01010, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 30. тел/факс 254-21-99, e-mail: inbox@6apladm.ki.court.gov.ua
Головуючий суддя у першій інстанції: Клименчук Н.М.
Суддя-доповідач: Епель О.В.
10 березня 2021 року Справа № 640/21843/19
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Епель О.В.,
суддів: Карпушової О.В., Степанюка А.Г.,
за участю секретаря Сакевич Ж.В.,
представника позивача Фоменка М.С.,
представника відповідача Чорної Ю.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу Національного банку України на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 квітня 2020 року у справі
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Веллфін»
до Національного банку України
про визнання дій протиправними, визнання протиправним
та скасування розпорядження,
Історія справи.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Веллфін» ( далі - позивач) звернулося до суду з позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі - відповідач) про:
- визнання протиправними дій Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг стосовно проведення заходу державного нагляду, контролю (перевірки) щодо дотримання ТОВ «Веллфін» вимог законодавства на ринку фінансових послуг, та щодо складання акта від 26.07.2019 № 1140/16-5/15 про правопорушення, вчинені ТОВ «Веллфін» на ринку фінансових послуг за неуніфікованою формою;
- визнання протиправним та скасування в повному обсязі розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 08.10.2019 № 1981 про вжиття заходів впливу.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 квітня 2020 року адміністративний позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 08.10.2019 № 1981 «Про застосування заходу впливу до Товариства з обмеженою відповідальністю «Веллфін».
У задоволенні позову в іншій частині позовних вимог відмовлено.
Ухвалюючи зазначене рішення, суд першої інстанції виходив з того, що нарахування процентів пов'язується із застосуванням індексу інфляції та орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а також з того, що встановивши в договорах збільшений розмір процентів, у зв'язку з простроченням сплати боргу, сторони скористались своїм правом, обравши саме таку міру відповідальності за порушення грошового зобов'язання, яку не можна ототожнювати з неустойкою, оскільки остання за чинним законодавством є іншим окремим видом відповідальності (штрафною санкцією).
При цьому, суд дійшов висновку, що укладені позивачем договори позики не порушують вимоги Закону України «Про споживче кредитування» і що відповідачем помилково та протиправно ототожнено нарахування неустойки (штрафу, пені) за несвоєчасне повернення наданих в позику грошових коштів із розміром збільшених процентів за користування позичковими коштами.
Разом з тим, суд вказав, що недійсність (несправедливість) умов укладених договорів позики повинна встановлюватися судовим рішенням.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що позивачем було здійснено нарахування споживачам, з якими ним укладено договори, непропорційно велику суму компенсації за невиконання ними кредитних зобов'язань (понад 50% вартості суми наданого кредиту), що на переконання апелянта є порушенням ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 21 Закону України «Про споживче кредитування» та вказує на те, що позивачем не виконуються Ліцензійні умови і вимоги законодавства про фінансові послуги.
При цьому, апелянт зазначає, що оскаржуваним позивачем розпорядженням установлено виключно факти допущення ним порушень законодавства та не здійснювалося визнання договорів недійсними.
З цих та інших підстав апелянт вважає, що рішення суду прийнято за неповно встановлених обставин, з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому просить його скасувати і ухвалити постанову про відмову в задоволенні його позову в повному обсязі.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 30.11.2020 відкрито апеляційне провадження у справі, установлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та призначено справу до судового розгляду.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити таку скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, наполягаючи на необґрунтованості доводів апелянта та стверджуючи про безпідставність прийняття ним спірного розпорядження.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 26.01.2021 здійснено заміну відповідача на його правонаступника - Національний банк України, витребувано додаткові докази, продовжено строк розгляду справи та оголошено перерву у судовому розгляді.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.02.2021 відкладено судовий розгляд справи.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін, з наступних підстав.
Обставини справи, установлені судом першої інстанції.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ТОВ «Веллфін» здійснює фінансово-господарську діяльність у сфері надання грошових коштів у позику фізичним особам у спосіб та на умовах, передбаченими Ліцензійними умовами з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.2016 № 913, та іншими нормативно-правовими актами України.
Згідно з розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 08.12.2015 №3047 позивачу видано ліцензію на провадження діяльності з надання фінансових послуг за рахунок залучених коштів, яка в подальшому переоформлена на ліцензію на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг - надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 26.01.2017 № 163).
ТОВ «Веллфін» здійснює укладання електронних договорів з надання грошових коштів у позику, у тому числі і на умовах фінансового кредиту, з фізичними особами за допомогою інформаційно-телекомунікаційної системи (спеціалізованого веб-сайту http://creditup.com.ua), за умови ідентифікації позичальника та використання електронного цифрового підпису одноразовим ідентифікатором у відповідності до Закону України «Про електронну комерцію».
Відповідно до вимог Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про надання інформації та документів від 12.03.2019 №1424/16-8 та від 11.06.2019 №4366/16-8, надісланих на адресу ТОВ «ВЕЛЛФІН», відповідачем запитано від позивача наступне:
- за встановленою формою (Додаток №1) інформацію про укладені кредитні договори (договори позики) з фізичними особами за період з 01.07.2018 по 28.02.2019 окремо за кожним місяцем зазначеного періоду;
- копії внутрішніх правил надання фінансових послуг ТОВ «Веллфін» зі всіма змінами та додатками;
- копії примірних договорів надання фінансових послуг ТОВ «Веллфін» зі всіма змінами та додатками, відповідно до яких товариством було укладено зі споживачами фінансових послуг кредитні договори (договори позики);
- копії десяти будь-яких договорів позики, укладених позичальниками в період дії кожної редакції Правил та примірних договорів;
- інформацію щодо порядку (процедури) укладення електронних договорів, вчинених товариством та позичальниками в інформаційно-телекомунікаційній системі та поза нею з обов'язковим зазначенням часу та дати таких дій та наданням копій електронних документів (повідомлень) роздрукованих у паперовій формі, що підтверджують такі дії;
- підтвердження відправлення оферти споживачу та прийняття такої оферти (акцепт) споживачем у порядку, встановленому ч. 6 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»;
- інформацію щодо договорів, за якими позичальники прострочили виконання умов договору (договорів) (повернення кредиту) за формою, встановленою Додатком №1;
- інформацію щодо зміни порядку (процедури) укладення електронних договорів або власне письмове підтвердження, що зміни не відбувалися.
На виконання вказаних вимог відповідача ТОВ «Веллфін» листами від 26.03.2019 № 382 та від 16.07.2019 № 6903/ФК надано запитувану інформацію з додатком «Носій інформації» з підписаною КЕП відповіддю керівника ТОВ «Веллфін».
За результатами розгляду інформації та документів, наданих ТОВ «Веллфін», відповідачем відповідно до пунктів 1.11 та 4.2 Положення про застосування Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, заходів впливу за порушення законодавства про фінансові послуги, затвердженого розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 20.11.2012 №2319, складено акт про правопорушення, вчинені ТОВ «Веллфін» на ринку фінансових послуг від 26.07.2019 №1140/16-5/15, в якому встановлені наступні порушення позивачем вимог законодавства про фінансові послуги:
- частини 2 статті 2 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», якою передбачено, що фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності;
- статті 21 Закону України «Про споживче кредитування», відповідно до положень якої сукупна сума неустойки (штраф, пеня), нарахованої за порушення зобов'язань споживачем на підставі договору про споживчий кредит, не може перевищувати половини суми, одержаної споживачем за таким договором, і не може бути збільшена за домовленістю сторін;
- пункту 5 частини 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якого несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.
Не погоджуючись з висновками, викладеними в акті про правопорушення, позивачем 13.08.2019 подано відповідачу письмові заперечення.
Розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 15.08.2019 № 1566 зупинено провадження у справі про порушення ТОВ «Веллфін» законодавства у сфері надання фінансових послуг у зв'язку з необхідністю отримати додаткові докази у справі про правопорушення.
08.10.2019 відповідачем винесено розпорядження № 1981 «Про застосування заходу впливу до ТОВ «Веллфін», відповідно до якого постановлено зобов'язати позивача усунути порушення законодавства про фінансові послуги та повідомити про усунення порушення з наданням підтверджуючих документів у термін до 07.11.2019 включно.
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо проведення перевірки, складання акта перевірка, а також вважаючи протиправним вказане розпорядження відповідача від 08.10.2019 № 1981, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Нормативно-правове обґрунтування.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 № 2664-III (далі - Закон № 2664-III), «Про споживче кредитування» від 15.11.2016 № 1734-VIII (далі - Закон № 1734-VIII), «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 № 1023-XII (далі - Закон № 1023-XII), Положенням про Національну комісію, що здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг, затвердженим Указом Президента України від 23.11.2011 № 1070/2011 (далі - Положення № 1070/2011), Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.2016 № 913 (далі - Ліцензійні умови № 913), Положенням про застосування Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, заходів впливу за порушення законодавства про фінансові послуги, затвердженим розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 20.11.2012 № 2319 (далі - Положення № 2319).
Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частиною 1 статті 21 Закону № 2664-III державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється, зокрема, національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.
Основними завданнями Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, відповідно до приписів пункту 2 частини 1 статті 27 Закону № 2664-III та підпункту 4 пункту 3 Положення № 1070/2011, є здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг та додержанням законодавства у цій сфері.
Приписами пунктів 10, 12 частини 1 статті 28 Закону № 2664-III та підпунктів 40, 41 пункту 4 Положення № 1070/2011 установлено, що Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг у межах своєї компетенції у разі порушення законодавства про фінансові послуги, нормативно-правових актів національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, застосовує заходи впливу та накладає адміністративні стягнення; надсилає фінансовим установам та саморегульованим організаціям обов'язкові до виконання розпорядження про усунення порушень законодавства про фінансові послуги та вимагає надання необхідних документів.
Відповідно до пункту 36 Ліцензійних умов № 913, фінансова установа зобов'язана виконувати вимоги та рішення Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, що відповідають її повноваженням, визначеним законом, зокрема надавати на такі вимоги та рішення інформацію і звітність у встановлений у них строк.
Пунктом 1.5 Положення № 2319 установлено, що Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг як колегіальний орган або уповноважені особи Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг обирають і застосовують заходи впливу на основі аналізу даних та інформації стосовно порушення законодавства про фінансові послуги, враховуючи наслідки порушення та застосування таких заходів. Дані та інформація про ознаки порушення законодавства про фінансові послуги може міститися, зокрема, в: матеріалах, отриманих за результатами перевірок, проведених Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг; звітності, що подається до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг; зверненнях громадян; матеріалах, отриманих на письмову вимогу Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про надання необхідних документів та інформації, та ін.
Відповідно до пункту 1.11 Положення № 2319, посадова особа Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг при виявленні порушення законодавства про фінансові послуги, за яке застосовується захід впливу, складає акт про правопорушення.
Згідно із частиною 1 статті 4 Закону № 1734-VIII законодавство про споживче кредитування в Україні ґрунтується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів щодо надання послуг споживачам.
У пункті 1 частини 1 статті 1 Закону № 1734-VIII визначено, що договір про споживчий кредит - вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов'язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором.
Відповідно до частини 2 статті 21 Закону № 1734-VIII сукупна сума неустойки (штраф, пеня), нарахована за порушення зобов'язань споживачем на підставі договору про споживчий кредит, не може перевищувати половини суми, одержаної споживачем за таким договором, і не може бути збільшена за домовленістю сторін.
Згідно з частинами 1, 2 статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики). Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (частина 1 статті 1046 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Пунктом 11 частини 1 статті 12 Закону № 1734-VIII передбачено, що у договорі про споживчий кредит зазначаються, зокрема, інформація про наслідки прострочення виконання зобов'язань зі сплати платежів, у тому числі розмір неустойки, процентної ставки, інших платежів, які застосовуються чи стягуються при невиконанні зобов'язання за договором про споживчий кредит.
Відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За приписами пункту 3 частини 1 статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Згідно з частинами 1, 2, 3 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно з частиною 3 статті 6 ЦК України сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Відповідно до частин 1, 2, пункту 5 частини 3 статті 18 Закону № 1023-XII продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.
Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.
Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Укладені позивачем договори кредитування є правочинами в розумінні положень Цивільного кодексу України.
Положеннями статті 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Висновки суду апеляційної інстанції.
Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що Національній комісії, яка здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (правонаступник - НБУ), надано повноваження складати та надсилати фінансовим установам письмові вимоги про надання документів та інформації, необхідних для виконання завдань, покладених на неї законодавством, а фінансові установи зобов'язані надавати витребувані документи.
Разом з тим, встановлення зазначеним контролюючим органом порушення фінансовою установою вимог законодавства у сфері фінансових послуг є підставою для застосування до такої установи відповідних заходів реагування.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на те, що позивача було притягнуто до відповідальності за порушення вимог законодавства при наданні фінансових послуг на підставі договорів про споживчий кредит, а саме здійснення нарахування споживачам, з якими ним укладено договори, непропорційно великої суми компенсації за невиконання ними кредитних зобов'язань, що кваліфіковано контролюючим органом як порушення статті 21 Закону України «Про споживче кредитування» та пункту 5 частини 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Втім, з наведених вище законодавчих приписів убачається, що законодавець розрізняє поняття процентів за правомірне користування чужими грошовими коштами, процентів річних за прострочення виконання грошового зобов'язання та неустойки.
Водночас, спеціальним Законом України «Про споживче кредитування» (зокрема пункт 11 частини 1 статті 12) визначено можливість передбачити в договорі про споживчий кредит відповідальність за прострочення виконання зобов'язань як у формі неустойки, так і підвищеної процентної ставки.
При цьому, нарахування процентів пов'язується із застосуванням індексу інфляції та орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів.
Разом з тим, особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання є також нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних, що входять до складу грошового зобов'язання і виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Аналогічні правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 08.05.2018 № 910/16725/17, від 08.02.2018 № 826/26790/15, від 18.07.2018 № 2а-11853/10/1570, від 15.04.2020 № 807/542/17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц.
Отже, проценти, передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України, не є штрафними санкціями.
Аналогічні правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 № 464/3790/16-ц.
Водночас, як було правильно встановлено судом першої інстанції, заходи відповідальності за порушення грошового зобов'язання та неустойка є різними правовими інститутами, обмеження можливості одночасного застосування яких законом не встановлена.
Втім, відповідачем фактично ототожнюється нарахування підвищеної процентної ставки за користування несвоєчасно повернутою позикою з нарахуванням неустойки і з цих підстав зроблено висновок про порушення позивачем частини 2 статті 21 Закону України «Про споживче кредитування», в якому мова йде виключно про граничний розмір неустойки (штрафу, пені), а не процентів за користування позикою.
Крім того, відповідач, стверджує про порушення позивачем пункту 5 частини 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме щодо встановлення в договорах, укладених позивачем зі споживачами, непропорційно великої суми компенсації (понад 50% вартості продукції).
Однак, з цього приводу колегія суддів зазначає, що розмір компенсації за несвоєчасне повернення позики за договорами, укладеними позивачем зі споживачами, передусім, залежить не від розміру процентної ставки, установленої кредитодавцем, а від кількості днів прострочення повернення позики, допущених позичальником, яка в кожному конкретному випадку є різною та може як перевищувати (у разі тривалого прострочення), так і не перевищувати п'ятдесят відсотків суми кредиту.
Тобто, розмір відповідальності за неналежне виконання умов таких договорів залежить безпосередньо від поведінки самих споживачів (боржників) і, одночасно, захищає майнові інтереси позивача, який передає відповідні кошти у користування таких осіб і вправі розраховувати або на їх своєчасне повернення, або на отримання відповідної компенсації за те, що такі майнові активи вибули з його користування і використовуються іншими особами.
Тож, доводи апелянта щодо встановлення позивачем непропорційно великої суми компенсації, яка перевищує п'ятдесят відсотків вартості продукції, спростовуються матеріалами цієї справи, зокрема умовами відповідних договорів.
Таким чином, апеляційним судом не встановлено і апелянтом не доведено порушення позивачем частини 2 статті 21 Закону України «Про споживче кредитування» та/або пункту 5 частини 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо протиправності розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 08.10.2019 № 1981 «Про застосування заходу впливу до Товариства з обмеженою відповідальністю «Веллфін», наявності достатніх правових підстав для його скасування та задоволення позову в цій частині позовних вимог.
При цьому, судова колегія враховує правові висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішенні у справі «Золотас проти Греції», про те, що стаття 1 Протоколу № 1, яка має за головну мету захистити особу від будь-якого посягання держави на повагу до її майна, може також вимагати позитивних зобов'язань, відповідно до яких держава має вжити певних заходів, необхідних для захисту права власності (Zolotas v. Greece, № 66610/09). Подібний висновок також викладений у рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Капітал Банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria, № 49429/99).
Відповідно до ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
З приводу посилань апелянта на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.12.2020 у справі № 640/23056/19 судова колегія зазначає, що відповідно до ст.ст. 7, 242 КАС України, рішення апеляційного суду не є джерелом права, яке підлягає врахуванню судом при вирішенні справи.
Доводи апелянта про те, що 25.02.2021 Верховним Судом у справі № 640/925/20 винесено постанову, якою скасовано судові рішення, ухвалені, на переконання апелянта, в аналогічній справі, судова колегія відхиляє, оскільки зазначеною постановою Верховного Суду справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції внаслідок неповноти з'ясування відповідних обставин справи.
Разом з тим, зазначена постанова Верховного Суду не містить остаточних правових висновків щодо застосування певних норм матеріального права, які б відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України, були б обов'язковими для врахування судом при розгляді цієї адміністративної справи № 640/21843/19.
Крім того, вказана справа № 640/925/20 стосується зовсім іншого спору і ухвалені за результатами її розгляду судові рішення у розумінні ст. 78 КАС України не мають преюдиціального значення для вирішення цього спору.
Тож, вищенаведені доводи апелянта є необґрунтованими.
Перевіряючи всі доводи обох сторін, апеляційний суд також приймає до уваги правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 21.01.1999 р. по справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», відповідно до якої «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…».
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності достатніх та необхідних правових підстав для задоволення позову в цій справі.
Отже, судом першої інстанції повно та правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, відповідно до вимог ст. 242 КАС України.
Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, апеляційна скарга Київської митниці Державної митної служби України підлягає залишенню без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2020 року - без змін.
Розподіл судових витрат.
Судом апеляційної інстанції не здійснено зміни або скасування рішення суду, а тому, відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати перерозподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Національного банку України - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 квітня 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Повний текст судового рішення виготовлено 11 березня 2021 року.
Головуючий суддя
Судді: