Справа № 640/11580/20 Суддя першої інстанції: Кузьменко А.І.
24 березня 2021 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача - Степанюка А.Г.,
суддів - Губської Л.В., Епель О.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на прийняте у порядку спрощеного позовного провадження Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, -
У травні 2020 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної казначейської служби України (далі - Відповідач, ДКС України) про:
- визнання протиправною бездіяльності ДКС України щодо невиконання рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 28.10.2019 pоку, залишеного без змін постановою Харківського апеляційного суду від 14.01.2020 року, у справі №641/4272/19;
- зобов'язання ДКС України виконати рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 28.10.2019 pоку, залишене без змін постановою Харківського апеляційного суду від 14.01.2020 року, у справі №641/4272/19, в частині стягнення з Державного бюджету України шляхом списання ДКС України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди у розмірі 500 000 (п'ятсот тисяч) гривень.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.11.2020 року позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність ДКС України щодо вчинення дій, визначених Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року №845, щодо виконання рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 28.10.2019 pоку, залишеного без змін постановою Харківського апеляційного суду від 14.01.2020 року, у справі №641/4272/19;
- зобов'язано ДКС України вчинити дії, визначені Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року №845, щодо виконання рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 28.10.2019 pоку, залишеного без змін постановою Харківського апеляційного суду від 14.01.2020 року, у справі №641/4272/19, в частині стягнення з Державного бюджету України шляхом списання ДКС України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди у розмірі 500 000 (п'ятсот тисяч) гривень.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
При цьому суд першої інстанції виходив з того, у межах спірних правовідносин ДКС України без наявних на те правових підстав фактично здійснило відкладення безспірного списання коштів і, не забезпечивши подання заяви про роз'яснення судового рішення чи встановлення чи зміни способу його виконання, допустило протиправну бездіяльність щодо його виконання.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування своїх доводів з посиланням на ряд правових позицій Верховного Суду зазначає, що, по-перше, Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не поширюється на виконання рішень суду про відшкодування за рахунок Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, по-друге, безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється ДКС України за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на відповідну мету, у той час як асигнувань щодо відшкодування шкоди, завданої терористичним актом у державному бюджеті не передбачено, по-третє, закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній, по-четверте, нецільове використання бюджетних коштів є порушенням Бюджетного кодексу України, по-п'яте, відсутність реального результату не може свідчити про бездіяльність суб'єкта владних повноважень.
Після усунення визначених в ухвалі від 20.01.2021 року про залишення апеляційної скарги без руху недоліків ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.02.2021 року відкрито апеляційне провадження у справі та встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що, по-перше, посилання Апелянта на постанови Верховного Суду у справах №804/2076/17, №757/43306/16-ц та №826/17656/16 є безпідставними, оскільки ці рішення є нерелевантними до спірних правовідносин, позаяк стосуються можливості поширення положень Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» на відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування тощо, а не шкоди, завданої терористичним актом, по-друге, недостатність бюджетних коштів чи їх відсутність не звільняє державу від обов'язку виконати судове рішення, по-третє, саме на державу покладено обов'язок з контролю за виконанням рішення суду, по-четверте, посилання Позивача на відсутність закону, який би регулював спірні правовідносини, є необґрунтованим, оскільки таким актом є Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», по-п'яте, приписи Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року №845, не містять таких підстав невиконання рішення суду як невизначення джерела та порядку відшкодування шкоди, завданої терористичним актом. Окремо зауважує, що чинним матеріали справи не містять доказів наявності в ОСОБА_2 права представляти інтереси ДКС України.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.03.2021 року справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.11.2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог не є предметом апеляційного оскарження, судова колегія вважає за необхідне здійснювати перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги ДКС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити повністю, а рішення суду першої інстанції - скасувати, виходячи з такого.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 28.10.2019 року у справі №641/4272/19 частково задоволено позов ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України та стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, спричиненої їй внаслідок загибелі батька ОСОБА_3 та загибелі брата ОСОБА_4 у розмірі 500 000 грн. (а.с. 6-14).
Постановою Харківського апеляційного суду від 14.01.2020 року рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 28.10.2019 року у справі №641/4272/19 залишено без змін (а.с. 15-39).
19.02.2020 року у справі №641/4272/19 видано виконавчий лист (а.с. 41).
ОСОБА_1 подано до ДКС України заяву про виконання рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 28.10.2019 року, до якої, додано, зокрема, виконавчий лист від 19.02.2020 року та належним чином завірені копії судові рішень у згаданій справі (а.с. 42).
Разом з тим, листом від 09.04.2020 року №5-11-11/6612 Відповідач повідомив Позивача про те, що рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 28.10.2019 року у справі №641/4272/19-ц буде виконано після визначення джерел та порядку відшкодування шкоди, спричиненої загибеллю осіб внаслідок терористичного акту (а.с. 43-44).
На підставі встановлених вище обставин, здійснивши системний аналіз приписів ст. 129-1 Конституції України, ст. ст. 2, 3, 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон про гарантії), п. п. 3, 4, 5, 9, 11, 12, 24-34 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року №845 (далі - Порядок №845), п. п. 1, 2, 9 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 року №215 (далі - Положення №215), суд першої інстанції прийшов до висновку про нездійснення Відповідачем жодних дій, спрямованих на виконання судового рішення, що свідчить про допущену бездіяльність суб'єктів владних повноважень.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може погодитися з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Згідно ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Положеннями ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
Європейський суд з прав людини у справі «Горнсбі проти Греції» наголосив, що, відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію.
Отже, для цілей ст. 6 Конвенції стадія виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».
З аналізу рішень Європейського суду з прав людини (остаточні рішення у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України»), якими було встановлено порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, вбачається однозначна позиція про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з нормою ст. 129-1 Конституції України.
Отже, основним призначенням стадії виконавчого провадження є фактичне втілення судових присуджень у певні матеріальні блага, яких особа була протиправно позбавлена до отримання судового захисту.
Таким чином, судовий акт, який набрав законної сили, підлягає обов'язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов'язок.
Це означає, що особа, якій належить виконати судовий акт, повинна здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права.
Водночас, судовою колегією враховується, що відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону про гарантії держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа). Отже, приписи указаного Закону не поширюються на правовідносини, предметом яких є стягнення коштів саме з державного бюджету, а не з певного органу чи підприємства, установи або організації.
У свою чергу, із змісту резолютивної частини рішення у справі №641/4272/19-ц випливає, що на користь Позивача стягнуто 500 000,00 грн відшкодування завданої моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку.
Отже, на переконання судової колегії, у випадку виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, так і у випадку відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові, зокрема, внаслідок терористичного акту, джерелом виплати є кошти державного бюджету, а безспірне списання коштів державного бюджету в обох випадках здійснює Державна казначейська служба України, проте, як підкреслено у постанові Верховного Суду від 30.04.2020 року у справі №804/2076/17, цього не достатньо для того, щоб вважати ці правовідносини однорідними.
Обов'язок держави відшкодувати шкоду за Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», як і за аналогією за Законом України «Про боротьбу з тероризмом», виникає з правовідносин, суть яких можна охарактеризувати як деліктні, а вид юридичної відповідальності - цивільно-правовий. У цих правовідносинах боржником є держава, яка реалізує свій обов'язок щодо відшкодування шкоди (на підставі судового рішення) через Державну казначейську службу України, тоді як гарантії держави щодо виконання судових рішень і виконавчих документів, боржником за якими є, зокрема, державний орган, а також участь Державної казначейської служби України у цьому процесі мають інше призначення та завдання. В останньому випадку виконання судових рішень щодо стягнення коштів покладено на органи казначейства як на органи, які здійснюють казначейське обслуговування рахунків відповідного державного органу. Боржником в такому випадку є державний орган, який несе зобов'язання перш за все своїм коштом в межах асигнувань з державного бюджету, що і зумовлює участь Державної казначейської служби України у виконанні таких судових рішень.
У спірному випадку, як зазначено Верховним Судом у вже згаданій вище постанові від 30.04.2020 року, теж йдеться про стягнення коштів, однак не з державного органу, а з державного бюджету і кошти, які стягнув суд - моральна шкода, право на відшкодування якої передбачає Закон України «Про боротьбу з тероризмом». Зобов'язання держави щодо відшкодування шкоди у випадках, визначених законом, не слід ототожнювати із зобов'язаннями державних органів за судовим рішенням (про стягнення коштів), а відтак не можна уподібнювати механізм виконання судових рішень в обох цих випадках. Крім того, виконання судових рішень в обох описаних ситуаціях відбувається за різними бюджетними програмами, що поряд з наведеним вище також підтверджує доводи відповідача про те, що правова регламентація правовідносин щодо виконання судових рішень, боржниками за якими є в одному випадку державний орган, в іншому - держава, відрізняється, і застосування окремих нормативних положень з однієї сфери правовідносин до іншої є помилковим.
Колегія суддів звертає увагу, що сам факт відсутності певного результату (виплати коштів за судовим рішенням) не може бути достатнім підтвердженням того, що суб'єкт владних повноважень допустив саме протиправну бездіяльність. Про протиправність може свідчити, зокрема, те, що суб'єкт владних повноважень не вчиняв жодних дій за обставин, коли мав реальну можливість реалізувати свої повноваження, повинен був це зробити, але не зробив (чи зробив несвоєчасно, з порушенням процедури чи інших вимог), що спричинило порушення прав та інтересів особи. Наведена правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 12.02.2020 року у справі №826/17656/16, від 11.02.2020 року у справі №826/18029/16.
У розрізі наведеного колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Підпунктом 5 пункту 35 Порядку №845 передбачено, що Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичній особі внаслідок кримінального правопорушення.
Відповідно до п. 36 Порядку №845 у разі здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку стягувачі подають документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку, до органу Казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду.
Орган Казначейства повідомляє зазначеному органу протягом п'яти робочих днів після надходження документів про їх надходження.
У разі відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі внаслідок кримінального правопорушення, орган Казначейства повідомляє органу прокуратури за місцем досудового розслідування відповідного кримінального правопорушення.
При цьому, згідно п. 38 Порядку №845 для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок.
Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету.
За правилами п. 39 Порядку №845 у разі коли для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку необхідні додаткові кошти понад обсяг відповідних бюджетних призначень, Казначейство подає протягом одного місяця з дня надходження виконавчих документів Мінфіну пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України або виділення коштів з резервного фонду державного бюджету на зазначену мету.
Казначейство відкладає безспірне списання коштів державного бюджету та поновлює його з дати набрання чинності законом про внесення змін до закону про Державний бюджет України або рішенням про виділення коштів з резервного фонду державного бюджету.
Казначейство зберігає виконавчі документи до виконання їх у повному обсязі.
У розрізі наведеного судом апеляційної інстанції враховується, що у грудні 2017 року (а.с. 61-63) ДКС України зверталося до Міністерства фінансів України із листом, в якому просила роз'яснити, зокрема, чи можливо за рахунок бюджетної програми 3504030 «Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб» виконувати рішення судів про відшкодування шкоди заподіяної фізичній особі внаслідок кримінального правопорушення.
Листом від 24.01.2018 року №13030-02-10/2072 Міністерство фінансів України повідомило Відповідача про те, що Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» видатки на відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, у тому числі шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не передбачені.
У свою чергу, у січні 2020 року (а.с. 64-66) ДКС України звернулася до Міністерства фінансів України із листом, в якому, зокрема, просила розглянути питання щодо передбачення у державному бюджеті видатків для відшкодування, зокрема, шкоди, заподіяної фізичній особі внаслідок кримінального правопорушення, оскільки положеннями Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» таких видатків не передбачено.
Викладене, у свою чергу, свідчить, що ще на початку 2020 року Відповідачем було ініційовано перед Мінфіном України питання щодо виділення додаткових коштів шляхом внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з метою забезпечення виконання рішень судів у справах про, зокрема, стягнення з держави шкоди, заподіяної терористичним актом.
У постанові від 11.02.2020 року у справі №826/18029/16 Верховний Суд підкреслив, що при виконанні рішень суду, за якими боржником є держава, Державна казначейська служба України обмежена відповідними бюджетними призначеннями державного органу та коштами, передбаченими програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Якщо таких коштів недостатнього, Державна казначейська служба України зобов'язана звернутися до Міністерства фінансів України з пропозиціями щодо внесення змін до закону про Державний бюджет України; при цьому Казначейство відкладає безспірне списання коштів і поновлює його після того, як такі зміни будуть внесені.
У такому аспекті, перед тим як констатувати факт протиправної бездіяльності Державної казначейської служби України у правовідносинах, які виникають у зв'язку з виконанням судових рішень, за якими боржником є державний орган, потрібно з'ясувати, чи вжило Казначейство в межах своїх повноважень усі залежні від нього дії (ухвалило рішення), спрямовані на те, щоб сплатити кошти за судовим рішенням, а також чи були для цього об'єктивні підстави та можливості.
Під протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень необхідно розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) в неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного/несвоєчасного виконання обов'язкових дій/ухвалення рішень або невиконання їх узагалі. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків.
Як було зазначено вище, судове рішення, яке набрало законної сили, підлягає виконанню. Разом з цим, у контексті встановлених у цій справі обставин, необхідно зауважити, що сам факт невиплати Позивачу коштів за судовим рішенням, боржником за яким є держава, без з'ясування усіх обставин, які зумовили таку ситуацію, не є достатньою підставою вважати, що Державна казначейська служба України допустила протиправну бездіяльність.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом також у постановах від 30.09.2019 року у справі № 820/287/18 та від 06.11.2019 року у справі № 803/1449/16.
З урахуванням наведеного, а також зважаючи на те, що у 2020 році не були виділені кошти для виконання судових рішень про стягнення з держави шкоди, заподіяної терористичним актом, а Відповідач на виконання вимог п. 39 Порядку №845 звертався до Мінфіну України із пропозицією щодо внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з метою виконання рішень судів в указаній категорії справ, колегія суддів приходить до висновку про помилковість позиції суду першої інстанції про існування підстав стверджувати про допущення ДКС України протиправної бездіяльності при виконанні рішення суду у справі №641/4272/19, у зв'язку з чим рішення Окружного адміністративного суду міста Києва підлягає скасуванню із прийняттям нового про відмову у задоволенні позовних вимог.
Щодо посилання ОСОБА_1 на підписання апеляційної скарги від імені ДКС України неуповноваженою особою, оскільки долучення до апеляційної скарги довіреності на ім'я Олега Семенюка свідчить про відсутність у нього повноважень на здійснення самопредставництва Відповідача колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що указана справа в силу ст. 12 КАС України та з урахуванням ухвали суду першої інстанції від 28.05.2020 року віднесена до справи незначної складності, що з огляду на положення ч. 5 ст. 131-2 Конституції України та ч. 2 ст. 57 КАС України надає можливість ОСОБА_2 представляти інтереси ДКС України не у порядку самопредставництва.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Таким чином, зважаючи на встановлену вище відсутність правових підстав для визнання протиправною бездіяльності ДКС України щодо виконання рішення суду у справі №641/4272/19, судова колегія приходить до висновку про помилковість твердження Окружного адміністративного суду міста Києва про часткову обґрунтованість позовних вимог, а тому вважає за необхідне рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Приписи п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при постановленні рішення порушено норми матеріального права, що стали підставою для неправильного вирішення справи. У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду - скасувати.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України - задовольнити повністю.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 листопада 2020 року - скасувати.
Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.
Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Суддя-доповідач А.Г. Степанюк
Судді Л.В. Губська
О.В. Епель
Повний текст постанови складено « 24» вересня 2021 року.