18 травня 2010 р. № 5020-3/200
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого, судді
суддівВолік І.М.
Капацин Н.В.
Кролевець О.А.
розглянувши касаційну скаргуПриватного підприємства "РСУ-49"
на рішення господарського суду міста Севастополя від 12.05.2009 р.
у справі № 5020-3/200
за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4
доФізичної особи-підприємця ОСОБА_5
провизнання права власності
за участю представників:
скаржника: Перфільєв В.Г.
позивача: не з'явився
відповідача: не з'явився
встановив:
Фізична особа-підприємець (надалі -"ФОП") ОСОБА_4 звернулась до господарського суду міста Севастополя з позовом до ФОП ОСОБА_5 про визнання права власності на збірно-розбірний металевий павільйон № 63, загальною площею 8 кв.м., розташований на території ринку "Кольцо", 5-й км Балаклавського шосе.
Позовні вимоги обґрунтовані нормами ст.ст. 4, 128, 154, 234, 244 ЦК УРСР та ст.ст. 328, 392 ЦК України.
Рішенням господарського суду міста Севастополя від 12.05.2009 р. (суддя Головко В.О.) позовні вимоги задоволено повністю; визнано за ФОП ОСОБА_4 право власності на збірно-розбірний металевий павільйон № 63, загальною площею 8 кв.м., розташований на території ринку "Кольцо", 5-км Балаклавського шосе, рег. № 63.
Рішення місцевого господарського суду мотивоване наявністю підстав для застосування норм ст.ст. 128, 153, 154, 243 ЦК УРСР.
В апеляційному порядку рішення не переглядалось.
Не погоджуючись з прийнятим судовим актом в порядку ст. 107 ГПК України до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою звернулось Приватне підприємство "РСУ-49", яке просить скасувати рішення господарського суду міста Севастополя від 12.05.2009 р. та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд прийняв рішення, що стосується прав і обов'язків ПП "РСУ-49" у зв'язку з належністю спірного об'єкта скаржнику на праві власності.
Сторони, згідно з приписами ст. 1114 Господарського процесуального кодексу України, були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак позивач та відповідач не скористались передбаченим законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.
Заслухавши пояснення представника скаржника, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши, згідно ч. 1 ст. 1117 ГПК України, наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Господарським судом першої інстанції встановлено, що 10.05.2002 р. ФОП ОСОБА_4 звернулась до ФОП ОСОБА_5 з пропозицією (офертою) укласти договір купівлі-продажу збірно-розбірного металевого павільйону № 63, загальною площею 8 кв.м, розташованого на території ринка "Кольцо" 5-км Балаклавського шосе.
Листом від 11.05.2002 р. відповідач, посилаючись на невикористання ним цього павільйону погодився безоплатно передати позивачу вищевказане майно, на умовах самостійного вивезення спірного павільйону з території ринка, розташованого за адресою: м. Севастополь, вул. Ген. Хрюкіна.
Керуючись п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України господарський суд дійшов висновку про застосування до спірних правовідносин норм Цивільного кодексу УРСР від 18.07.1963 р. в редакції, що діяла на момент їх виникнення.
На підставі норм ст.ст. 41, 42, 153, 154 ЦК УРСР місцевий господарський суд дійшов висновку, що фактично сторонами укладено договір дарування шляхом обміну листами, відповідно до умов якого відповідач безоплатно передав позивачеві індивідуально-визначене майно, а останній -прийняв це майно.
Як наслідок суд, керуючись ст.ст. 128, 243 ЦК УРСР, встановив, що право власності у позивача виникло з 11.05.2002 р. та задовольнив позовні вимоги.
Втім, даний висновок судом оцінюється як передчасний, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 41 ЦК УРСР угодами визначаються дії громадян і організацій, які спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. При цьому наявним має бути співпадіння волевиявлень сторін. Судами встановлено, що позивачем направлено оферту про укладення договору купівлі-продажу, в той час як відповідачем запропоновано укласти договір дарування. Однак, даному місцевим судом не надано належної правової оцінки.
Крім того, ст. 42 ЦК УРСР закріплює, що угоди можуть укладатися усно або в письмовій формі. Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду.
В свою чергу ст. 44 ЦК УРСР встановлює обов'язковість укладення в письмовій формі угод громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР.
При цьому ст. 46 ЦК УРСР передбачає, що недодержання простої письмової форми, що вимагається ст. 44 цього Кодексу, позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Поряд з цим, ЦК УРСР в редакції чинній, на момент виникнення спірних правовідносин, містить норми, якими врегульовано форму договору дарування. Так, ст. 244 ЦК УРСР встановлює, що договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений.
В порушення зазначених норм законодавства місцевий господарський суд дійшов висновку про належне укладення договору між сторонами в усній формі без дослідження відповідності даного договору нормам ст. 44 ЦК УРСР. Не встановлено господарським судом і вартості спірного майна, а відтак не може бути визнаний як обґрунтований висновок суду про укладення між сторонами договору дарування у відповідності до норм ЦК УРСР.
Крім того, судами не надано правової кваліфікації спірному майну. Відповідно не встановлено можливості визначення даного майна як об'єкту права приватної власності в розумінні ч. 1 ст. 13 Закону України "Про власність" та порядку набуття права власності на нього.
Поряд з цим, судом залишено поза увагою, що для безоплатної передачі однією стороною іншій майна у власність за договором дарування в розумінні ст. 243 ЦК УРСР, особа, яка передає майно, повинна мати як право володіння, так і користування та розпорядження цим майном, тобто бути його власником. Однак, судом не встановлювалось права власності ФОП ОСОБА_5 на спірне майно.
Окрім того, зважаючи на обставини, наведені ПП "РСУ-49" у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що рішення місцевого господарського суду, в порушення ст. 43 ГПК України, прийнято без дослідження всіх обставин справи. Існують підстави вважати, що права скаржника порушені. Однак, з урахуванням компетенції, наданій касаційній інстанції статтею 1117 ГПК України, дані обставини підлягають з'ясуванню місцевим господарським судом під час нового розгляду справи.
Наведене свідчить, що винесений судовий акт підлягає скасуванню, а справа -направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене і вирішити спір у відповідності з обставинами справи і вимогами закону.
Відповідно до п.1 Рішення Конституційного Суду України №8-рп/2010 від 11.03.2010р. у справі № 1-1/2010 "В аспекті конституційного подання: -визначення у положенні пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України як однієї з основних засад судочинства "забезпечення … касаційного оскарження рішення суду" у системному зв'язку з положеннями частини першої статті 8, статті 125 Основного Закону України означає лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішення суду; законом можуть бути передбачені й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції". Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.
Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України
Касаційну скаргу Приватного підприємства "РСУ-49" задовольнити.
Рішення господарського суду міста Севастополя від 12.05.2009 р. у справі № 5020-3/200 скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського суду міста Севастополя в іншому складі суду.
Згідно ст.ст. 125, 129 Конституції України та рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2010 від 11.03.2010 р. постанова касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий, суддя І. Волік
Судді: Н. Капацин
О. Кролевець