12 березня 2021 року Справа № 160/6153/20
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Неклеса О.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,-
04.06.2020 р. до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області (далі - відповідач, ТУ ДСА України в Дніпропетровській області), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області (далі - третя особа ГУ ДКС України в Дніпропетровській області), в якій позивач просить:
- визнати протиправними дії територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо нарахування та виплати судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 травня 2020 року по 31 травня 2020 року із застуванням обмеження нарахування у сумі - 73845 грн. 20 коп.;
- зобов'язати територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області провести нарахування суддівської винагороди судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 ст. 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” виходячи з базового розміру посадового окладу судді в розмірі 30 (тридцяти) прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2020 року з регіональним коефіцієнтом у розмірі 1,2 до базового розміру посадового окладу та щомісячної доплати в розмірі 60% від посадового окладу з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті за період з 01 травня 2020 року по 31 травня 2020 р.;
- стягнути з територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області на користь судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_1 недоплачену суддівську винагороду в розмірі 73845 гривень 20 копійок з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті за період з 01 травня 2020 року по 31 травня 2020 р.
- допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць.
В обґрунтування позовної заяви ОСОБА_1 зазначив, що у період з 01 травня 2020 року по 31 травня 2020 р. йому мала б бути нарахована суддівська винагорода відповідно до ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року № 1402-VIII, а саме: у розмірі 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб з урахуванням регіонального коефіцієнту, надбавки за вислугу років. Проте під час нарахування суддівської винагороди за вказаний період відповідачем було протиправно застосовано обмеження, передбачене частиною третьою статті 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік“ із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року. Вказує, що питання виплати суддівської винагороди регулюється саме Законом України "Про судоустрій і статус суддів" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу №160/6153/20 передано на розгляд судді Жуковій Є.О.
Ухвалою суду від 05.06.2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22 червня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 повернуто позивачу.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 08.12.2020 року ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22 червня 2020 року скасовано, справу №160/6153/20 направлено на продовження розгляду.
Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, у зв'язку із не перебуванням судді Жукової Є.О. в автоматизованому розподілі КП "ДСС" напередодні відпустки, та на виконання розпорядження № 467д від 18.12.2020 року адміністративну справу передано на розгляд судді О.М. Неклеса.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.12.2020 року справу №160/6153/20 прийнято до провадження вказаним складом суду.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.12.2020 року позовна заява ОСОБА_1 була залишена без руху, з наданням строку для усунення недоліків. На виконання ухвали суду позивач виправив вказані недоліки, згідно заяви від 24.12.2020р. вх.№86108/20.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24.12.2020 року відкрито провадження в адміністративній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії.
Справа призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.
Підготовче засідання призначено на 21 січня 2021 року о 10:00.
05.01.2021 року на адресу суду від відповідача на адресу суду шляхом електронного зв'язку наданий письмовий відзив, в якому ТУ ДСА України в Дніпропетровській області заперечує проти позовних вимог, обґрунтовуючи свою позицію наступним. Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів (крім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів), Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони, Державної судової адміністрації України та її територіальних управлінь. Територіальне управління Державної судової адміністрації України є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня. Абзацом 1 ч. 1 ст. 48 Бюджетного кодексу України визначено, що розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов'язань минулих років. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 4 Бюджетного кодексу України виключно законом про Державний бюджет України визначаються надходження та витрати Державного бюджету України. Верховною Радою України 13 квітня 2020 р. прийнято Закон України №553-ІХ “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”, який набрав чинності 18 квітня 2020 р., яким встановлено обмеження нарахування, зокрема суддівської винагороди - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 р. Окрім того вказано, що зазначене питання розглядалось на засіданні Ради суддів України, де останнім зазначалось, що оскільки складові суддівської винагороди, визначені ст. 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” окремо скороченню не підлягають, а Законом № 553-ІХ від 13 квітня 2020 р. не визначено відповідної процедури, тому розрахунок суддівської винагороди слід здійснювати на загальних підставах, а обмеження максимального її розміру - застосовувати до загальної суми розрахованої суддівської винагороди. Також про збалансованість бюджету України і про те, що соціально-економічні права громадян не є абсолютними, а можуть обмежуватися, говориться в рішеннях Конституційного Суду України від 27 листопада 2008 р. № 26-рп/2008, від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, а також в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.10.1979 року у справі “Ейрі проти Ірландії” та від 12.10.2004 р. у справі “Кйяртан Асмундсон проти Ісландії”. Відтак, вважає, що зміни в законодавстві України, зокрема прийняття Закону України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 р. зумовлені економічним становищем держави та спрямовані на досягнення фінансової стабілізації в умовах карантину. З огляду на викладене, Територіальне управління Державної судової адміністрації України як розпорядник коштів нижчого рівня не мало правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків Державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” (у редакції Закону України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 р.).
21.01.2021 року підготовче засідання було відкладено до 15.02.2021 року на 09 год. 45 хв.
В судове засідання 15.02.2021 року сторони не прибули, про дату час та місце судового засідання повідомлені належним чином.
Відповідач у відзиві від 05.01.2021 року просив здійснювати розгляд справи без участі представника.
Відповідно до частини 3 статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.
Відповідно до п. 9 ст. 205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
За таких обставин та керуючись приписами ч.9 ст.205 КАС України суд вважає за можливе розглянути справу по суті в порядку письмового провадження та на підставі наявних в матеріалах справи письмових доказах. На підставі приписів ч.4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Частиною 4 ст. 243 КАС України передбачено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд прийшов до наступних висновків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 постановою Верховної Ради України обраний безстроково на посаду судді місцевого Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим.
ОСОБА_1 відповідно до Указу Виконуючого обов'язки Президента України, Голови Верховної Ради України “Про переведення суддів” №430/2014 від 23.04.2014 року переведено на посаду судді Індустріального районного суду м.Дніпропетровська, як суддю обраного безстроково.
Наказом голови Індустріального районного суду м.Дніпропетровська №41-К від 29 квітня 2014 року ОСОБА_1 зараховано до штату Індустріального районного суду міста Дніпропетровська на посаду судді з 29 квітня 2014 року та встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 40% посадового окладу, як такому, що має стаж роботи більше 15 років.
З 01 січня 2020 року доплата за вислугу років ОСОБА_1 становить 50% від суми окладу, що підтверджується наказом голови Індустріального районного суду м.Дніпропетровска №1-к від 02 січня 2020 року.
За період з 01 січня 2020 року по 31 березня 2020 року позивачу була нарахована суддівська винагорода, для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб та надбавка за вислугу років 50%, доплата за адміністративну посаду 10%.
Так, 18.04.2020 року набрав чинності Закон № 553-ІХ, на підставі якого розмір суддівської винагороди було обмежено розміром, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Вказане обмеження припинене з 29.08.2020 року, у зв'язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення від 28.08.2020 року № 10-р/2020.
Таким чином, в період з 01 травня 2020 року по 31 травня 2020 року суддівська винагорода нараховувалась та виплачувалась позивачу з урахуванням обмеження, встановленого Законом № 553-ІХ, а не на підставі положень ст. 135 Закону № 1402-VIII, що підтверджується розрахунковими листами ОСОБА_1 , представленими в матеріали справи.
Не погодившись з обмеженням суддівської винагороди за період з 01 травня 2020 року по 31 травня 2020 року, позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд зазначає наступне.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій
Частиною 1 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до положень частини 2 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: вислугу років; перебування на адміністративній посаді в суді; науковий ступінь; роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Пунктом 1 частини 3 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Частиною 4 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти:
1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб;
2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб;
3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.
Відповідно до частини 5 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Частиною 9 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
Проте, 12 березня 2020 р. набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" №211 від 11 березня 2020 року, згідно з якою з 12 березня 2020 р. на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.
18 квітня 2020 р. набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" № 553-IX від 13 квітня 2020 р., яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 р. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Аналізуючи вищезазначені норми права, суд дійшов висновку, що будь-які обмеження судової винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України "Про судоустрій і статус суддів", з огляду на таке.
Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі №4-р/2020 з посиланням, в тому числі, на норми міжнародного права зазначив, що: "Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020.
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виці матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 04.12.2018 р. №11-р/2018).
Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 01.01.2001 р. №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 09.12.2019 № 969/2019 (далі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосудця (частина 1 статті 124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу" через інші законодавчі акти.
Таким чином, суд дійшов висновку, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України "Про судоустрій та статус суддів", при цьому застосування статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо суперечить статті 130 Конституції України.
Відповідно до частини 1-4 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України - суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акту Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
Виходячи з наведених вимог процесуального права та враховуючи те, що статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" в частині суддівської винагороди не відповідає Конституції України та нормам міжнародного права, суд до спірних правовідносин застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 р. №10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
- частин першої, третьої статті 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” від 14.11.2019 р. №294-ІХ зі змінами;
- абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві положення” Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” від 13.04.2020 р. №553-ІХ.
Отже, положення Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” №294-ІХ від 14.11.2019 р. зі змінами, внесеними згідно Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” №553-ІХ від 13.04.2020 р., визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Також суд враховує, що Рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 р. №10-р/2020 зазначено про необхідність компенсувати відповідними виплатами, встановленні обмеження суддівської винагороди.
Зазначені обставини виключають необхідність звернення до Верховного Суду клопотання щодо внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності статті 29 Закону України "Про державний бюджет України на 2020 рік". Більш того, суд наголошує на тому, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що в свою чергу виключає можливість до правовідносин стосовно суддівської винагороди застосовувати інші Закони.
З 01 травня 2020 року по 31 травня 2020 року суддівську винагороду позивачу нараховано та виплачено не відповідно до положень статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, а в обмеженому розмірі згідно зі статтею 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”.
Вказані обставини підтверджуються, зокрема, наданими позивачем до суду копіями розрахункового листа та довідкою відповідача про нараховану та фактично виплачену суддівську винагороду.
Отже, вчинення відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, відповідних дій на виконання вимог чинного законодавства, які розглядаються як дії держави в цілому, за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії суддів.
Згідно з положеннями статті 9 Конституції України, статті 17, частини п'ятої статті 19 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Цneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.
У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» («Doran v. Ireland», заява № 50389/99) Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припинення порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів» («Salah Sheekh v The Netherlands»; заява № 1948/04), ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
До того ж, міжнародні документи з питань статусу та незалежності суддів, зокрема Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя (Перша світова конференція з незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 рік), Основні принципи незалежності судових органів (схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 від 13.12.1985), Рекомендації щодо ефективного впровадження основних принципів незалежності судових органів (прийняті резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 1989/60 та схвалені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 44/162 від 15.12.1989), Європейський статут судді (ухвалений Європейською Асоціацією Суддів у 1993 році), Європейська хартія щодо статусу суддів (10.07.1998), Загальна (Універсальна) хартія судді (схвалена Міжнародною Асоціацією Суддів 17.11.1999, Тайпеї (Тайвань), закріплюють єдиний підхід щодо отримання суддею достатньої винагороди для забезпечення своєї економічної незалежності. Винагорода не повинна залежати від результатів роботи судді та скорочуватися під час всього строку повноважень. Рівень суддівської винагороди встановлюється з тим, щоб захистити суддів від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше - на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність.
Крім того, відповідно до пункту 29 Пояснювального меморандуму до Рекомендації Комітету Міністрів № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів» статус та винагорода є важливими факторами, які визначають належні робочі умови. Статус суддів повинен відповідати високому положенню їх професії, і їх винагорода має становити достатню компенсацію за їх тягар обов'язків. Ці фактори є невід'ємними умовами незалежності суддів, особливо для розуміння важливості їх ролі як суддів, що виражається у вигляді належної поваги та адекватній фінансовій винагороді.
Відповідно до пункту першого Основних принципів незалежності судових органів (схвалено резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 та 13.12.1985) «незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни; усі державні та інші установи зобов'язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її».
Згідно з частиною другою статті 1 Загальної (Універсальної) хартії судді незалежність судді є важливою умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Незалежність є неподільною. Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність.
Отже, забезпечення державою належної оплати праці судді є запорукою дотримання гарантій права особи на розгляд справи незалежним і безстороннім судом та збереження справедливого балансу між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права особи.
Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Такими гарантіями є надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення, зокрема суддівської винагороди та щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, розмір якого повністю залежить від суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. Важливою є і послідовність дій законодавця, особливо з огляду на сферу суспільних відносин, у якій може проявлятись непослідовність.
Судом відхиляються посилання відповідача на рішення Європейського суду з прав людини, які відображені у відзиві, оскільки висновки суду спрямовані на встановлення порушень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і захист прав людини (у виключних випадках - юридичної особи), а не органів державної влади. Крім того, обставини в зазначеній справі є відмінними від тих, які розглядались у справах Європейського суду з прав людини.
Щодо посилання на рішення Конституційного Суду України щодо збалансованості бюджету України та те, що соціально-економічні права громадян не є абсолютними, суд зазначає, що зазначене рішення не стосуються гарантій суддівської незалежності, однією з яких є суддівська винагорода, а обставини та питання які ними розглядались є відмінними від зазначеної справи.
Суд критично ставиться до доводів відповідача і про те, що Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області не є належним відповідачем у даній справі, оскільки таке твердження жодними доказами не підтверджено та спростовується тим, що саме на відповідача, як орган державної влади, покладено обов'язок щодо нарахування та виплати позивачу, як судді, суддівської винагороди, а відповідно, саме такі дії відповідача і є предметом спору у даній справі та вчинені саме відповідачем, які підлягають перевірці адміністративним судом у межах даного спору, у порядку та у спосіб, встановлений ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Нараховуючи та виплачуючи позивачу суддівську винагороду із застуванням обмеженням її розміру, суб'єкт владних повноважень діяв з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді, а відтак порушене право позивача належить поновленню шляхом зобов'язання територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 ст. 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” виходячи з базового розміру посадового окладу судді в розмірі 30 (тридцяти) прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2020 року з регіональним коефіцієнтом у розмірі 1,2 до базового розміру посадового окладу та щомісячної доплати в розмірі 60% від посадового окладу з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті за період з 01 травня 2020 року по 31 травня 2020 р.
Стосовно вимог позивача про стягнення з відповідача на його користь недоплачену суддівську винагороду в розмірі 73845 гривень 20 копійок з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті за період з 01 травня 2020 року по 31 травня 2020 р., то суд вважає їх передчасними та такими, що наразі не підлягають задоволенню, оскільки стягненню підлягають лише ті суми, які були нараховані, але не виплачені.
Відтак, з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів позивача, суд вважає, що належним способом відновлення порушеного права буде, як було вказано раніше, саме зобов'язати територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 ст. 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” виходячи з базового розміру посадового окладу судді в розмірі 30 (тридцяти) прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2020 року з регіональним коефіцієнтом у розмірі 1,2 до базового розміру посадового окладу та щомісячної доплати в розмірі 60% від посадового окладу з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті за період з 01 травня 2020 року по 31 травня 2020 р.
Також слід зазначити, що у прохальній частині позовної заяви ОСОБА_1 також викладена вимога позивача про допущення до негайного виконання рішення суду в частині виплати суддівської винагороди за один місяць.
Щодо негайного виконання рішення суду в частині виплати суддівської винагороди за один місяць, суд виходить з наступного.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України під час ухвалення рішення суд вирішує чи є підстави допустити негайне виконання рішення.
Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його ухвалення, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів позивача.
Перелік судових рішень, які виконуються негайно, визначений статтею 371 Кодексу адміністративного судочинства України.
Негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць (п. 2 ч. 1 ст. 371 Кодексу адміністративного судочинства України).
В даному випадку в задоволенні позовних вимог про стягнення суми суддівської винагороди судом відмовлено, отже правові підстави для застосування вказаних норм відсутні.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Інші доводи представників сторін не є юридично значимими та не впливають на висновки суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1 ст. 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно з ч.1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно з ч. 2 ст.73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 ст. 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем по справі, як суб'єктом владних повноважень дії якого оскаржується, не виконано покладеного на нього обов'язку доказування правомірності своїх дій щодо нарахування та виплати судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 травня 2020 року по 31 травня 2020 року із застуванням обмеження нарахування у сумі - 73845 грн. 20 коп., доводи позивача викладені у позові в цій частині не спростовані, а тому суд прийшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовної заяви.
Щодо розподілу судових витрат.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до закону, а докази понесення ним інших судових витрати відсутні, виходячи з положень ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 2, 6, 9, 72-77, 139, 242-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 26239738, 49000, м. Дніпро, пр. Дм. Яворницького, буд. 21-А), третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 37988155, 49000, вул. Челюскіна, буд. 1) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення коштів, - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо нарахування та виплати судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 травня 2020 року по 31 травня 2020 року із застуванням обмеження нарахування у сумі - 73845 грн. 20 коп.;
Зобов'язати територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 ст. 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” виходячи з базового розміру посадового окладу судді в розмірі 30 (тридцяти) прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2020 року з регіональним коефіцієнтом у розмірі 1,2 до базового розміру посадового окладу та щомісячної доплати в розмірі 60% від посадового окладу з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті за період з 01 травня 2020 року по 31 травня 2020 р.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення складено та підписано 12.03.2021 року.
Суддя О.М. Неклеса