ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
11 березня 2021 року м. Київ № 640/406/20
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Вєкуа Н.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства внутрішніх справ України
третя особа Департамент патрульної поліції
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Міністерства внутрішніх справ України (01024, м. Київ, вул. Богомольця, 10, код ЄДРПОУ 00032684), третя особа: Департамент патрульної поліції (03048, м. Київ, вул. Федора Ернста, 3, код ЄДРПОУ 40108646), в якій просить суд:
- визнати протиправними та скасувати положення абзацу першого п.11 розділу І «Порядку та умов Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам ВНЗ МВС із специфічними умовами навчання" затвердженого наказом МВС України №260 від 06.04.2016: "протягом якого поліцейський мав на нього право, але не більше ніж за три роки, що передували зверненню за одержанням грошового забезпечення ";
- визнати протиправним та скасувати положення абзацу другого п. 11 Розділу І «Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам ВНЗ МВС із специфічними умовами навчання" затвердженого наказом МВС України №260 від 06.04.2016: "якщо звернення про їх отримання надійшли до закінчення трьох років з дня виникнення права на їх отримання".
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що положення абзацу першого та другого п.11 розділу І «Порядку та умов Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам ВНЗ МВС із специфічними умовами навчання" затвердженого наказом МВС України №260 від 06.04.2016 не відповідають нормам Конституції України та чинного законодавства України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.01.2020 відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2020 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, буд. 13, код ЄДРПОУ 00015622).
Відповідач з позовом не погодився, надав до суду письмовий відзив, де зазначив,що позивачем не доведено факту порушення його прав збоку Міністерства внутрішніх справ. Зауважив, що оскаржуваний наказ МВС України 260 від 06.04.2016 за №669/28799 опубліковано в Офіційному віснику України №39 від 27.05.2016 року та внесено до Єдиного державного реєстру нормативних актів, що підтверджує відповідність спірного наказу Конституції України, законам України, актам законодавства, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколом до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
Від представника Міністерства юстиції України надійшли пояснення на позовну заяву, в яких останній заперечував проти задоволення позову з підстав викладених у письмових поясненнях.
30 липня 2020 від представника Департаменту патрульної поліції надійшли пояснення на адміністративний позов, з яких вбачається про незгоду із заявленими позовними вимогами, оскільки позивач не є суб'єктом правовідносин, в яких застосовується або буде застосовано оскаржуваний акт.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Статтею 60 Закону України «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VІІІ) визначено, що проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 96 Закону № 580-VІІІ поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.
Пунктом 1 статті 105 України "Про Національну поліцію" визначено фінансування і матеріально-технічне забезпечення поліції здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України, а також інших джерел, не заборонених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 94 Закону України "Про Національну поліцію" поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.
Разом з тим, частиною 2 цієї статті передбачено, що порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 року № 260 затверджено Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, який визначає критерії виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських
Відповідно до пункту 3 Порядку № 260 грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад; оклад за спеціальним званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); премії; одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Пунктом 11 розділу І Порядку №260 визначено, що грошове забезпечення, виплачене поліцейському несвоєчасно або в меншому розмірі, ніж належало, виплачується за весь період, протягом якого поліцейський мав на нього право, але не більше ніж за три роки, що передували зверненню за одержанням грошового забезпечення.
Виплата одноразових додаткових видів грошового забезпечення здійснюється, якщо звернення про їх отримання надійшли до закінчення трьох років з дня виникнення права на їх отримання.
Позивач, не погоджуючись із спірними абзацами першого та другого пункту 11 розділу І «Порядку та умов Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам ВНЗ МВС із специфічними умовами навчання" затвердженого наказом МВС України №260 від 06.04.2016, вважаючи його таким, що порушує права позивача, звернувся до суду з даним позовом.
Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Позивач стверджує, що оскаржувані абзаци пункту 11 розділу І «Порядку та умов Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам ВНЗ МВС із специфічними умовами навчання" затвердженого наказом МВС України №260, позбавляють його права на виплату грошового забезпечення виплаченого в меншому розмірі за період з 01.03.2016 по 31.12.2016 року, при цьому не надає жодного доказу порушення такого права.
При цьому, судом встановлено, що позивачем неодноразово реалізовано право на звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості з грошового забезпечення.
Разом з тим, суд зауважує наступне.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Згідно з п.1 Положення про Міністерство внутрішніх справ України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 №878 Міністерство внутрішніх справ України (МВС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах, зокрема, забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг.
Також, приписами п.4 вказаного положення встановлено, що МВС України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення та в установленому порядку вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України, розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів з питань, що належать до його компетенції, погоджує проекти законів, інших актів законодавства, які надходять на погодження від інших міністерств та центральних органів виконавчої влади, готує в межах повноважень, передбачених законом, висновки і пропозиції до проектів законів, інших актів законодавства, які подаються на розгляд Кабінету Міністрів України, та проектів законів, внесених на розгляд Верховної Ради України іншими суб'єктами права законодавчої ініціативи, нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Державна реєстрація нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, які виступають суб'єктами нормотворення, здійснюється відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади", Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. №731 (далі - Положення №731) та Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2005 р. №34/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 15.05.2013 р. №883/5) зареєстровано в Міністерстві юстиції України 12.04.2005 р. за №381/10661
Державна реєстрація нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, які виступають суб'єктами нормотворення, здійснюється відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади", Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. №731 (далі - Положення №731) та Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2005 р. №34/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 15.05.2013 р. №883/5) зареєстровано в Міністерстві юстиції України 12.04.2005 р. за №381/10661.
Так, відповідно до п. 2 Положення №731 державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.
Крім того, згідно з п.8 ст. 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 року №228, Мін'юст відповідно до покладених на нього завдань: здійснює державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, а також інших органів, акти яких відповідно до законодавства підлягають державній реєстрації.
Відповідно до п. 1 Положення №731 державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та acquis communautaire, антикорупційної експертизи, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів.
З матеріалів справи вбачається, що наказ Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 №260 «Про затвердження Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам ВНЗ МВС із специфічними умовами навчання" видано суб'єктом нормотворення відповідно до статті 94 Закону України "Про Національну поліцію", постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 "Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції", з метою впорядкування структури та умов грошового забезпечення поліцейських та курсантів вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських,в установленому законодавством порядку погоджено з Міністерством фінансів України, Міністерством соціальної політики України, Національною поліцією України, Державною службою України з питань праці та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29.04.2016 №669/28799.
Так, згідно з висновком Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини щодо відповідності положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини від 12.04.2016 зазначений наказ відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини.
Процедуру скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів, занесених до державного реєстру нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади (далі - скасування рішення про державну реєстрацію), дату виключення з державного реєстру нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади (далі - державний реєстр) нормативно-правового акта, рішення про державну реєстрацію якого скасовано, опублікування рішення про скасування державної реєстрації, оскарження скасування рішення про державну реєстрацію визначає Порядок скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів, занесених до державного реєстру, зареєстрований Наказом Міністерства юстиції України від 31.07.2000 р. N 32/5, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 31.07.2000 р. за N 458/4679 (далі - Порядок №32/5).
Так, відповідно до п. 3 Порядку №32/5 скасування рішення про державну реєстрацію застосовується до нормативно-правових актів, які пройшли державну реєстрацію в Міністерстві юстиції України або його територіальних органах, а також зареєстрованих нормативно-правових актів, визнаних судом незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили, та нечинними.
Згідно з п. 4 Порядку №32/5 підставами для скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правового акта є:
- виявлення обставин, що не були відомі органу державної реєстрації під час реєстрації нормативно-правового акта;
- набрання законної сили судовим рішенням про визнання нормативно-правового акта незаконним чи таким, що не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили повністю або в окремій його частині;
- одержання повідомлення від спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань реалізації державної регуляторної політики про виявлення будь-якої обставини, визначеної у частині першій статті 25 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", або про припинення дії регуляторного нормативно-правового акта або окремих його положень відповідно до статті 28 цього Закону;
- одержання висновку Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Міністерства юстиції України, головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі про невідповідність нормативно-правового акта Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколам до неї та практиці Європейського суду з прав людини;
- виявлення порушень або недотримання вимоги пункту 16 Положення органом, що видав нормативно-правовий акт;
- інші обставини, що виникли після державної реєстрації нормативно-правового акта.
Пунктом 6 Порядку №32/5 передбачено, що перегляд зареєстрованого нормативно-правового акта з метою скасування рішення про його державну реєстрацію здійснюється органом державної реєстрації у разі надходження пропозицій від органів виконавчої влади, інших юридичних осіб, громадян та з власної ініціативи.
При надходженні пропозицій орган державної реєстрації їх аналізує, здійснює перегляд нормативно-правового акта, щодо якого надійшла пропозиція, на відповідність чинному законодавству станом на дату перегляду та приймає відповідне рішення залежно від результатів перегляду.
Наведене в сукупності свідчить про існування законодавчо передбаченої чітко визначеної процедури скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів, занесених до державного реєстру нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади.
Додатково суд звертає увагу, що відповідно до п. 13 Положення №731 у державній реєстрації відмовляється, якщо нормативно-правовий акт:
а) не відповідає Конституції та законам України, іншим актам законодавства, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та acquis communautaire;
б) видано з порушенням вимог законодавства або без урахування практики Європейського суду з прав людини, зокрема акт:
порушує чи обмежує встановлені законом права, свободи й законні інтереси громадян, підприємств, установ та організацій або покладає на них не передбачені законодавством обов'язки;
виходить за межі компетенції органу, що його видав;
містить норми, що призводять або можуть призвести до вчинення корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень;
не відповідає вимогам законодавства про мови;
суперечить установленому порядку ведення діловодства;
видано за наявності будь-якої з обставин, визначених у частині першій статті 25 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" (на підставі повідомлення Держпідприємництва);
в) не узгоджено із заінтересованими органами або не повідомлено про позицію уповноваженого представника від всеукраїнських профспілок, їх об'єднань та уповноваженого представника від всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців щодо нормативно-правового акта, прийнятого міністерством та іншим центральним органом виконавчої влади з питань, що стосуються соціально-трудової сфери, та проведену роботу з врахування їх зауважень і пропозицій;
г) викладено з порушенням правил правопису та нормопроектувальної техніки;
д) не узгоджується з дорученням, даним органу, що видав акт.
Оскільки відповідачем при здійсненні державної реєстрації оскаржуваного порядку не вбачалось підстав для відмови у її здійсненні, суд приходить до висновку про її правомірність, а відтак, відсутність підстав для скасування державної реєстрації такого в частині.
Що стосується посилання позивача на невідповідність прийнятого нормативно-правового акту правовому акту вищої юридичної сили, то вказані обставини також не можуть бути прийняті судом до уваги, зважаючи на проведення Міністерством юстиції України його правової експертизи на відповідність Конституції України, законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та acquis communautaire, антикорупційної експертизи, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини та прийнятті Міністерством юстиції України рішення про державну реєстрацію цього акту, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів.
У рішенні ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
Із системного аналізу викладеного, виходячи з меж заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог, що є підставами для відмови у їх задоволенні.
Згідно з вимогами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи сторін, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для їх розподілу, у зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 72-77, 139, 241-246, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України суд,
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Суддя Н.Г. Вєкуа