Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"09" березня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/3325/19
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Калініченко Н.В.
секретар судового засідання Казмерчук М.Т.
за участю представників учасників справи:
позивача - Верхацький І.В., адвокат, довіреність № 14-335 від 22.12.2020 р.,
відповідача - Радигін Є.С., адвокат, довіреність б/н від 01.01.2020 р.,
розглянувши в порядку загального позовного провадження справ
за позовом Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", м. Київ,
до Вовчанського підприємства теплових мереж, місто Вовчанськ,
про стягнення 288 928,60 грн.,-
здійснюється фіксування судового процесу технічними засобами - програмно-апаратним комплексом "Діловодство суду", серійний номер диска CD-R 922/3325/19
Позивач, Акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Вовчанського підприємства теплових мереж, про стягнення 82 929,60 грн. 3 % річних, 287 466,84 грн. інфляційних втрат та 144 887,02 грн. пені, а всього 515 283,46 грн.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 28 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 16 квітня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено. Постановою Верховного Суду від 23 листопада 2020 року касаційну скаргу Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" задоволено частково. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 16 квітня 2020 року і рішення Господарського суду Харківської області від 28 січня 2020 року у справі № 922/3325/19 скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
15 грудня 2020 року справа № 922/3325/19 надійшла до господарського суду Харківської області. 15 грудня 2020 року, протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, визначено суддю-доповідача у справі № 922/3325/19 - суддю Калініченко Н.В. Суддя-доповідач Калініченко Н.В., враховуючи імперативні вимоги статті 32 Господарського процесуального кодексу України, прийняла до свого провадження господарську справу за № 922/3325/19, про що постановлено ухвалу від 21 грудня 2020 року.
Під час підготовчого провадження, через реалізацію прав за статтями 42, 46, 161, 165, 166, 178 Господарського процесуального кодексу України сторонами сформовано та представлено суду наступні заяви по суті справи: - відзив, прийнятий до розгляду ухвалою суду від 24 грудня 2020 року, - відповідь на відзив, прийнята до розгляду протокольною ухвалою від 18 січня 2021 року. Крім того, 13 січня 2021 року позивач реалізовуючи право, надане статтею 46 Господарського процесуального кодексу України, скерував до суду заяву про зменшення розміру позовних вимог (вх. № 938 від 16 січня 2021 року), у відповідності до якої просить прийняти заяву про зменшення розміру позовних вимог до розгляду та стягнути з Вовчанського підприємства теплових мереж борг у загальній сумі 288 928,60 грн., у тому числі пеня у сумі 140 579,41 грн., три проценти річних у сумі 25 040,05 грн., інфляційні втрати у сумі 123 309,14 грн. 18 січня 2021 року, ухвалою господарського суду, прийнято до розгляду заяву Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" про зменшення розміру позовних вимог (вх. № 938 від 16 січня 2021 року). Подальший розгляд справи ухвально здійснюється в рамках ціни позову 288 928,60 грн. Протокольною ухвалою суду від 18 січня 2021 року закрито підготовче провадження, справу для розгляду по суті призначено на 08 лютого 2021 року.
08 лютого 2021 року суд розпочав розгляд справи по суті. Протокольною ухвалою від 08 лютого 2021 року відкладено розгляд справи по суті до 01 березня 2021 року та викликано представника позивача в судове засідання по слуханню справи по суті. 01 березня 2021 року розгляд справи по суті продовжено та оголошено перерву в засіданні суду до 09 березня 2021 року. Присутній в судовому засіданні 09 березня 2021 року представник позивача повністю підтримав позовні вимоги, просив суд їх задовольнити з підстав, викладених в заявах по суті справи (з врахуванням заяви по зменшення позовних вимог). Натомість, представник відповідача просив суд відмовити у стягненні пені у розмірі 88 528,30 грн., 3% річних у розмірі 74 878,35 грн., інфляційних втрат у розмірі 256 415,78 грн., а також зменшити розмір пені на 90% до суми 5 635,87 грн.
09 березня 2021 року у судовому засіданні, відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши вступне слово представників учасників справи, з'ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів сторін фактичним обставинам справи, судом встановлено наступне.
09 вересня 2016 року між Публічним акціонерним товариством “Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (постачальник, позивач у справі) та Вовчанським підприємством теплових мереж (споживач, відповідач у справі) укладено договір № 2372/1617-ТЕ-32 постачання природного газу, за умовами якого постачальник зобов'язується поставити споживачеві у 2016-2017 роках природний газ, а споживач зобов'язується оплатити його на умовах цього договору. Природний газ, що постачається за цим договором, використовується споживачем виключно для виробництва теплової енергії для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню (пункт 1.1, 1.2 договору). Порядок та умови проведення розрахунків між сторонами закріплено в статті 6 договору. Так, за пунктом 6.1 договору оплата за природний газ здійснюється споживачем виключно коштами шляхом 100-відсоткової поточної оплати протягом місяця поставки природного газу. Остаточний розрахунок за фактично переданий природний газ здійснюється до 25 числа (включно) місяця, наступного за місяцем поставки газу. У договорі також передбачено, що за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань сторони несуть відповідальність у випадках передбачених законодавством України і цим договором. У разі прострочення споживачем оплати згідно пункту 6.1 цього договору він зобов'язується сплатити постачальнику пеню в розмірі 21 % річних, але не більше подвійної облікової ставки Національного Банку України, що діяла у період, за який нараховується пеня, розраховану від суми прострочення платежу за кожен день прострочення платежу за кожний день прострочення (пункт 8.1, 8.2 договору). Розділ 12 передбачає, що договір набуває чинності з дати підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх підписів печаткою сторін, за їх наявності, і діє в частині реалізації природного газу з 01 жовтня 2016 року до 31 березня 2017 року (включно), а в частині проведення розрахунків - до їх повного здійснення. Додатковою угодою № 1 від 23 січня 2017 року сторони дійшли згоди викласти, зокрема, пункт 1.3 в наступній редакції: "Необхідний споживачу плановий обсяг природного газу, значений в пункті 2.1. цього договору, споживач визначає самостійно". Надалі, між сторонами укладено додаткову угоду № 2 від 31 березня 2017 року, в якій в тому числі, змінено обсяги природного газу, які постачальник передає споживачу та викладено розділ 12 у наступній редакції: "Договір набуває чинності з дати підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх підписів печаткою сторін, за їх наявності, і діє в частині реалізації природного газу з 01 жовтня 2016 року до 31 вересня 2017 року (включно), а в частині проведення розрахунків - до їх повного здійснення". Крім того, змінено в пункті 8.2 процентну ставку пені за порушення споживачем договірних зобов'язань - з 21 % на 16,4 %.
На виконання умов договору було передано у власність відповідача природний газ на загальну суму 11 289 192,46 грн., що підтверджується актами приймання-передачі від 31 жовтня 2016 року, від 30 листопада 2016 року, від 31 грудня 2016 року, від 31 січня 2017 року, від 28 лютого 2017 року, від 31 березня 2017 року та від 30 квітня 2017 року.
Як вказує позивач, відповідач оплату за поставлений природний газ здійснював несвоєчасно, що послугувало підставою для звернення з даним позовом до господарського суду, в якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просить стягнути боргу у загальній сумі 288 928,60 грн., у тому числі пеню у сумі 140 579,41 грн., три проценти річних у сумі 25 040,05 грн., інфляційні втрати у сумі 123 309,14 грн.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Зокрема, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини. В розумінні статті 6 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України). До частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарський договір є підставою виникнення господарських зобов'язань. Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Матеріали справи свідчать про те, що між позивачем та відповідачем у справі виникли зобов'язання з договору купівлі-продажу, згідно якого, в силу статті 655 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України передбачено що, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк плати товару.
Відповідно до пункту 3.4. договору, приймання-передача природного газу, переданого постачальником споживачеві, оформлюється актом приймання-передачі. Оплата за природний газ здійснюється споживачем виключно коштами шляхом 100-відсоткової поточної оплати протягом місяця поставки природного газу. Остаточний розрахунок за фактично переданий природний газ здійснюється до 25 числа (включно) місяця, наступного за місяцем поставки газу (пункт 6.1. договору).
Отже, кожного місяця учасники даних господарських правовідносин оформлюють акт приймання-передачі, який фіксує обсяг та загальну вартість переданого природного газу, а відповідач, в свою чергу, стає зобов'язаним до 25 числа місяця, наступного за місяцем поставки, здійснити остаточний розрахунок із позивачем за фактично переданий природний газ.
В матеріалах справи міститься докази того, що позивач взяті на себе зобов'язання щодо постачання природного газу на користь відповідача виконав належним чином, зауважень щодо переданого газу від відповідача не надходило. Вказане підтверджується наявними в матеріалах справи актами приймання-передачі природного газу за період з жовтеня - грудень 2016 року та січень - квітень 2017 року, які підписані сторонами та скріплені їх печатками.
Як стверджує позивач, відповідач оплату за переданий газ здійснював несвоєчасно, в порушення пункту 6.1 договору, що стало підставою для звернення до суду з позовом про стягнення боргу у загальній сумі 288 928,60 грн. (з урахування заяви про зменшення позовних вимог), що складає пеню у розмірі 140 579,41 грн., три проценти річних у сумі 25 040,05 грн., інфляційні втрати у сумі 123 309,14 грн.
Верховний Суд при скасуванні у даній справі судових рішень та направляючи справу на новий розгляд зазначив, що зі змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається мотивів з яких виходили суди зазначивши про проведення відповідачем розрахунків на умовах, визначених постановою Кабінету Міністрів України № 217, а саме чи враховано судами те, що положення Порядку № 217 не змінюють порядку розрахунків за договором постачання природного газу та не позбавляють споживача природного газу можливості впливати на їх своєчасність. Суди не досліджували наданого позивачем до позовної заяви розрахунку пені, інфляційний втрат та 3 % річних на предмет визначених позивачем періодів нарахування заявлених до стягнення з відповідача спірних сум, не перевірили на підставі належних доказів, чи мало місце прострочення відповідача в оплаті боргу за поставлений природний газ у визначені позивачем періоди, зважаючи на обставини часткової оплати відповідачем заборгованості відповідно до спільних протокольних рішень, а частково за власні кошти. Звернув увагу, що виходячи із предмета та підстав позову щодо стягнення з теплопостачальної організації пені, 3% річних та інфляційних втрат у зв'язку із простроченням в оплаті вартості поставки природного газу на користь гарантованого постачальника, а також з урахуванням особливостей правового регулювання спірних правовідносин відповідно до статей 19, 19-1 Закону України "Про теплопостачання", статей 11-13 Закону України "Про ринок природного газу", Порядків № 20, № 217, № 256, № 483, до предмета доказування у таких спорах входять такі обставини: яку частину оплати за придбаний природний газ у спірний період відповідач-споживач здійснив власними коштами; який розмір вартості поставки газу погашено у спосіб проведення взаєморозрахунків між гарантованим постачальником, споживачем та іншими учасниками розрахунків з боку держави через процедуру, визначену Порядком № 20 та Порядком № 483, шляхом підписання спільних протокольних рішень; чи дотримано відповідачем порядку і строків внесення виділених йому з державного бюджету коштів, як субвенцій, на погашення вартості наданих ним послуг з теплопостачання пільговим категоріям населення відповідно до умов спільних протокольних рішень; чи допущено відповідачем порушення строків виконання договірних зобов'язань в частині оплати власними грошовими коштами вартості придбаного газу за кожним з актів приймання-передачі природного газу у визначений позивачем спірний період".
Статтею 316 Господарського процесуального кодексу України визначено, що вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Виконуючи вказівки Верховного Суду, суд зазначає наступне.
За змістом частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом Відповідно до частини 2 статті 625 цього Кодексу боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, для застосування штрафних санкцій, визначених умовами договору, а також наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, необхідно, щоб оплату було здійснено поза межами порядку і строків, визначених законом, договором.
Згідно з положеннями частин 1 - 3 статті 12 Господарського кодексу України, держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності. Одним із засобів державного регулювання господарської діяльності є визначення механізму перерахування субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг та житлових субсидій населенню на оплату електроенергії, природного газу, послуг тепло-, водопостачання і водовідведення, квартирної плати (утримання будинків і споруд та прибудинкових територій), вивезення побутового сміття та рідких нечистот за рахунок надходження до загального фонду державного бюджету рентної плати за транзитне транспортування природного газу і за природний газ, що видобувається в Україні.
Наведене регулювання визначено Порядком перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій" № 20 від 11 січня 2005 року, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України (далі за текстом - Порядок № 20, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин). За даним Порядком № 20 держава бере на себе бюджетне зобов'язання щодо відшкодування частини витрат підприємств паливно-енергетичного комплексу, пов'язаних з газопостачанням населення, яке використовує субсидії та має пільги з оплати комунальних послуг, а саме - витрат на придбання природного газу, його транспортування магістральними та переміщення розподільчими газопроводами. Механізм перерахування субвенції визначений пунктом 6 Порядку № 20, за яким органи Державної казначейської служби України (далі - Казначейство) на підставі платіжних доручень головних розпорядників коштів місцевих бюджетів перераховують кошти на рахунки постачальників ресурсів (товарів, послуг). Розрахунки проводяться на підставі актів звіряння або договорів, які визначають величину щомісячного споживання ресурсів (товарів, послуг), і спільних протокольних рішень, підписаних усіма учасниками таких розрахунків (пункт 7 Порядку № 20).
Також спільним наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, Міністерства фінансів України від 03 серпня 2015 року № 493/688 затверджено Порядок проведення розрахунків за природний газ, теплопостачання і електроенергію (далі - Порядок № 493, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Відповідно до пункту 1.1 розділу І Порядку № 493 цей Порядок визначає взаємовідносини між органами Казначейства, департаментами фінансів обласних державних адміністрацій, Департаментом фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - відповідні департаменти фінансів), Міністерством енергетики та вугільної промисловості України, Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України", Державним підприємством "Енергоринок" та іншими учасниками розрахунків за природний газ, теплопостачання та електроенергію, що проводяться відповідно до Порядку № 20. Згідно з пунктом 1.2 Порядку № 493 розрахунки, передбачені в пункті 1.1 цього розділу, проводяться за згодою сторін на підставі актів звіряння за нарахованими пільгами, субсидіями та компенсаціями населенню (далі - акти звіряння) або договорів, що визначають обсяг щомісячного споживання ресурсів (товарів, послуг) (далі - договори), і спільного протокольного рішення про організацію взаєморозрахунків за теплопостачання, природний газ та послуги з постачання, транспортування, розподілу природного газу, форма якого наведена у додатку 1 до цього Порядку; спільного протокольного рішення про організацію взаєморозрахунків за електроенергію, форма якого наведена у додатку 2 до цього Порядку; спільного протокольного рішення про організацію взаєморозрахунків за електроенергію та природний газ або вугілля, форма якого наведена у додатку 3 до цього Порядку. Усі учасники розрахунків зобов'язані забезпечувати підписання спільних протокольних рішень на проведення розрахунків протягом 2 робочих днів з дня отримання таких спільних протокольних рішень (пункт 1.5 Порядку № 493).
Отже, завдяки адміністративно-правовому регулюванню відносин паливно-енергетичного комплексу, держава забезпечує відшкодування частини витрат підприємств, пов'язаних з газопостачанням населення, яке використовує житлові субсидії та має пільги з оплати комунальних послуг. Тобто, державою офіційно визнається неможливість підприємств паливно-енергетичного комплексу забезпечити вчасні розрахунки в цій частині (залежно від рівня отриманих пільг та субсидій населенням на відповідній ліцензованій території діяльності).
Надалі суд зазначає порядок, в якому проводяться перерахування субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій.
Пунктом 9 частини першої статті 87 Бюджетного кодексу України визначено, що до видатків, які здійснюються з Державного бюджету України, належать видатки, зокрема, на соціальний захист та соціальне забезпечення. При цьому порядок та умови надання субвенцій з державного бюджету місцевим визначаються Кабінетом Міністрів України (частина друга статті 97 Бюджетного кодексу України).
Згідно з підпунктом "б" пункту 4 частини 1 статті 89 та статті 102 Бюджетного кодексу України видатки на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг (житлові субсидії населенню) здійснюються з місцевих бюджетів за рахунок коштів, які надходять з Державного бюджету України (субвенцій з Державного бюджету України) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 2.3 Порядку № 493 відповідні департаменти фінансів узагальнюють отримані дані та подають їх щомісяця до 20 числа Казначейству та відповідним головним управлінням Казначейства в областях, місті Києві (далі - головні управління Казначейства) у формі узгоджених з постачальниками та/або транспортувальниками ресурсів (товарів, послуг) спільних протокольних рішень про організацію взаєморозрахунків разом з відповідними зведеними реєстрами актів звіряння, або реєстрами договорів за підписами керівників відповідних департаментів фінансів, постачальників та/або транспортувальників ресурсів (товарів, послуг).
Пунктом 2.5 Порядку № 493 передбачено, що не пізніше наступного дня після підписання останнім учасником розрахунків спільного протокольного рішення (з присвоєнням номера та дати) усі учасники розрахунків, які підписали спільні протокольні рішення, подають до Казначейства та органів Казначейства, у яких відкрито їх рахунки, платіжні доручення на перерахування коштів відповідно до узгодженого спільного протокольного рішення. Виділення коштів здійснюється лише за наявності платіжних доручень, наданих усіма учасниками розрахунків до Казначейства та органів Казначейства.
За матеріалами справи встановлено, що 15 грудня 2016 року, 20 січня 2017 року, 20 лютого 2017 року, 22 березня 2017 року, 22 серпня 2017 року та 20 грудня 2017 року між Головним управлінням Державної казначейської служби України, Департаментом фінансів Харківської обласної адміністрації, Фінансовим управлінням Вовчанської районної державної адміністрації Харківської області, Управлінням праці та соціального захисту населення Вовчанської районної державної адміністрації, Вовчанським підприємством теплових мереж та Національною акціонерною компанією “Нафтогаз України” з метою погашення взаємної заборгованості укладено спільні протокольні рішення про організацію взаєморозрахунків за теплопостачання, природний газ та послуги з постачання, транспортування, розподілу природного газу у 2016 та 2017 роках (пункт 2.7 протокольних рішень).
У розділі 2 спільних протокольних рішень погоджено перелік підприємств, що беруть участь у проведенні розрахунків, та послідовність їх виконання сторонами-учасниками.
При цьому, умовами Порядку № 20 та 493 визначений процедурний механізм проведення розрахунків і строки їх здійснення, зокрема: - не пізніше наступного дня після підписання останнім учасником розрахунків спільного протокольного рішення (з присвоєнням номера та дати) усі учасники розрахунків, які підписали спільні протокольні рішення, подають до Казначейства та органів Казначейства, у яких відкрито їх рахунки, платіжні доручення на перерахування коштів відповідно до узгодженого спільного протокольного рішення; - органи Казначейства протягом операційного дня з часу отримання відповідних платіжних доручень направляють кошти субвенцій на рахунки місцевих бюджетів, відкриті в територіальних управліннях Казначейської служби; - отримані місцевими бюджетами суми субвенцій перераховуються протягом одного операційного дня на рахунки головних розпорядників коштів, відкриті в територіальних управліннях Казначейства, для здійснення відповідних видатків; - головні розпорядники коштів у п'ятиденний термін здійснюють розрахунки з постачальниками відповідних послуг.
З аналізу вказаних положень вбачається, що державою фактично визначено спеціальний режим проведення розрахунків за поставлений природний газ, що по суті усуває відповідача від процесу розподілу отриманих від споживачів грошових коштів на свій розсуд та полягає в автоматичному перерахуванні грошових коштів зі спеціальних рахунків на рахунки позивача за визначеними нормативами. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3013/18.
Таким чином, строки виконання та механізм перерахування коштів за постачання природного газу певним категоріям населення фактично регулюються безпосередньо порядком № 20, 493, а підписання спільних протокольних рішень є елементами процедурного оформлення розрахунків за рахунок коштів субвенцій з державного бюджету. Незалежно від того, що правовідносини між сторонами виникли на підставі господарського договору, грошові зобов'язання між сторонами договору в частині, яку держава компенсуватиме за рахунок коштів державного бюджету, регулюються відповідними нормами законодавства, зокрема, адміністративного (бюджетного), застосування та чинність яких не залежить від того, чи передбачали сторони у договорі відповідні умови (аналогічний правовий висновок викладений в постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31 травня 2019 року у справі № 924/296/18).
Підписавши спільні протокольні рішення сторони визнали розмір зобов'язань держави в межах договору. Тобто, підписавши спільні протокольні рішення про організацію взаєморозрахунків, сторони визначили розмір обсягу зобов'язань саме держави перед постачальником природного газу через механізм перерахування грошових коштів у вигляді субвенції на користь відповідача.
Сторони, ставлячи підписи у спільних протокольних рішень, узгодили інший (відмінний від загального) порядок розрахунків - певна процедура по сплаті грошових коштів за поставлений природний газ через механізм субвенцій і в означених розмірах дані кошти є зобов'язаннями держави.
Матеріалами справи, а саме довідкою по операціях за договором № 2372/1617-ТЕ-32 від 09 вересня 2016 року (а. с. 77, том 1) підтверджено, що спільні протокольні рішення профінансовано державою та відповідні кошти сплачено на розрахунковий рахунок підприємства-позивача. Позивач під час розгляду справи не повідомляв про порушення погодженого внаслідок підписання спільних протокольних рішень порядку та строків їх виконання. Крім того, позивачем не надано будь-яких доказів того, що відповідач порушив вимоги порядку № 20, 493 відносно строків проведення розрахунків.
Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною в рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 передбачені законодавством соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання (чи усунення) реальним загрозам економічної безпеки України, що згідно із частиною 1 статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Відповідно до статті 6 Господарського кодексу України, свобода підприємницької діяльності обмежується відповідними законами, крім того господарювання в Україні може мати обмеження з боку держави (державних органів) для регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави.
На підставі частини 4 статті 179 Господарського кодексу України, при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Незалежно від того, що правовідносини між сторонами виникли на підставі господарського договору, грошові зобов'язання між сторонами по договору в частині, яку держава компенсує за рахунок коштів державного бюджету, регулюються нормами адміністративного, зокрема, бюджетного законодавства, і застосування та чинність яких не залежить від того, чи передбачали сторони у договорі відповідні умови. Тобто, підписавши спільні протокольні рішення, сторони погодились з тим, що між ними встановлюється інший, а не той, що був врегульований договором, порядок розрахунків.
Аналогічні висновки викладені в постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 31 травня 2019 року у справі № 924/296/18 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 10 липня 2019 року у справі № 913/334/18, від 24 вересня 2019 року у справі № 927/894/18, від 30 січня 2020 року у справі № 906/985/18, які є обов'язковими до застосування судом в силу норм господарського процесуального кодексу України.
При цьому, дотримання запропонованого державою алгоритму дій для забезпечення розрахунків за договором купівлі-продажу природного газу між постачальником зі спеціальними обов'язками та споживачем не створює передумов для безумовного своєчасного перерахування коштів на рахунок продавця природного газу у встановленому порядку. Відповідач не може керуватися загальними принципами здійснення господарської діяльності на власний розсуд за наявності покладених на нього зобов'язань з безперебійного забезпечення споживачів теплопостачанням, оскільки повинен діяти виключно в межах норм чинного законодавства, що регулює енергетичну галузь.
Підписавши спільні протокольні рішення, відповідача усунули від можливості самостійно впливати на своєчасність розрахунків, оскільки державою фактично визначено спеціальний режим проведення розрахунків за поставлений природний газ, що, по суті, усуває відповідача від процесу розподілу отриманих від споживачів грошових коштів на свій розсуд та полягає у автоматичному перерахуванні зі спеціальних рахунків грошових коштів на рахунки позивача за визначеними нормативами.
Щодо визначення періоду за який було здійснено погашення заборгованості за поставлений природний газ відповідачу на підставі спільних протокольних рішень, то саме позивач у своїх розрахунках (в тому числі і у заяві про зменшення розміру позовних вимог) прив'язує грошові кошти, які надійшли за рахунок коштів Державного бюджету України до актів приймання-передачі з жовтня по грудень 2016 року та з січня по березень 2017 року.
При цьому за розрахунками похідних вимог (за порушення грошових зобов'язань по актах приймання-передачі з жовтня по грудень 2016 року та з січня по березень 2017 року) позивач ділить суми грошових коштів, які надійшли по спільним протокольним рішенням на дві частини. В судових засіданнях представник позивача жодним чином не зміг пояснити дану дію та зазначити конкретні норми права, на підставі яких він роздроблював грошові кошти, які надійшли від держави в рахунок погашення заборгованості відповідача по поставці природного газу.
З огляду на подані сторонами докази, судом не встановлено порушення з боку відповідача установлених саме для нього строків здійснення розрахунків з позивачем на підставі спільних протокольних рішень, що унеможливлює застосування до останнього наслідків неналежного виконання зобов'язань за спільними протокольними рішеннями про організацію взаєморозрахунків за природний газ та теплопостачання за рахунок коштів загального фонду Державного бюджету України у вигляді нарахування пені, інфляційних втрат та трьох відсотків річних за період з жовтня по грудень 2016 року та з січня 2017 по березень 2017 року в частині грошових коштів, що надійшли по спільним протокольним рішенням.
При цьому, суд вважає за необхідне звернути увагу, що з аналізу виписки (операції по підприємству Вовчанське підприємство теплових мереж з 01 жовтня 2017 по 30 червня 2019 року), встановлено, що перерахування грошових коштів за поставлений позивачем природний газ квітні 2017 року було здійснено, в тому числі, і на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 04 березня 2002 року № 256.
Суд зауважує, що саме позивач у своїх розрахунках прив'язує грошові кошти, які перераховані державою на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 04 березня 2002 року № 256 як оплату вартості природного газу, придбаного виробником теплової енергії (відповідачем) до акту за квітень 2017 року.
Так, 01 січня 2018 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України № 951 від 08 листопада 2017 року "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України", відповідно до якої втратила чинність постанова КМУ від 11 січня 2005 року № 20 "Про затвердження Порядку перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій" (надалі у тексті - постанова Кабінету Міністрів України № 951). Постановою Кабінету Міністрів України № 951 одночасно внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 256 від 04 березня 2002 року "Про затвердження Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету" (у тексті постанова Кабінету Міністрів України № 256 та Порядок № 256 в редакції, чинній з 01 січня 2018 року).
З 01 січня 2018 року механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення щодо надання пільг та житлових субсидій населенню на оплату, зокрема і природного газу (в тому числі послуг з транспортування, розподілу та постачання) за рахунок субвенцій з державного бюджету визначався Порядком фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 256 від 04 березня 2002 року (далі по тексту - Порядок № 256).
Отже, з 01 січня 2018 року розрахунки за природний газ, спожитий категорією населення, яке має пільги та субсидії, здійснювалися між сторонами відповідно до Порядку № 256, а Порядок № 20, що передбачав укладення між учасниками розрахунків спільних протокольних рішень, втратив чинність.
Згідно з пунктами 2, 4 Порядку № 256 фінансування видатків місцевих бюджетів за державними програмами соціального захисту населення провадиться за рахунок субвенцій, передбачених державним бюджетом на відповідний рік, у межах обсягів, затверджених у обласних бюджетах, бюджеті Автономної Республіки Крим, бюджетах міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення, районних бюджетах, бюджетах об'єднаних територіальних громад на зазначені цілі. Забороняється фінансування місцевих програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету.
Перерахування сум субвенцій на фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення провадиться Державною казначейською службою згідно з помісячним розписом асигнувань державного бюджету, але в межах фактичних зобов'язань відповідних бюджетів щодо пільг, субсидій і допомоги населенню.
Відповідно до абзацу 1 пункту 8-1 Порядку № 256, кошти на оплату пільг і субсидій за електричну енергію, природний газ, послуги з транспортування, розподілу та постачання природного газу, тепло-, водопостачання і водовідведення, отримані від головних розпорядників місцевих бюджетів згідно з пунктом 8 цього Порядку, використовуються суб'єктами господарювання, розрахунки з якими здійснюються за рахунок таких коштів, за цільовим призначенням з урахуванням вимог цього пункту.
Відповідно до абзаців 21, 22, 25, 28 пункту 8-1 Порядку № 256 для проведення розрахунків відповідно до цього пункту всі учасники відкривають поточні рахунки із спеціальним режимом використання в органах казначейства. Розрахункове обслуговування таких рахунків здійснюється на умовах, визначених договором, що укладається між органами Казначейства та учасниками розрахунків. Усі учасники розрахунків, що проводяться згідно із цим пунктом, у графі "Призначення платежу" платіжних доручень додатково зазначають "постанова Кабінету Міністрів України від 4 березня 2002 року № 256" та вказують вид послуги (енергоносія), за який проводиться розрахунок. Казначейство не пізніше ніж протягом наступного операційного дня після надходження платіжних доручень учасників розрахунків, передбачених цим пунктом, здійснює їх виконання.
Враховуючи, що правовідносини щодо проведення розрахунків між сторонами в цій частині (у розмірі наданих пільг і субсидій, отриманих населенням на відповідній території діяльності відповідача за Постановою № 256) зазнають імперативного регулівного впливу держави, яка приймає законодавчі акти щодо виділення відповідних субвенцій на фінансування пільг та субсидій, строки та порядок здійснення розрахунків за природний газ, у тому числі за його транспортування, визначаються саме нормами наведеної постанови. Відповідач позбавлений можливості самостійно впливати на своєчасність розрахунків, оскільки державою фактично визначений спеціальний режим проведення розрахунків за поставлений природний газ, оскільки грошові кошти, які надходять за умовами Постанови № 256 автоматично перераховуються на рахунок позивача за визначеними нормативами.
Як встановлено з матеріалів справи, розрахунок за період з січня по квітень 2017 року за договором № 2372/1617-ТЕ-32 постачання природного газу від 09 вересня 2016 року був проведений між сторонами, в тому числі на підставі Порядку № 256, яким запроваджено новий механізм фінансування субвенцій на надання пільг та субсидій населенню, тобто в іншому порядку, ніж той, що був передбачений сторонами у договорі.
Відповідно до положень Постанови № 256 після надходження коштів з держбюджету орган Державної казначейської служби повинен протягом одного операційного дня перерахувати кошти на рахунок місцевого бюджету, той також протягом одного операційного дня повинен перерахувати їх головному розпоряднику коштів, а той уже протягом п'яти операційних днів має перерахувати їх постачальнику відповідних послуг. Доказів порушення ланцюгу перерахування грошових коштів за Постановою № 256, які спрямовувались на погашення заборгованості відповідача по отриманому природному газу за квітень 20107 року - відсутні. Доказів протилежного позивачем не надано та відповідно відсутній факт прострочення отримання постачальником природного газу грошових коштів, які профінансовані за Державним бюджетом України на користь відповідача в якості виконання програм соціального захисту населення щодо надання пільг та житлових субсидій .
Даний факт замовчується позивачем, який у розрахунках розміру штрафних санкції не визначає Порядок № 256 як підставу розрахунку відповідача за оплату вартості поставленого природного газу, тобто останній не пов'язує оплати проведені відповідачем за квітень 2017 року із державними субвенціями, проведеними на підставі Порядку № 256. При цьому поділяє цю суму на дві проплати (37 984,21 грн. та 304 959,86 грн.) та нараховує на суму 37 984,231 грн. похідні вимоги, що є порушенням проведених розрахунків, з огляду на наступне.
Чинною з 01 січня 2018 року постановою Кабінету Міністрів України № 951 внесено зміни до Примірного договору про постачання природного газу виробникам теплової енергії для виробництва теплової енергії, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2016 року за № 357 , у зв'язку з якими абзац 1 у пункті 43 викладено в новій редакції: "Сторони погодили, що з урахуванням пункту 54 цього договору укладення договорів про організацію взаєморозрахунків не звільняє споживача від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за цим договором, включаючи обов'язок споживача сплатити на користь постачальника неустойку (штраф, пеню), платежі відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, нараховані на всю суму заборгованості, крім сум, сплачених відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04 березня 2002 року № 256, але не обмежуючись таким обов'язком. Нарахування пені не здійснюється постачальником на суми оплат, проведені споживачем відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 4 березня 2002 року № 256".
У пункті 2 постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2016 року № 357 Про затвердження Примірного договору про постачання природного газу виробникам теплової енергії для виробництва теплової енергії в редакції постанови Кабінету Міністрів України № 951 рекомендовано постачальнику природного газу враховувати положення Примірного договору, затвердженого пунктом 1 цієї постанови, під час укладення договорів про постачання природного газу виробникам теплової енергії (надалі у тексті - Примірний договір № 357).
У пункті 12 Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 березня 2017 року № 187 (в редакції , чинній станом на 01 січня 2018 року) було передбачено, що постачання природного газу НАК Нафтогаз України виробникам теплової енергії здійснюється за цінами, визначеними відповідно до пункту 13 цього Положення, на підставі договору, що враховує положення примірного договору про постачання природного газу виробникам теплової енергії, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а у випадках, передбачених Законом України Про ринок природного газу, - на підставі типового договору з дотриманням принципу недискримінації.
Таким чином, законодавець рекомендував Нафтогаз України при погодженні умов договору про постачання природного газу з виробниками теплової енергії врахувати умови пункту 43 Примірного договору № 357 про те, що на суми, сплачені відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04 березня 2002 року № 256 не нараховується не тільки пеня, але й платежі відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України.
Крім того, суд додаткова до вище зазначеного вказує, що положення статті 527 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор прийняти виконання особисто, не може застосовуватись у даних правовідносинах, оскільки держава взяла на себе зобов'язання з оплати придбаного природного газу в розмірах наданих пільг та субсидій в силу положень Порядку № 256. При цьому, правовідносини щодо проведення розрахунків між сторонами в цій частині (у розмірі отриманих пільг та субсидій населенням на відповідні території діяльності відповідача) зазнають імперативного регулюючого впливу держави, якою приймаються законодавчі акти щодо виділення відповідних субвенцій на фінансування пільг та субсидій.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України). Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм. Справедливість як одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин та є одним із загальнолюдських вимірів права.
Згідно позиції Європейського суду з прав людини стосовно важливості принципу "належного урядування" судом зазначено, що коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, пункт 120, ECHR 2000-І, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Цneryэldэz v.Turkey [GC]), заява № 48939/99, пункт 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, пункт 72, від 08 квітня 2008 року, "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, пункт 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини" (Цneryэldэz v. Turkey), пункт 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), пункт 119).
Відсутність порушення зобов'язання з оплати поставленого газу з боку відповідача виключає можливість стягнення з нього інфляційних втрат та 3% річних, оскільки частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлює обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних виключно у разі порушення ним грошового зобов'язання перед кредитором. Судом, як встановлено вище, не встановлено факту порушення механізму перерахування з державного бюджету України грошових коштів в рахунок погашення заборгованості по поставленому природному газу по Порядку № 256, що унеможливлює застосування положень частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.
Врахувавши те, що розрахунок за транспортування природного газу в частині оплати його вартості за квітень 2017 року був проведений за рахунок коштів, отриманих з Державного бюджету України на надання пільг, субсидій та компенсацій населенню в порядку, передбаченому Порядком № 256, суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для нарахування відповідачу трьох відсотків та інфляційних втрат в цій частині (в частині суми оплат проведених державною на підставі Постанови № 256).
Правові висновки щодо обставин, які входять до предмета доказування у спорах про стягнення з теплопостачальної організації 3% річних та інфляційних втрат на суми оплат, здійснених згідно з Порядком № 256 в редакції, чинній з 01 січня 2018 року підтверджується чисельною практикою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 910/12833/19 визнав безпідставним здійснений позивачем (Нафтогаз України) розрахунок 3% річних, інфляційних втрат та пені на суму простроченої заборгованості, яка оплачувалась на підставі Порядку № 256, з огляду на те, що згідно Порядку № 256 держава усунула відповідача від процесу розподілу отриманих від споживачів грошових коштів.
На думку суду, зазначений правовий висновок об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду слід застосовувати і до спірних правовідносин, оскільки фактичні обставини доводять, що з державного бюджету були спрямовані кошти на часткове покриття вартості енергоносіїв, спожитих пільговими категоріями споживачів теплової енергії та гарячої води за нормами Порядку № 256 в редакції, чинній з 01 січня 2018 року Комунальне підприємство перерахувало Нафтогаз України в якості погашення заборгованості за поставлений природний газ у квітні 2017 року.
З врахуванням викладених висновків, суд дійшов висновку, що за зобов'язання, які виникли у квітні 2017 року відповідачем здійснено сплату заборгованості за поставлений природний газ у сумі 342 944,07 грн. на умовах, визначених Порядком № 256, а тому відсутні правові підстави для стягнення 3% річних та інфляційних втрат за вказаний період, у зв'язку з чим суд відмовляє у стягненні 44 256, 24 грн. 3% річних та 6 272, 03 грн. інфляційних втрат.
Водночас, суд вважає за необхідне зазначити, що в даній справі оплата природного газу за період з жовтня по грудень 2016 року та з січня по квітень 2017 року проводилась як відповідачем за рахунок власних грошових коштів так і за рахунок грошових коштів, які надійшли по спільним протокольним рішенням, а за квітень 2017 року - по Постанові № 256.
Так, аналізуючи матеріали справи, підстави та предмет позову, з огляду на доказову базу, судом встановлено, що у за період з жовтня по грудень 2016 року та за січень по квітень 2017 року відповідач здійснював розрахунки із позивачем з посиланням виключно на договір № 2372/1617-ТЕ-32 постачання природного газу від 09 вересня 2016 року. Враховуючи, що в призначенні платежу міститься посилання виключно на договір, на підставі якого заявлений позов у даній господарській справі, а не на Порядок № 256, Порядки № 20 та 493, суд дійшов висновку, що ці оплати здійснювалися за рахунок власник грошових коштів підприємства-відповідача, внаслідок чого за прострочення грошового зобов'язання нараховується пеня, інфляційні втрати та 3% річних (з розміру простроченого зобов'язання визначеного виходячи з кожного акту приймання-передачі природного газу та розміру зобов'язань держави).
Згідно статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, встановлених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України).
З огляду на викладене, судом встановлено, що відповідач у встановлений договором строк свого обов'язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання, тому дії відповідача є порушенням договірних зобов'язань (стаття 610 Цивільного кодексу України) і він вважається таким, що прострочив (стаття 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності. Відповідно до статті 614 Цивільного Кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина 1 статті 216 та частина 1 статті 218 Господарського кодексу України). Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України). Так, відповідно до статей 230, 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України).
За умовами пунктів 8.1, 8.2 договору, за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань сторони несуть відповідальність у випадках передбачених законодавством України і цим договором. У разі прострочення споживачем оплати згідно пункту 6.1 цього договору він зобов'язується сплатити постачальнику пеню в розмірі 21% та в розмірі 16,4 % річних (в редакції додаткової угоди № 2 від 31 березня 2017 року), але не більше подвійної облікової ставки Національного Банку України, що діяла у період, за який нараховується пеня, розраховану від суми прострочення платежу за кожен день прострочення платежу.
Надаючи оцінку положенням договору суд зазначає, що сторони вправі визначати розмір пені у вигляді формули "в розмірі 21% річних" та "в розмірі 16,4 % річних". Така формула відповідає положенням статті 549 Цивільного кодексу України. Пеня за цією формулою може бути обчислена у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Суд також ураховує, що облікова ставка НБУ, яка використовується в тому числі як орієнтир для обрахунку максимального розміру пені за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, є за своєю природою відсотковою ставкою, що має вираження у вигляді процентів річних. Тому визначення в умовах договору розміру пені "в розмірі 21% річних" та "в розмірі 16,4 % річних" не суперечить поняттю пені та його нормативному регулюванню.
За приписом статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частини другої статті 343 Господарського кодексу України розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки (пункт 2.9 постанови Пленуму ВГСУ від 17 грудня 2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань"). Відповідно, обмеженню підлягає виключно той розмір пені, який перевищує подвійну облікову ставку НБУ.
З огляду на вимоги статті 86, частини 5 статті 236, статті 237 і Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі, якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
Перевіривши правомірність нарахування позивачем пені та виходячи з пункту 8.2 договору, приписів статті 231 Господарського кодексу України, суд встановив, що дане нарахування не суперечать вимогам чинного законодавства та умовам договору, втім є арифметично не вірним, оскільки у розрахунках штрафної санкції позивачем було роздроблені суми які надходили за спільними протокольними рішеннями (Порядок № 20) за кожним актом приймання передачі з жовтня 2016 по квітень 2017 року, що в свою чергу призвело до збільшення суми похідних вимог. Суд, здійснивши розрахунок пені, беручи до уваги, що сума заборгованості в частині, яку держава компенсує за рахунок коштів державного бюджету, регулюється спеціальним законом, а відповідача фактично усунуто від процесу розподілу отриманих грошових коштів, що зумовлює відсутність правової підстави для нарахування на цю суму (яка надійшла за спільними протокольними рішеннями) штрафної санкції, встановив, що належною сумою до стягнення є сума 53 822,48 грн.
При цьому, дана сума до стягнення пені (53 822,48 грн.) була прорахована судом як з урахуванням умов договору № 2372/1617-ТЕ-32 постачання природного газу від 09 вересня 2016 року, яким визначено, що у разі прострочення споживачем оплати згідно пункту 6.1 цього договору він зобов'язується сплатити постачальнику пеню в розмірі 21 % річних, але не більше подвійної облікової ставки Національного Банку України, що діяла у період, за який нараховується пеня, розраховану від суми прострочення платежу за кожен день прострочення (пункт 8.2 договору), так і беручи до уваги, що додатковою угодою № 2 від 31 березня 2017 змінено розмірі пені з 21 % на 16,4%. Тобто, за зазначений позивачем період до стягнення (з жовтня 2016 по квітень 2017 року) маємо різний обрахунок пені: - з жовтня 2016 року по 31 березня 2017 року розмір пені складає 21%; -з 01 квітня 2017 року розмір пені складає 16,4%.
Крім того, суд здійснюючи розрахунок пені, не враховував суми, які надійшли за Порядком № 20, 217 та за Постановою Кабінету Міністрів України № 256, 483, а вираховував дану штрафну санкцію виходячи лише із сум які покривали суму заборгованості за період з жовтня 2016 року по квітень 2017 року за рахунок сплачених відповідачем власних грошових коштів, що надійшли з рахунку із спеціальним режимом використання.
Поряд з цим, відповідач у відзиві на позовну заяву просить суд, на підставі статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України, зменшити розмір пені на 90% від заявленої.
Частиною 1 статті 550 Цивільного кодексу України встановлює загальне правило про те, що кредитор має право на стягнення неустойки у всіх випадках порушення боржником зобов'язання, незалежно від того, виникли чи ні у зв'язку з цим порушенням збитки на стороні кредитора.
Проте частина 3 статті 551 Цивільного кодексу України передбачає можливість зменшення за рішенням суду розміру неустойки, що стягується з боржника за порушення зобов'язання, якщо розмір неустойки значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Положеннями пункту 1 статті 233 Господарського кодексу України також встановлено право суду на зменшення розміру санкцій, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора. При цьому, повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Зі змісту зазначених норм вбачається, що, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи із інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступінь виконання зобов'язання боржником; причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначного прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (у тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо (аналогічний висновок про застосування норми права викладений у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року по справі № 924/243/19).
Тобто, зазначені норми ставлять право суду на зменшення неустойки також в залежність і від співвідношення її розміру і збитків.
Слід зазначити, що поняття "значно" та "надмірно", при застосуванні частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України, є оціночними і мають конкретизуватися судом у кожному конкретному випадку. Правила частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником.
За правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 08 травня 2018 року у справі № 924/709/17, зменшення розміру заявлених до стягнення штрафних санкцій є правом суду, а за відсутності переліку таких виняткових обставин господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення пені, а також розмір, до якого підлягає її зменшення. При цьому відсутність чи невисокий розмір збитків може бути підставою для зменшення судом розміру неустойки, що стягується з боржника. Вирішуючи питання про зменшення розміру пені, яка підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків.
Отже, питання про зменшення розміру штрафних санкцій вирішується судом на підставі аналізу конкретної ситуації, тобто в сукупності з'ясованих ним обставин, що свідчать про наявність підстав для вчинення зазначеної дії.
За матеріалами справи судом встановлено, що: - відповідно до умов договору відповідач отримував природний газ виключно для виробництва теплової енергії для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню; - відповідач є підприємством комунальної форми власності, основним видом економічним діяльності якого становить діяльність у сфері постачання пари, гарячої води та кондиційованого повітря; - предметом судового розгляду є стягнення, в тому числі, штрафних санкцій та передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України нарахувань, що, в свою чергу, не є основним доходом позивача і не може впливати на його господарську діяльність; - позивач застосував до відповідача також таку міру відповідальності, як стягнення 3% річних та інфляційних втрат, які є платою за користування коштами, що не були своєчасно оплачені боржником, та інфляційних нарахувань, які за своєю правовою природою є компенсацією за понесені збитки, спричинені знеціненням грошових коштів, що не передбачено умовами договору, однак передбачено нормами чинного законодавства; - позивачем не надано доказів понесення збитків внаслідок допущеного відповідачем порушення грошових зобов'язань у спірних правовідносинах, з урахуванням приписів частини 2 статті 233 Господарського кодексу України.
Висновок суду щодо необхідності зменшення розміру пені, який підлягає стягненню з відповідача, повинен ґрунтуватися, крім викладеного, також на загальних засадах цивільного законодавства, якими є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України).
Поза зазначеним суд також зазначає, що стягнення пені у повному розмірі спричинить блокування діяльності підприємства-відповідача, яке здійснює виробництво теплової енергії, транспортування теплової енергії магістральними та місцевими (розподільчими) тепловими мережами, постачання теплової енергії, розподіл та реалізація теплової енергії усім групам споживачів за тарифами, що регулюються відповідно до чинного законодавства, контроль за раціональним споживанням теплової енергії та в подальшому може привезти до банкрутства даного підприємства, яке має стратегічне значення для міста Вовчанськ.
Беручи до уваги наведене, дотримуючись принципу збалансованості інтересів сторін, розглянувши клопотання відповідача про зменшення розміру заявлених до стягнення сум штрафних санкцій, оцінивши надані сторонами докази, зважаючи на те, що основним різновидом господарської діяльності відповідача є діяльність в сфері забезпечення централізованого теплопостачання установам бюджетної сфери та надання послуг населенню з теплопостачання, а також беручи до уваги суспільну необхідність господарської діяльності відповідача та відіграння нею особливої соціальної ролі, суд прийшов до висновку про винятковість даного випадку та вважає за доцільне скористатися повноваженнями, наданими йому чинним законодавством, а саме статтею 233 Господарського кодексу України та статтею 551 Цивільного кодексу України, та зменшити розмір заявлених до стягнення штрафних санкцій (пені) до 90 % від правомірно нарахованих 53 822,48 грн. та стягнути з відповідача 5 382,24 грн. пені за неналежне виконання умов договору.
Відповідно до правової позиції, викладеної у рішенні Конституційного Суду України № 7-рп/2013 від 11 липня 2013 року, наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку змінює її дійсне правове призначення. Оскільки неустойка має на меті, в першу чергу, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не може лягати непомірним тягарем для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
Стягнення 10 % від обґрунтованої суми пені, з урахуванням обставин справи, є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем зобов'язань та проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, а також засобом недопущення використання пені як інструменту отримання безпідставних доходів, а не як способу стимулювання боржника до належного виконання зобов'язань.
Судом враховано, що аналогічну правову позицію викладено і у постановах Верховного Суду у справах № 922/3529/18 від 13 листопада 2019 року, № 925/259/19 від 24 лютого 2020 року, № 922/1608/19 від 26 лютого 2020 року, № 908/2634/18 від 04 березня 2020 року.
Виходячи із положень статті 625 Цивільного кодексу України, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу та 3% річних, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Відповідно до статті 78 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 року (Віденської конвенції), до якої Україна приєдналася відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР № 7978-ХІ від 23 серпня 1989 року, та яка набула чинності 01 лютого 1991 року, встановлено, що "якщо сторона допустила прострочення у виплаті ціни чи іншої суми, інша сторона має право на відсотки з простроченої суми".
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Законодавець визначає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв'язку з чим таке зобов'язання є триваючим. Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 918/329/16.
Підставою для стягнення з відповідача нарахувань, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, та застосування до нього штрафних санкцій (пені) у погодженому у договорі поставки розмірі за порушення грошового зобов'язання, може бути наявність у відповідача, як споживача природного газу, суми основного боргу за розрахунками за отриманий від позивача природний газ, яка не була предметом регулювання спільних протокольних рішень, Постанови № 256 та несвоєчасно сплачена відповідачем за рахунок власних коштів. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі Судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 23 вересня 2019 року у справі № 908/885/18, від якої Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не вбачає підстав для відступу при розгляді справи № 903/918/19.
Отже, вимоги позивача в частині стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за порушення грошових зобов'язань по яким здійснювалось відповідачем покриття заборгованості за рахунок власних грошових коштів, є обґрунтованими та такими, що відповідають чинному законодавству, у тому числі статті 625 ЦК України, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Позивач нарахував та просить стягнути з відповідача суму зростання боргу з урахуванням індексу інфляції у сумі 123 309,14 грн. та три проценти річних у сумі 25 040,05 грн.
При цьому суд вдруге вказує на ту обставину, що за розрахунками похідних вимог позивач ділить суми грошових коштів, які надійшли по спільним протокольним рішенням на дві частини. В судових засіданнях представник позивача жодним чином не зміг пояснити дану дію та зазначити конкретні норми права, на підставі яких він роздроблював грошові кошти, які надійшли від держави в рахунок погашення заборгованості відповідача по поставці природного газу. При цьому, дана дія (поділ грошових коштів по спільним протокольним рішенням в розрахунках) штучно збільшує розмір похідних вимог, що лягає додатковим тягарем на відповідача, як підприємства яке має в своєму активі категорії населення які користаються пільгами та субсидіями.
Здійснивши перерахунок 3 % річних та інфляційних втрат, з урахуванням умов договору, прострочення по сплаті грошового зобов'язання, а також порядку розрахунків, погодженого сторонами, беручи до уваги лише суми проплат, які здійснив відповідач власними грошовими коштами, що надійшли із рахунку із спеціальним режимом використання, не враховуючи суми, які надійшли за Порядком № 20, 217 та за Постановою Кабінету Міністрів України № 256, 483, господарський суд задовольняє позовні вимоги в частині стягнення 3% річних у розмірі 8 051,25 грн. та інфляційних нарахувань у розмірі 31 051,06 грн.
В розрізі практики Європейського суду з прав людини, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та принципу верховенства права, вбачається, що суд повинен забезпечувати належний розгляд справи та оцінку доказі, які подані учасниками справи. Рішення суду може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 79 Господарського процесуального кодексу України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і, відповідно, жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Відповідно до прецедентного права Європейського суду з прав людини рішення судів і трибуналів повинні бути належним чином мотивовані. Ступінь цього обов'язку може варіюватися залежно від характеру рішення, що повинно бути визначено у світлі конкретних обставин справи. (див. рішення у справі Гарсія Руїз проти Іспанії , № 30544/96, від 09 грудня 1994 року). У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України"" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
З огляду на викладені обставини у їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність достатніх правових підстав щодо часткового задоволення позовних вимог, з урахуванням зазначеного вище.
Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно.
Питання про повернення сплаченого судового збору позивачу буде вирішено в окремій ухвалі суду.
Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 216-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Харківської області, -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Вовчанського підприємства теплових мереж (62503, Харківська область, Вовчанський район, місто Вовчанськ, вулиця Колокольцова, будинок 3-А, ідентифікаційний код 32447026) на користь Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (01601, місто Київ, вулиця Богдана Хмельницького, будинок 6, ідентифікаційний код 20077720) пеню у розмірі 5 382,24 грн., три відсотка річних у розмірі 8 051,25 грн., інфляційне нарахування у розмірі 31 051,06 грн., а також судові витрати (сплачений судовий збір) у розмірі 1 393,87 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України та з урахуванням пункту 17.5 Перехідних положень Кодексу.
Повне рішення складено "17" березня 2021 р.
Суддя Н.В. Калініченко
справа № 922/3325/19