Провадження № 22-ц/803/2508/21 Справа № 212/2950/20 Суддя у 1-й інстанції - Ваврушак Н. М. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.
18 березня 2021 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Бондар Я.М.
суддів - Барильської А.П., Зубакової В.П.
сторони справи :
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач- ФОП ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження у письмовому порядку згідно ч.13 ст.7, ч.1 ст.369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ФОП ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 листопада 2020 року, ухваленого суддею Ваврушак Н.М. в місті Кривому Розі Дніпропетровської області, повний текст судового рішення складено 24 листопада 2020 року, -
У травні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ФОП ОСОБА_2 про поновлення на роботі та стягнення середньої плати за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позову зазначила, що з 11.06.2018 року згідно наказу №6 від 08.06.2018 року вона була прийнята відповідачем на посаду продавця продовольчих товарів. З відповідачем перебувала в трудових відносинах з 11.06.2018 року по 31.03.2020 року, оскільки згідно наказу від 31.03.2020 року вона була звільнена з роботи за власним бажанням за ст.38 Кодексу Законів про працю України.
20.03.2020 року вона відпрацювала зміну, а 04.04.2020 року повинна була вийти на роботу, приймати зміну, так як вони працюють по 14 днів.
02.04.2020 року куратор зазначеної ФОП повідомила її, що вона звільнена з роботи та 06.04.2020 року зобов'язана приїхати і забрати трудову книжку. В подальшому вона приїхала до відповідача і дізналася, що звільнена за власним бажанням з 31.03.2020 року, однак вона заяви не подавала.
Позивач вважає, що її звільнення є незаконним та таким, що суперечить чинному законодавству України, так як заяви про звільнення за власним бажанням вона не писала. Незаконними діями відповідача були порушені її права передбачені трудовим законодавством України, а саме Кодексом Законів про працю України, що побудило її за захистом порушених трудових прав звернутися до суду з даною позовною заявою.
Крім того, неправомірними діями відповідача позивачу спричинена моральна шкода, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків, у неї був нервовий стрес, так як в період карантину вона була звільнена, залишилася без роботи, вона та її родина без засобів існування, ніяких розрахунків за невикористану відпустку відповідач не сплатила.
Просила суд поновити її на роботі у якості продавця продовольчих товарів ФОП ОСОБА_2 .
Стягнути з відповідача на її користь: середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючі з дня її звільнення 31.03.2020 по день прийняття судом рішення про поновлення роботі за 230 днів в розмірі 50000,00 гривень; моральну шкоду в розмірі 5000,00 гривень та витрати за надання правничої допомоги в розмірі 1000,00 гривень.
Рішенням Жовтневого районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 листопада 2020 року позовні вимогиОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про поновлення на роботі та стягнення середньої плати за час вимушеного прогулу, задоволені.
Визнано незаконним та скасовано наказ фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 «Про звільнення з роботи» №15 від 31.03.2020 року та поновлено ОСОБА_1 на роботі продавцем продовольчих товарів ФОП ОСОБА_2 .
Стягнуто з фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток в розмірі 37 087,79 гривень (тридцять сім тисяч вісімдесят сім грн. 79 коп.) з 31 березня 2020 року по 19 листопада 2020 року (сума визначена без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов'язкових платежів).
Стягнуто фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1000,00 гривень (одна тисяча грн. 00 коп.)
Допущено негайне виконання рішення щодо поновлення на роботі ОСОБА_1 продавцем продовольчих товарів ФОП ОСОБА_2 .
Допущено негайне виконання рішення в частині стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за один місяць.
В іншій частині позовних вимог, відмовлено.
Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 840, 80 гривень (вісімсот сорок грн. 80 коп.)
ВідповідачФОП ОСОБА_2 , будучи незгодною з ухваленим судовим рішенням подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, порушення судом першої інстанції норм процесуального права, ставить питання про його скасування та ухвалення нового рішення, яким у повному обсязі відмовити ОСОБА_1 в задоволенні її позовних вимог.
Скаржник зазначає, що позивачем пропущено строк звернення до суду з позовом за вирішенням трудового спору, позовна заява прийнята судом без додержання вимог ст..175 ЦПК України, а саме: невірно зазначена адреса відповідача, не зазначена ціна позову, відсутні докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, відсутні відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, відсутні відомості про вжиття заходів забезпечення доказів, відсутній перелік документів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою.
Відповідач вказує, що позивач після звільнення жодного разу не зверталася до відповідача про надання їй копій документів або довідок, не відповідала на дзвінки. ОСОБА_1 з власної ініціативи написала заяву про звільнення на ім'я роботодавця за два тижні, як того вимагає трудове законодавство, отримала розрахункові кошти, підписала документи, отримала трудову книжку, спір між сторонами на день звільнення 31.03.2020 року був відсутній. Доказом вказаного є документи: наказ №15 від 31.03.2020, платіжна відомість за другу половину березня 2020р., доповідна записка юрисконсульта від 06.04.2020р. для ФОП ОСОБА_2 , копії, яких наявні в матеріалах справи.
Також, скаржник зазначає, що суд визвавши свідком ОСОБА_3 для надання пояснень по суті справи не дав можливості свідку надати повні пояснення, не надав можливості ознайомитись з документами.
Відповідач вказує, що під час судового розгляду судом не було з'ясовано чи працює ОСОБА_1 на день розгляду справи, коли у працівника виникло бажання про поновлення на роботі. Зазначила, що у позовній заяві позивач вказала, що відпрацювала 20.03.2020р. зміну і більше на роботу не вийшла, а в судовому засіданні стверджувала, що 17.03.2020р. була в Одесі. Стверджує, що 31.03.2020 року позивач прийшла у кадри, оформила звільнення, отримала кошти і трудову книжку, викрала свою заяву на звільнення, і тільки 06.04.2020р. зателефонувала кадровику та сповістила, що її звільнили без заяви, і так як вона на когось ображена, то роботодавець виплатить їй гроші. Скаржник вважає, що судове рішення не ґрунтується на засадах верховенства права.
Відзив на апеляційну скаргу відповідача не подано.
Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч.13 ст.7, ч.1 ст.369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, щоОСОБА_1 11.06.2018 прийнята на посаду продавця продовольчих товарів ОСОБА_4 .
31.03.2020 звільнена з роботи за власним бажанням за ст.38 КЗпП України (а. с. 6-8).
Відповідно до Наказу №15 від 31.03.2020 «Про звільнення з роботи» складеного фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 , ОСОБА_1 звільнено з 31.03.2020 за власним бажанням відповідно до ст.38 КЗпП України (а. с. 52).
Відповідно до платіжної відомості за другу половину березня місяця 2020 ОСОБА_1 отримала 2199,10 гривень (а. с. 53).
Відповідно до Довідки від 12.10.2020, ОСОБА_1 працювала продавцем продовольчих товарів ФОП ОСОБА_2 з 11.06.2018, середній заробіток складає 4723,00 гривень, середньоденний заробіток складає 230,39 гривень (а. с. 54).
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 на підставі наданих сторонами доказів, досліджених і оцінених судом виходив з того, що відповідачем не надано доказів на підтвердження волевиявлення позивача на звільнення за власним бажанням, що стало підставою припинення трудового договору.
Оскільки судом встановлено факт порушення законних прав позивача, пов'язаних із незаконним звільненням, що призвело до виникнення моральних страждань, з урахуванням обставин справи, суті позовних вимог, негативних наслідків, що настали в результаті дій відповідача, виходячи із засад розумності, виваженості і справедливості, суд стягнув завдану позивачу моральну шкоду, визначивши її у розмірі 1000,00 гривень.
За вимогами ст.ст.263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України.
Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
При ухваленні рішення суд зобовязаний зясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обовязково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.
Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, дослідивши доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі погоджується із висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог через недоведеність відповідачем законності звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням, суд у повній мірі з'ясував всі обставини, які мають значення для справи, та виконав усі вимоги цивільного судочинства, у зв'язку із чим рішення в даній справі є законним і належним чином обґрунтованим.
Судом встановлено, що між сторонами виник спір щодо правомірності звільнення позивача, який регулюється положеннями Кодексу законів про працю України (КЗпП).
Згідно ст.43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Приписами статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
У випадку, коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено відповідно до ст.38 КЗпП України за власним бажанням, згідно з п. 4 ч. 1 першої ст. 36 КЗпП України. Необхідно зазначити, що частина 1 регламентує порядок та строки звільнення працівника.
Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення.
Отже, основними умовами угоди про припинення трудового договору за п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, є по-перше, самостійне волевиявлення працівника про припинення трудового договору, та, по - друге, строку припинення договору.
У п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.
Порядок звільнення - певна процедура, яка передбачає послідовність дій сторін трудового договору, спрямованих на його припинення, а тому залежить від того, хто виступає ініціатором розірвання трудових відносин.
Якщо ініціатива припинення трудового договору належить працівникові, то він подає заяву на ім'я власника або уповноваженого ним органу про своє бажання звільнитися з роботи.
Звільнення працівника з підстав порушення установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Перевіряючи доводи відповідача щодо порушення позивачем строку звернення до суду з позовом за вирішенням трудового спору, колегія суддів встановила наступне.
Так, з позовної заяви, поданої до суду першої інстанції 04 травня 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 у позові зазначила про те, що вона відпрацювала зміну 20 березня 2020 року і повинна була вийти на роботу 04.04.2020 року, приймати зміну, оскільки вони працюють по 14 днів, однак 02 квітня 2020 року куратор роботодавця повідомив її, що 04 квітня 2020 року вона не повинна виходити на роботу, а зобов'язана прибути 06 квітня 2020 року на роботу щоб забрати трудову книжку, так як її звільнено з роботи (а.с.1).
Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід'ємною складовою верховенства права.
Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
З копії Наказу №15 про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням, наданим відповідачем вбачається, що остання звільнена 31 березня 2020 року за власним бажанням, відповідно до ст.38 КЗпП України на підставі заяви ОСОБА_1 від 17.03.2020, з наказом ознайомлена, трудову книжку отримала 31.03.2020 (а.с.52).
З копії трудової книжки позивача № запису 33 є запис про звільнення з роботи за власним бажанням згідно ст..38 КЗпП України на підставі Наказу №15 від 31.03.2020 (а.с.8).
Окрім того, з Доповідної записки юрисконсульта ОСОБА_3 на імя ФОП ОСОБА_2 , яка датована 06 квітня 2020р. вбачається, що ОСОБА_3 повідомляє керівника про те, що 31 березня 2020 року при оформленні звільнення продавця продовольчих товарів ОСОБА_1 було виявлено, що остання отримавши трудову книжку та підписавши наказ про звільнення забрала із собою свою заяву про звільнення від 17.03.2020 року і таким чином у особовій справі звільненої ОСОБА_1 відсутня заява про звільнення з роботи за власним бажанням з 31.03.2020 від 17.03.2020, підписана Вами (а.с.55).
Із відзиву відповідача на позов вбачається, що 17 березня 2020 року ОСОБА_1 написала заяву про звільнення з роботи за власним бажанням і 31 березня 2020р. прийшла до офісу юрисконсульта, підписала всі документи, отримала розрахунок, трудову книжку і пішла, забравши з собою заяву про звільнення. Після того, як ОСОБА_1 пішла, юрисконсульт ОСОБА_3 , яка виконує роботу кадровика, виявила, що ОСОБА_5 разом із трудовою книжкою забрала написану нею заяву про звільнення. Доказом служить доповідна записка, копія, якої додається до матеріалів справи (а.с.50).
Окрім того, в судовому рішені суд зазначив, що відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні вказувала на те, що вона заяви не отримувала, не видавала наказ, не приймала рішення про розірвання трудового договору з ОСОБА_1 .
В судовому засіданні суд допитав свідка сторони відповідача ОСОБА_3 , яка пояснила, що вона за договором працює у відповідача по справі. 17.03.2020, позивач написала заяву про звільнення за власним бажанням, 31.03.2020 позивач прийшла з заявою про звільнення, та нею були оформлені усі документи, а саме про отримання заробітної плати, видано трудову книжку та копію наказу. На день звільнення ніяких претензій позивач не мала з приводу її звільнення. 16.04.2020 виявилося, що в особовій справі позивача відсутня заява про звільнення, про що складено доповідну.
Доповідну записку ОСОБА_3 від 06.04.2020 на підтвердження того, що ОСОБА_1 подавала заяву про звільнення, суд першої інстанції не взяв до уваги.
Колегія суддів дослідивши наведені вище документи, зокрема Доповідну записку Іщенко Л.В. від 06.04.2020 вважає, що вона підтверджує твердження позивача викладені у позовні заяві про те, що про своє звільнення з роботи з 31.03.2020 року остання дізналася саме 06 квітня 2020 року і в той же день підписала наказ про звільнення та отримала трудову книжку, а не 31 березня 2020 року, як стверджує сторона відповідача, яка сама собі суперечить.
Твердження відповідача суперечать наданим нею ж доказам, так, доповідна вказує на те, що відсутність заяви позивача про звільнення було виявлено 06.04.2020 року, у цій же доповідній зазначено, що заява про звільнення про звільнення написана позивачем 17.03.2020 року і підписана керівником (Вами), тоді, як відповідач в судовому засіданні вказувала на те, що вона заяви про звільнення не отримувала.
З огляду на вищенаведене колегія суддів ввважає, що позивачем не пропущено строк звернення до суду з позовом, встановлений нормами ч.1 ст.233 КЗпП України.
Доводи відповідача про те, що позовна заява прийнята судом без додержання вимог ст.175 ЦПК України, оскільки невірно зазначена адреса відповідача, не зазначена ціна позову, відсутні докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, відсутні відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, відсутні відомості про вжиття заходів забезпечення доказів, відсутній перелік документів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою, колегія суддів відхиляє, оскільки вони не впливають на законність і обґрунтованість судового рішення.
З матеріалів справи видно, що суд першої інстанції, відкривши провадження по справі надіслав на адресу відповідача зазначену у позовній заяві: копію ухвали про відкриття провадження у справі, копію позову з доданими до нього матеріалами, які були повернуті поштовим відділенням з відміткою - «за закінченням терміну зберігання» (а.с.26-28), в подальшому з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, суд встаноив місце проживання відповідача: АДРЕСА_1 , і в подальшому здійснював виклики відповідача та надсилав документи за цією адресою, які також були повернуті суду з відміткою -«адресат відсутній за вказаною адресою», «за закінченням терміну зберігання» (а.с.33,36,37).
Матеріалами справи також встановлено, що відповідач особисто ознайомилась із матеріалами справи 28.09.2020 року (а.с.45), надала 27.10.2020 року відзив на позов, копію оскаржуваного позивачем Наказу про звільнення, копію платіжної відомості, довідку про середній заробіток позивача, копію доповідної записки (а.с.50-55), що свідчить про те, що під час судового розгляду справи процесуальні права відповідача не були порушені.
Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується і суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідачем не надано доказів на підтвердження чи спростування доводів позивача про її небажання розірвати трудовий договір, оскільки сам факт звернення позивача до суду з даним позовом, заперечення факту подання нею та написання заяви про звільнення за власним бажанням з 31.03.2020 року свідчить про те, що у позивача відсутні наміри на припинення трудових правовідносин. Сукупність наведених вище фактів свідчить про відсутність власного бажання позивача на звільнення з роботи, тому звільнення ОСОБА_1 було неправомірним.
Згідно зі ст.235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Частина 2 ст. 325 КЗпП України, вказує, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Відповідно до довідки про середньоденний заробіток середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 230,39 гривень (а. с.54).
Суд першої інстанції, виходячи з кількості робочих днів за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день ухвалення судом рішення, становить 161 днів, вирахував середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 37087,79 грн. (230,39 грн. х 161 дн.), колегія суддів погоджується з проведеним судом нарахуванням середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.
Також колегія суддів погоджується і з визначеним судом першої інстанції розміром моральної шкоди, стягнутої судом з відповідача на користь позивача, яка пов'язана із незаконним звільненням, вважає його таким, що відповідає засадам розумності, виваженості і справедливості.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку із чим апеляційна скарга відповідача підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду на підставі п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України- залишенню без змін.
Керуючись ст.367, ч.1 ст.369, ст.ст.374, 375, 381, 382 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу відповідача ФОП ОСОБА_2 залишити без задовлення.
Рішення Жовтневого районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.
Повне судове рішення складено 18 березня 2021 року.
Головуючий:
Судді: