11 березня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/10302/20
Головуючий в 1 інстанції: Катаєва Е.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді - доповідача: Димерлія О.О.
суддів - Єщенка О. В., Танасогло Т.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 грудня 2020 року по справі № 420/10302/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення, -
У жовтні 2020 року Та ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив :
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 23.02.2016 року про скасування громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну та анулювання посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 14.06.2010 року.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області на підставі Висновку від 23.02.2016 року прийнято Рішення від 23.02.2016 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 . Копії зазначеного рішення відповідачем у тижневий строк позивачу надіслано не було. Для надання пояснень при розгляді питання щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну, позивача не запрошено, що є грубим порушенням ст.13 Закону України «Про імміграцію». У зв'язку з чим, ОСОБА_1 вважає, що оскаржуване рішення є протиправним та необґрунтованим.
За наслідками розгляду зазначеної справи Одеським окружним адміністративним судом 15 грудня 2020 року прийнято рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 23.02.2016 року про скасування громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну та анулювання посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 14.06.2010 року.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ГУ ДМС України в Одеській області подано апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не повне з'ясування обставин справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу прийняте всупереч вимог законодавства України, а тому оскаржуване рішення про скасування наданого громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну є законним та скасуванню не підлягає.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача спростовує доводи апеляційної скарги, вказуючи на законність ухваленого рішення та просить його залишити без змін.
В силу приписів пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 17.11.2009 року ОСОБА_1 прибув в Україну через КПП «Бориспіль» на підставі паспортного документу громадянина В'єтнаму № НОМЕР_2 від 21.04.2009 року.
17.05.2010 року позивач звернувся до ВГІРФО ГУ МВС України в Одеській області із заявою щодо надання дозволу на імміграцію та видачі посвідки на постійне проживання в Україні.
В якості підстави для звернення позивач зазначив, що має право на отримання дозволу на імміграцію в Україну згідно до п.6 ч.2 ст.4 Закону України «Про імміграцію», як неповнолітня дитина громадянки В'єтнаму ОСОБА_3 , яка в свою чергу документована дозволом на імміграцію та посвідкою на постійне проживання в Україні НОМЕР_3 , виданої 15.05.2007 року ВГІРФО ГУ МВС України в Одеській області.
За наслідками перевірки поданих документів та одержаної у встановленому законодавством порядку інформації, 14.06.2010 року начальником ВГІРФО ГУ МВС України в Одеській області затверджено висновок про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 .
14.06.2010 року позивач отримав дозвіл на імміграцію та посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 на підставі п.6 ч.2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію».
21.06.2010 року зареєстровано місце проживання громадянина В'єтнаму ОСОБА_1 за адресою : АДРЕСА_1 .
23.02.2016 року ГУ ДМС України в Одеській області прийнято рішення про скасування дозволу позивачу на імміграцію в Україну та як наслідок, визнано посвідку на постійне проживання в Україні від 14.06.2010 року недійсною.
Вважаючи зазначене рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду.
Вирішуючи справу по суті та задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості та доведеності вимог, з неправомірності дій міграційного органу.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла таких висновків.
Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, пов'язані з умовами і порядком імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства, які визначені Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-III (далі - Закон № 2491-III) та Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI (далі Закон № 3773-VI).
Відповідно до ст.1 Закону № 3773-VI іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
За змістом частиною 15 статті 4 Закону 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
При цьому, документами, що засвідчують законність перебування іноземця, особи без громадянства на території України, можуть бути посвідка на постійне проживання та посвідка на тимчасове проживання.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначено Законом № 2491-III.
Приписами статті 1 Закону № 2491-III встановлено, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.
Дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції особи, яка є батьком, чоловіком (дружиною) іммігранта та його неповнолітні діти (п.6 ч.2 ст.4 Закону України «Про імміграцію»).
Відповідно до ст. 6 Закону № 2491-III, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції: 1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; 3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання; 5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено відповідним Порядком, затвердженим постановою КМУ від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).
У відповідності до підпункту 2 пункту 2 цього Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.
Згідно пункту 12 Порядку №1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
Пунктом 14 Порядку №1983 визначено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених ст.10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що обов'язковою передумовою прийняття компетентним органом відповідного рішення про надання особі дозволу на імміграцію є перевірка правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні.
Апеляційним судом встановлено, що рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну прийнято суб'єктом владних повноважень 14.06.2010 року. Крім того будь-яких порушень законодавства та відсутності необхідних документів уповноваженим державним органом під час розгляду заяви позивача про надання дозволу на імміграцію виявлено не було, уповноважений державний орган з питань імміграційної політики визнав правомірність прибуття громадянина В'єтнаму ОСОБА_1 в Україну, правомірність подальшого проживання та набуття дозволу на імміграцію в Україну.
За змістом статті 12 Закону № 2491-III, дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо:
1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;
2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;
3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;
4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;
5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Законом України «Про імміграцію» встановлено вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого убачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.
Зі змісту оскаржуваного рішення від 23.02.2016 року убачається, що в якості підстави для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну зазначено п. 6 ст. 12 Закону України «Про імміграцію».
Підставою для прийняття зазначеного рішення слугував Висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянина В'єтнаму ОСОБА_1 від 23.02.2016 року.
Як встановлено апеляційним судом, відповідно до Висновку від 23.02.2016 року, підставою для скасування громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну слугував той факт, що на момент надання зазначеного дозволу, прийнятого на підставі п.6 ч.2 ст.4 Закону України «Про імміграцію», як неповнолітній син громадянки В'єтнаму ОСОБА_3 , позивач досяг повноліття.
При цьому, за період з 14.06.2010 року до прийняття оскаржуваного рішення, не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію від 14.06.2010 року.
В матеріалах справи відсутні будь-які докази, що позивачем надавалися відповідачу свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність; відповідачем не надано суду вироку суду, яким позивача засуджено до позбавлення волі, та будь-яких доказів того, що дії останнього становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем також не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
У даному випадку, орган міграційної служби за наявності тих самих обставин, що слугували підставою для надання дозволу на імміграцію в Україну та оформлення позивачу посвідки на тимчасове проживання в Україні, прийняв оскаржуване рішення про скасування зазначеного дозволу.
Слід зауважити, що станом на момент прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію, уповноважений державний орган, перевіряв надані позивачем документи та будь-яких порушень законодавства не виявив.
Водночас, колегія суддів звертає увагу, що порушене право позивача на законне проживання в Україні охоплюється ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Частина 2 ст. 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно до частини першою ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до положень ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73).
Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74).
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pinс v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
Також у Висновку в якості ще однією підстави для скасування громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну зазначено, що 25.05.2012 року громадянці В'єтнаму ОСОБА_3 , яка є матір'ю позивача, скасовано дозвіл на імміграцію та визнано недійсною посвідку на постійне проживання в Україні.
Як свідчать письмові докази, на момент видачі позивачу дозволу на імміграцію у 2010 році його мати - громадянка В'єтнаму ОСОБА_3 вважалася такою, що має дозвіл на імміграцію в Україну та була документована посвідкою на постійне проживання в Україні, які були чинними. Скасування ж у 2012 році рішення про документування громадянки В'єтнаму ОСОБА_3 посвідкою на постійне проживання в Україні призвело до втрати чинності цієї посвідки лише на майбутнє та не свідчить про неправомірність видачі дозволу на імміграцію позивачу.
Окрім цього, зазначена обставина не може слугувати в якості підстави для скасування дозволу позивача на імміграцію в Україну та як наслідок визнання посвідки на постійне проживання в Україні недійсної, оскільки не входить до зазначеного вище переліку підстав, передбачених положеннями ст. 12 Законом України «Про імміграцію».
Отже, відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з'явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені ст. 12 Закону України «Про імміграцію».
Крім того, судова колегія встановила, що при прийнятті рішення від 03.02.2020 року відповідачем не було дотримано передбаченої Порядком № 1983 обов'язкової процедури, а саме позивач не запрошувався органом, яким прийнято рішення та пояснення від нього не отримувались.
З наявних в матеріалах справи листів ГУ ДМС України в Одеській області, які надані відповідачем на підтвердження запрошення позивача для встановлення законності отримання дозволу на імміграцію убачається, що вони направлялись на іншу адресу, а ніж ту, за якою зареєстрований позивач.
Колегія суддів вважає, що особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає їй змогу брати участь у провадженні під час розгляду її справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржуване рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 23.02.2016 року про скасування громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну та анулювання посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 14.06.2010 року винесено з порушенням норм чинного законодавства, є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують докази, досліджені та перевірені в суді першої інстанції, в системному зв'язку з положеннями чинного законодавства, та не впливають на висновки суду, викладені в рішенні суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.
Керуючись ст.ст. 242, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 грудня 2020 року по справі № 420/10302/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її підписання суддями та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня отримання сторонами копії судового рішення.
Суддя-доповідач: Димерлій О.О.
Судді Танасогло Т.М. Єщенко О.В.