24 березня 2021 року м. Дніпросправа № 340/5120/20
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Мельника В.В. (доповідач),
суддів: Чепурнова Д.В., Сафронової С.В.,
розглянувши в порядку
письмового провадження
в м. Дніпро апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гулого Андрія Васильовича
на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року (головуючий суддя - Хилько Л.І.) в адміністративній справі
за позовом представника ОСОБА_1 - адвоката Гулого Андрія Васильовича
до Центрального територіального управління Національної гвардії України (військова частина НОМЕР_1 )
про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
Представник ОСОБА_1 (далі - Позивач) - адвокат Гулий Андрій Васильович звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду із позовом до Центрального територіального управління Національної гвардії України (військова частина НОМЕР_1 ) (далі - Відповідач), в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльності Відповідача та зобов'язати його нарахувати і виплатити грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій за 2017-2019 роки;
- зобов'язати Відповідача нарахувати і виплати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення (16.12.2019 р.) по день фактичного розрахунку, виходячи з грошового забезпечення за останні два повних місяці перед звільненням.
В обґрунтування адміністративного позову Позивач, зокрема, зазначив, що під час звільнення йому не виплачено грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій за 2017-2019 рр. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року адміністративний позов задоволено частково (а.с.32-34).
Визнано протиправною бездіяльність Центрального територіального управління Національної гвардії України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017-2019 роки, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Зобов'язано Центральне територіальне управління Національної гвардії України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017-2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Ухвалюючи рішення суд першої інстанції, зокрема, зазначив, що на час прийняття наказу від 16.12.2019 №273, яким Позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення окремого загону спеціального призначення ЦТУ НГУ, Відповідач не здійснив нарахування і виплату грошової компенсації за невикористані Позивачем календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та ст.162 Закону України «Про відпустки» за 2017-2019 роки, що суперечить вимогам Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». В той же час суд вказав, що у даному випадку грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки Позивачу не нараховувалась Відповідачем, позовна вимога про зобов'язання Відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації є передчасною, відтак не підлягає задоволенню.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Позивач оскаржив його в апеляційному порядку.
В апеляційній скарзі Позивач, із посиланням на порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача середнього заробітку за час неповного розрахунку при звільненні та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Вимоги апеляційної скарги мотивовано, зокрема, тим, що оскільки належні працівникові суми не були йому виплачені при звільненні, Відповідач повинен нести відповідальність за неповний розрахунок при звільненні, передбачену ч. 1 ст. 117 КЗпП України, а саме сплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Позивач вказує, що виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні має охоплювати весь період затримки виплати заробітної плати та обмежуватись датою виплати останньої.
Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження у відповідності до приписів ст. 311 КАС України.
Проаналізувавши вимоги та підстави апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи в їх сукупності, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла таких висновків.
Судом встановлено, що 28.12.2017 р. Позивач набув статусу учасника бойових дій, що підтверджується відповідним посвідченням.
Наказом начальника Центрального територіального управління Національної гвардії України (далі ЦТУ НГУ) (по особовому складу) від 12.11.2019 р. №73 о/с Позивача звільнено з військової служби у запас в зв'язку із закінченням строку контракту.
Наказом начальника ЦТУ НГУ (по стройовій частині) від 16.12.2019 р. №273 Позивача з 14.12.2019 р. виключено зі списків особового складу та усіх видів забезпечення окремого загону спеціального призначення ЦТУ НГУ.
Як вбачається з листа ЦТУ НГУ від 06.11.2020 р. №254, Позивачу додаткова відпустка як учаснику бойових дій не надавалась, а загальна тривалість невикористаної додаткової відпустки становить 42 календарних днів.
Судом першої інстанції констатовано, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки та невикористані дні додаткової відпустки.
Викладене узгоджується з висновками Верховного Суду наведеними у рішенні від 16.05.2019 р. за результатами розгляду зразкової справи №620/4218/18 (провадження №Пз/9901/4/19) та висновками Великої Палати Верховного Суду викладеними у постанові від 21.08.2019 р. у зазначеній справі.
Судом першої інстанції задоволено позов в частині зобов'язання Відповідача нарахувати і виплатити Позивачу грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій за 2017-2019 роки і рішення суду першої інстанції у наведеній частині не оскаржується, натомість апеляційний перегляд здійснюється в частині вимог щодо нарахування і виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення (16.12.2019 р.) по день фактичного розрахунку, виходячи з грошового забезпечення за останні два повних місяці перед звільненням.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених Позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
Таким чином, Позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Разом з тим, слід зазначити, що стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме: - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні; - факту проведення з працівником остаточного розрахунку.
Матеріалами справи підтверджується, що станом на час пред'явлення до суду позову та станом на час судового розгляду цієї справи, остаточного розрахунку із Позивачем не проведено, зокрема, в частині виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України, вказав на те, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Також у вказаному рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку стосовно того, що позовна вимога про зобов'язання Відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації є передчасною.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
За даних обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції під час розгляду даної справи об'єктивно, повно, всебічно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, застосував до правовідносин, які виникли між сторонами у справі, норми права які регулюють саме ці правовідносини, зроблені судом першої інстанції висновки відповідають фактичним обставинам справи та підтверджуються належними письмовими доказами, які зібрані та досліджені судом у судовому засіданні під час розгляду даної адміністративної справи, рішення суду першої інстанції у даній справі про часткове задоволення адміністративного позову прийнято без порушення норм процесуального та матеріального права, і тому рішення суду першої інстанції у даній адміністративній справі від 28 грудня 2020 року необхідно залишити без змін.
Доводи апеляційної скарги спростовуються дослідженими у справі доказами і не можуть бути підставою для скасування рішення суду, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 243, 311, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гулого Андрія Васильовича - залишити без задоволення.
Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року у справі №340/5120/20 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Головуючий - суддя В.В. Мельник
суддя Д.В. Чепурнов
суддя С.В. Сафронова