іменем України
11 березня 2021 року
м. Харків
справа № 610/753/20
провадження № 22-ц/818/369/21
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Котелевець А.В.,
суддів -Бурлака І.В., Хорошевського О.М.,
за участю секретаря - Огар І.В.,
ім'я (найменування) сторін:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - ОСОБА_2 , яка діє також в інтересах малолітніх ОСОБА_3 і ОСОБА_4 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Балаклійська районна державна адміністрація Харківської області,
представник - Литовченко Сергій Іванович,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 01 червня 2020 року в складі судді Феленка Ю.А.,
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє також в інтересах малолітніх ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Балаклійська районна державна адміністрація Харківської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позов мотивовано тим, що він є власником будинку АДРЕСА_1 .
Станом на 10 березня 2020 року в указаному будинку зареєстровані ОСОБА_2 - його колишня дружина, шлюб з якою розірвано 07 жовтня 2016 року та їх спільні діти - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Він зареєстрований та проживає за іншою адресою в будинку АДРЕСА_2 .
Відповідачі протягом трьох років не проживають у спірному будинку, не несут витрат на його утримання, їх особистих речей у будинку не має. Перешкод у користуванні жилим приміщенням він їм не чинив.
Враховуючи, що вказані обставини позбавляють його можливості оформити субсидію на оплату житлово-комунальних послуг, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Балаклійського районного суду Харківської області від 01 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 не проживає у вищевказаному будинку більше трьох років без поважних причин, позивач не може в повній мірі реалізувати своє право користування та розпорядження будинком, а тому наявні підстави для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Залишаючи позов в іншій частині без задоволення, суд першої інстанції виходив із того, що малолітні ОСОБА_3 і ОСОБА_4 не можуть самостійно обирати місце проживання, а тому їх непроживання у належному позивачу житловому будинку обумовлено поважними причинами, що свідчить про відсутність підстав для позбавлення їх права користування будинком.
31 липня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення суду першої інстанції в частині вирішення спору про визнання дітей такими, що втратили право користуванням житловим приміщенням, скасувати та ухвалити в цій частині нову постанову, якою задовольнити позов.
Апеляційна скарга мотивована тим, що після розірвання шлюбних відносин відповідачка разом з малолітніми дітьми добровільно виїхала зі спірного будинку та проживає разом з батьками у Миколаївській області. Реєстрація малолітніх дітей в житловому будинку порушує його права, оскільки він має намір продати вказаний будинок у зв'язку з тяжким матеріальним становищем та відсутністю коштів на лікування.
Відповідачка з заявою про перегляд заочного рішення до суду першої інстанції не зверталась, правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалась.
Інші учасники справи рішення суду першої інстанції не оскаржили, правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористались.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини 1 статті 374 ЦПК України).
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України - в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 22 серпня 2007 року виконавчим комітетом Андріївської селищної ради Балаклійського району Харківської області, зареєстрованого у Балаклійському бюро технічної інвентаризації 22 серпня 2007 року за реєстровим № 3330 (а. с. 11).
З 05 березня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Балаклійського районного суду Харківської області від 07 жовтня 2016 року (а. с. 13).
У шлюбі народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідачі зареєстровані у спірному будинку, що підтвердується довідкою виконавчого комітету Донецької селищної ради Балаклійського району Харківської області від 10 березня 2020 року(а. с. 12)
Як вбачається з домової книги, діти зареєстровані за вказаною адресою за заявою матері з 06 червня 2015 року (а. с. 14-15)
Згідно з довідкою Виконавчого комітету Донецької селищної ради Балаклійського району Харківської області від 10 березня 2020 року ОСОБА_1 зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 (а. с. 16).
Згідно з актом щодо підтвердження фактичного проживання за певною адресою, складеним 03 лютого 2020 року депутатом Донецької селищної ради Балаклійського району Харківської області ОСОБА_5 у присутності свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , ОСОБА_2 разом з дітьми ОСОБА_3 і ОСОБА_4 не проживає в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , протягом трьох років.
Відповідно до Довідки Виконавчого комітету Лозовенківської сільської ради Балаклійського району Харківської області за адресою: АДРЕСА_3 ОСОБА_2 разом з малолітніми дітьми ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає без реєстрації.
Згідно з висновком Балаклійської районної державної адміністрацією від 08 травня 2020 року визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 є недоцільним, оскільки права та інтереси дітей будуть порушені за відсутності доказів забезпечення останніх іншим житловим приміщенням.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Враховуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що належні та допустимі докази непроживання без поважних причин відповідачів у спірному будинку відсутні, оскільки маловнолітні ОСОБА_3 і ОСОБА_4 не проживають у спірному житлі з поважних причин, якими є розірвання шлюбу між їхніми батьками і їх проживання разом з матір'ю, а позбавлення їх права користування житловим приміщенням не переслідуватиме легітимну мету та є втручанням у право на житло в розумінні положень статті 8 Конвенції на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Враховуючи те, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 є малолітніми, вони не можуть самостійно обирати місце свого проживання, тому факт їх непроживання у спірному будинку обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення їх права користування житлом, у якому на законних підставах вони зареєстровані і де фактично не проживає їх батько.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст. ст. 367, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382, 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Заочне рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 01 червня 2020 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повне судове рішення складено 17 березня 2021 року.
Головуючий А.В. Котелевець
Судді І.В. Бурлака
О.М. Хорошевський