15 березня 2021 року
м. Київ
справа № 148/1715/19
провадження № 51-781ск21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_5 , на вирок Тульчинського районного суду Вінницької області від 03 грудня 2020 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 03 лютого 2021 року, які постановлені в межах кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019020310000293, за обвинуваченням
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше неодноразово судимого, останнього разу - за вироком Ладижинського міського суду від 22 вересня 2020 року за ч. 2 ст. 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України) до покарання у виді арешту на строк 4 місяці,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 1 ст. 357, ч. 3 ст. 357 КК України.
Суть питання
За вироком Тульчинського районного суду Вінницької області від 03 грудня 2020 року ОСОБА_5 засуджено до покарання у виді: позбавлення волі за ч. 2 ст. 185 КК України на строк 3 роки та обмеження волі: за ч. 1 ст. 357 КК України на строк 2 роки; за ч. 3 ст. 357 КК України на строк 3 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_5 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
За вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватим і засуджено за те, що він 15 червня 2019 року в період часу з 09.00 до 10.30 год., перебуваючи на території Тульчинського коледжу культури, який знаходиться в м. Тульчин Вінницької області (вул. Незалежності, 10), діючи таємно, умисно, повторно, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій та бажаючи їх настання, відчинив незамкнені двері транспортного засобу марки «ЗАЗ 11027», д.н.з. НОМЕР_1 , білого кольору, який належить ОСОБА_6 , та викрав автомагнітолу, 5 пачок сигарет марки «JIN LING» та банківські картки Акціонерних товариств «Ощадбанк» і AT «Райффайзен Банк Аваль», які за функціональним призначенням, як засіб доступу до банківського рахунку, є різновидом офіційного документу. Після чого з 10 год 59 хв по 11 год 02 хв, перебуваючи в м. Тульчин Вінницької області по вул. М. Леонтовича, 46, біля банкомату «Приват банк», підібрав пін-код до викрадених карток та зняв з них грошові кошти. Своїми умисними діями ОСОБА_5 , спричинив потерпілому ОСОБА_6 матеріальні збитки на загальну суму 7 тис. 226 грн 80 коп. Також ОСОБА_5 , за викладених вище обставин, викрав посвідчення водія на ім'я ОСОБА_6 , свідоцтво про реєстрацію ТЗ « НОМЕР_2 » та посвідчення про право виконання робіт з підвищеною небезпекою.
Продовжуючи свою злочинну діяльність, ОСОБА_5 16 червня 2019 року, близько 14 год 20 хв, перебуваючи поблизу домогосподарства АДРЕСА_2 , діючи таємно, повторно, умисно, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій та бажаючи їх настання, відчинив незамкнені двері транспортного засобу марки «Фіат Дукато», д.н.з. НОМЕР_3 , білого кольору, який належить ОСОБА_7 , звідки викрав грошові кошти, чим спричинив останньому матеріальні збитки на суму 15 тис. 700 грн. Крім того, викрав паспорт громадянина України для виїзду за кордон на ім'я ОСОБА_7 та свідоцтво про реєстрацію вищевказаного ТЗ.
Не погоджуючись із вказаним рішенням місцевого суду, сторона захисту оскаржила його до апеляційного суду.
Вінницький апеляційний суд ухвалою від 03 лютого 2021 року вирок місцевого суду змінив у частині призначення покарання. Постановив зарахувати, на підставі ч. 4 ст. 70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання, за попереднім вищезазначеним вироком від 22 вересня 2020 року, більш суворим покаранням, призначеним вироком Тульчинського районного суду Вінницької області від 03 грудня 2020 року, та остаточно визначив покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_4 , посилаючись на допущені, на його думку, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить скасувати постановлені у кримінальному проваджені судові рішення і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
На обґрунтування своїх вимог захисник указує на те, що суди першої і апеляційної інстанцій, при призначенні засудженому покарання, належним чином не врахували, те, що він щиро розкаявся у скоєному, свою вину визнав повністю, має постійне місце проживання, де характеризується посередньо, на обліку у лікаря нарколога не перебуває, з дитинства є інвалідом 3-ї групи, а також те, що всі інкриміновані йому діяння не є тяжкими та в силу положень ст. 89 КК України він вважається таким, що не має судимості. Крім того, захисник зазначає й про відсутність обставин, які обтяжують покарання. Вказане, на думку захисника, свідчить про можливість призначення ОСОБА_5 покарання із застосуванням положень ст. 75 КК України.
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
Доведеності винуватості засудженого ОСОБА_5 у вчиненні кримінальних правопорушень, кримінально-правової оцінки його дій за ч. 2 ст. 185, ч. 1 ст. 357, ч. 3 ст. 357 КК України відповідно до вимог ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) Верховний Суд не перевіряв, оскільки законність та обґрунтованість судових рішень у цій частині захисником не оскаржуються.
Частиною 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Згідно зі ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження вчинення нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують і обтяжують, відповідно до положень статей 66, 67 цього Кодексу.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням всіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Разом із тим, як уже раніше зазначав Верховний Суд, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК України, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 745/398/16-к).
Відповідно до положень ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом хоча й у межах відповідної санкції статті видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання (див. постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 740/5424/15-к, від 05 лютого 2019 року у справі № 753/24474/15-к та інші).
Як видно з долучених до касаційної скарги копій судових рішень, суд першої інстанції при призначенні покарання ОСОБА_5 згідно з указаними нормами закону врахував: ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, І характер вчинених кримінально-караних діянь та заподіяної шкоди, особу обвинуваченого, який за місцем проживання характеризується посередньо, на обліку в лікарів психіатра та нарколога не перебуває. Також суд врахував відсутність обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання, і те, що після постановлення попереднього вироку стосовно ОСОБА_5 та фактичного відбуття покарання на шлях виправлення він не став, продовжував вчиняти злочини, що свідчить, на думку суду, про небажання ставати на шлях виправлення.
У контексті викладеного місцевий суд дійшов висновку про необхідність призначення покарання, наближеного до максимальної межі передбачених санкцій статей, за які його засуджено.
Зі змісту касаційної скарги та долученої до неї копії ухвали апеляційного суду видно, що сторона захисту, не погоджуючись із вироком місцевого суду, подала апеляційну скаргу, в якій, серед іншого, наводила доводи щодо невідповідності призначеного ОСОБА_5 покарання тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення внаслідок суворості, які за змістом та суттю є аналогічні доводам, викладеним захисником ОСОБА_4 у касаційній скарзі.
Під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку цей суд перевірив усі посилання й доводи, викладені стороною захисту у згаданій апеляційній скарзі, і, не встановивши підстав для скасування або зміни вироку місцевого суду, в частині призначення засудженому покарання, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши аргументи та підстави для прийняття такого рішення.
Так апеляційний суд вказав, що під час призначення обвинуваченому покарання суд дотримався вимог кримінального закону та врахував роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», та, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання в повній мірі врахував ступінь тяжкості скоєних кримінальних правопорушень, особу винного i призначив ОСОБА_5 остаточне покарання, яке є достатнім для виправлення і перевиховання обвинуваченого.
Крім того зазначив, що умовою звільнення особи від відбування покарання з випробуванням на підставі ст.75 КК України є наявність таких соціальних чинників, які б давали суду підставу дійти висновку про виправлення і перевиховання без відбування покарання. В даному провадженні таких чинників судами не встановлено.
Встановлені ж судом дані про особу обвинуваченого вказують на те, що він не оцінює критично свою поведінку, тому дають підстави вважати, що для виправлення і перевиховання обвинуваченого необхідний певний строк ізоляції від суспільства, а призначене покарання обвинуваченому ОСОБА_5 , яке обвинувачений має відбути реально відповідає вимогам ст.65 КК України. З таким висновком погоджується й Верховний Суд.
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність такого рішення апеляційного суду, вмотивованість його висновків з питань правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні ОСОБА_5 покарання та справедливості обраного йому заходу примусу, захисник у касаційній скарзі не навів.
З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення апеляційного суду, в частині визначення розміру призначеного засудженому ОСОБА_5 покарання відповідає принципам індивідуалізації та справедливості. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України.
Крім того, Верховний Суд критично оцінює твердження захисника про ту обставину, що засуджений бажає стати на шлях виправлення, з огляду на те, що він в силу положень ст. 89 КК України, вважається таким, що не має судимості. Погашення судимості само по собі не свідчить про бажання засудженого більше не вчиняти кримінальні правопорушення, враховуючи той факт, що він вже раніше чотири рази притягувався до кримінальної відповідальності, і, на думку Суду, це вказує на системність його бажання вчиняти кримінальні правопорушення.
Також не є слушними посилання захисника про те, що судами безпідставно не враховано, під час призначення покарання засудженому, таку обставину, як його інвалідність з дитинства, оскільки, як видно з копії вироку, це не заважало йому неодноразово вчиняти кримінальні правопорушення.
Отже, підстав вважати призначене ОСОБА_5 покарання явно несправедливим унаслідок суворості або призначеним у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність Верховний Суд не вбачає, як і не вбачає підстав для застосування ст. 75 КК України та звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України вважає, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_5 , на вирок Тульчинського районного суду Вінницької області від 03 грудня 2020 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 03 лютого 2021 року.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3