Справа № 761/3375/20
Провадження № 2/761/4174/2020
19 листопада 2020 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді - Фролової І.В.,
секретаря судового засідання - Мехеди А.В.,
за участі:
представника позивача - ОСОБА_1
представника відповідача - Лук'янової Г.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві у порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія 112-ТВ» про захист честі, гідності, ділової репутації,-
ОСОБА_2 (далі по тексту- Позивач) звернувся до Шевченківського районного суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія 112-ТВ» (далі по тексту- Відповідач) про захист честі, гідності, ділової репутації.
В своїй позовній заяві позивач просив суду визнати інформацію, поширену ТОВ «ТЕЛЕРАДІОКОМПАНІЯ «112-ТВ» у публікації «ІНФОРМАЦІЯ_3», що розміщена на веб-порталі публікації https://112.ua від ІНФОРМАЦІЯ_4, а саме наступне твердження: «Удивительно, но на сайте "Фарпланеты" ее директором числится... тот самый ОСОБА_2», а також у відеоматеріалі «ІНФОРМАЦІЯ_5» на каналі «Народна прокуратура» на веб-сайті https://www.youtube.com від ІНФОРМАЦІЯ_6, а саме «Майновий комплекс перейшов до групи Артур-К»; «Низка ЗМІ пов'язує ОСОБА_2 із зникненням 18 мільйонів грн. бюджетних коштів», недостовірною та такою, що порушує права ОСОБА_2 на повагу до гідності, честі та недоторканість ділової репутації.
Позивач просить суд зобов'язати ТОВ «ТЕЛЕРАДІОКОМПАНІЯ «112-ТВ» у спосіб, ідентичний способу її поширення, не пізніше одного місяця з дати набрання рішення суду законної сили, спростувати вказану інформацію шляхом оголошення на офіційному веб-сайті https://ua.112.ua (під заголовком «Спростування») вступної та резолютивної частини судового рішення.
На обгрунтування своїх позовних вимог позивач зазначає, що інформація про нього та його діяльність різного роду присутня у різних джерелах, зокрема в Інтернеті, електронних та друкованих засобах масової інформації, в тому числі інколи з критикою та різкими висловлюваннями. Зазначає, що 21 грудня 2019р. вивчаючи матеріали в Інтернеті про себе, позивач дізнався про те, що існує матеріал журналістів під назвою - ІНФОРМАЦІЯ_3., у якому відповідачем було розміщено, на думку позивача, недостовірну та брехливу інформацію про нього (його діяльність). На думку Позивача, зазначена Відповідачем інформація негативно впливає на позитивну соціальну оцінку особи ОСОБА_2 в очах оточуючих та на його бездоганну ділову репутацію в Україні та закордоном. Позивач вважає, що оперуючи недостовірною інформацією, відповідач побудував своє розслідування у вкрай негативному ракурсі щодо позивача використовуючи недостовірну інформацію (використовуючи твердження, які не відповідають фактичним обставинам, тобто було висвітлено інформацію про події, які не існували взагалі), а сам матеріал подав некоректно та необ'єктивно. Тож на думку позивача поширена інформація щодо нього завдає шкоди законними інтересам та порушує право на повагу до честі, гідності та ділової репутації, оскільки у ній стверджується про порушення Позивачем норм чинного законодавства України. Також позивач вважає, що поширення зазначеної інформації завдає істотної шкоди діловій репутації.
Ухвалою Шевченківського районного суду від 02 березня 2020 року у справі було відкрито провадження.
11 червня 2020 року на адресу суду надійшов відзив від представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія 112-ТВ» відповідно до якого, відповідач в задоволенні позовних вимог просить відмовити в повному обсязі. Представник зазначає, що дослівно використані мовно стилістичні засоби не дозволять перевірити всю інформацію на предмет правдивості. Зокрема, у передачі та статті вживаються фрази та звороти «удивительно», «числится», «комплекс», «перейшов», «группа», «низка змі», «зникнення коштів», які по суті є алегорією та свідчать про художньо-публіцистичний характер інформації. Вважає, що інформація, яку просить визнати недостовірною позивач не може вважатись фактичним твердженням, оскільки ці цитати є художніми, абстрактними, неконкретизованими судженнями, висловленими у довільній формі. За наведеного, ці цитати не відповідають критеріям предмету судового захисту і не підлягають визнанню неправдивими та спростованню відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію» та п. 19 Постанови Пленуму ВСУ.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 30 червня 2020 року було закрито підготовче провадження у справі, призначено до розгляду по суті.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив задовольнити позов.
Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, просив відмовити в його задоволенні у повному обсязі., вважає оскаржувані висловлювання оціночними судженнями.
Таким чином, заслухавши пояснення представників, розглянувши подані документи, з'ясувавши фактичні обставини, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд прийшов висновку, що надані сторонами докази та повідомлені ними обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, є достатніми для прийняття рішення у справі. На підставі зазначеного суд прийшов до висновків, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
За змістом ч.ч.1, 2, 3,4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч.ч. 1, 5-6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як вбачається з матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_4 за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 та на Ютуб-каналі Відповідача «Народна прокуратура» ІНФОРМАЦІЯ_6 (пряме посилання: ІНФОРМАЦІЯ_1) розміщена оспорювана інформація.
Так, у друкованій версії матеріалу зазначено наступне твердження (мовою оригіналу):
«Удивительно, но на сайте "Фарпланеты" ее директором числится... тот самый ОСОБА_2».
Як вбачається зі скріншоту з офіційного сайту ТОВ «Фармпланета», зазначено інша посада - президент.
У відео-версії матеріалу заначено також наступні твердження:
1. «Майновий комплекс перейшов до групи Артур-К»;
2. «Низка ЗМІ пов'язує ОСОБА_2 із зникненням 18 мільйонів грн. бюджетних коштів».
А відтак на переконання позивача, відповідач, оперуючи недостовірною інформацією, побудував своє розслідування у вкрай негативному ракурсі щодо Позивача використовуючи недостовірну інформацію (використовуючи твердження, які не відповідають фактичним обставинам, тобто було висвітлено інформацію про події, які не існували взагалі), а сам матеріал подав некоректно та необ'єктивно.
Згідно з ч. 1 ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Відповідно до ч. 4 ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
При цьому, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (ч. 2 ст. 34 Конституції України).
Аналогічні положення містяться і в ч. 1ст. 302 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ч.1 ст.34 Конституції України).
Відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
Згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України у п. 6 постанови №1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про захист гідності та честі фізичної особи, а також репутації фізичної та юридичної особи» (далі - постанова Пленуму ВСУ №1 від 27 лютого 2009р.), позов про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред'явити фізична особа у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім'ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні немайнові права.
За змістом ст.201 ЦК України честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.
Нормами статей 297, 299 ЦК України визначено, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканність своєї ділової репутації.
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч. 1 ст. 277 ЦК України).
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом (ч.6 ст.277 ЦК України).
З 2004 р. у ЦК діяло правило презумпції недостовірності негативної інформації: негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, доки не буде доведено протилежне. Ця презумпція добропорядності звільняла позивача від тягаря доведення, натомість особа, яка поширила негативну інформацію (відповідач), зобов'язана була довести, що інформація є достовірною.
Закон України №1170-VII від 27.03.2014, який вносив зміни до більш ніж 50 нормативно-правових актів, видалив зі ст. 277 ЦК частину 3, тобто саме цю презумпцію.
Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права (п.18 постанови Пленуму ВСУ №1 від 27 лютого 2009р.).
Пунктом 15 постанова Пленуму ВСУ №1 від 27 лютого 2009р. роз'яснено, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Пунктом 19 зазначеної постанови Пленуму ВСУ №1 від 27 лютого 2009р. визначено, що, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Відповідно до ст.30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
Таким чином, відповідно до статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.
Отже, слід відрізняти деякі висловлювання, які хоч і мають характер образи, однак в цілому контексті є оцінюючими судженнями з урахуванням вживаних слів та виразів з використанням мовно-стилістичних засобів.
Судження - це те саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов'язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.
У свою чергу фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Враховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об'єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» («Карпюк та інші проти України», № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015 року).
У рішенні ЄСПЛ від 28 березня 2013 року у справі «Нова газета» та Бородянський проти Росії» Суд наголосив, що втручання в свободу вираження власних думок та поглядів порушує свободу висловлення думки в трьох випадках: якщо воно здійснено не на підставі закону, якщо воно не переслідує допустимої мети або якщо воно порушує баланс між метою, заради якої здійснено втручання, і свободою вираження думки.
ЄСПЛ також підтвердив, що правдивість оціночних суджень не припускає можливості доказування, і оціночні судження дійсно слід відрізняти від фактів, існування яких може бути підтверджене та виділив три можливі варіанти фундаменту, на якому можна побудувати свою оцінку: 1) факти, що вважаються загальновідомими; 2) підтвердження висловлювання яким-небудь джерелом; 3) посилання на незалежне дослідження.
Системний аналіз зазначених норм права з урахуванням практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність, як особистих немайнових прав. Недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію особи, може бути визнана лише інформація, що є фактичним твердженням, а не оціночним судженням.
Крім того, у пункті 21 постанови Пленуму ВСУ №1 від 27 лютого 2009р. судам роз'яснено, що при поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати, зокрема, рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя.
З пункту 7 Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи вбачається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).
Європейський суд з прав людини на підставі своєї практики застосування Конвенції встановив, що її 10 стаття обумовлює різний ступінь захисту для тих чи інших категорій вираження поглядів.
У рішенні від 07 лютого 2012 року «Аксель Спрінгер проти Німеччини» Європейський суд з прав людини вказав, що приватна особа, невідома для громадськості, може вимагати особливого захисту свого права на приватне життя, в той час як публічних осіб така норма не стосується.
У рішенні ЄСПЛ у справі «The Observer and The Guardian v. the United Kingdom» від 26 листопада 1991 року суд зазначив, що повідомлення новин, засноване на інтерв'ю або відтворенні висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, становить один з найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати свою важливу роль «сторожового пса суспільства».
З аналізу зазначених рішень вбачається, що Європейський суд з прав людини вважає порушенням ст. 10 Конвенції з прав людини задоволення національними судами позовів публічних діячів про спростування поширеної проти них інформації та заборони поширення такої інформації, оскільки ступінь публічності, якого набули дії особи, ступінь її участі у публічній дискусії обумовлюють ступінь її толерантності, який вона повинна виявляти стосовно критики.
У зв'язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 30 вересня 2019 року в справі № 742/1159/18.
За положеннями статті 29 Закону України «Про інформацію» суспільство має право на отримання суспільно необхідної інформації і предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.
При цьому суспільство також має право на отримання інформації, яка відповідає дійсності та надає можливість суспільству здійснити її оцінку самостійно на основі усіх фактів та різноманіття думок щодо оцінки такої інформації та її значення для суспільства, тому так важливо, щоб інформація, яка поширюється будь-ким, а особливо засобами масової інформації або лідерами суспільної думки, посадовими особами, державними службовцями, відповідала дійсності, з одного боку, а з другого - була суспільно значуща та задовольняла попит суспільства на необхідність контролю за діяльністю державних органів та їх посадових осіб.
За таких обставин, з огляду на необхідність громадського контролю за діяльністю державних органів та посадових осіб інформація, яка поширюється щодо державних посадовців, публічних осіб є суспільно важливою інформацією, а обмеження щодо поширення цієї інформації та межі критики та оцінки поведінки є більш ширшими, ніж межі критики та оцінки поведінки пересічного громадянина.
Публічна особа, державний службовець повинен бути готовим до підвищеного рівня критики, у тому числі у грубій формі, прискіпливої уваги суспільства і підвищеної зацікавленості суспільства його діяльністю та/або особистим життям тощо, адже вони, обираючи кар'єру публічної особи, погодились на таку увагу. Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц (провадження № 61-48302св18).
Щодо характеру поширеної інформації, суд виходить з наступного.
Щодо змісту поширюваної інформації, яку позивач вважає недостовірною, то суд дійшов висновку, що у вказаних позивачем виразах вживаються такі мовно-стилістичні засоби, які притаманні суб'єктивним судженням.
Слід зазначити, що Верховний Суд у справі №545/3721/15-ц погодився з позицією апеляційного суду про те, що певні висловлювання є вираженням погляду відповідача на події. Зокрема, Верховний Суд погодився з тим, що висловлювання відповідача у справі взяті із контексту його виступів та теми загальних зборів - обговорення нещасного випадку, який стався з дитиною, а тому на відповідача не може бути покладена цивільноправова відповідальність за допущені висловлювання критики щодо позивача у справі на батьківських зборах. Вказані висловлювання не носять характер образ (хоча і висловлені в агресивній формі), а є критичними по відношенню до причетної до даної обставини людини - позивачки у справі, та є вираженнями погляду відповідача на вказані події.
Верховний Суд вказав, що аналізуючи відомості, поширені відповідачем на батьківських зборах, колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла правильного висновку про те, що такі висловлювання є оціночними судженнями, право на висловлювання якого гарантоване ст.34 Конституції України. Загальні збори батьків учнів 2-го класу Ковалівської загальноосвітньої школи відбулися саме з приводу завдання тілесних ушкоджень дитині під час навчального процесу, у зв'язку із чим батько дитини висловлював своє бачення обставин та причин цього випадку, своє ставлення до нього та до винних осіб (постанова від 06 березня 2019 року у справі № 545/3721/15-ц (провадження № 61-14641св18)
З матеріалів справи не вбачається, що поширена інформація ганьбить честь та гідність позивача, завдає шкоди його діловій репутації. Позивачем не доведено, що розповсюджена інформація дискредитує його, перешкоджає здійсненню його особистого немайнового права або призвела до негативних наслідків.
Отже, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено, що поширена інформація завдала шкоди його особистим немайновим правам і призвела до негативних наслідків.
Також, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно зі ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).
Позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження поширення відповідачем недостовірної інформації у мережі Інтернет, а також на підтвердження того, що така інформація ганьбить честь та гідність позивача, завдає шкоди його діловій репутації, тому суд приходить до висновку, що такі вимоги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи.
У такому випадку не підлягає задоволенню і вимога позивача про зобов'язання відповідача спростувати інформацію, зазначену прохальній частині позовної заяви, оскільки зазначена вимога є похідною від первісної вимоги позивача про визнання інформації недостовірною.
Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача.
З огляду на те, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі, то відповідно підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат відсутні.
На підставі ст. ст. 3, 32, 34, 40 Конституції України, статтями 16, 23, 201, 277, 297, 299, 302, 1167 ЦК України, ст.29, 30 Закону України «Про інформацію», пунктами 15, 16, 18,19, 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», керуючись ст. ст. 3, 4, 10, 13, 76-82, 89, 133-142, 223, 259, 263-265, 268, 272, 273 ЦПК України, суд,
В задоволені позовних вимог ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія 112-ТВ» про захист честі, гідності, ділової репутації - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги до або через Шевченківський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Реквізити учасників справи:
ОСОБА_2, адреса місця проживання - АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1
Товариство з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія 112-ТВ», місце знаходження - 04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, буд. 21-Г, код ЄДРПОУ 38590676,
Повний текст рішення складений 15 лютого 2021 року.
Суддя: