ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
0,2
м. Київ
11.03.2021Справа № 910/3616/21
Господарський суд міста Києва у складі судді Кирилюк Т.Ю., розглянувши
позовну заяву ОСОБА_1 та
ОСОБА_2
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бора»
Товариства з обмеженою відповідальністю «Дайтона груп»
про визнання недійсним договору,
Фізичні особи ОСОБА_1 та ОСОБА_3 звернулись до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсним договору суборенди земельної ділянки.
За твердженням позовної заяви (пункт 59) оспорений договір суборенди безпосередньо порушує права та охоронювані Конституцією України та Законами України інтереси позивачів, оскільки вони проживають у безпосередній близькості до земельної ділянки - предмету договору суборенди.
Позивачі використовують земельну ділянку (предмет оскарженого договору суборенди) для проведення особистого дозвілля, задоволення естетичних потреб, вигулу тварин та загалом як місце рекреації (пункт 61 позовної заяви).
Таким чином, за визначеннями позовної заяви предметом даного позову є отримання примусового захисту прав та законних інтересів двох фізичних осіб, які не пов'язані із здійсненням ними господарсько-правової діяльності.
За твердженням пункту 62 позовної заяви даний спір належить до юрисдикції господарських судів, оскільки згідно частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Суд не може погодитись з доводами позивачів, оскільки договір суборенди земельної ділянки не є правочином, укладеним для забезпечення виконання основного зобов'язання.
Забезпечення виконання зобов'язань, зокрема, врегульовано главою 49 Цивільного кодексу України, правові приписи якої не відносять договори оренди (суборенди) до видів забезпечень. У той же час, за визначенням статті 792 Цивільного кодексу України договір оренди (суборенди) земельної ділянки є самостійним правочином, який за своєю правовою природою не може мати похідного характеру від іншого (основного) зобов'язання.
Враховуючи наведене, судом встановлено невідповідність висновків позивачів в частині віднесення процесуальним Законом даного спору, предметом якого є захист прав загального землекористування фізичних осіб, як членів місцевої територіальної громади населеного пункту, до юрисдикції господарських судів.
Посилання позивачів (пункт 63 позовної заяви) до висновків Пленуму Вищого господарського суду України судом відхиляються, оскільки останні стосуються недіючої на час звернення до суду редакції процесуального Закону.
Факт укладення оспореного договору юридичними особами (пункт 64 позовної заяви) у даному випадку не надає позивачам правової можливості захисту своїх прав судами господарської юрисдикції, оскільки визнання недійсним правочину є лише обраним позивачами способом захисту власних прав та інтересів, які не пов'язані зі здійсненням господарської діяльності.
Господарська юрисдикція спору має визначатись виходячи з його сутності.
У даному випадку має місце спір між фізичними особами (позивачі) та юридичними особами (відповідачі та третя особа) в частині реалізації прав громадян на загальне використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів.
Позивачі вважають своє право порушеним, оскільки відповідачами вчинено правочин, направлений на забудову цієї території.
Таким чином, за суб'єктним складом даний спір є спором фізичних осіб (без правового статусу суб'єктів господарської діяльності) та юридичних осіб.
За правовими висновками Великої палати Верховного суду (зокрема, пункти 30-34 Постанови від 19.01.2021 у справі №916/661/20) критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
У статті 19 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Звідси загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ визначений за правилами іншого судочинства.
Згідно з частинами першою, другою статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до пунктів 1, 8 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство.
У даному випадку позивачі звернулись до господарського суду з позовом як фізичні особи. Позивачі не є підприємцями, спір не стосується корпоративних відносин, спір не ґрунтується на відносинах забезпечення виконання основного зобов'язання та не пов'язаний з банкрутством жодного з учасників.
Відповідно, даний спір не може бути розглянуто за правилами господарського судочинства.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Правила визначення юрисдикції відповідного позову встановлені процесуальними кодексами: стаття 19 Цивільного процесуального кодексу України, стаття 19 Кодексу адміністративного судочинства України та стаття 20 Господарського процесуального кодексу України.
Загальна (цивільна) юрисдикція є всеохоплюючою; якщо справа не віднесена до юрисдикції інших (адміністративних чи господарських) судів, то вона підлягає розгляду загальним (цивільним) судом. Адміністративні суди вирішують публічно-правові спори (позови за участю суб'єкта владних повноважень). Господарські суди вирішують спори, що виникають при здійсненні господарської діяльності.
Господарський процесуальний кодекс України не відносить захист прав загального землекористування фізичних осіб - мешканців територіальної громади до юрисдикції господарських судів.
Відповідно, у даному випадку спір має бути розглянутим за правилами загальної юрисдикції в порядку Цивільного процесуального кодексу України судами загальної юрисдикції.
Згідно пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Враховуючи вищевикладене, суд відмовляє у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бора» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Дайтона груп» про визнання недійсним договору суборенди земельної ділянки.
На підставі викладеного та керуючись статтями 20, 175, 234, 235 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. Відмовити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у відкритті провадження у справі.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена в порядку та строки, передбаченому розділом IV Господарського процесуального кодексу України.
Суддя Т.Ю. Кирилюк