Номер провадження: 22-ц/813/3295/21
Номер справи місцевого суду: 523/14444/19
Головуючий у першій інстанції
Малиновський О. М.
Доповідач Комлева О. С.
19.03.2021 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
Головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Гірняк Л.А., Цюри Т.В.,
з участю секретаря Воронової Є.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2020 року, ухваленого під головуванням судді Малиновського О.М., повний текст рішення складений 12 лютого 2020 рокуу цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області про встановлення факту проживання на території України, -
встановив:
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про встановлення факту постійного проживання на території України, заінтересована особа Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі ГУ ДМС України в Одеській області),в якій просила встановити факт її постійного проживання на території України, станом на 24 серпня 1991 року.
В обґрунтування своєї заяви зазначила, що вона народилась на території України ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Конопльове, Іванівського району, Одеської області, про що було складено актовий запис. Її мати - ОСОБА_2 померла, а батько, ОСОБА_3 був визнаний за рішенням суду безвісно відсутній. У встановлені законом строки вона не отримала паспорт громадянина України. На теперішній час ОСОБА_1 не має документів, що посвідчують її особу та підтверджують громадянство. З цією метою вона звернулась до міграційної служби, якою її особу було встановлено, втім відмовлено у видачі паспорту та роз'яснено її право на звернення до суду для встановлення факту проживання на території України. Встановлення даного факту необхідно для отримання паспорта громадянина України.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2020 року заява ОСОБА_1 , за участю заінтересованої особи ГУ ДМС України в Одеській області про встановлення факту постійного проживання на території України задоволена.
Встановлений факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_4 , представник ГУ ДМС України в Одеській областізвернувсядо суду з апеляційною скаргою, в якійпросить рішення суду скасувати,ухвалити нове, якимвідмовити в задоволені заяви, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, щозаявник звернулася до суду з заявою про встановлення факту передчасно, оскільки не зверталась до територіальних підрозділів ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про набуття чи встановлення належності до громадянства України, не надала до ГУ ДМС України в Одеській області жодних документів та не використала всі можливості для отримання статусу громадянина України.
Відзиву до суду надано не було.
В судове засідання 17 березня 2021 року, сторони не з'явилися, про розгляд справи сповіщені належним чином (а.с.109-112).
Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає за можливе розглянути справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (19 березня 2021 року).
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 народилась на території України, 29 червня 1981року в с. Конопльове, Іванівського району, Одеської області, що підтверджується свідоцтвом про народження, виданого повторно, серії НОМЕР_1 від 14 березня 2019 року.
Її батьками в свідоцтві були записані: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .
ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 (свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 ). Рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 18 червня 2008 року (справа №2-0-18/2008р.), яке набрало законної сили, ОСОБА_3 було визнано безвісно відсутнім з 01.03.2005року.
ОСОБА_1 не отримала у встановленому законом порядку паспорт громадянки України. Її особу посвідчено посвідченням про взяття на облік №1124, виданого КУ «Обласний центр обліку бездомних громадян».
Задовольняючи заяву ОСОБА_1 про встановлення факту проживання на території України, суд першої інстанції виходив з того, що підтверджено факт народження заявника, її вік (10 років) станом на 24.08.1991рік, місце проживання її батьків, зважаючи, що мета подання такої заяви є очевидною, а рішення суду матиме юридичні наслідки для заявника у вигляді паспортування ОСОБА_1 належним документом, суд встановив факт проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Згідно з п. 1 і п. 2 ч. 1 ст.3 Закону України «Про громадянство України» №2235-111 від 18.01.2001 р. (у редакції Закону №957-VIII від 28.01.2016) громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав.
Згідно з п.8 розділу ІІ Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588/2006), для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає:
а) заяву про встановлення належності до громадянства України;
б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального органу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт);
в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
У пункті 44 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року №215, встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Постійне місце проживання - це місце проживання на території будь-якої держави не менше одного року громадянина, який не має постійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом будь-якого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цією особою службових обов'язків або зобов'язань за договором (контрактом) (ст. 1 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).
Судом обґрунтовано не були взяті до уваги доводи заінтересованої особи щодо не звернення ОСОБА_1 до міграційної служби, оскільки листом Суворовського районного відділу ГУ ДМС в Одеській області Бутучел Л.В. було повідомлено про розгляд її заяви від 23.04.2019 року, в якому зазначено, що її особу було встановлено, втім належність до громадянства України не визначено, у видачі паспорту відмовлено. Було роз'яснено її право на звернення до суду для підтвердження факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991року.
Суд надав належну оцінку поясненням свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , які були допитані у судовому засіданні, та які підтвердили факт проживання на території України ОСОБА_1 .
Також, з представленої домової книги для прописки громадян, заведеної 01.01.1988року, вбачається, що батьки ОСОБА_1 станом на 1991рік були зареєстровані на території Шабельницької сільської ради, Миколаївського району, Одеської області.
Також судом прийнято до уваги, що станом на 24 серпня 1991року ОСОБА_1 виконалось 10 років. Згідно ст.17 ЦК УРСР, в редакції що діяла станом на 1991рік місцем проживання неповнолітніх, що не досягли п'ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів.
Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.
На підставі з'ясованих обставин справи, суд прийшов до вірного висновку про задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення факту проживання на території України, оскількивимоги заяви є обґрунтованими, підтвердженимифактичними обставинами справі, яким надана у відповідності до вимог чинного законодавства обґрунтована оцінка судом.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
Доводи апеляційної скарги представника ГУ ДМС України в Одеській областіпро те, що заявник звернулася до суду з заявою про встановлення факту передчасно, оскільки не зверталась до територіальних підрозділів ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про набуття чи встановлення належності до громадянства України, не надала до ГУ ДМС України в Одеській області жодних документів та не використала всі можливості для отримання статусу громадянина Україниє необґрунтованими, оскільки спростовуються листом Суворовського районного відділу ГУ ДМС в Одеській області, яким було повідомлено ОСОБА_1 про розгляд її заяви від 23.04.2019 року, в якому зазначено, що її особу було встановлено, втім належність до громадянства України не визначено та у видачі паспорту відмовлено.
Зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення, за ненаданням до суду доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги, які б спростували вимоги заяви.
Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.
Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Судом при прийнятті рішення були взяті до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судових рішень, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.
Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2020 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 19 березня 2021 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ Л.А. Гірняк
______________________________________ Т.В. Цюра