Провадження № 22-ц/803/2312/21 Справа № 201/5625/17 Суддя у 1-й інстанції - Антонюк О. А. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.
24 березня 2021 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого - Пищиди М.М.
суддів - Куценко Т.Р., Деркач Н.М.
за участю секретаря судового засідання - Бондаренка В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа Дніпровська міська рада про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, зобов'язанні вчинити певні дії, знесення самочинного будівництва та відшкодування збитків і витрат, -
У квітні 2017 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа Дніпровська міська рада про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, зобов'язанні вчинити певні дії, знесення самочинного будівництва та відшкодування збитків і витрат.
В обґрунтування позову зазначив, що згідно з додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 листопада 2011 року в цивільній справі № 2-24/11 позивачка є власником 65/100 частин домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , яке складається з житлового будинку літ. А-1 загальною площею 102.6 м2, житловою площею 64.3 м2, сарай літ. Б, вбиральня літ. В, погріб літ. Г, сарай літ Е, погріб літ. під Е, споруди № 1-5, замощення І, II. Іншими співвласниками є відповідачі.
Домоволодіння знаходиться на неприватизованій земельній ділянці площею 1 517 м2, яка рішенням виконавчого комітету Жовтневої районної Ради народних депутатів м. Дніпропетровська Дніпропетровської області від 24 березня 1978 року № 329 та від 15 серпня 1980 року № 946 була виділена у постійне користування батькові позивачки - ОСОБА_4 та його матері (бабусі позивачки) ОСОБА_5 , у спадок від яких вона, позивачка і отримала частину домоволодіння.
Отже, позивачка та відповідачі набули право користування зазначеною земельною ділянкою.
Останнім часом сторони перебувають у конфліктних відносинах з приводу користування домоволодінням та земельною ділянкою. Причиною цьому, на думку позивача, є той факт, що відповідачі без згоди позивачки здійснили самовільний захват спільної земельної ділянки та почали на ній будівництво, зокрема, вже побудували фундамент для зведення будівлі та майже звели стіни. Крім того, вони знесли сарай літ. Е, викорчували фруктовий сад. Будівництво ведеться з грубим порушенням ДБН, зокрема, будівля розташована таким чином, що вона позбавляє можливості під'їзду будь-якої техніки до частини будинку, яка належить позивачці. Частину земельної ділянки, яка залишилась вільною від забудови, відповідачі завалили спиляними чагарниками, деревами, будівельними матеріалами та сміттям. З приводу таких незаконних дій відповідачів позивачка звернулась до компетентних органів з відповідними скаргами, однак відповіді не отримала.
Як стверджує позивачка, вона має право користуватися тією частиною земельної ділянки, яка відповідає її частці у праві власності на житловий будинок. У зв'язку з тим, що відповідачі перешкоджають їй у здійсненні цього права, здійснюючи самочинне будівництво на земельній ділянці та засмічуючи її, права позивачки є порушеними. В позасудовому порядку сторони не погодили та не визначили порядок користування зазначеною земельною ділянкою, а тому вона повністю знаходиться у їх спільному користуванні.
Отже, враховуючи викладене, позивачка має право вимагати усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, на якій розташоване домоволодіння шляхом зобов'язання відповідачів самостійно та за власний рахунок знести самочинно побудовані об'єкти та розчистити земельну ділянку від засмічення.
Зазначені об'єкти є самочинним будівництвом в розумінні ст. 376 ЦК України, а тому мають бути знесені на підставі ч. 4 зазначеної статті.
Відповідачі знесли сарай літ. Е, яке згідно з додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 листопада 2011 року належало на праві власності позивачці.
Отже, у зв'язку зі знесенням сараю відповідачами позивачка зазнала збитків. Позивачка бажає, щоб відповідачі відшкодували завдану їй шкоду в результаті знесення сараю шляхом зобов'язання останніх побудувати за власний рахунок аналогічний сарай на тому ж самому місці.
Таким чином, з моменту набуття позивачем та відповідачами права спільної часткової власності на житловий будинок, сторони мають право лише за взаємною згодою володіти та користуються спільним майном, і за жодних правових підстав не мають права вчиняти дій, які б не були узгоджені обома співвласниками.
Відповідачі не бажають вирішувати питання розподілу домоволодіння і встановлення порядку користування земельною ділянкою, що обмежує права позивача як співвласника.
Крім цього, відповідачі самовільно збудували певні будівлі і споруди на своїй частині земельної ділянки, але їх узаконення може потягнути зміну часток власності і порушує публічний порядок визнання права власності, вони не згодні з цим, оскільки відповідач фактично створив перешкоди позивачу в користуванні земельною ділянкою.
Враховуючи зазначене, позивачка просила:
- усунути їй перешкоди у користуванні земельною ділянкою площею 1 517 кв. м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом зобов'язання відповідачів самостійно та за власний рахунок звільнити земельну ділянку від сміття та будівельних матеріалів, знести збудований на ній самочинно фундамент та зведені стіни та привести земельну ділянку у первісний стан;
- зобов'язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 побудувати на земельній ділянці площею 1517 кв. м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , замість знесеного сараю літ. Е, на тому ж самому місці аналогічний сарай розмірами 3.50 м х 3.55 м х 2.10 м (ширина х довжина х висота) (а.с.5-8).
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 листопада 2020 року ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , третя особа Дніпровська міська рада про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, зобов'язанні вчинити певні дії, знесення самочинного будівництва та відшкодування збитків та витрат відмовлено (а.с.226-233).
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що судом першої інстанції було неповно та неправильно встановлено деякі обставини, що мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження і оцінки наданих суду доказів (а.с.183-187).
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за потрібне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що домоволодіння по АДРЕСА_1 належало на праві часткової власності батькові позивача - ОСОБА_4 - 58/100 частин та бабусі ОСОБА_5 , померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 , - 42/100 частини.
ОСОБА_5 заповіла все своє майно ОСОБА_6 і ОСОБА_2 в рівних частинах.
На день смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , 1919 року народження, був непрацездатним. Оскільки він рідний син ОСОБА_5 , то згідно з законом мав право на обов'язкову частину спадщини, яку прийняв шляхом подання заяви в нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини.
Крім ОСОБА_4 непрацездатними спадкоємцями на обов'язкову частину спадщини мали право ОСОБА_7 , 1916 року народження, ОСОБА_8 , 1917 року народження, котрі подали заяви в нотаріальну контору про прийняття спадщини, а також ОСОБА_9 , 1922 року народження, котра прийняла спадщину шляхом вступу в управління спадковим майном. Кожному із спадкоємців спадщина складала 7/100 частин домоволодіння.
Спадкоємцями за заповітом після смерті ОСОБА_5 , які прийняли спадщину шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном, були ОСОБА_6 і ОСОБА_10 , частка яких складала 7/100 частин домоволодіння кожного, в зв'язку з цим позивач просила визнання недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 02 жовтня 1999 року на їх ім'я в розмірі 21/200 частка домоволодіння кожному Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстром № 8-3466.
В 1982 році ОСОБА_4 звернувся з заявою про дозвіл збудувати прибудову до будинку, літню кухню та сарай. Рішенням Жовтневої районної ради м. Дніпропетровська за № 320 від 22 березня 1985 року було дозволено будівництво до 01 грудня 1986 року.
ОСОБА_4 у 1986 році збудував сарай Е (у 1989 році добудував дах під двоскатною стріхою), на який просила визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом. Рішенням Жовтневої районної ради м. Дніпропетровська за № 597 від 22 вересня 2000 року помилково визнано правочинним самовільно збудованний сарай Е на ім'я ОСОБА_6 , ОСОБА_10 та ОСОБА_5 , тому що будівництво вчинене не ними, і невірно зміненні ідеальні частини співвласників домоволодіння: ОСОБА_6 , ОСОБА_10 по 13/100 частин, ОСОБА_5 24/100 частини і ОСОБА_4 50/100 частин.
Враховуючи те, що згідно з даним рішенням Жовтневої районної ради м. Дніпропетровська ОСОБА_6 , ОСОБА_10 14 березня 2001 року видані свідоцтва про право власності кожному на 13/100 частин домоволодіння, то позивач просила і їх визнати недійсними.
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_6 . Спадкоємцем після його смерті по закону є ОСОБА_10 -дружина, котра прийняла спадщину, і 22 березня 2001 року на її ім'я Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою було видане свідоцтво за реєстровим № 4-1164, яке просила визнати недійсним.
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_4 . Спадкоємцем по закону є ОСОБА_1 , котра прийняла спадщину шляхом подання заяви в державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини та шляхом вступу в управління спадковим майном, тому позивач просила суд визнати за нею право власності на 65/100 частин домоволодіння, що складаються з 58/100 частин згідно свідоцтва про право власності на ім'я ОСОБА_4 від 06 травня 1981 року і 7/100 частин, які успадкував ОСОБА_4 після смерті матері ОСОБА_5 .
На день смерті ОСОБА_5 належало 42/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 . ОСОБА_5 заповіла все належне їй на день смерті майно ОСОБА_6 і ОСОБА_2 в рівних частинах, котрі прийняли спадщину.
58/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 належали ОСОБА_4 - сину ОСОБА_5 .
Спадкоємцями по закону після смерті ОСОБА_5 були її четверо непрацездатних дітей, котрі мали право на обов'язкову частку спадщини: ОСОБА_4 , 1919 року народження, ОСОБА_7 , 1916 року народження, ОСОБА_8 , 1917 року народження. Всі вони прийняли спадщину відповідно до вимог ст. 549 ЦК України (1963 року) шляхом подання заяв в державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини. ОСОБА_9 , 1922 року народження, також прийняла спадщину шляхом вступу в управління спадковим майном, проживаючи в домоволодінні. Кожному із спадкоємців за законом після смерті ОСОБА_5 належить по 7/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 .
Спадкоємці по заповіту після смерті ОСОБА_5 , якими були ОСОБА_6 і ОСОБА_10 , отримали свідоцтва про право на спадщину за заповітом 02 жовтня 1999 року без врахування частин спадкового майна всіх спадкоємців по закону, які мали право на обов'язкову частину спадщини, тому свідоцтво про право на спадщину, видане на їх ім'я в розмірі 21/200 частини кожному Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою 02 жовтня 1999 року за реєстровим № 8-3466 суд вважає необхідно визнати недійсним.
Ще у 1982 році ОСОБА_4 звернувся з заявою про дозвіл на будівництво прибудови до житлового будинку, літної кухні та сараю. Такий дозвіл був даний рішенням Жовтневої районної ради м. Дніпропетровська від 22 березня 1985 року за № 320. В цьому рішенні помилково вказано, що дозвіл надається замість ОСОБА_4 ОСОБА_5 , тому це рішення суд визнав частково недійсним в частині, кому надано дозвіл на будівництво.
У 1986 році ОСОБА_4 на земельній ділянці збудував сарай Е. Рішенням Жовтневої районної ради м. Дніпропетровська від 22 вересня 2000 року за № 597 будівництво сараю Е по вул. Полковій за АДРЕСА_1 визнано правочинним, тільки невірно вказано, що сарай Е побудували ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_10 . Сарай Е прийнятий в експлуатацію, так як відповідає будівельно-технічним вимогам. В зв'язку з його узаконенням, цим рішенням змінені ідеальні частини співвласників, і співвласників визнано власниками в таких частинах: ОСОБА_6 і ОСОБА_10 на 13/100 частин кожному, ОСОБА_5 на 24/100 частини, ОСОБА_4 на 50/100 частин. Згідно з законом спорудження дворових побудов не впливає на зміну часток співвласників домоволодіння, тому рішенням суду рішення виконавчого комітету Жовтневої районної у м. Дніпропетровську ради від 22 вересня 2000 року за № 597 визнано частково недійсним в частині зміни частин у спільному домоволодінні.
Враховуючи, що на підставі рішення № 597 від 22 вересня 2000 року виконавчий комітет Жовтневої районної у м. Дніпропетровську ради 14 березня 2001 року видав свідоцтва про право власності ОСОБА_6 і ОСОБА_10 кожному на 13/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , то ці свідоцтва суд визнав частково недійсними та визнав, що за цими свідоцтвами їм належить по 7/100 частин.
Судом також встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_6 . Спадкоємцем за законом після його смерті є дружина ОСОБА_10 , котра прийняла спадщину шляхом подання заяви в Першу дніпропетровську державну нотаріальну контору. 22 березня 2001 року по реєстру № 4-1164. Перша дніпропетровська нотаріальна контора видала на ім'я ОСОБА_10 свідоцтво про право на спадщину за законом на 13/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , яке визнано частково недійсним та визнано, що за даним свідоцтвом спадкоємиці ОСОБА_10 належить 7/100 частин. Всього належить їй в домоволодінні АДРЕСА_1 14/100 частин, з яких 7/100 частин на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом і 7/100 частин на підставі свідоцтва про право власності.
ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_7 . Спадкоємцем за законом, котрий прийняв спадщину шляхом вступу в управління спадковим майном, є син ОСОБА_11 . Спадкова частка в спільному домоволодінні складає 7/100 частин, на яке суд визнав його право власності в порядку спадкування.
ІНФОРМАЦІЯ_5 померла ОСОБА_9 . Спадкоємцем після її смерті є онука ОСОБА_12 , так як син спадкодавця і батько спадкоємиці ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_12 прийняла спадщину шляхом подання заяви в нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини. В порядку спадкування за законом її частина у спадковому майні складає 7/100 частин, на яку суд визнав за нею право власності.
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_4 . Спадкоємцем після його смерті є донька ОСОБА_1 , котра прийняла спадщину шляхом подання заяви в нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини та шляхом вступу в управління спадковим майном. За нею суд визнав право власності на 7/100 частин домоволодіння, які прийняв ОСОБА_4 після смерті матері ОСОБА_5 , і на 58/100 частин домоволодіння, належних спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності від 06 травня 1981 року. Всього на 65/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 .
Рішенням Жовтневого районного суду від 08 серпня 2011 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_12 , ОСОБА_8 , ОСОБА_11 , виконавчого комітету Жовтневої районної у м. Дніпропетровську ради, треті особи Комунальне підприємство «Дніпропетровcьке міжміське бюро технічної інвентаризації», Перша дніпропетровська державна нотаріальна контора про визнання рішення незаконним, про визнання частково недійсним свідоцтв про право власності, про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності на господарську побудову та частину домоволодіння задоволено у повному обсязі.
Позов ОСОБА_12 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_11 , виконавчого комітету Жовтневої районної у м. Дніпропетровську ради, треті особи Комунальне підприємство «Дніпропетровcьке міжміське бюро технічної інвентаризації», Перша дніпропетровська державна нотаріальна контора про визнання рішень, свідоцтв недійсними, про визнання права власності та знесення сараю задоволено частково.
Додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 листопада 2011 року визнано за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування за законом на 65/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , з них - на 58/100 частин, які належали йому згідно свідоцтва про право власності та 7/100 частин, які перейшли у власність ОСОБА_4 після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано факт побудови ОСОБА_4 , на праві власності, сараю Е, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 і визнано за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування за законом на сарай Е, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Вказані рішення суду набрали законної сили.
Стороною позивача не надано доказів реєстрації своєї власності в передбаченому законом порядку на підставі зазначеного рішення суду (стосовно всього майна, в тому числі і спірного сараю).
За клопотанням сторін судом була призначена експертиза. Згідно висновку № 3523/3524-18 судової будівельно-технічної експертизи від 15 січня 2020 року експертом зазначено, що на вказаній земельній ділянці наявне самочинне будівництво - житловий будинок літ. Ж-1, який відповідає будівельним нормам і правилам, але не відповідає будівельним нормам щодо протипожежних відстаней, для чого необхідно організувати інженерно-технічні заходи. Необхідно це питання вирішити шляхом звернення до відповідних органів для усунення невідповідностей нормативно-правових актів в галузі будівництва.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх безпідставності та необґрунтованості.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 15, п. 4 ч. 2 ст. 16, ст. ст. 386, 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування своїм майном.
Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.
Способи захисту цивільних прав, у тому числі захисту права власності, визначені в ст. 16 ЦК України, перелік яких не є вичерпним.
Відповідно до положень норм ст. ст. 16, 386, 391 ЦК України власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 зазначала про порушення її права у користуванні земельною ділянкою на якій розташоване вищевказаний будинок, у зв'язку з чим, посилаючись на норми статей 391 та 376 ЦК України просила усунути їй перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов'язання відповідачів самостійно та за власний рахунок звільнити земельну ділянку від сміття та будівельних матеріалів, знести збудований на ній самочинно фундамент та зведені стіни та привести земельну ділянку у первісний стан та зобов'язати відповідачів побудувати на земельній ділянці замість знесеного сараю на тому ж самому місці аналогічний сарай розмірами 3.50 м х 3.55 м х 2.10 м (ширина х довжина х висота).
Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.
При цьому за положеннями частини четвертої цієї статті якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
За положеннями частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Відповідно до вимог статті 376 ЦК України, статті 38 Закону України«Про регулювання містобудівної діяльності» право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають органи державної влади, органи місцевого самоврядування і інспекції державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред'явлено до суду у разі, якщо особа у встановлений строк добровільно не виконана вимог, установлених у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визнанням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова є неможливою.
У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 цього Кодексу)».
Отже, системний аналіз зазначених положень дає підстави для висновків про те, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці, але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі №6-1721цс16.
При цьому, як зазначено у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі №6-137цс14, що правом звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від встановленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Встановлено, що згідно з додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 листопада 2011 року в цивільній справі № 2-24/11 позивачка є власником 65/100 частин домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , яке складається з житлового будинку літ. А-1 загальною площею 102.6 м2, житловою площею 64.3 м2, сарай літ. Б, вбиральня літ. В, погріб літ. Г, сарай літ Е, погріб літ. під Е, споруди № 1-5, замощення І, II. Іншими співвласниками є відповідачі.
Домоволодіння знаходиться на неприватизованій земельній ділянці площею 1 517 м2, яка рішенням виконавчого комітету Жовтневої районної Ради народних депутатів м. Дніпропетровська Дніпропетровської області від 24 березня 1978 року № 329 та від 15 серпня 1980 року № 946 була виділена у постійне користування батькові позивачки - ОСОБА_4 та його матері (бабусі позивачки) ОСОБА_5 , у спадок від яких вона, позивачка і отримала частину домоволодіння.
Згідно висновку № 3523/3524-18 судової будівельно-технічної експертизи від 15 січня 2020 року експертом зазначено, що на вказаній земельній ділянці наявне самочинне будівництво - житловий будинок літ. Ж-1, який відповідає будівельним нормам і правилам, але не відповідає будівельним нормам щодо протипожежних відстаней, для чого необхідно організувати інженерно-технічні заходи.
Відповідно до статті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Згідно статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно частини 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтями 355, 356, ч.ч.1, 4 ст.357, ч.ч.1-3 ст.358, ст.361, ч.ч.1, 2 ст. 369 ЦК України передбачено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, з моменту набуття позивачем та відповідачем права спільної часткової власності на житловий будинок, сторони мають право лише за взаємною згодою володіти та користуються спільним майном, і за жодних правових підстав не мають права вчиняти дій, які б не були узгоджені обома співвласниками. Тому, актами цивільного законодавства України надано право співвласникам на поділ та виділ майна. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення. Наведене гарантує кожному із співвласників право на поділ (виділ) в натурі того майна, яке знаходиться у їх спільній частковій власності і після здійснення якого, право спільної власності припиняється, кожен із співвласників набуває право особистої приватної власності на майно, що утворюється в результаті його поділу (виділу), і зміст якого проявляється, перш за все, у здійсненні правомочності щодо володіння, користування та розпорядження майном за своєю волею, на власний розсуд, незалежно від волі інших осіб.
Проте, якщо один із співвласників виявив бажання, не залежно від його мотивів, здійснити поділ у натурі майна, що перебуває у спільній частковій власності, однак інший співвласник перешкоджає йому в реалізації такого права будь-яким шляхом, що унеможливлює досягнення домовленості між ними щодо укладання договору про поділ нерухомого майна, такий співвласник має право на звернення до суду з відповідним позовом про поділ (виділ) спільного майна в натурі і таке право підлягає судовому захисту.
Матеріали справи свідчать, що частки належних сторонам по справі земельних ділянок не визначені, їх поділу не здійснено, порядку користування не визначено.
Сам по собі той факт, що позивач, як співвласник земельної ділянки не надавав згоду на зведення спірних будівель не є достатнім для висновку про наявність підстав для знесення об'єктів самочинного будівництва, оскільки не встановлено фактичного порушення прав позивача.
Крім того, знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
Будь-яких інших доводів, яким чином порушуються права позивача спірними самочинними побудовами та доказів на підтвердження цих обставин, що є його обов'язком відповідно до вимог ч.1 ст.81 ЦПК України, позивачем не наведено.
Оскільки, апеляційним судом не встановлено та позивачем не надано належних допустимих доказів порушення її прав, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення позову.
Враховуючи те, що інші позовні вимоги є похідними, вони також задоволенню не підлягають.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами, повно, всебічно і об'єктивно перевірив доводи і заперечення сторін, встановленим фактам і доказам дав правильну правову оцінку і дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Рішення суду першої інстанції винесено з додержання вимог матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Доводи скарги позивача фактично зводяться до незгоди апелянта із мотивами судового рішення, які наведені в його обґрунтування, а також переоцінки доказів, проте відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 листопада 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до чинного законодавства.
Судді: