Справа № 640/17414/20 Суддя (судді) першої інстанції: Іщук І.О.
25 лютого 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого-судді Парінова А.Б.,
суддів: Беспалова О.О.,
Ганечко О.М.,
при секретарі судового засідання Волошко О.Л.,
за участю учасників судового процесу:
від позивача (апелянта): не з'явились,
від відповідачів 1, 2: Дегтяров В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 р. у справі за адміністративним позовом громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати Наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області від 16.06.2020 №231 про відмову в оформленні йому документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 08.07.2020 №110-20 про відхилення скарги на рішення територіального органу Державної міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну служби України в особі територіального підрозділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області повторно розглянути його про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що він має об'єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров'я, оскільки уряд країни Таджикистан переслідує його як віруючого мусульманина, у зв'язку з чим він не може повернутися назад до Таджикистану. Зазначає, що після повернення з Ірану у 2008 році, його почала переслідувати поліція та постійно на нього давити, зокрема, в примусовому порядку змушували збривати бороду. Крім того, приймаючи рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачі взагалі не поцікавились актуальною ситуацією у країні його походження, незважаючи на те, що такі дані позивачем були наведені ним у заяві-анкеті. Разом з цим, зауважує, що влада Республіки Таджикистан не здатна забезпечити його захист від систематичного порушення прав людини по всій території країни, а тому він звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування всіх обставин справи та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на обставини аналогічні викладеним у позовній заяві та разом з цим зазначає, що у порушення вимог процесуального законодавства судом першої інстанції та відповідачем було покладено на нього надмірний обов'язок доказування. Водночас, на думку позивача, у даній категорії справ є особливості щодо стандартів доказування, які певною мірою відрізняються від загального законодавства України. При цьому, позивач зазначає, що він надав усі відомості, які він мав в своєму розпорядженні, але суд неправомірно поклав обов'язок доказування повністю на заявника, стверджуючи, що він, крім особистих пояснень не надав інших доказів. Разом з цим, апелянт наголошує, що через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні причини, він був вимушений покинути країну свого походження. У своїй заяві до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області він чітко зазначив причини через які він не може повернутися до Таджикістану. Проте, суд першої інстанції, як і відповідачі не поцікавилися актуальною ситуацією по країні його походження - Республіці Таджикістан, не зважаючи на те, що такі дані були наведені ним у позовній заяві та містяться у загальнодоступних джерелах інформації.
Відзиву на апеляційну скаргу від відповідачів не надходив, що не перешкоджає її розгляду.
У судове засідання апелянт, який був належним чином повідомлений про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, не з'явився та явку уповноваженого представника до суду не забезпечив. Причини неявки суду не повідомив.
Представник відповідачів у судовому засіданні зазначив, що з доводами апеляційної скарги категорично не погоджується, вважає їх необґрунтованими та безпідставними. Натомість, стверджує, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи та надано належну оцінку дослідженим доказам у відповідності до норм матеріального та процесуального права. За наведених обставин, представник відповідачів просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в Республіці Таджикистан, м. Вахдат.
Позивач зазначив, що маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні причини, залишив країну свого походження - Республіку Таджикистан та у пошуках захисту прибув до України.
Відповідно до матеріалів особової справи позивача, 02.06.2020 він звернувся з заявою № 2020КYIV0045 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області 16.06.2020 прийнято наказ №231 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 .
Відповідно до повідомлення від 16.06.2020 №193 громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросподівання, національності, громадянства (підданства), незалежності до певної соціальної групи або політничних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо позивача смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Не погоджуючись з вказаною відмовою, 17.06.2020 позивачем подано скаргу до Державної міграційної служби України з приводу відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 08.07.2020 №110-20 скаргу громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 від 17.06.2020 на наказ Центрального міжрегіонального управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 16.06.2020 №231 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, залишено без задоволення.
Повідомленням від 20.07.2020 позивача проінформовано про те, що відповідно до статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" Державною міграційною службою України прийнято рішення від 08.07.2020 №110-20 про відхилення скарги громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 на рішення Центрального міжрегіонального управління Дежравної міграційної служби у місті Києві та Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи вказаний наказ та рішення необґрунтованими, позивач звернувся за захистом порушених прав та інтересів до суду з даним адміністративним позовом.
Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що з наданої позивачем інформації не вбачається підстав вважати, що для нього існує небезпека в перебуванні в країні його походження через політичні причини, оскільки надана інформація під час співбесід щодо фактів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину є непереконливою, суперечливою та такою, яка не дає підстав вважати, що позивач зазнав переслідувань за конвенційними ознаками.
З огляду на встановлені під час судового розгляду обставини справи та норми чинного законодавства, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачі, приймаючи оскаржуваний наказ та рішення відносно позивача діяли в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" з додержанням принципів чинного законодавства яке регулює вказану сферу правовідносин.
Переглядаючи справу за наявними у ній доказами, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України в органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон України № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 цього Закону біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини 1 статті 1 вказаного Закону визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Частиною 1 статті 5 Закону України № 3671-VI передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В силу частини п'ятої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Приписами статті 6 Закону України № 3671-VI визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Приписами статті 7 Закону України № 3671-VI передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України № 3671-VI Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Згідно з частиною 4 статті 8 Закону України № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Відповідно до частин 6 та 7 статті 8 Закону України № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Статтею 10 Закону України № 3671-VI визначено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини 1 статті 12 Закону України № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВКБ ООН), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВКБ ООН, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29.04.2004) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Окрім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Як було встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугувала відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, а також те, що заявник до прибуття в Україну з наміром бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебував в третій безпечній країні.
Так, згідно з даними анкети позивача, він був змушений залишити країну свого походження - Таджикистан через релігійні проблеми, а саме він не міг вільно сповідувати Іслам і тому поїхав до Туреччини. В 2015 році позивач приїхав до м. Стамбул, Туреччина, так як знав, що Туреччина - це ісламська країна і там можна вільно сповідувати Іслам. Позивач проживав там до 2019 року, поки його не повідомили, що він знаходиться в розшуку в Таджикистані. Позивач звернувся до організації в Туреччині, щоб отримати захист, але йому та його родині було відмовлено у захисті. Так як позивач знаходиться в розшуку йому було сказано залишити Туреччину, у зв'язку з чим його сім'я поїхала до України просити захисту. 17.12.2019 в аеропорту Бориспіль позивач та його сім'я відразу просили подати заяву щодо визнання статусу біженця та 21.12.2019 вони звернулися до міграційної служби та отримали запрошення на 04.02.2020.
Також, позивач повідомив, що він не може повертатись до країни громадянської незалежності -Таджикистан через те, що Уряд країни переслідує віруючих мусульман, і особливо тих хто був у Туреччині чи Єгипті.
На підставі даних наявного у матеріалах справи протоколу співбесіди від 03.06.2020 №2020KYIV0045, судом встановлено, що всі документи позивача (свідоцтво про народження, атестат про закінчення середньої школи, внутрішній паспорт) залишилися в Таджикистані (крім водійського посвідчення).
У висновку від 16.06.2020 щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем зазначено, що проживаючи в Росії та Туреччині позивач працював на різних роботах, не зазначаючи будь-яких погроз його життю, тому є серйозні підстави вважати, що заявник (позивач) змінював країни проживання не через загрози до нього або членів родини, а з метою працевлаштування.
Разом з тим, як з особової справи позивача вбачається, що він потрапив до України легально та не з підстав необхідності покинути країну походження через релігійні переконання.
Перевіряючи відповіді висновки суб'єктів владних повноважень, колегія суддів зазначає, що позивачем не надано до матеріалів справи жодних належних та допустимих доказів щодо переслідування його, та/або його близьких з підстав релігійних переконань на території країни Таджикистан до 2011 року, а також доказів які б підтвердили побоювання переслідувань на даний час.
З матеріалів справи не вбачається, що позивач переслідувався на Батьківщині через політичні причини, релігійні проблеми та був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля чи приймав активну участь у політичному житті країни.
Отже, судом встановлено, що під час перебування на батьківщині, або перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності, позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Разом з цим, колегія суддів враховує, що абсолютна більшість таджиків сповідують сунізм - ортодоксальну течію ісламу, якому 2009 було надано статус офіційної релігії, у зв'язку з чим, доводи позивача про те, що уряд країни Таджикистан переслідує його як віруючого мусульманина, у зв'язку з чим він не може повернутися назад до Таджикистану не є переконливими.
З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що такі причини небажання позивача повернутися до країни громадянства не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Судом першої інстанції було також вірно встановлено відсутність у позивача об'єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі на Батьківщині.
Натомість, матеріали справи свідчать про те, що звернення позивача за захистом обумовлено першочерговою потребою у легалізації на території України.
Окрім того, колегія суддів враховує, що залишаючи країну постійного місця проживання, позивач поїхав до Туреччини, де проживав там до 2019 року. Також, за посиланням позивача, він деякий час проживав у Росії, а 17.12.2019 прибув до України та звернувся із заявою до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області.
Згідно абзацу 6 частини першої статті 6 Закон №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Відповідно до частини 22 статті 1 цього ж Закону "третя безпечна країна" - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, позивач досить тривалий час перебував у третій безпечній країні та мав нагоду звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні постійного проживання. При цьому, вказуючи на переслідування з представників влади Республіка Таджикистан, належних доказів, які підтверджували такі факти, позивачем не надано.
Доводи апелянта про те, що у судовому рішенні відсутня інформація по країні походження, яка підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Таджикистану, колегія суддів відхиляє, оскільки інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Зазначена правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 04 березня 2019 року у справі № 815/1190/17 та від 15 жовтня 2019 року у справі № 420/5266/18, від 27 січня 2020 року у справі № 815/1563/17.
Колегія суддів звертає увагу на те, що судом першої інстанції враховані матеріали по країні походження, однак, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що він прибув в Україну саме з метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності.
Отже, з огляду на встановлені обставини справи та норми чинного законодавства у їх сукупності та взаємозв'язку, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки рішення відповідача про відмову у оформленні позивачу документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованим та таким, яке повністю відповідає нормам діючого законодавства, що регулює спірні правовідносини.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з того, що судом першої інстанції було надано належну правову оцінку аргументам, викладеним у позовній заяві та запереченнях проти позову.
Жодних нових доводів, які б доводили порушення норм матеріального права при винесенні оскаржуваного судового рішення, в апеляційній скарзі не зазначено.
Враховуючи викладене та доводи, зазначені апелянтом в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Разом з цим, колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням діючих норм матеріального та процесуального права.
У свою чергу, вказані в апеляційній скарзі доводи позивача не свідчать про наявність передбачених ст. 317 КАС України підстав для скасування рішення суду першої інстанції, зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 242-245, 308, 315-316, 321-322, 325, 328-329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя А.Б. Парінов
Судді: О.О. Беспалов
О.М. Ганечко
Повний текст постанови виготовлено 15 березня 2021 року