Номер провадження 22-ц/821/406/21Головуючий по 1 інстанції
Справа №703/2602/19 Категорія: 308010000 Прилуцький В. О.
Доповідач в апеляційній інстанції
Фетісова Т. Л.
16 березня 2021 року м. Черкаси
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів цивільної палати:
суддя-доповідачФетісова Т.Л.
судді секретарГончар Н.І., Сіренко Ю.В. Торопенко Н.М.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , інтереси якого представляє ОСОБА_2
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Служба у справах дітей виконавчого комітету Смілянської міської ради про виселення з житлового приміщення
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 22.12.2020 (повний текст складено 28.12.2020, суддя в суді першої інстанції Прилуцький В.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , інтереси якого представляє ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Служба у справах дітей виконавчого комітету Смілянської міської ради, про виселення з житлового приміщення,
ОСОБА_1 звернулася до суду у травні 2019 року з позовом, яким просила зобов'язати ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 виселитися з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла, вказуючи на те, що з 1987 року вона є наймачем квартири АДРЕСА_1 , в якій проживає та зареєстрована і на даний час.
Спільно з нею в квартирі без її дозволу зареєстрований та проживає її син ОСОБА_2 , разом із своєю дружиною ОСОБА_5 та їхнім сином ОСОБА_4 .
ОСОБА_2 хоча і є сином позивача, однак не є членом її сім'ї, не має з нею спільного господарства. ОСОБА_5 проживає без реєстрації та без дозволу наймача.
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_5 постійно вчиняють сварки, застосовують фізичне та психологічне насильство, яке проявляється у заподіянні тілесних ушкоджень, побоїв, погроз у розправі, нецензурних висловлюваннях.
Син відповідачів ОСОБА_4 , 2016 р.н., також поводить себе зневажливо з нею та ображає її нецензурними словами.
Своїми діями відповідачі роблять спільне проживання в квартирі неможливим, в зв'язку з чим позивач просила суд ухвалити рішення, яким зобов'язати їх виселитися з квартири без одночасного надання житла.
Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 22.12.2020 у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання в частині стягнення витрат на правничу допомогу.
Суд першої інстанції зазначив, що позивачкою не надано належних та допустимих доказів, що відповідачі систематично порушують правила співжиття, що робить неможливим для інших осіб спільне проживання з ними в одній квартирі, у зв'язку з чим до ОСОБА_2 і ОСОБА_5 вживалися заходи попередження або громадського впливу, які виявились безрезультатними, а тому суд прийшов до висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів, передбачених ст.ст.116,157 ЖК України та, відповідно, про відмову у задоволенні позовних вимог про їх виселення.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала через відділення поштового зв'язку 21.01.2021 апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задоволити позов повністю, стягнути судові витрати з відповідачів. Вказує, що вона є наймачем квартири АДРЕСА_2 , яку використовує як житло. Спільно з нею, не підтримуючи спільний побут, без її дозволу проживає її син з власною сім'єю - дружиною та сином, маючи власний будинок, у якому зареєстрована його дружина. Зазначає, що суд прийшов до помилкового висновку не встановивши систематичності порушення правил співжиття, які є обов'язковою умовою для прийняття рішення про виселення без надання іншого житла. Суд не в повній мірі дослідив наявні у справі докази, які підтверджують, що відносно відповідачів повноважними органами застосовувалися заходи попередження або громадського впливу. У зв'язку з вчиненням відповідачами протиправних дій, які відбувалися у приміщенні квартири, вона зверталася за медичною допомогою. Постановою Смілянського міськрайонного суду встановлено в діях ОСОБА_2 склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП щодо вчинення домашнього насильства. На даний час на розгляді Смілянського міськрайонного суду перебуває кримінальне провадження за фактом нанесення їй ушкоджень 01.11.2019 ОСОБА_2 . Крім того, відповідачі постійно фіксують її особисте, приватне життя в порушення її прав, гарантованих Конституцією України. Також позивач зазначає, що згідно довідки Тернівської сільської ради №23 від 28.01.2016 ОСОБА_2 станом на 2004 рік і по час видачі довідки постійно проживав в будинку АДРЕСА_3 , що давало суду підстави вважати розірваним договір найму квартири АДРЕСА_2 .
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки вважає його законним та належним чином обґрунтованим.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до положень ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Заслухавши доповідь судді, вивчивши та обговоривши наявні докази по справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступних висновків.
При розгляді справи встановлено, що згідно ордеру на житлове приміщення №027340 квартиру АДРЕСА_2 позивач ОСОБА_1 отримала в найм разом з членами її сім'ї: чоловіком ОСОБА_6 та сином ОСОБА_7 (т.1 а.с.12).
З виписки про реєстрацію вбачається, що в квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані позивач ОСОБА_1 , був зареєстрований чоловік ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , син ОСОБА_7 , син ОСОБА_2 та онук ОСОБА_4 (т.1 а.с.13).
Як вбачається з відповідей Смілянського ВП ГУНП в Черкаській області від 03.10.2018, 18.01.2018, 29.11.2018, 16.03.2018, 06.07.2018 за результатами перевірки не виявлено даних, які б вказували на наявність кримінального правопорушення в діях ОСОБА_5 та ОСОБА_2 . З вказаними особами було проведено профілактичні бесіди з метою недопущення в подальшому вчинення неправомірних дій (т.1 а.с.27,28,29,30,31).
Згідно постанови про закриття кримінального провадження від 24.08.2018 кримінальне провадження №1201820230001535 закрито у зв'язку з відсутністю кримінального правопорушення на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України (т.1 а.с.34).
Відповідно до постанови Смілянського міськрайонного суду Черкаської області № 703/621/18 від 17.05.2018 провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_5 за ч.1 ст.173-2 закрито на підставі п.1 ч.1 ст. 247 КУпАП у зв'язку з відсутністю в її діях складу адміністративного правопорушення (т.1 а.с.35-36).
Як вбачається з довідки ОСББ «Мир» № 343 від 13 серпня 2019 року в квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані 3 особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (т.1 а.с.86).
Згідно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 05.04.2018 ОСОБА_2 та ОСОБА_5 уклали шлюб 05.04.2018. Мають сина ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 16.02.2016 (т.1 а.с.88).
Відповідно до фіскальних чеків ОСОБА_2 здійснював оплату за послуги з газопостачання (т.1 а.с.89), електроенергію (т.1 а.с.89 зворот, 90), водопостачання (т.1 а.с.91), теплопостачання (т.1 а.с.92), вивіз побутових відходів (т.1 а.с.93), квартплату (т.1 а.с.94) та здійснив повірку лічильника води (т.1 а.с.95,96).
Згідно з висновками Смілянського ВП ГУНП в Черкаській області від 02.04.2017, 28.11.2017, 06.06.2018, 14.03.2018, обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_1 не виявлено, з нею проведено профілактичну бесіду (т.1 а.с. 98-102).
Висновком спеціаліста в галузі судово - медичної експертизи № 524 від 13 грудня 2018 року встановлено у ОСОБА_2 забиття правої кисті. Дане ушкодження могло бути спричинене за механізмом повідомленим останнім (т.1 а.с.103).
Згідно з актом обстеження умов проживання від 23.03.2020, затвердженого головою Тернівської сільської ради, умови проживання будинку за адресою: АДРЕСА_3 наступні: будинок знаходиться в аварійному стані - вікна побиті, стіни та стеля мають наскрізні отвори, опалення будинку неможливе, оскільки груба розвалена. За цією адресою має постійне місце реєстрації ОСОБА_5 (т.1 а.с.195).
Правовідносини, наявні між сторонами справи, мають наступну правову регламентацію.
Позивач порушує питання про захист права у використанні свого житла на власний розсуд, порушення відповідачами правил співжиття шляхом виселення останніх з житлового приміщення без надання їм іншого житла.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із ч.4 ст.9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до ст.64 ЖК УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач і члени його сім'ї.
Відповідно до положень ст.65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Підстави виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення визначені ст.116 ЖК УРСР.
За положеннями ч.1 ст.116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Таким чином, цивільно-правова відповідальність за статтею 116 ЖК України настає при руйнуванні чи псуванні житлового приміщення, або використанні його не за призначенням, або систематичному порушенні правил співжиття. Під систематичністю розуміється вчинення двох і більше правопорушень. При цьому необхідно, щоб така поведінка винної особи була предметом розгляду органів місцевого самоврядування, поліції, прокуратури, суду, громадських організацій тощо, а застосовані заходи попередження, громадського впливу виявились безрезультатними.
Тобто, для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.
У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатись заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).
Закон встановлює в якості умови виселення осіб, винних у руйнації або псуванні житлового приміщення, наявність фактів про те, що ці дії носили систематичний характер, а до винного в цьому були застосовані заходи попередження і суспільного впливу, які виявилися безрезультатними (наприклад, його поведінка була предметом розгляду органів міліції, прокуратури, суду, громадських організацій). Передбачається, що руйнація або псування здійснювалися із вини наймача.
Виселенню підлягають лише конкретно винні в цьому особи - наймач даного приміщення чи хто-небудь із членів його сім'ї, що сумісно проживають із ним опікуни, попечителі, піднаймачі, тимчасові жильні та інші, які спільно проживають.
Під систематичністю необхідно розуміти скоєння двох і більше таких правопорушень. При цьому необхідно, щоб до винної особи попередньо були застосовані міри попередження суспільного впливу.
До таких підстав відноситься і систематичне порушення правил суспільного співжиття, чим створюють неможливі умови для проживання інших в одній квартирі чи одному домі.
Протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов'язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші в квартирах і на подвір'ї а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню в квартирі або житловому будинку.
Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття.
Згідно з роз'ясненнями, що містяться в п.17 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» (з наступними змінами), при вирішенні справ про виселення на підставі ст.116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, тощо.
За умовами норми ст.116 ЖК України, підставою виселення вказаних осіб може стати не будь-яке порушення правил співжиття, а лише таке, котре відбувається в жилому приміщенні і стосується відносин щодо користування жилими приміщеннями осіб, які проживають у них. Тому, для виселення за цією підставою необхідно встановити систематичність протиправних дій і безрезультатність застосування до правопорушника заходів попередження і громадського впливу.
Одні лише факти звернення до відповідних органів зі скаргами різного змісту, крім порушення правил співжиття, без застосування до винного заходів впливу цими органами, які врешті повинні бути безрезультатними, не є підставою для виселення.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Обставини, на які посилається позивач, як на підставу для виселення відповідачів (порушення правил співжиття, неможливість спільного проживання, через сварки, конфлікти та фізичне і психологічне насильство), мають бути доказані письмовими доказами, а не показами свідків.
Відповідно до ст.3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 року №789-ХІІ і набула чинності для України 27.09.1991 року), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права і обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх необхідних законодавчих і адміністративних заходів.
Відповідно до ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Згідно зі ст.310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч.4 ст.311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №648/448/19, провадження №61-366св20.
Позивач не довела належними та допустимими доказами, що відповідачі систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, як це встановлено нормами ч.1 ст.116 ЖК УРСР. А надані позивачем в якості доказів висновки за результатами розгляду матеріалів за її зверненнями до правоохоронних органів свідчать про те, що між сторонами склались неприязні стосунки, які виникли у зв'язку з проживанням у спірній квартирі. Вказані обставини не можуть у достатній мірі підтверджувати наявність підстав для виселення відповідачів з квартири.
У даному випадку, за наявності підстав, до відповідачів може бути застосовано судом обмежувальний припис в порядку вимог глави 13 ЦПК України, але вони не можуть бути позбавлені права на житло.
Судом першої інстанції не встановлена систематичність порушення ОСОБА_2 і ОСОБА_5 правил співжиття з ОСОБА_1 , що робить неможливим для неї проживання з ними в одному будинку, а позовні вимоги про виселення малолітнього ОСОБА_4 не ґрунтуються на вимогах закону.
Більш того, в суді апеляційної інтонації виявилося, що у відповідачів ІНФОРМАЦІЯ_3 народилася ще одна дитина, питання про виселення якої разом із батьками позивач перед судом не ставить. При цьому, задоволення позовних вимог та прийняття рішення про виселення батьків з однією дитиною призведе до порушення прав іншої дитини
Доводи ОСОБА_1 , викладені в апеляційній скарзі, були предметом розгляду суду першої інстанції, яким надана належна права оцінка всім фактичним обставинам даної справи, що ґрунтується на вимогах чинного законодавства, з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Інших доводів, які б свідчили про помилковість висновків суду першої інстанції в цій справі, апеляційна скарга не містить.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Згідно ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 22.12.2020 у даній справі належить залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
На підставі положень ст.141 ЦПК України судові витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в апеляційному суді слід залишити за особою, яка подала апеляційну скаргу.
Керуючись ст. ст. 141, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
апеляційну скаргу - залишити без задоволення.
Рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 22.12.2020 у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , інтереси якого представляє ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Служба у справах дітей виконавчого комітету Смілянської міської ради про виселення з житлового приміщення- залишити без змін.
Судові витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в апеляційному суді залишити за скаржником.
Постанова апеляційного суду набирає чинності з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення в порядку та за умов, визначених цивільним процесуальним законодавством.
Повну постанову складено 16.03.2021.
Суддя-доповідач
Судді