16 березня 2021 року
м. Харків
справа № 624/458/20
провадження № 22-ц/818/1163/21
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Хорошевського О.М.
суддів Бурлака І.В., Яцина В.Б.,
за участю секретаря Пузікової Ю.С.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 22 жовтня 2020 року, постановлене суддею Куст Н.М.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та скасування державної реєстрації,
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою в якій просив визнати відповідачку такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Позовна заява мотивована тим, що йому на підставі договору купівлі-продажу від 01 квітня1992 року на праві приватної власності належить житловий будинок, що знаходиться в селі Вовківка Кегичівського району Харківської області. В даному будинку зареєстрована ОСОБА_2 , 1966 року народження, колишня дружина, шлюб якою розірвано.
Однак, ОСОБА_2 не проживає в житловому приміщенні понад один рік без поважних причин про що складено акт про перешкоджання, недопуск до житлового приміщення від 08 квітня 2020 року. Відповідач не проживає в даному будинку, так як проживає у будинку своєї матері ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 та веде спільне господарство.
Перешкод в користуванні жилим приміщенням ні позивач, ні інші члени його сім'ї відповідачу не чинили.
Факт реєстрації відповідача порушує право позивача на вільне розпорядження і користування майном, він позбавлений можливості оформити та користуватися субсидією, будинок потребує постійного догляду та ремонту, оскільки сім'я позивача є багатодітною та виховує трьох синів.
Рішенням Кегичівського районного суду Харківської області від 22 жовтня 2020 року у задоволені позову відмовлено.
Судове рішення мотивовано тим, що позивачем не доведено факт не проживання відповідача у спірному будинку, не надано належних та допустимих доказів того, що відповідачка не проживає у спірному будинку без поважних причин та що їй не чинились перешкоди у користуванні будинком.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з'ясування фактичних обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не з'ясував чи є на час звернення з позовом до суду відповідачка членом сім'ї позивача та як слідство невірно застосував до спірних правовідносин вимоги ст. 150 ЖК України. За умови збереження реєстрації місця проживання відповідачки в Будинку позивач позбавлений права розпорядження належною йому власністю. Суд відповідно до вимог ст. 405 ЦК України не встановив, чи наявна між сторонами домовленість з приводу не проживання відповідача у спірному будинку понад один рік. Судом не надано належної оцінки доказам, які позивач надав в обґрунтування своїх вимог, що призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення .
Заслухавши доповідь судді, пояснення з'явившись учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що відповідно до дублікату договору купівлі-продажу від 01 квітня 1992 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки від 15 червня 2020 року Кегичівського МДКГПТІ станом на 31 грудня 2012 року серед архівних реєстраційних матеріалів підприємства право власності на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами розташованого в АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 01 квітня 1992 року №32 (а.с.5).
Згідно з довідки Вовківської сільської ради Кегичівського району Харківської області ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.6).
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвали шлюб 30 липня 1996 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 від 15 квітня 1997 року (копія, а.с.31).
Відповідно до акту від 08 квітня 2020 року складеного головою Вовківської сільської ради Лешком М.В., депутатом Вовківської сільської ради ОСОБА_4 , жителем с. Вовківка ОСОБА_5 , які підтверджують факт не допуску до житлового будинку громадянина ОСОБА_1 громадянкою ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_1 (копія, а.с.8).
Відповідно до довідки від 30 квітня 2020 року ОСОБА_1 знаходиться на обліку в управлінні соціального захисту населення і отримує соціальну державну допомогу, як малозабезпечена сім'я, яка призначена на період з 01 лютого 2020 року по 31 липня 2020 року (а.с.11).
Позивач вказує, що його колишня дружина фактично за місцем реєстрації не мешкає, її особисті речі відсутні, житлом не цікавиться. Фактично ОСОБА_2 мешкає у будинку своєї матері.
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною першою статті 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які фактичні дані на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу.
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997 р. відповідно до Закону №475/97-ВР від 17.07.1997р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
За ч. 1ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Так, частиною 1 ст. 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати приміщення для власного проживання, проживання членів його сім'ї, інших осіб.
Статтею 386 ЦК України передбачено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
На підставі ст. 391 ЦК України закріплено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Згідно ст. 405 ЦК України, член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Оскільки інше не встановлено законом, договором чи заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, то відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права і користування житлом.
За змістом частини 1 статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Виходячи із порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 64, 150, 156 ЖК УРСР слід дійти висновку, що положення статей 383 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру від будь-яких осіб, у тому числі і тих, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 64, 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16).
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтями 317, 319 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 156 ЖК України та статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім'ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин не проживання за адресою такого житлового приміщення. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
В обґрунтування позовних вимог позивачем надано довідку Вовківської сільської ради від 06.04.2020 в якій зазначено, що ОСОБА_2 зареєстрована в будинку позивача, проте мешкає по АДРЕСА_2 .
Інших доказів стосовно не проживання відповідачки без поважних причин у спірній квартирі позивачем суду першої інстанції не надано.
Крім того, судова колегія звертає увагу на те, що із позовною вимогою ОСОБА_1 звернувся у червні 2020 року, та зазначив, що відповідачка не проживає з понад рік, однак довідка про непроживання складена 06.04.2020 тобто менш ніж визначений законом річний строк, що є підставою для визнання втрати права користування житловим приміщенням.
Також, судова колегія звертає увагу на те, що у своїй заяві від 29.07.2020 року відповідачка зазначає, що проживає з матір'ю та здійснює за нею догляд. А також, зазначає, що вона є співвласником спірного домоволодіння оскільки воно придбане під час шлюбу з ОСОБА_1 .
Оскільки доводи апеляційної скарги висновки суду першої інстанції не спростовують, судова колегія не вбачає підстав для скасування судового рішення.
Керуючись ст. ст.367,368,374,375,381,382,383,384,390,391 ЦПК Українисуд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 22 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий О.М. Хорошевський
Судді: І.В. Бурлака
В.Б.Яцина
Повне текст постанови складено 17 березня 2020 року