10 березня 2021 рокуЛьвівСправа № 500/2681/20 пров. № А/857/2027/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді: Матковської З.М.,
суддів: Кузьмича С.М., Макарика В.Я.,
при секретарі судового засідання: Герман О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Тернопільміськгаз» на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року у справі №500/2681/20 за адміністративним позовом Приватного акціонерного товариства «Тернопільміськгаз» до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції(м.Івано-Франківськ), Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції(м. Івано-Франківськ) про визнання дій протиправними та скасування рішення (головуючий суддя першої інстанції - Мандзій О.П., місце ухвалення м. Тернопіль, дата складання повного тексту - 22.12.2020р.),-
ПАТ «Тернопільміськгаз» звернулось до суду з адміністративним позовом до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції(м.Івано-Франківськ), Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції(м. Івано-Франківськ) про визнання дій протиправними та скасування рішення.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що на виконанні у відділі примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) перебувало виконавче провадження ВП №52395861 з примусового виконання наказу №921/312/16-г/5, виданого 19.09.2016 року Господарським судом Тернопільської області, про стягнути з позивача на користь ПАТ «Укртрансгаз» 6970258,04 грн. боргу за надані в січні 2016 року послуги з балансування обсягів природного газу та 104553,88 грн. в повернення витрат по сплаті судового збору. Повернення 04.09.2020 року виконавчого документа у виконавчому провадженні ВП №52395861, з підстав передбачених п.1 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року №1404-VІІІ (далі - Закон №1404-VІІІ), мало місце за заявою стягувана, без фактичного проведення стягнення та вчинення держаним виконавцем дії, спрямованих на примусове виконання. Відсутність відмітки про результати виконання (суму, яку фактично стягнуто) за виконавчим документом №921/312/16-г/5 від 19.09.2016 року свідчить про те, що державним виконавцем не було стягнуто з боржника на користь стягувача зазначених у виконавчому документі сум.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року в позові відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивачем подана апеляційна скарга, в якій зазначає, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, не у повному обсязі з'ясовано обставини, що мають значення для справи. Зокрема доводи апелянта зводяться до того, що згідно норм Закону №1404-VIII слідує, що обов'язковими умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання судового рішення; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. За своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення. Відповідно до пункту 21 розділу III Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5, у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною 1 статті 40 Закону.
При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу, виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця.
Відмітка на виконавчому документі засвідчується підписом виконавця та скріплюється печаткою.
Отже, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документу стягувачу виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відмітку про суму стягнутого виконавчого збор, тим самим законодавець підтверджує, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми. Водночас, у постанові ВП №52395861 від 04.09.2020р. про закінчення виконавчого провадження з виконання наказу Господарського суду Тернопільської області №921/312/16-г/5 від 19.09.2016р. відсутні будь-які відмітки про суми грошових коштів, які стягнуті були в ході виконання вказаного виконавчого документа, що свідчить про відсутність стягнення таких коштів в ході виконавчого провадження відповідачем.
Тобто, підставою для стягнення-виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми. Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВП Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі №2540/3203/18. Державним виконавцем не було здійснено дій з примусового виконання рішення суду про стягнення з боржника на користь стягувача присуджених сум за виконавчим листом №921 /312/16-г/5, а відтак відсутні підстави для стягнення виконавчого збору згідно оскаржуваної постанови про стягнення виконавчого збору ВП №52395861 від 04.09.2020р. З урахуванням наведеного просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Учасники справи в судове засідання не прибули, хоча належним чином були повідомлені про дату судового засідання.
Відповідно до ч. 1 ст. 268 КАС України у справах, визначених статтями 273-277, 280-283, 285-289 цього Кодексу, щодо подання позовної заяви та про дату, час і місце розгляду справи суд негайно повідомляє відповідача та інших учасників справи шляхом направлення тексту повістки на офіційну електронну адресу, а за її відсутності - кур'єром або за відомими суду номером телефону, факсу, електронною поштою чи іншим технічним засобом зв'язку.
Відповідно до ч. 1 ст. 268 КАС України, неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанції.
Від позивача надійшло клопотання про перенесення судового засідання на більш пізніший час через хворобу представник позивача - адвоката.
Проте колегія суддів вважає за можливе здійснити розгляд справи у відсутності представника позивача з урахуванням наведених вище норм ст.268 КАС України, а також того, що дана категорія справ відноситься до термінових та вирішується судом протягом десяти днів з дня відкриття провадження у справі.
З врахуванням вищенаведеного, та у відповідності до ч. 4 ст. 229, ч. 3 ст. 268 КАС України розгляд справи проведено у відсутності учасників справи без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Судом встановлено та з матеріалів справи слідує, що 30.09.2016 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області винесено постанову про відкриття провадження ВП №52395861 з примусового виконання наказу №921/312/16-г/5, виданого 19.09.2016 року Господарським судом Тернопільської області, про стягнути з позивача на користь ПАТ «Укртрансгаз» 6970258,04 грн. боргу за надані в січні 2016 року послуги з балансування обсягів природного газу та 104553,88 грн. в повернення витрат по сплаті судового збору.
В ході виконавчого провадження, 02.09.2020 року на адресу відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) надійшла заява стягувача про повернення виконавчого документу стягувачу.
Керуючись ст. 30 Закону №1404-VІІІ, постановою ВП №52395861 від 04.09.2020 року дане виконавче провадження виведено із зведеного виконавчого провадження ВП №57549964.
На підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону №1404-VІІІ, постановою ВП №52395861 від 04.09.2020 року повернуто виконавчий документ стягувачу, п. 3 якої визначено постанову про стягнення виконавчого збору вивести в окреме провадження.
Цього ж дня, головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) винесено постанову про стягнення виконавчого збору ВП№52395861 від 04.09.2020 року у розмірі 707481,19 грн.
Суд першої інстанції в позові відмовив з тих підстав, що державним виконавцем правомірно та обґрунтовано, у відповідності до положень Закону №1404-VIII, одночасно з постановою про повернення виконавчого документа стягувачу винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними з огляду на наступне.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон №1404-VІІІ, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до ст.1 Закону №1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (ч. 1 ст. 5 Закону №1404-VІІІ).
Відповідно до ч. 3 ст. 40 Закону №1404-VІІІ у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Положеннями ч. 1, 2 ст. 27 Закону №1404-VІІІ визначено, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Зміст викладених правових норм дає підстави для висновку про те, що умовою для стягнення виконавчого збору (за виключенням визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) є початок примусового виконання, відкриття якого здійснюється з огляду на відповідний виконавчий документ. При цьому виконавець одночасно із відкриттям виконавчого провадження повинен вирішити питання про стягнення виконавчого збору.
Стягнення з боржника виконавчого збору є обов'язком виконавця, спрямованим на перерахування цих коштів до Державного бюджету України.
Щодо доводів позивача, що виконавчий збір за своєю правовою природою є збором, який сплачується боржником за примусове виконання виконавчого документа та розраховується виходячи з фактично стягнутої або повернутої суми, суд вважає необґрунтованими, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 27 Закону №1404-VІІІ виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Судом вірно зазначено, що позивач посилається на правові норми Закону №1404-VІІІ у редакції, яка була чинною до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 03.07.2018 року №2475-VIII (далі - Закон №2475-VIII).
Зазначена правова позиція узгоджується із висновками Верховного Суду наведеного в постанові від 20.11.2019 року у справі №480/1558/19.
Примусове виконання рішення розпочинається з моменту прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження.
Стягнення виконавчого збору є безумовною дією, яку здійснює державний виконавець у межах виконавчого провадження незалежно від здійснених дій, і є встановленою державою складовою процедури виконавчого провадження, що гарантує ефективне здійснення виконання рішення суду боржником за допомогою стимулювання боржника до намагання виконати виконавчий документ самостійно до відкриття виконавчого провадження у зв'язку із ймовірністю стягнення відповідної суми у випадку примусового виконання.
Правова позиція узгоджується із висновками Верховного Суду наведеного в постанові від 29.04.2020 року у справі № №480/3452/19.
Крім того, доводи позивача про скасування відповідної постанови ґрунтуються на тому, що виконавчий документ був повернений стягувачу за його заявою, а не внаслідок дій державного виконавця.
Надаючи правову оцінку таким доводам позивача судом першої інстанції вірно враховано, що згідно висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 02.05.2018 року у справі №П/811/482/17 (К/9901/2149/17), виконавчий збір за своєю правовою природою не є санкцією, що застосовується за невиконання рішення суду. Виконавчий збір є платою за вчинення дій, пов'язаних з примусовим виконанням виконавчого документу, що здійснюються органами державної виконавчої служби, тобто є державним збором (платою) за таку процедуру.
Виключний перелік підстав, за яких виконавчий збір не стягується, визначений в ч.5, 9 ст.27 Закону №1404-VІІІ, які у даному випадку відсутні.
Суд першої інстанції вірно вказав та з матеріалів справи слідує, що з моменту відкриття виконавчого провадження та до моменту винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу державним виконавцем здійснювались дії з примусового виконання наказу Господарського суду Тернопільської області 19.09.2016 року про примусове виконання рішення у справі №921/312/16-г/5, в тому числі в межах зведеного виконавчого провадження, що підтверджується матеріалами справи а саме:
31.10.2016 року скеровувалась на адресу боржника вимога щодо надання для огляду касової книги;
28.03.2018 року винесено постанову про арешт коштів боржника;
13.08.2018 року сформовано заявку на реалізацію арештованого майна, згідно постанови про опис та арешт майна боржника від 29.01.2018 року;
26.09.2018 року складено акт про проведені електронні торги, борг згідно зведеного виконавчого провадження погашено частково;
02.12.2019 року вчинено запити в реєструючі органи з метою встановлення майнового стану боржника;
18.02.2020 року винесено постанову про розшук майна боржника;
18.02.2020 року винесено постанову про арешт коштів боржника.
З урахуванням наведеного вище, суд першої інстанції правильно вважав, що на дату прийняття рішення про стягнення виконавчого збору, у державного виконавця не було підстав його не стягувати за вказаним виконавчим документом. Постановою державного виконавця від 04.09.2020 року ВП №52395861 було повернуто виконавчий документ стягувачу на підставі п.1 ч.1 ст.37 Закону №1404-VIII, а тому, враховуючи, що виконавчий збір у цьому провадженні стягнуто не було, державний виконавець мав всі підстави для винесення постанови про його стягнення відповідно до вимог ч. 3 ст. 40 Закону №1404-VIII.
З урахуванням наведеного вище, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що державним виконавцем правомірно та обґрунтовано, у відповідності до положень Закону №1404-VIII, одночасно з постановою про повернення виконавчого документа стягувачу винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору та визнає оскаржуване рішення таким, що прийняте згідно вимог ч.2 ст.2 КАС України.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 09.12.1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Щодо посилання апелянта на правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.03.2020 року у справі №2540/3203/18/, то колегія суддів вважає їх безпідставним, оскільки у вказаній справі державний виконавець не проводив виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішення суду про стягнення з боржника на користь стягувача присуджених сум за виконавчим листом, а також у вказаній постанові для вирішення спірних правовідносин суд керувався нормами Закону №1404-VІІІ, які були чинними до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 03.07.2018 року №2475-VIII. Таким чином, обставини у вказаних справах суттєво відрізняються.
Інші доводи апеляційної скарги зроблених висновків не спростовують, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними і трактуванні їх на власний розсуд.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не знаходить.
Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 243, 250, 287, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Тернопільміськгаз» - залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року у справі №500/2681/20 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий суддя З. М. Матковська
судді С. М. Кузьмич
В. Я. Макарик
Повне судове рішення складено 15.03.2020р.