10 березня 2021 рокуЛьвівСправа № 300/1966/20 пров. № А/857/15586/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді - Мікули О. І.,
суддів - Курильця А. Р., Кушнерика М. П.,
з участю секретаря судового засідання - Ратушної М. І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в залі суду апеляційні скарги ОСОБА_1 , Управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року у справі № 300/1966/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинення певних дій,-
суддя в 1-й інстанції - Панікар І. В.,
час ухвалення рішення - 19.11.2020 року,
місце ухвалення рішення - м. Івано- Франківськ,
дата складання повного тексту рішення - не зазначена,
Позивач - ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача - Управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області, в якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби та стягнути з Управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, яка виразилась у несвоєчасній виплаті грошових компенсацій за неотримане речове майно і невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій та одноразової грошової допомоги при звільненні, в сумі 335 189,58 грн.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області щодо не проведення своєчасного повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з військової служби. Стягнено з Управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, яка виразилась у несвоєчасній виплаті грошових компенсацій за неотримане речове майно і невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій та одноразової грошової допомоги при звільненні за період з 13 червня 2018 року до 10 липня 2020 року в розмірі 26838,12 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач та відповідач оскаржили його в апеляційному порядку.
Позивач вважає, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм матеріального права та підлягає зміні, покликаючись на те, що, на його думку, сума 26838,12 грн не є співмірною від загальної суми заборгованості, визначений судом розмір не відповідає принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності. Просить рішення суду першої інстанції змінити, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 335 937,23 грн. У решті рішення залишити без змін.
Відповідач вважає, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм матеріального права, неповним з'ясуванням обставин справи та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що норми трудового законодавства не поширюються на спірні правовідносини, також стверджує про те, що як тільки було прийняте рішення у зразковій справі про виплату компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учаснику бойових дій, відповідач у максимально стислі строки здійснив їх виплату. Крім того, вважає, що позивачем пропущено строк звернення з позовом до суду, оскільки з часу звільнення минуло більше двох років. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що під час його звільнення, відповідачем не було вчасно проведено повний розрахунок з усіх видів його забезпечення, а саме: грошових компенсацій за неотримане речове майно (проведено лише 26 грудня 2019 року), невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій (проведено лише 10 липня 2020 року) та одноразової грошової допомоги при звільненні (проведено лише 22 грудня 2019 року). Враховуючи те, що проведення відповідачем остаточного розрахунку з ним було здійснено з затримкою та порушенням ст.116, 117 КЗпП України, що є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Щодо строків звернення, то вважає, що такі не пропущено, оскільки остаточний розрахунок з ним відповідачем проведено 10 липня 2020 року, а з позовом за захистом свого права звернувся 10 серпня 2020 року. Просить доводи апеляційної скарги відхилити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким його позов задовольнити у повному обсязі.
Справа розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження.
Представник відповідача- Боднарук Я. С. в судовому засіданні підтримав доводи своєї апеляційної скарги, проти доводів апеляційної скарги позивача заперечив. Вважає висновки суду першої інстанції неправильними та необгрунтованими. Просить апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Позивач у судове засідання повторно не з'явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, а тому з врахуванням наведеного вище колегія суддів вважає можливим проведення розгляду справи у відсутності позивача за наявними у справі матеріалами, та на основі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційних скарг та відзив на апеляційну скаргу у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги необхідно задовольнити частково з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 в період з 12 липня 2003 року по 12 червня 2018 року проходив військову службу в органах і підрозділах Служби Безпеки України, в тому числі в період з 14 червня 2008 року по 12 червня 2018 року в Управлінні Служби безпеки України в Івано-Франківській області.
Також як встановлено судом та не заперечується відповідачем, що одноразова грошова допомога при звільненні була виплачена 22 грудня 2018 року, а грошова компенсація за неотримане речове майно була повністю виплачена 26 грудня 2019 року.
З матеріалів справи вбачається, що 10 липня 2020 року на банківський рахунок позивача поступили кошти в сумі 18574,47 грн. з призначенням платежу "Грошове забезпечення", що підтверджується дублікатом квитанції № 1278404262 від 10 липня 2020 року та свідчить виплату грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій (а.с.22).
Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність Управлінні Служби безпеки України в Івано-Франківській області щодо несвоєчасної виплати при звільненні з військової служби грошової компенсації вартості неотриманого речового майна, грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та одноразової грошової допомоги при звільненні, звернувся в суд за захистом свого порушеного права.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що затримка виплати всіх сум при звільненні хоча й тривала значний період з вини відповідача, однак позивач також доволі тривалий проміжок часу не вживав жодних заходів для захисту свого права на отримання цих коштів, а тому вважав, що стягнення з відповідача 333937,23 грн буде покладенням на нього надмірного та непропорційного тягаря. Суд вважав достатнім та справедливим визначити розмір відповідальності відповідача за прострочення ним належних позивачу при звільненні сум у розмірі 26838,12 грн, що дорівнює його двомісячному середньому заробітку на час звільнення, що враховує строк прострочення, дії сторін, орієнтовну як співмірність вказаної суми, так і оцінку майнових втрат позивача, які розумно можна було передбачити.
Даючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Враховуючи вимоги ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.
У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини 6 статті 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.
Так, як нормами спеціальних законів, які стосуються проходження військової служби, не врегульовані питання строків проведення розрахунку при звільненні, відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, тощо, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)), суд згідно з положеннями ст.9 КАС України вправі застосувати до спірних правовідносин положення КЗпП України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17 та постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі №823/1023/16, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 04 вересня 2020 року у справі № 120/2005/19-а, у постанові від 09 липня 2020 року у справі № 320/6659/18.
Таким чином, колегія суддів доводи відповідача наведені у апеляційній скарзі в цій частині вважає безпідставними з наведених вище мотивів та врахуванням наведених вище правових норм.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі - Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”).
Згідно зі ст.1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ч.2 ст.1-2 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Крім того, у пункті 1 статті 9 цього Закону закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Як встановлено судом вище, під час звільнення з військової служби (12 червня 2018 року) позивачу не було проведено нарахування та виплата грошових компенсацій за неотримане речове майно і невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій та одноразової грошової допомоги при звільненні.
Матеріалами справи стверджується і не заперечується відповідачем, що одноразова грошова допомога при звільненні була виплачена 22 грудня 2018 року, а грошова компенсація за неотримане речове майно була повністю виплачена 26 грудня 2019 року.
Також з матеріалів справи вбачається, що 10 липня 2020 року на банківський рахунок позивача поступили кошти в сумі 18574,47 грн. з призначенням платежу "Грошове забезпечення", що підтверджується дублікатом квитанції № 1278404262 від 10 липня 2020 року та свідчить виплату грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій (а.с.22).
Отже, враховуючи наведене вище, фактично, остаточний розрахунок при звільненні позивача з військової служби було здійснено відповідачем лише 10 липня 2020 року (дата останньої виплати).
Відповідно до ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Вказаний у ч.1 ст.117 КЗпП України законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення.
Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19) та у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, що спростовує доводи апеляційної скарги відповідача в цій частині.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звільнено зі служби 12 червня 2018 року, тоді як фактичний розрахунок щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій ( 18574,47 грн.) проведено 10 липня 2020 року, а тому, враховуючи наведені вище правові норми, відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні за період такої затримки - з 13 червня 2018 року по 09 липня 2020 року.
При цьому, з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, у постановах Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 та від 28 січня 2021 року у справі №580/2427/19.
За обставин цієї справи необхідно застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, при цьому враховуючи наведені вище умови.
Також, колегія суддів звертає увагу, що при визначенні середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, такий розраховується шляхом множення середньоденної заробітної плати на число робочих днів у розрахунковому періоді, виходячи з наступного.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
Нормами абзацу 3 пункту 2 Порядку № 100 визначено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
Згідно з пунктом 5 розділу ІV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку № 100).
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи організації, встановленим з отриманням вимог законодавства (абзац 3 пункт 8 Порядку № 100).
Відповідно до довідки про доходи ОСОБА_1 № 164 від 11 листопада 2020 року розмір грошового забезпечення позивача за два повні місяці, що передували місяцю, в якому відбулося звільнення з військової служби, становив: за квітень 2018 року - 13419,06 грн., за травень 2018 року - 27938,12 грн., з них допомога для оздоровлення та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань - 14519,06 грн., разом з тим, у відповідності до положень Порядку № 100 розміри допомоги на оздоровлення та допомоги для вирішення соціально-побутових питань при розрахунку розміру середньомісячного заробітку не враховуються, всього - 26838,12 грн, тому враховуючи положення Порядку №100 середньоденне грошове забезпечення становить 670,95 грн ((13419,60+13419,60) : 40 р.д.).
Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 21 січня 2015 року (справа № 6-195цс14) та від 23 січня 2015 року (№6-1093цс15), а також Верховним Судом у постанові від 16 квітня 2020 року (справа №316/2896/14-а), у постанові від 28 січня 2021 року (справа №580/2427/19).
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, позивача звільнено зі служби 12 червня 2018 року, а виплата у розмірі 18574,47 грн проведена відповідачем 10 липня 2020 року, тобто період затримки розрахунку при звільненні позивача з 13 червня 2018 року по 09 липня 2020 року складає 519 робочий день, що обрахований згідно з листами Мінсоцполітики України про Норми тривалості робочого часу на 2018 р. (140 р.д.), 2019 р. (250 р.д.), 2020 р. (129 р.д.).
Таким чином, розмір середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні проведений з врахуванням положень Порядку №100 становить 348223,05 грн (670,95 грн. х 519 р.д.).
Щодо періоду затримки розрахунку при звільненні в частині одноразової грошової допомоги при звільненні, яка була виплачена 22 грудня 2018 року, та грошової компенсації за неотримане речове майно, яка була повністю виплачена 26 грудня 2019 року, та включення цих сум для визначення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, колегія суддів суми цих виплат для визначення відсотка заборгованості не включає, оскільки позивач звернувся в суд з позовом 10 серпня 2020 року з пропуском місячного строку звернення до суду, який встановлений у такій категорії справ, відповідно до правової позиції Верховного Суду викладеної у постанові від 11 лютого 2021 року срав №240/532/20 в частині місячного строку звернення до суду.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає покликання відповідача на пропуск строків звернення до суду щодо стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні безпідставними, оскільки остаточний розрахунок проведено 10 липня 2020 року, а з позовом позивач звернувся 10 серпня 2020 року, тобто у місячний строк, що узгоджується з правовою позицією викладеною у наведеній вище постанові Верховного Суду від 11 лютого 2021 року щодо строків звернення.
Таким чином, враховуючи наведене усе вище, колегія суддів звертає увагу на те, що у цій справі загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 130637,23 грн, з яких: грошове забезпечення та відповідні виплати згідно з наданою в судове засідання довідкою - 111779,90 грн (85,57%), та компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (а.с. 134) - 18857,33 грн (14,43%).
Аналізуючи наведені вище правові норми та встановлені фактичні обставини справи, колегія суддів, виходячи з принципу розумності, справедливості та пропорційності, вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача - стягнення на його користь 50248,58 грн, як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (14,43% від 348223,05 грн).
Саме така правова позиція щодо обрахунку середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні викладена Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
Також відповідно до правової позиції, що викладена у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2019 року у справі №2340/3023/18, суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів.
Таким чином, враховуючи викладені вище обставини справи, колегія суддів вважає доводи позивача щодо пропорційності, розумності і справедливості частково підставними, разом з тим, не погоджується з розрахованою сумою та виходить з проведеного розрахунку згідно з правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
З врахуванням усіх вищенаведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції в частині задоволення позову про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні прийняв рішення з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи в цій частині, у зв'язку з чим відповідно до вимог ст.317 КАС України рішення суду в цій частині підлягає зміні; в решті суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, правильно і повно встановив обставини справи, тому відповідно до ст.316 КАС України рішення суду в цій частині необхідно залишити без змін.
Керуючись ст. 242, 243, 250, 310, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області задовольнити частково.
Рішення Івано- Франківського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року у справі № 300/1966/20 змінити, виклавши абзаци третій резолютивної частини рішення у наступній редакції:
«Стягнути з Управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області (вул.Сахарова,15, м.Івано- Франківськ, 76018, код ЄДРПОУ 20001579) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 червня 2018 року по 09 липня 2020 року в розмірі 50248 (п'ятдесять тисяч двісті сорок вісім) грн 58 коп. без врахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів».
У решті рішення Івано- Франківського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року у справі № 300/1966/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. І. Мікула
судді А. Р. Курилець
М. П. Кушнерик
Повне судове рішення складено 15 березня 2021 року.