Провадження № 2/760/1500/21
В справі № 760/27920/20
10 березня 2021 року Солом"янський районний суд м. Києва в складі:
головуючого - судді - Шереметьєвої Л.А.
за участю секретаря - Фареник А.О.
позивача- ОСОБА_1
відповідача- ОСОБА_2
представника відповідача - ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, суд
Позивач звернувся до суду з позовом, та з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просить стягнути з відповідача 12 000, 00 дол. США боргу за договором позики, 24 00, 00 дол. США процентів за користування позикою та проценти у розмірі 27 864, 00 дол. США за прострочку повернення позики.
Посилається в позові на те, що 19 вересня 2017 року між ним та відповідачем був укладений договір позики № 777/9/17, за умовами якого він надав відповідачу в присутності свідка ОСОБА_4 позику у розмірі 12 000, 00 дол. США, а відповідач зобов'язався повернути позику та сплатити проценти за користування коштами.
Відповідно до п.2.3. договору за користування позикою позичальник сплачує позикодавцю проценти за ставкою із розрахунку 60% річних.
Згідно п. 2.6. договору позичальник зобов'язався погасити позику не пізніше 20 грудня 2017 року.
У відповідності до п.2.10. договору розрахунок процентів здійснюється за фактичну кількість днів користування позикою. День отримання та день погашення вважаються одним днем, при цьому враховується день отримання позики та не враховується день повернення.
Згідно власноручно написаної розписки відповідачем у разі неповернення коштів у строк до 20 грудня 2017 року він зобов'язався сплачувати 0,2 % за кожний день прострочки, починаючи з 21 грудня 2017 року.
На його неодноразові звернення про повернення боргу відповідач не реагує.
В зв'язку з невиконанням відповідачем умов договору виникла заборгованість, яка складається з:
- 12 000, 00 дол. США - сума неповернутої позики;
- 24 000, 00 дол. США - сума процентів за користування позикою;
- 27 864, 00 дол. США - сума процентів за неповернення позики;
Виходячи з цього, просить задовольнити позов.
Позивач в судовому засіданні позов підтримав.
Відповідач та його представник позов визнали частково.
Відповідач подав до суду відзив, у якому визнає укладення договору позики, суму позики в розмірі12 000, 00 дол. США та її неповернення.
В той же час вважає, що розмір процентів за умовами договору за період його дії з 20 вересня 2017 року до 20 грудня 2017 року становить 1 800, 00 доларів США.
В частині вимог про стягнення процентів за прострочення повернення грошових коштів у розмірі 0,2% за кожний день прострочення заперечує, посилаючись на те, що така відповідальність не передбачена умовами укладеного договору.
Що стосується розписки, сумнівається щодо викладеного в її правому верхньому куті про те, що вона є додатком до договору позики.
24 лютого 2021 року позивач подав до суду відповідь на відзив, у якому погодився з сумою процентів за користування коштами в розмірі 1 800, 00 доларів США.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог позивача, виходячи з наступного.
Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
За змістом ст.ст. 525, 526, 599 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений договором строк.
Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За правилами ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Судом встановлено, що 19 вересня 2017 року між сторонами був укладений договір позики № 777/9/17, за умовами п.1.1 якого позивач передав відповідачу в борг 12 000, 00 доларів США.
Відповідно до п.2.3 договору за користування позикою позичальник сплачує позикодавцю проценти в розмірі 60% річних.
Згідно з п.2.6 договору позичальник зобов'язався повернути позику не пізніше 20 грудня 2017 року.
В день укладення договору відповідач видав позивачу власноручну розписку, відповідно до якої в разі неповернення суми позики до 20 грудня 2017 року зобов'язався сплачувати 0, 2% за кожний день прострочки, починаючи з 21 грудня 2017 року.
/ а.с. 6 - 11 /
Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої в постанові Великої Палати 23 жовтня 2019 року в справі №723/304/16-ц (провадження №14-360цс19) за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Судом встановлено та підтвердив у судовому засіданні відповідач, що борг за умовами договору ним не повернуто до цього часу.
З точки зору закону в разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
На підтвердження укладеного з відповідачем договору позики та передачу йому грошових коштів позивач надав суду належним чином завірені, у порядку ст.95 ЦПК України, сам договір позики та розписку відповідача від 19 вересня 2017 року.
Наявність як оригіналу договору, так і розписки у позивача є свідченням невиконання відповідачем умов договору позики.
Проти змісту вказаних документів, підписання договору та написання розписки відповідач не заперечував.
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12 / провадження № 14-10 цс 18 /, яка, точки зору ч.4 ст.263ЦПК України, має враховуватися судом, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
Виходячи з цього, суд приходить до висновку про задоволення вимог позивача в частині стягнення суми позики та процентів за користування коштами за період дії договору в розмірі 1 800, 00 доларів США.
Щодо стягнення процентів за прострочення повернення позики суд виходить з наступного.
Відповідно до ст.1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі ст. ст.610, 612 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 2 ст. 625 ЦК України передбачено можливість визначення розміру процентів саме у річних, а не будь-яким іншим способом, передбаченим договором, та обмеження свободи сторін в укладенні договору на предмет визначення іншої методики нарахування процентів за незаконне користування чужими грошовими коштами згідно із статтями 693, 536, 625 ЦК України.
Згідно з визначенням поняття неустойки, що передбачено ст. 549 ЦК України, грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобов'язання, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, є пеня.
Отже, проценти за користування чужими грошовими коштами, які за умовами договору укладеного між сторонами нараховуються за кожен день прострочення виконання зобов'язання, за своєю правовою природою, враховуючи спосіб їх обчислення за кожен день прострочення, підпадають під визначення пені.
Відповідно до ч.3 ст.549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
З власноручної розписки відповідача, як додатку до договору позики, вбачається, що у разі неповернення позики в строк до 20 грудня 2017 року він зобов'язався сплачувати 0,2% за кожний день прострочення, починаючи з 21 грудня 2017 року.
З розрахунку позивача вбачається, що розмір пені за порушення умов договору позики становить 27 864, 00 долари США.
Відповідно до ч.3 ст.551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.
Тобто, ч.3 ст. 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав, дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.
З урахуванням цього суд приходить до висновку про стягнення з відповідача пені в розмірі суми боргу за договором позики, а саме 12 000, 00 доларів США.
З договору позики та розписки відповідача вбачається, що предметом договору позики була іноземна валюта - долари США.
За змістом ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові в справі № 373/2054/16-ц / провадження № 14-446цс18 / від 16 січня 2019 року, відповідно до ст.524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Велика Палата прийшла до висновку, що гривня, як національна валюта, є єдиним законним платіжним засобом на території України.
Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Звертаючись до суду, позивач просить стягнути з відповідача суму боргу за договором позики у валюті позики.
Виходячи з викладеного вище, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача в цій частині.
Суд не приймає до уваги заперечення відповідача в частині стягнення пені за порушення умов договору, виходячи з наступного.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Тобто, при зверненні з позовом до суду на позивача покладений тягар доведення обставин заявлених вимог.
Натомість відповідач повинен довести саме свої заперечення проти доводів позивача.
Відповідно ст. ст. 76, 80, 229 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення, або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Це положення є одним із основних принципів цивільного судочинства - принципу змагальності.
Матеріально-правовий зміст обов'язку подавати докази полягає в тому, що у випадку його невиконання суб'єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалася заінтересована сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні принципу змагальності, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.
З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження укладення договору позики та отримання грошових коштів відповідач видав власноручну розписку.
Її написання відповідач у судовому засіданні не заперечував, озвучивши лише сумніви в частині напису в правому верхньому куті наступного змісту:» Додаток до Договору позики від 19.09.2017р. № 777/9/17»..
В той же час, на чом ґрунтуються ці сумніви, не зазначив, свого почерку та підпису в ній не заперечував.
Як зазначено вище, за своєю суттю розписка є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору.
Цивільний кодекс України у ст. ст. 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з врахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частино 1 ст. 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов"язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Уклавши договір на умовах, викладених у ньому, відповідач тим самим засвідчив свою згоду та взяв на себе зобов'язання виконувати умови, які були в ньому закріплені.
Відповідно до ст.ст.12,13 ЦПК України суд розглядає справи на принципах змагальності і диспозитивності, у межах заявлених позовних вимог на підставі доказів, поданих учасниками справи.
З урахуванням цього заперечення відповідача в цій частині не можуть бути прийняті до уваги.
Відповідною до ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи викладене, часткове задоволення позовних вимог, звільнення позивача від сплати судового збору при зверненні до суду, з відповідача підлягає стягненню судовий збір в розмірі 7 157, 70 гр.на користь держави.
Керуючись ст.ст.6, 15,16, 192, 509, 524, 525, 526, 533, 549, 551, 610, 612, 625, 626, 627,1046, 1047, 1048, 1049, 1050 ЦК України, ст.ст.4, 5, 12, 13, 76 - 82, 141, 259, 263 - 265, 268, 273 ЦПК України, суд
Позов задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 / АДРЕСА_1 , ІН НОМЕР_1 / на користь ОСОБА_1 / АДРЕСА_2 , ІН НОМЕР_2 / 12 000, 00 доларів США боргу, 1 800, 00 доларів США процентів та 12 000, 00 доларів США боргу за користування чужими грошовими коштами.
В решті позову відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 / АДРЕСА_1 , ІН НОМЕР_1 / на користь держави 7 157, 70 гр. судового збору.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 17 березня 2021 року.
Суддя Л .А. Шереметьєва