квартирою та вселення у визначену ним кімнату направлений на обмеження їх прав щодо користування майном. При цьому, позивач за тривалий період проживання і користування всіма зручностями жодного разу не оплачував комунальні послуги, не брав участі у спільному побуті ні власного працею ні грошовими коштами, що визнано ним.
В судовому засіданні ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав з мотивів, наведених у ній.
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та їх представник адвокат Леник Л.П., Баник О.М., Цісик Б.Р., Цісик В.Б., вимоги апеляційної скарги заперечили, покликаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції.
Представник Органу опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради в засідання апеляційного суду не з'явився, проте належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи.
Враховуючи вищенаведене та необхідність дотримання судом строків розгляду справи в апеляційному порядку, колегія суддів відповідно до статті 372 ЦПК України розгляд апеляційної скарги провела без участі осіб, що не з'явилися.
Заслухавши суддю-доповідача, ОСОБА_1 , Баник Л.А., ОСОБА_3 та їх представника, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з таких підстав.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.
Як способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).
Пункт 2 ст. 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.
Судом встановлено, що місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано з 07.06.1972 в квартирі АДРЕСА_1 , що вбачається з відміткиу його паспорті (т. 1 а.с. 7).
ОСОБА_2 та Управління будинками № 2 житлового управління міськвиконкому 06.10.1994 уклали Договір найму житлового приміщення у будинках місцевих Рад народних депутатів, державних підприємств і установ, кооперативних і громадських організацій - квартири АДРЕСА_1 , строком на 5 років, та квартиронаймачу ОСОБА_2 передано таку в задовільному стані, про що складено акт здачі і приймання (т. 1 а.с. 41).
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 07.09.1995, виданого Агентством по приватизації державного житлового фонду згідно рішення МВК від 31.08.1995, квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_10 - доньці, ОСОБА_1 - брату в рівних долях (т. 1 а.с. 4).
Згідно технічного паспорта, складеного 06.06.1995 Івано-Франківським ОБТІ, загальна площа квартири 81,8 кв.м, така складається з чотирьох кімнат житловою площею 58,1 кв.м: кімната 1 площею 10,37 кв.м, кімната 2 - 11,23 кв.м, кімната 3 - 18,61 кв.м, кімната 4 - 17,83 кв.м, а також кухні площею 12,72 кв.м, коридору площею 2,97 кв.м, вбудованих шаф площами 4,05 кв.м та 1,55 кв.м., веранди площею 2,4 кв.м. Квартира обладнана пічним опаленням (т. 1 а.с. 5).
Відповідно до технічного паспорта, складеного 04.10.2010 Івано-Франківським ОБТІ, загальна площа належної сторонам квартири збільшилася та становить 105,0 кв. м., житлова площа 59,1 кв.м. складається з чотирьох житлових кімнат: кімната 1 площею 11,1 кв.м, кімната 2 - 11,5 кв.м, кімната 3 - 17,9 кв.м, кімната 4 - 18,6 кв.м, а також кухонь площею 13,8 кв.м та 6, 8 кв.м, ванних кімнат площею 4,0 кв.м та 3,9 кв.м, коридорів площею 3,1 кв.м та 3,0 кв.м та веранда площею 11,3 кв.м. Опалення індивідуальне (т. 1 а.с. 42, 43).
ОСОБА_1 з 1992 року по 2018 рік перебував за кордоном в США і, повернувшись в Україну, поселився у кімнату спірної квартири площею 17,9 кв.м, а відповідачі ОСОБА_2 з чоловіком і донькою та членами її сім'ї проживає у зайнятих ними з 06.10.1994 кімнатах, що визнається сторонами.
Згідно даних технічного паспорта від 04.10.2010 вбачається, що позивач ОСОБА_1 зайняв та проживає у кімнаті 3 площею 17,9 кв.м. Відповідачка ОСОБА_2 та її чоловік ОСОБА_4 проживають у кімнаті 1 площею11,1 кв.м. Сім”я відповідачки ОСОБА_3 та її чоловік ОСОБА_5 з доньками ОСОБА_6 2001 року народження, ОСОБА_7 2009 року народження зайняли та проживають у кімнаті 2 площею 11.5 кв.м. та у кімнаті 4 площею 18.6 кв.м. (т. 1 а.с. 42 зворот).
Позивач не заперечує, що з часу його відсутності ОСОБА_2 самостійно без його участі зробила ремонт всієї квартири, оплачує комунальні послуги за всю квартиру, він більше двадцяти років не цікавився квартирою і не оплачував комунальні послуги.
Позивач 06.12.2018 звернувся до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з досудовою вимогою про усунення перешкод у користуванні квартирою, встановлення порядку володіння та користування житлом (т. 1 а.с.8).
Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження майном.
Згідно ст. ст. 319, 321 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Згідно ч. 1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Згідно ч. 1 ст. 369 ЦК України передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ч. 1 ст. 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.
Згідно із ч. 1 ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.
Відповідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Стаття 358 ЦК України свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.
За правилом ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Як роз'яснено в п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22.12.1995 року № 20, квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.
При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.
Отже, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.
У даному випадку спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення порядку спільного користування нею. Тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов'язковим.
Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв'язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.
До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові віл 23 жовтня 2019 року у справі № 523/1103/18, провадження № 61-11536св19.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач просить встановити порядок користування житловим приміщенням, а саме спірною квартирою, вказуючи на те, що між сторонами спірних правовідносин, які є співвласниками квартири, не досягнуто згоди з приводу порядку користування житловим приміщенням, тому порушене право підлягає відновленню у судовому порядку.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції правильно встановив, що позивач займає ізольовану кімнату 4 площею 17,9 кв.м відповідно до своєї частки у спірній приватизованій ним квартирі, а вселення його у кімнату 3 площею 18,6 кв.м, яка межує з прохідною кімнатою 2 площею 11,5 кв.м, де проживає неповнолітня донька відповідачки ОСОБА_3 - ОСОБА_7 і в цій кімнаті для дитини створені умови для належного проживання та розвитку, тому запропонований позивачем порядок користування буде порушувати права та інтереси неповнолітньої.
Відповідно до даних технічного паспорта, складеного 04.10.2010 Івано-Франківським ОБТІ, житлова кімната площею 17,9 кв.м має окремий вихід на кухню площею 13,8 кв.м, з якої наявний вихід у коридор з яким межує санвузол та веранда.
Згідно акту обстеження житлово-побутових умов сім'ї відповідачки ОСОБА_3 від 17.01.2020, погодженого начальником служби у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, сім'я займає дві кімнати, діти живуть в окремій кімнаті, неповнолітня ОСОБА_7 має місце для сну та підготовки уроків, в помешканні створені задовільні умови для проживання дитини (т. 1 а.с. 130).
Позивач з 1992 року по 2018 рік проживав за кордоном, тоді як відповідачка з чоловіком і дітьми проживала у зайнятих ними кімнатах з 06.10.1994 року, про що свідчить договір найму житлового приміщення. ОСОБА_2 з членами її сім'ї і без сприяння позивача здійснила ремонт всієї квартири, оплачує комунальні послуги за цілу квартиру, тоді як позивач більше двадцяти років не цікавився цим житлом, не оплачував та не оплачує на даний час комунальні послуги.
За тривалий період проживання у квартирі з 1994 року і по теперішній час, між сторонами як членами сім'ї склався відповідний порядок користування кімнатами. При цьому, у зв'язку з неможливістю забезпечити точну відповідність реальних часток ідеальним є можливість відійти в незначних розмірах від такої відповідності. Таке користування кімнатами із незначною невідповідністю щодо розміру часток не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.
Позивачем не надано будь-яких доказів здійснення ним самостійно добудови до даної квартири з окремим входом до кімнати 1-11, всіма комунікаціями, санвузлом, кухнею. Додані ним до апеляційної скарги товарні чеки та рахунок-фактура не підтверджують таких обставин. Крім того, у технічному паспорті від 06.06.1995 така прибудова відсутня, натомість відображена веранда площею 2,4 кв.м з вбудованою шафою площею 1,55 кв.м, а з листа від 17.04.1984, наданого на ім'я батька позивача та відповідачки ОСОБА_8 , вбачається надання дозволу на прибудову веранди розміром 2 м на 3 м при умові виготовлення проектної документації (а.с.54). При цьому, відповідно тлумачення поняття спільної часткової власності кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно у цілому.
З цих підстав не заслуговують на увагу доводи апелянта про те, що ним особисто і за його власні кошти були проведені всі будівельні роботи щодо добудови до квартири загальною площею 13,8 кв.м, а також, що встановлення відповідного порядку користування квартирою підтверджує обґрунтованість позовних вимог в частині усунення перешкод у користуванні квартирою.
Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції надав перевагу прав та інтересів неповнолітньої дитини і водночас порушив його законні права, мав при винесені рішення викласти таку правову позицію яка б захистила права всіх власників квартири, враховуючи наступне.
Відповідно до ч. ч. 2, 5 ст. 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Згідно з ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Згідно ст. 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 14-298цс19, зазначила, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ст. 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Доводи апелянта про те, що суд першої інстанції, порушуючи його право на захист, провів судове засідання без участі його представника спростовуються вимогами ст. 223 ЦПК України, згідно яких якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання представника учасника справи без поважних причин або без повідомлення причин неявки, неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з'явилася особа, яку він представляє. Відповідно до розписки, що міститься в матеріалах справи, позивач та його представник належним чином повідомлені про розгляд справи 07.12.2020 (т. 1 а.с. 183).
Так само матеріали справи не містять заяви позивача про виклик свідка, що подана до або під час підготовчого судового засідання відповідно до вимог ст. 91 ЦПК України, у якій зазначено його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити, тому неспроможними є посилання апелянта на те, що судом не вирішено питання щодо виклику свідків.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Апеляційний суд дійшов переконання, що судом першої інстанції постановлено рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності та обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено.
Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.
Частиною першою зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року надано ОСОБА_1 відстрочку сплати судового збору за подання апеляційної скарги до ухвалення судового рішення у даній справі в суді апеляційної інстанції за його апеляційною скаргою на рішення Івано-Франківського міського суду від 07 грудня 2020 року.
Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на апелянта та з нього підлягає стягненню на користь держави несплачений ним судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 2 114,40 грн.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду від 07 грудня 2020 року залишити без зміни.
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 ) на користь держави 2 114,40 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 25 березня 2021 року.
Суддя-доповідач: І.В. Бойчук
Судді: В.Д. Фединяк
В.А. Девляшевський