Справа № 758/15002/18 Головуючий 1 інстанція-Захарчук С.С.
Провадження № 22-ц/824/2896/2021 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І.
іменем України
18 березня 2021 року м.Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Савченка С.І.,
суддів Верланова С.М., Мережко М.В.,
за участю секретаря Малашевського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м.Києва від 26 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк», третя особа Всеукраїнська громадська організація «Фінансова грамота України», Товариство з обмеженою відповідальністю «Статус капітал плюс» про зобов'язання виконати умови кредитного договору та стягнення пені,-
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, який мотивував тим, що 05 квітня 2005 року між ним та ПАТ «Родовід Банк» було укладено кредитний договір № 28.3/І-005.05.1, згідно якого банк надав йому кредит на купівлю і ремонт квартири у розмірі 36000 доларів США строком на 10 років. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором в цей же день 05 квітня 2005 року між ним та банком укладено договір застави грошових коштів у розмірі 4000 доларів США, які знаходяться на його депозитних рахунках.
Вказував, що згідно п.1.8 кредитного договору позичальник доручає банку у разі несвоєчасного погашення боргу за цим договором здійснити договірне списання грошових коштів зі своїх поточних або вкладних рахунків у банку у сумі простроченого боргу. Узв'язку з неналежним виконанням ним умов кредитного договору у нього утворилася заборгованість, яка повинна бути погашена відповідачем за рахунок депозитних коштів, однак, відповідачем цього виконано не було, а сам він не має змоги розпорядитися вкладом, який знаходиться у заставі. Вважає, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем, а тому з огляду на неперерахування коштів з депозиту на погашення боргу за кредитом банк має нести відповдіальність за неналежне виконання грошового зобов'язання у розмірі 100000 грн. за ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» у вигляді пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день у сумі 1461000 грн.
Посилаючись на невиконання банком умов п.1.8 кредитного договору щодо списання в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором грошових коштів, які находяться на його депозитному рахунку, та порушення своїх прав як споживача просив
- 2 -
зобов'язати відповідача виконати умови кредитного договору від 05 квітня 2005 року № 28.3/1-005.05.1 та умови договору застави від 05 квітня 2005 року шляхом здійснення договірного списання грошових коштів з вкладних (депозитних) рахунків у банку, а також стягнути з банку на його користь пеню за період з 10 червня 2011 року по 12 листопад 2018 року у розмірі 1461000 грн.
Рішенням Подільського районного суду м.Києва від 26 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким його позов задоволити в повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального і неправильне застосування норм матеріального права.
Скарга мотивована тим, що мало місце безпідставне затягування або невжиття суддею заходів щодо розгляду справи упродовж розумного строку. Судом не було достеменно досліджено, що спірні зобов'язальні правовідносини виникли між сторонами на підставі укладених між ними у 2005 році двох депозитних, кредитного договору і договору застави, які між собою взаємопов'язані. Відповідно до п.1.8 кредитного договору банк повинен був надати послуги в рамках кредитного договору щодо списання грошових коштів з депозитних рахунків на погашення заборгованості, однак не зробив цього. Суд прийшов до помилкових висновків, що договірне списання грошових коштів не є фінансовою послугою, як і взагалі не є обов'язком банку, а є його правом, що суперечить п.7.1.5 кредитного договору. Суд не врахував, що в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ним і банком 05 квітня 2005 року було укладено договір іпотеки, згідно якого він передав в іпотеку банку належне йому майно: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Стверджує, що банк не виконав своїх обов'язків за кредитним договором і не надав послугу в рамках кредитного договору та не списав грошові кошти в рахунок боргу. Про порушення свого права він дізнався лише 10 червня 2016 року. Зазначає, що для споживача спеціальний строк встановлений у ст.8 Закону України «Про захист прав споживачів» становить 10 років. Вказує, що закінчення строку дії депозитного договору в разі невиконання зобов'язань не припиняє обов'язків, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати збитки. Вказує про відсутність доказів повернення йому депозитних вкладів, а доводи з цього приводу відповідача суперечать закону, зокрема Положенню про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України, затвердженого постановою правління НБУ № 566 від 30 грудня 1998 року, яка до того ж втратила чинність 07 липня 2018 року. При цьому заяви про видачу йому готівки з каси банку відсутні, що суперечить Інструкції про касові операції в банках України № 337 від 14 серпня 2003 року. Судом не враховано, що згідно постанови Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року за результатами перегляду його апеляційної скарги на ухвалу суду про відмову у вжиття заході взабезепечення позову, судом встановлено, що він зняв обидва депозити ще у 2005 році і погасив кредит на відповідні суми. Дане рішення згідно ч.4 ст.82 ЦПК України є преюдиційним. У рішенні суд посилається на Закон України «Про споживче кредитування», який не набрав чинності на момент виникнення спірних правовідносин.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року за клопотанням позивача ОСОБА_1 до участі у справі у якості третьої особи залучено ТОВ «Статус капітал плюс».
Учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.
В суді апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Пискун Л.М. подану апеляційну скаргу та викладені в ній доводи підтримали, просили задоволити та скасувати рішення Подільського районного суду м.Києва як незаконне.
- 3 -
Відповідач та треті особи належним чином повідомлені про час розгляду справи, що стверджується судовими повістками, направленими згідно ч.6 ст.128 ЦПК України на офіційні електронні адреси ПАТ «Родовід Банк» і ТОВ «Статус капітал плюс» та підтвердженням про їх отримання, а також розпискою представника ВГО «Фінансова грамота України», до суду не з'явилися, причин неявки не повідомили, що відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.
Судом першої інстанції встановлено, що 05 квітня 2005 року між ОСОБА_1 і ВАТ «Родовід Банк», правонаступником якого є ПАТ «Родовід Банк», було укладено кредитний договір № 28.3/І-005.05.1, за умовами якого банк надав позивачу кредит на купівлю і ремонт квартири у розмірі 36000 доларів США строком до 05 квітня 2015 року зі сплатою 15 % річних за користування грошовими коштами, а позичальник зобов'язався повернути отриманий кредит та сплатити проценти за його користування.
В цей же день 05 квітня 2005 року в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ОСОБА_1 і Родовід Банком було укладено договір іпотеки, згідно якого позивач передав в іпотеку банку належне йому майно: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Окрім того, на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором в цей же день 05 квітня 2005 року між ОСОБА_1 і Родовід Банком укладено договір застави, згідно якого позивач передав у заставу майнові права на отримання банківсьих вкладів, що належать заставодавцю на праві власності і знаходяться на депозитних рахунках у ВАТ «Родовід банк»: рахунок № НОМЕР_1 в сумі 3000 доларівСША згідно договору№ ДРВ.00.Л09-565/02-2005 (строковий банківський вклад «Пролісок») від 14 лютого 2005 року та рахунок№ НОМЕР_2 в сумі 1000 доларів США згідно договору № ДРВ.00.Б18-473/03-2005 (строковий банківський вклад «Скарбниця») від 18 березня 2005 року, укладені між заставодавцем та заставодержателем.
Заставні права оцінені сторонами в сумі 4000 доларівСША (п. 1.6. договору застави).
Також судом встановлено, що зв'язку із невиконанням позичальником ОСОБА_1 умов кредитного договору про повернення кредиту щомісячними платежами (п.4.1-4.3) та наявністю простроченої заборгованості банк звернувся до суду з позовом про дострокове повернення кредитних коштів. Рішенням Оболонського районного суду м.Києва від 08 липня 2013 року, яке набрало законної сили, позов задоволено. Стягнуто із ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 74414,02 доларів США, пеню в сумі
- 4 -
201120,98 грн. та три проценти річних у розмірі 67846,77 грн.
Окрім того, встановлено, що 13 жовтня 2021 року між ПАТ «Родовід банк» і ТОВ «Статус капітал плюс» укладено два договори про відступлення прав вимоги, за умовами яких ПАТ «Родовід банк» відступив Товариству право грошової вимоги за кредитним договором № 28.3/І-005.05.1 від 05 квітня 2005 року, укладеним з позичальником ОСОБА_1 , а також за договором застави рухомого майна та договором іпотеки (т.1 а.с.247).
Наведені обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог вчастині зобов'язання відповідача виконати умови кредитного договору від 05 квітня 2005 року № 28.3/1-005.05.1 та умови договору застави від 05 квітня 2005 року шляхом здійснення договірного списання грошових коштів з вкладних (депозитних) рахунків позивача у банку, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що умови кредитного договору та договору застави передбачають право банку, а не обов'язок, здійснити списання грошових коштів з поточних або вкладних (депозитних) рахунків позичальника у банку у разі несвоєчасного погашення ним боргу за кредитом. А тому твердження позивача про невиконання відповідачем своїх зобов'язань за вказаними договорами не відповідає умовам договорів.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, які є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Частиною 1 ст.509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірномузобов'язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов'язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін (ст. 526 ЦК України).
Згідно ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Згідно ст.611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.
Згідно положень ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначення умов договору (ст.627 ЦК України).
Згідно ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов'язується
- 5 -
надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ст.572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Частиною 1 ст. 613 ЦК України передбачено, що кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.
Кредитор також вважається таким, що прострочив, у випадках, встановлених ч.4 ст.545 цього Кодексу.
Пунктом 1.8. укладеного між сторонами кредитного договору № 28.3/І-005.05.1 від 05 квітня 2005 року передбачено, що позичальник доручає банку у разі несвоєчасного погашення заборгованості за цим договором здійснити договірне списання грошових коштів зі своїх поточних та/або вкладних (депозитних) рахунків банку у сумі простроченого боргу за цим договором, яка відображена на відповідних рахунках банку.
Водночас згідно п.7.1.5 кредитного договору банк має право у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань щодо погашення основної суми заборгованості за кредитом та/або процентів за його користування видати наказ про примусову сплату боргового зобов'язання шляхом списання грошових коштів з рахунків позичальника в національній та/або іноземній валюті (п. 7.1.5. договору).
Вказаний пункт 7.1.5 розміщений у розділі 7 «Права банку».
Таке положення кредитного договору кореспондується із п.3.1. укладеного між сторонами договору застави від 05 квітня 2005 року, в якому зазначено, що за рахунок заставлених прав заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, який визначається на момент фактичного задоволення разом із сумою кредиту, відсотків, штрафними санкціями та відшкодуванням збитків, які виникли у зв'язку із прострочкою виконання заставодавцем зобов'язань за кредитним договором, витратами, пов'язаними із захистом прав, а також інші витрати, обумовлені виконанням умов цього договору.
За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що передбачена кредитним і заставним договорами можливість списання банком коштів з депозитних рахунків позивача на погашення його боргу за кредитним договором є правом, а не обов'язком, а відтак обгрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог у вказаній частині.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд прийшов до помилкових висновків що договірне списання грошових коштів не є обов'язком банку, а є його правом, не дослідвши те, що спірні правовідносини виникли між сторонами на підставі укладених між сторонами депозитних, кредитного договору і договору застави, які між собою взаємопов'язані і передбачали списання грошових коштів з депозитів на погашення заборгованості, а тому банк не виконав своїх обов'язків за кредитним договором і не надав послугу в рамках кредитного договору та не списав грошові кошти в рахунок боргу, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані та такі, що суперечать змісту укладених між сторонами договорів, оскільки як кредитний договір, так і договір застави надають кредитору (заставодержателю) саме право звернути стягнення на предмет застави, а не покладають на нього безумовний обов'язок здійснити списання коштів з депозиту і їх зарахування на погашення кредиту, як помилково вважає позивач. Це по-перше.
По-друге, як вище вказувалося на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним
- 6 -
догвором між сторонами крім договору застави було укладено договір іпотеки, який також забезпечував виконання зобов'язання, а отже кредитор має право на свій вибір звернути стягнення на предмет іпотеки, чи застави за своїм вибором, а примушування його до того чи іншого варіанту поведінки буде порушенням закону та поза всяким розумним сумнівом непропорційним втручанням у здійснення ним своїх договірних прав, встановлених законом.
Також, колегія суддів вважає, що суд вірно послався у рішенні на доведеність факту повернення позивачу грошових вкладів, взявши до уваги виписки з особового рахунку ОСОБА_1 , додані відповідачем до відзиву на позов, з яких вбачається, що вклад в сумі 3000 доларів США, згідно з договором № ДРВ.00Л09-565/02-2005 від 14 лютого 2005 року, був повернутий ОСОБА_1 27 квітня 2005 року, а вклад в сумі 1000 доларів США, згідно з договором № ДРД.00.Б18-473/03-2005 від 18 березня 2005 року, був повернутий ОСОБА_1 13 червня 2005 року (а.с. 33-34).
З викладених підстав, посилання позивача на те, що доводи відповідача про повернення депозиту суперечать закону, зокрема Положенню про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України, затвердженого постановою правління НБУ № 566 від 30 грудня 1998 року, яка до того ж втратила чинність 07 липня 2018 року, при цьому заяви про видачу йому готівки з каси банку відсутні, що суперечить Інструкції про касові операції в банках України № 337 від 14 серпня 2003 року необгрунтовані, оскільки доказів, які б спростовували надані відповідачем докази про повернення сум вкладів позивачу 27 квітня 2005 року та 13 червня 2005 року позивач ОСОБА_1 суду не надав.
Згідно постанови Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року за результатами перегляду апеляційної скарги позивача на ухвалу суду про відмову у вжиття заходів забезепечення позову, апеляційним судом встановлено, що позивач зняв обидва депозити ще у 2005 році і погасив кредит на відповідні суми.
Відхиляючи наведені доводи апеляційної скарги про наявність підстав для задоволення вимог і зобов'язання відповідача виконати умови кредитного договору та договору застави шляхом здійснення договірного списання грошових коштів з вкладних (депозитних) рахунків позивача у банку колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Рішенням Національного Банку України від 25 лютого 2016 року ПАТ «Родовід Банк» визнано неплатоспроможним і запроваджено тимчасову адміністрацію, а рішенням від 19 грудня 2017 року розпочата ліквідаційна процедура цього банку.
Отже, починаючи із 25 лютого 2016 року ПАТ «Родовід Банк» здійснює свою діяльність на підставі Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який встановлює процедуру щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і їх ліквідації. Відтак, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому запроваджена тимчасова адміністрація чи почата процедура його ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами чи боржниками, норми вказаного Закону є спеціальними, а цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у спірних правовідносинах.
Аналогічний правовий висновокзробив Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 20 січня 2016 року при розгляді справи № 6-2001цс15, предметом якої був спір про стягнення на користь фізичної особи коштів за депозитом. При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Введення у банк тимчасової адміністрації унеможливлює стягнення коштів у будь-який
- 7 -
інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Відповідно до ч.5 ст.36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції на час уведення в банку тимчасової адміністрації) під час тимчасової адміністрації не здійснюється: 1) задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; 3) нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також зобов'язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов'язань банку; 4) зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов'язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
Згідно ч.2 ст.46 вказаного Закону (в редакції на час уведення в банку тимчасової адміністрації) з дня початку процедури ліквідації банку: 3) строк виконання всіх грошових зобов'язань банку та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав; 8) забороняється зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов'язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), прощення боргу, поєднання боржника і кредитора в одній особі внаслідок укладення будь-яких правочинів з іншими особами, крім банку, зарахування на вимогу однієї із сторін.
За змістом наведених норм як під час тимчасової адміністрації, так і під час ліквідаційної процедури банку забороняється припинення зобов'язань сторін у тому числі шляхом договірного списання, а будь-які майнові претензії кредитора або боржника банку вирішуються виключно у межах процедури та у спосіб,передбачений Законом України«Про системугарантування вкладів фізичних осіб», що у свою чергу свідчить про безпідставність та необгрунтованість заявлених позивачем позовних вимог.
Окрім того, відхиляючи наведені вище доводи апеляційної скарги про здійснення договірного списання грошових коштів з вкладних (депозитних) рахунків позивача у банку колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно положень ст.26 Закону України«Про системугарантування вкладівфізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику відшкодування коштів за його вкладом, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, яке не може бути меншою 200000 грн. (ч.1). Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами після прийняття рішення про відкликання баннівської ліцензії та ліквідацію банку.
Згідно ч. ст.27 цього Закону уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку,
Відповідно до ч.1 ст.28 цього Закону Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів вкладникам, їх уповноваженим представникам чи спадкоємцям у національній валюті України з наступного робочого дня після затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстру вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування.
Посилаючись на наявність депозитних рахунків в банку, що ліквідується, і грошових коштів на них, позивач всупереч закону не надав суду доказів і такі у справі відсутні, що він у встановленому Законом України«Про системугарантування вкладівфізичних осіб» порядку включений уповноваженою особою Фонду до переліку вкладників та має право на отримання гарантованої суми відшкодування чи інших сум в порядку черговості, що свідчить про безпідставність та необгрунтованість заявлених позивачем позовних вимог.
Також, колегія суддів погоджується із рішенням суду в частині відмови у стягненні
- 8 -
пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день у сумі 1461000 грн. на підставі ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Відповідно до ч.5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі 3 % вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.
Суд першої інстанції вірно вказав, що оскільки доказів наявності грошового зобов'язання банку перед позивачем не надано, правові підстави для задоволення позову в цій частині відсутні.
Доводи апеляційної скарги про те, що передбачене кредитним договором договірне списання грошових коштів є фінансовою послугою не грунтуються на законі.
Відповідно до п.17 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів»послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб. Під споживачем розуміється фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (п.22 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Отже, передбачене у п.7.1.5 кредитного договору та п.3.1. договору застави, укладених між сторонами, право банку задовольнити свої вимоги в повному обсязі за рахунок заставлених майнових прав взагалі не є фінансовою послугою у розумінні п.17 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», як помилково вважає позивач.
Доводи апеляційної скарги про те, що банк не виконав свій обов'язок і не здійснив договірне списання коштів необгрунтовані.
Спірні питання порушення зобов'язання сторонами врегульовані у главі 51 ЦК України «Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання». Частиною 1 ст. 613 ЦК України передбачено, що кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.
Отже, за змістом даної норми прострочення кредтора (невиконання обов'язку) може мати місце за сукупності певних умов, однію з яких є неможливість боржника виконати свій обов'язок до вчинення кредитором дій, що встановлені договором.
В даній справі сплата позивачем коштів на погашення кредиту ніяким чином не обумовлюється і не пов'язана з перерахуванням чи не перерахуванням банком коштів на погашення з депозитного рахунку позивача, що у свою чергу свідчить про відсутність прострочення (невиконання обов'язку) кредитором.
Фактично позовні вимоги позивача стосуються зменшення розміру своєї заборгованості за кредитним договором.
В той же час колегія суддів вважає обгрунтованими доводи апеляційної скарги щодо неправомірного застосування судом строку позовної давності при вирішенні даного спору з наступних міркувань.
Відповідно до положень ст.ст.256, 267 ЦК України позовна давність - це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.
За змістом ст.ст.256, 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Суд першої інстанції, зазначаючи про пропуск позивачем встановленоїст.257 ЦК
- 9 -
України позовної давності, не врахував того, що перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду, та у разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених стороною позивача поважних причин її пропуску.
Аналогічні роз'яснення містить п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», згідно якого оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Такі ж правові висновки сформовано Верховним Судом у ряді постанов: від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 06 червня 2018 року у справі № 372/1387/13-ц.
Як вище вказувалося відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки недоведеністю позовних вимог, що є самостійною підставою відмови у позові і з чим погоджується колегія суддів та вважає їх правильними з викладених вище підстав.
За таких обставин застосування судом першої інстанції в даній справі спливу позовної давності як підстави відмови у позові порушує приницип законності і обгрунтованості рішення та суперечить ст.ст.264, 265 ЦПК України.
З викладених підстав доводи апеляційної скарги, які стосуються спростувань висновків суду про пропуск позивачем строку позовної давності судом не аналізуються.
Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Відповідно до ч.4 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
У відповідності до ч.4 ст.376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
З огляду на наведене мотивувальна частина рішення Подільського районного суду м.Києва від 26 жовтня 2020 року підлягає зміні в частині визначення правових підстав відмови у задоволенні позову, з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.
В іншій частині колегія суддів залишає рішення суду першої інстанції без змін.
Даючи оцінку доводам позивача, викладеним у апеляційній скаргзі, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає
- 10 -
принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Колегія суддів враховує, що викладені в цій постанові висновки прийнятого рішення та його мотивування є достатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону.
Оскільки апеляційний суд змінює рішення суду першої інстанції, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволити частково.
Рішення Подільського районного суду м.Києва від 26 жовтня 2020 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення рішення Подільського районного суду м.Києва від 26 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Головуючий
Судді: