20 травня 2010 р. № 5/99
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого Грейц К.В.,
суддів:Глос О.І., Бакуліної С.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Держкомзему у Чернівецькій області
на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 01.12.2009 р.
у справі№5/99
господарського судуЧернівецької області
за позовомДержавного підприємства "Центр державного земельного кадастру"
до відповідача:Головного управління Держкомзему у Чернівецькій області
простягнення заборгованості в сумі 43 680,67 грн.
у судовому засіданні взяли участь представники:
від позивача:Ковалик В.В.
від відповідача:Пендус І.Б.
Рішенням господарського суду Чернівецької області від 18.06.2009 р. у справі №5/99 (суддя Дутка В.В.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 01.12.2009 р. (судді Гнатюк Г.М., Мирутенко О.Л., Мурська Х.В.), позов задоволено частково: стягнуто з Головного управління Держкомзему у Чернівецькій області на користь Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" 19 305,00 грн. боргу, 12 065,63 грн. суми інфляційних, 1 701,14 грн. трьох відсотків річних, 331,97 грн. державного мита та 89,68 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В частині стягнення пені в сумі 10 608,90 грн. відмовлено. Повернуто Державному підприємству "Центр державного земельного кадастру" сплачене державне мито в сумі 2 275,10 грн. у зв'язку з внесенням мита в більшому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством.
У касаційній скарзі Головне управління Держкомзему у Чернівецькій області просить скасувати рішення господарського суду Чернівецької області від 18.06.2009 р., постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.12.2009 р. у справі №5/99 та прийняти нове рішення, посилаючись на порушення господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. 257, ч. 2 ст. 258, ст.ст. 625, 627, 628 Цивільного кодексу України, оскільки: по-перше, позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки по більшості заявлених актів виконаних робіт строк загальної позовної давності минув 28.04.2009 р.; по-друге, п. 3.3 договору №419 про надання платних послуг з ведення державного реєстру земель при видачі громадянам державних актів на право власності на земельну ділянку взамін сертифікатів на право на земельну частку (пай) від 29.03.2006 р. передбачено звільнення сторони, що порушила зобов'язання, від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що порушення сталося не з її вини, у зв'язку з чим господарський суд безпідставно застосував відповідальність, передбачену ст. 625 Цивільного кодексу України -стягнення річних та інфляційних з огляду на відсутність вини відповідача в порушенні зобов'язання.
Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши матеріали справи та проаналізувавши на підставі встановлених у них фактичних обставин правильність застосування господарським судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція виходить із обставин, встановлених у справі господарськими судами першої та апеляційної інстанцій, а саме.
Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступне.
29.03.2006 р. між сторонами у справі було укладено договір №419 про надання платних послуг з ведення державного реєстру земель при видачі громадянам державних актів на право власності на земельну ділянку взамін сертифікатів на право на земельну частку (пай), згідно з яким виконавець (позивач) надає замовнику (відповідач) платні послуги з ведення державного реєстру земель при видачі державного акта на право власності на земельну ділянку взамін сертифікату на право на земельну частку (пай) громадянам згідно зі списком по районах.
Відповідно до п. 1.2 даного договору відповідач зобов'язався здійснювати оплату послуг, зазначених у п. 1.1 цього договору, протягом десяти днів згідно з актом виконаних робіт, складеним на підставі актів наданих послуг з ведення державного реєстру земель.
Згідно з п.п. 2.1 та 2.2 договору акти наданих послуг з ведення державного реєстру земель складаються в двох примірниках і підписуються виконавцем та особою, що отримала державний акт; акт виконаних робіт складається в двох примірниках на підставі актів наданих послуг з ведення державного реєстру земель і підписується виконавцем та замовником.
Позивачем відповідно до умов договору від 29.03.2006 р. №419 у період з 17.04.2006 р. по 30.05.2006 р. було виконано роботи з ведення державного реєстру земель при видачі громадянам державних актів на право власності на земельну ділянку взамін сертифікату на право на земельну частку (пай) на загальну суму 19 305,00 грн., що підтверджено копіями актів виконаних робіт №26.07.000001 від 17.04.2006 р., №26.08.000001 від 28.04.2006 р., №26.09.000001 від 20.04.2006 р., №26.11.000001 від 20.04.2006 р., №26.13.000001 від 28.04.2006 р., №26.11.000002 від 28.04.2006 р., №26.09.000002 від 16.05.2006 р., №26.09.000003 від 16.05.2006 р., №26.09.000004 від 25.05.2006 р., №26.09.000005 від 26.05.2006 р., №26.06.000001 від 30.05.2006 р., №26.13.000002 від 30.05.2006 р., №26.07.000002 від 30.05.2006 р., №26.11.000003 від 30.05.2006 р., №26.08.000002 від 30.05.2006 р. (а.с. 17-31).
Оскільки відповідач всупереч укладеного між сторонами договору від 29.03.2006 р. №419 не виконав свої договірні зобов'язання з оплати наданих позивачем послуг на суму 19 305,00 грн., Державне підприємство "Центр державного земельного кадастру" звернулося до господарського суду Чернівецької області з позовом до Головного управління Держкомзему у Чернівецькій області про стягнення з відповідача 19 305,00 грн. боргу, 1 701,14 грн. 3% річних за порушення грошового зобов'язання, 12 065,63 грн. інфляційних витрат, 10 608,90 грн. штрафних санкцій у вигляді пені на підставі ст.ст. 193, 230 Господарського кодексу України, ст.ст. 525, 526, 527, 549, ч. 2 ст. 612, ст. 625 Цивільного кодексу України.
Задовольняючи позов у частині стягнення з відповідача на користь позивача 19 305,00 грн. боргу, 12 065,63 грн. суми інфляційних, 1 701,14 грн. трьох відсотків річних та відмовляючи в частині стягнення пені в сумі 10 608,90 грн., господарські суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що: по-перше, факт виконання позивачем робіт, передбачених договором від 29.03.2006 р. №419, і неоплати останніх відповідачем, підтверджено матеріалами справи, зокрема актами виконаних робіт і відповідачем не заперечується; по-друге, порушення договірного зобов'язання відбулося не з вини відповідача, оскільки головним розпорядником коштів -Державним комітетом України із земельних ресурсів кошти на вказані роботи не було заплановано, у зв'язку з чим пеня стягненню не підлягає; по-третє, відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, у зв'язку з чим правомірним є нарахування позивачем 12 065,63 грн. інфляційних та 1 701,14 грн. трьох відсотків річних.
Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що господарські суди попередніх інстанцій всебічно і повно встановили обставини справи і дійшли правильного висновку щодо наявності підстав для стягнення з відповідача суми боргу з врахуванням встановленого індексу інфляції за весь період прострочення, а також 3% річних з огляду на наступне.
Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України та ст. 174 Господарського кодексу України однією з підстав для виникнення цивільних прав і обов'язків (господарських зобов'язань) є договір.
Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Стаття 525 Цивільного кодексу України встановлює, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Укладений між сторонами договір від 29.03.2006 р. №419 є підставою для виникнення у сторін господарських зобов'язань.
Як встановлено господарськими судами та підтверджено матеріалами справи, позивач виконав свої зобов'язання за договором від 29.03.2006 р. №419 з надання платних послуг з ведення державного реєстру земель при видачі громадянам державних актів на право власності на земельну ділянку взамін сертифікатів на право на земельну частку (пай), про що свідчать акти виконаних робіт (№26.07.000001 від 17.04.2006 р., №26.08.000001 від 28.04.2006 р., №26.09.000001 від 20.04.2006 р., №26.11.000001 від 20.04.2006 р., №26.13.000001 від 28.04.2006 р., №26.11.000002 від 28.04.2006 р., №26.09.000002 від 16.05.2006 р., №26.09.000003 від 16.05.2006 р., №26.09.000004 від 25.05.2006 р., №26.09.000005 від 26.05.2006 р., №26.06.000001 від 30.05.2006 р., №26.13.000002 від 30.05.2006 р., №26.07.000002 від 30.05.2006 р., №26.11.000003 від 30.05.2006 р., №26.08.000002 від 30.05.2006 р., підписані в установленому законом порядку представниками позивача та відповідача -а.с. 17-31), однак відповідач зобов'язання з оплати виконаних робіт не виконав.
Згідно зі ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Слід зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові; отже, інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов'язання.
За таких обставин висновки господарських судів про наявність підстав для стягнення з відповідача 19 305,00 грн. боргу, 12 065,63 грн. суми інфляційних, 1 701,14 грн. трьох відсотків річних є законними та обґрунтованими.
Що стосується посилання скаржника на пропуск позивачем строку позовної давності, слід зазначити наступне.
Згідно зі ст.ст. 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність -це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно з ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Матеріали справи свідчать, що відповідач до винесення судом рішення не звертався з заявою про застосування позовної давності.
За таких обставин встановлені господарськими судами першої та апеляційної інстанцій з дотриманням правил ст. 43 Господарського процесуального кодексу України факти, на підставі яких касаційна інстанція відповідно до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України перевіряє правильність застосування норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, спростовують доводи касаційної скарги щодо порушення господарським судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.
З огляду на викладене, підстав для скасування постанови Львівського апеляційного господарського суду від 01.12.2009 р. у справі №5/99 не вбачається.
Колегія суддів доводить до відома сторін, що згідно з рішенням Конституційного Суду України від 11.03.2010 р. №8-рп/2010 визначення у ч. 3 ст. 125 Конституції України вищих судів як вищих судових органів спеціалізованих судів означає, що вищі суди здійснюють на підставах і в межах, встановлених законами про судочинство, повноваження суду касаційної інстанції стосовно рішень відповідних спеціалізованих судів, а визначення у ч. 2 цієї норми Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції означає, що конституційний статус Верховного Суду України не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції.
Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що правомірним може бути лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішень судів.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 1115, 1117, п. 1 ст. 1119, ст. 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Касаційну скаргу Головного управління Держкомзему у Чернівецькій області на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.12.2009 р. у справі №5/99 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.12.2009 р. у справі №5/99 -без змін.
ГоловуючийК.Грейц
Судді:О.Глос
С.Бакуліна