Справа № 521/8304/16-ц
Номер провадження 2/521/715/21
24 лютого 2021 року Малиновський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого - судді Лічмана Л.Г.
при секретарі - Блохіні М.Ю.,
за участю представника позивача - адвоката Лужанова С.В.,
представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Шахновського О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 ), Департаменту міського господарства Одеської міської ради (вул. Успенська, 83/85, м. Одеса), за участю третьої особи - Приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Запольської Ольги Василівни (вул. Пушкінська, 1, м. Одеса) про визнання недійсним розпорядження органу приватизації, скасування свідоцтва про право власності, визнання договору договору купівлі-продажу недійсним та зняття з реєстрації, -
Описова частина.
11.05.2016 р. ОСОБА_2 звернувся до Малиновського районного суду м. Одеси з позовною заявою, з врахуванням заяви про зміну предмету позову в остаточній редакції, просив визнати недійсним розпорядження органу приватизації № 260268 від 19.04.2016 р. про передачу у власність квартири АДРЕСА_4 ОСОБА_3 , скасувати свідоцтво про право власності на зазначену квартиру на ім'я ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер 3-30737, визнати договір купівлі-продажу серія та номер 511 від 29.04.2016 р., виданий приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Запольською О.В. недійсним, зняти з реєстрації ОСОБА_4 місця проживання за адресою вказаної квартири.
Стислий виклад позиції позивача.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 вказав, що 02.07.2015 р. Малиновським районним судом м. Одеси ухвалено рішення у справі № 521/6774/15-ц за позовом ОСОБА_1 та визнано ОСОБА_2 , таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_4 . Скориставшись тим, що позивач був не повідомлений про прийняте рішення та судовий розгляд справи, на підставі цього рішення ОСОБА_1 зняла позивача з реєстрації за його місцем проживання та зареєструвала в квартирі свою доньку ОСОБА_3 . Позивач, дізнавшись про заочне рішення, звернувся до суду з заявою про його скасування, яке було скасоване 14.03.2016 р. та 18.05.2017 р. у задоволенні позову відмовлено. 19.04.2016 р. ОСОБА_3 здійснила приватизацію квартири. ОСОБА_3 станом на дату приватизації була обізнана про скасування заочного рішення, так як приймала участь у судовому засіданні 14.03.2016 р. 29.04.2016 р. ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності уклала договір купівлі-продажу приватизованої квартири з ОСОБА_4 , який став власником квартири та зареєструвався у ній. Приватизація квартири проведена всупереч ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а документи, видані на підставі набуття права власності, а саме свідоцтво про право власності та договір купівлі-продажу, є недійсними.
У судовому засіданні ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_5 , підтримали зазначені позовні вимоги та просили їх задовольнити.
Стислий виклад заперечень відповідача (відзив) і пояснень третіх осіб.
Представник відповідача ОСОБА_1 , адвокат Шахновський О.О., у судовому засіданні у задоволенні позовних вимог просив відмовити, відзиву на позовну заяву не надав. Зазначив, що обраний спосіб захисту є неналежним та позивач не був членом сім'ї наймача, не мав права на приватизацію, а тому вимоги безпідставні. Також ОСОБА_2 не пред'явлено вимог до відповідача ОСОБА_1 .
Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , представники Департаменту міського господарства Одеської міської ради, а також третя особа - Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Запольська О.В. в судове засідання не з'явилися, про дату та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, причини неявки суду не повідомили, відзиву не надали.
Заяви, клопотання сторін та інших учасників справи.
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 12.05.2016 р. (головуючий суддя Мурзенко М.В.) провадження у справі відкрито.
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 12.05.2016 р. (головуючий суддя Мурзенко М.В.) накладено арешт на квартиру за адресою АДРЕСА_3 .
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 13.03.2017 р. (головуючий суддя Мурзенко М.В.) клопотання представника ОСОБА_4 задоволено, провадження у справі зупинено до вирішення цивільної справи № 521/6774/15-ц за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування квартирою за адресою АДРЕСА_3 .
Згідно з п. 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, Розпорядженням керівника апарату Малиновського районного суду м. Одеси від 12.05.2017 р. № 242 призначено повторний автоматизований розподіл вказаної судової справи з підстав закінчення повноважень судді Мурзенка М.В. в межах п'ятирічного строку та згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.05.2017 р., справу передано судді Лічману Л.Г.
Ухвалою судді Малиновського районного суду м. Одеси Лічмана Л.Г. від 21.11.2018 р. цивільну справу прийнято до провадження, провадження у справі поновлено.
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 11.12.2018 р. провадження у цивільній справі зупинено до набрання законної сили судовим рішенням у цивільній справі № 521/6774/15-ц за позовною заявою ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_3 , що знаходиться в провадженні Верховного Суду.
Ухвалою судді Малиновського районного суду м. Одеси Лічмана Л.Г. від 29.05.2020 р. провадження у справі поновлено.
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 02.12.2020 р. заяву представника позивача адвоката Лужанова С.В. про зміну предмету позову залишено без руху, надано позивачеві для усунення недоліків заяви строк 10 (десять) днів з дня вручення копії повної ухвали.
Фактичні обставини, встановлені судом.
Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Малиновському районі Одеського Міського управління юстиції 29 серпня 2012 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 зареєстрували шлюб, 30 жовтня 2015 року Малиновським РВ у м. Одесі ГУДМС України в Одеській області позивачу видано паспорт на прізвище « ОСОБА_9 ».
Відповідно до ч. 4 і 5 ст. ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 02 липня 2015 року у цивільній справі № 521/6774/15-ц позовну заяву ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловою квартирою задоволено. Визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 таким, що втратив право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_3 .
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 14 березня 2016 року заочне рішення Малиновського районного суду від 02 липня 2015 року скасовано, справу призначено до розгляду в загальному порядку.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. У задоволенні позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - ОСОБА_4 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у відповідача на законних підставах виникло право користування квартирою, яке не припинилося у зв'язку з неприязними відносинами з позивачем, позивач з 2013 року постійно у спірній квартирі не проживала, відповідач проживав у спірній квартирі, а також у підсобному приміщенні квартири АДРЕСА_5 , яке приєднано до спірної квартири, що не заперечується сторонами, сплачував комунальні послуги, а відтак не втратив інтересу щодо проживання в вищезазначеній квартирі. Позивачем не надано переконливих доказів щодо не проживання відповідача понад два роки у спірній квартирі, її показання суттєво відрізняються від показань допитаних свідків, в тому числі і нею заявлених, спростовуються матеріалами справи, а тому її позовні вимоги задоволенню не підлягають. ОСОБА_4 не проживав у квартирі АДРЕСА_4 , у період, який вказаний позивачкою ОСОБА_1 , не був свідком подій, які вказані в її позовній заяві, а його посилання на матеріали справи, якими встановлено факт відсутності відповідача понад встановлений законодавством строк, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, а отже його позовні вимоги задоволенню також не підлягають.
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2018 року закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_10 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом та позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що апеляційну скаргу підписано особою, яка не має права її підписувати.
Постановою Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2018 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.03.2020 р. касаційну скаргу ОСОБА_10 в інтересах ОСОБА_4 залишено без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2018 року залишено без змін. Касаційну скаргу ОСОБА_11 залишено без задоволення. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2018 року залишено без змін. Поновлено виконання (дію) постанови Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2018 року.
Суд касаційної інстанції установив, що ОСОБА_6 була наймачем неприватизованої квартири АДРЕСА_4 та на неї відкрито особовий рахунок.
Згідно з рішенням Виконавчого комітету Малиновської районної ради народних депутатів від 05 січня 1990 року № 10 дозволено користування трикімнатною квартирою АДРЕСА_6 ) ОСОБА_12 , проживаючому в квартирі АДРЕСА_4 ) як підсобного приміщення без права проживання членів сім'ї на приєднаній площі у квартирі АДРЕСА_7 .
Згідно з довідкою від 02 лютого 2015 року № 55 в квартирі окрім позивача зареєстровані онука - ОСОБА_13 , 1995 року народження, онук - ОСОБА_14 , 2002 року народження, дочка - ОСОБА_15 , 1975 року народження, правнука - ОСОБА_16 , 2014 року народження, та онук - ОСОБА_2 , 1990 року народження.
Розпорядженням Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради від 19 серпня 2003 року № 958/01-04 та розпорядженням Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради від 14 жовтня 2005 року № 1003/01-04 позивача призначено опікуном над неповнолітніми ОСОБА_13 , 1995 року народження, ОСОБА_14 , 2002 року народження, ОСОБА_2 , 1990 року народження.
Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 02 липня 2015 року ОСОБА_2 визнано втратившим право користування квартирою АДРЕСА_4 .
03 серпня 2015 року позивач ( ОСОБА_6 ) отримала копію вказаного рішення суду, про що свідчить розписка в його отриманні, яка знаходиться в матеріалах справи.
25 лютого 2016 року до суду звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 02 липня 2015 року.
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 14 березня 2016 року заочне рішення Малиновського районного суду від 02 липня 2015 року скасовано, справу призначено до розгляду в загальному порядку.
14 березня 2016 року копію вступної частини ухвали суду отримала ОСОБА_3 , яка представляла інтереси ОСОБА_6 на підставі довіреності від 25 червня 2015 року.
Згідно з розпорядженням органу приватизації від 19 квітня 2016 року № 260268 квартиру АДРЕСА_4 передано у власність ОСОБА_3 .
На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_4 .
29 квітня 2016 року ОСОБА_3 , яка представляла інтереси ОСОБА_1 в судовому засіданні та яка отримала копію ухвали суду від 14 березня 2016 року про скасування заочного рішення, знаючи, що заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 02 липня 2015 року скасоване, продала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_4 (договір купівлі-продажу від 29 квітня 2016 року).
Отже, Верховним Судом встановлено, що у відповідача ОСОБА_2 на законних підставах виникло право користування квартирою, яке не припинилося у зв'язку з неприязними відносинами з позивачем ОСОБА_1 , яка з 2013 року постійно за адресою спірної квартири не проживала, відповідач ОСОБА_2 проживав у спірній квартирі а також у підсобному приміщенні квартири АДРЕСА_5 , яке приєднано до спірної квартири, сплачував комунальні послуги, а відтак не втратив інтересу щодо проживання в вищезазначеній квартирі, а також врахувавши те, що позивач ОСОБА_1 не надала переконливих доказів щодо не проживання відповідача понад двох років у спірній квартирі, її показання суттєво відрізняються від показань допитаних свідків, в тому числі і нею заявлених, спростовуються матеріалами справи, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у позові ОСОБА_11 .
У справі, що розглядається судом, встановлені рішеннями судів обставини знайшли своє підтвердження.
Розпорядженням № 1870 від 22.09.1993 р. начальника Малиновського ЖЕО посвідчено, що особовий рахунок на спірну квартиру пропонується відкрити на ОСОБА_6 (т. 1 а.с. 84)
Відповідно до Витягу з розпорядження голови Малиновської районної адміністрації № 454/01-06 від 10.09.2015 р. розірвано договір найму з ОСОБА_6 за взаємною згодою, укладено договір найму з дочкою - ОСОБА_3 на склад родини 5 осіб (вона, мати ОСОБА_6 , дочка сестри ОСОБА_17 , син сестри ОСОБА_14 , дочка сестри ОСОБА_18 ) (т. 1 а.с. 83)
Згідно договору найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду № 235 від 11.11.2015 р. його укладено між КП «ЖКС «Черьомушки» та ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 80-81)
19.04.2016 р. з заявою до КП «Міське агентство з приватизації житла» звернулась ОСОБА_3 , яка просила передати у приватну власність спірну квартиру, вказавши осіб за договором найму - ОСОБА_3 , ОСОБА_19 (т. 1 а.с. 78)
Таким чином розпорядженням органу приватизації - Департаменту міського господарства Одеської міської ради від 19.04.2016 р. № 260268 передано вказану квартиру ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 77)
На підставі цього розпорядження ОСОБА_3 видано Свідоцтво про право власності на житло від 19.04.2016 р. № НОМЕР_1 . (т. 1 а.с. 76)
Згідно довідки № 203 від 08.02.2016 р., виданої ОСОБА_2 , про те, що він зареєстрований за адресою АДРЕСА_3 з 21.11.2006 р. і знятий з реєстрації 13.08.2015 р. (т. 1 а.с. 10)
З Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно № 58721999 від 07.05.2016 р. право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_4 . Підставою виникнення права власності є договір купівлі-продажу, серія та номер 511, виданий 29.04.2016 р., видавник Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Запольська О.В. (т. 1 а.с. 11-12)
Мотивувальна частина рішення.
Мотивована оцінка аргументів, наведених учасниками справи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів
(частиниа перша статті 4 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи
не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу,
в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Оцінюючи доводи і аргументи сторони позивача щодо заявлених позовних вимог, суд вважає їх частково обґрунтованими на підставі наступних норм права.
Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.
Щодо позовних вимог до відповідача ОСОБА_1 .
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні ; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього.
Цивільно-процесуальне законодавство відокремлює два види процесуальної категорії відповідач, вказуючи, що відповідач може бути належним і неналежним. Зі змісту ст. 4 і ч. 2 ст. 51 ЦПК судом виводиться поняття неналежного відповідача, яким є особа, яка не повинна відповідати за позовом, тому що вона не порушувала, не не визнавала або не оспорювала прав, свобод чи законних інтересів позивача.
Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами.
Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.
Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.
Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Задоволення позову, як і відмова в його задоволенні, не буде вирішенням питання про права, та (або) обов'язки відповідача ОСОБА_1 , тому що вона не приймала участі у приватизації спірної квартири, свідоцтво про право власності видано на ім'я іншої особи, а саме ОСОБА_3 ОСОБА_1 не є стороною спірного договору купівлі-продажу, а вимога про зняття з реєстрації стосується ОСОБА_4 . Крім того, у судовому засіданні сторона позивача не назвала підстав пред'явлення позову саме до відповідача ОСОБА_1 .
Тому ОСОБА_1 визнається судом неналежним відповідачем у справі, що є підставою для відмови у задоволенні позову до названого відповідача.
При цьому суд керується також вимогами ч. 2 ст. 3 і ч. 1 ст. 8 (принцип верховенства права) Конституції України.
Щодо позовних вимог про визнання недійсною приватизації та скасування свідоцтва про право власності.
Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним та скасування розпорядження органу приватизації про передачу квартири у приватну власність, визнання недійсним та скасування Свідоцтва про право власності на житло суд виходив з наступного.
Як вбачається зі ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону або за рішенням суду. Згідно з ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до ст. 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сімї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок сутності цієї особи понад встановлені строки, проводиться у судовому порядку (ст.72 ЖК України).
Відповідно до ст. 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.
Як вбачається з ч. 3 ст. 9 ЖК України громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які бувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність інших підставах, передбачених законом.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Статтею 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.
За приписами частини першої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім'ї безоплатно. До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.
Згідно частини другої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.
Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству України від 15 вересня 1992 року № 56 затверджено Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян (далі - Положення), яким визначено порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян та склад документів, що підлягають оформленню.
Відповідно до пункту 4 Положення передача займаних квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах здійснюється в приватну (спільну сумісну, спільну часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цих квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитку, кімнатах у комунальній квартирі, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника.
Громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви (додатки 2, 3) та необхідну консультацію (пункт 18 Положення).
Результат аналізу зазначених норм дає підстави для висновку про те, що право на приватизацію житла мають лише особи, які фактично проживають у займаних квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитках, кімнатах у комунальних квартирах, за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в зазначених приміщеннях, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло.
Отже, зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку з квартири АДРЕСА_4 та позбавлення ОСОБА_2 права користуватися цією квартирою є неправомірним та відбувалося поза його волею, про що свідчить судове рішення, приватизація зазначеної квартири без його згоди також є неправомірною.
Виходячи з аналізу змісту Закону у поєднанні з нормами ст. ст. 1, 6, 9, 61 ЖК України, ст. 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності, а відтак і право на приватизацію разом з іншими членами сім'ї.
Відповідно до ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Оскільки, Розпорядження органу приватизації та Свідоцтво про право власності на житло є актами індивідуальної дії та порушують права та інтереси позивача, а отже повинні бути скасовані судом в порядку цивільного судочинства.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 2 грудня 2010 р. у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», яке набуло статусу остаточного 2 березня 2011 p., визнано, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Крім того, втручання у право позивача на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, п. 82).
Оскільки рішення суду, яким ОСОБА_2 було визнано таким, що втратив право користування житлом та на підставі якого позивача було знято з реєстраційного обліку з квартири АДРЕСА_4 скасовано, його права на приватизацію вищевказаної квартири поновлено і він нарівні з усіма наймачами має право приватизувати житло та стати його співвласником, вселитися та використовувати його для власного проживання.
Суд критично оцінює твердження представника відповідача адвоката Шахновського О.О. про те, що ОСОБА_2 не був членом сім'ї ОСОБА_1 .
Статтею 64 Житлового кодексу УРСР встановлено, що члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до ст. 65, 65-1 Житлового кодексу УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.
Отже, приналежність до членів його сім'ї наймача осіб, що вселилися в жиле приміщення, не є обов'язковою та необхідною умовою для проведення приватизації. Тому таке твердження представника відповідача адвоката Шахновського О.О. судом не приймається до уваги.
Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі продажу та зняття з реєстрації особи.
Такий спосіб захисту не є належним і ефективним.
За правилом частини третьої статті 203 ЦК України, яка встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним (стаття 215 ЦК України).
Положення частини першої статті 216 ЦК України, яка встановлює правові наслідки недійсності правочину, не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було в подальшому відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).
Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Частиною першою статті 388 ЦК України закріплено право власника на витребування майна від добросовісного набувача у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) вказано, що «за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15). Цей висновок також був неодноразово підтриманий і Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постанові від 05 грудня 2018 року (провадження № 14-247цс18 та № 14-179цс18).
Отже, з урахуванням зазначених вище норм процесуального та матеріального права, однією з обов'язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема, тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.
У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від
14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».
Таким чином, ефективним способом захисту права власності ОСОБА_2 є віндикаційний позов до ОСОБА_4 , за яким зареєстровано право власності на спірну квартиру.
Тому, суд відмовляє у задоволенні позовної вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним з означених вище підстав.
Порушене суб'єктивне право ОСОБА_2 підлягає захисту судом, способом такого захисту є відновлення становища, яке існувало до порушення, а саме витребування квартири у відповідача ОСОБА_4 .
Відповідно до вимог ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Позовна вимога про зняття з реєстрації ОСОБА_4 є похідною від вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним, у задоволенні якої суд відмовив, а тому також не підлягає задоволенню.
На підставі викладеного, суд позовну заяву ОСОБА_2 задовольняє частково, визнає недійсним розпорядження органу приватизації Департаменту міського господарства Одеської міської ради № 260268 від 19 квітня 2016 року про передачу у власність ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_4 , скасовує свідоцтво про право власності на квартиру на ім'я ОСОБА_3 , 19 квітня 2016 року, реєстраційний номер 3-30737, в іншій частині позовних вимог - відмовляє.
Розподіл між сторонами судових витрат.
ОСОБА_2 при поданні позовної заяви сплачено судовий збір у загальному розмірі 551,20 грн. за одну вимогу немайнового характеру. Після зміни предмета позову ОСОБА_2 додатково сплачено 840 грн. 90 коп. та 841 грн. 00 коп.
Зважаючи, що позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено щодо двох позовних вимог немайнового характеру, стягненню на його користь з відповідача ОСОБА_3 підлягає судовий збір у сумі 1392,10 (551,20 + 840,90) грн.
Суд відмовляє у стягненні судових витрат з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , Департаменту міського господарства Одеської міської ради. При цьому суд враховує, що у задоволенні позовних вимог саме до ОСОБА_4 відмовлено, ОСОБА_1 є неналежним відповідачем, а прямими діями Департаменту міського господарства Одеської міської ради права позивача не порушені.
Керуючись ст.ст. 76, 223, 263-265 ЦПК України, -
Позовну заяву ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ), - задовольнити частково.
Визнати недійсним розпорядження органу приватизації Департаменту міського господарства Одеської міської ради № 260268 від 19 квітня 2016 року про передачу у власність ОСОБА_20 квартири АДРЕСА_4 .
Скасувати свідоцтво про право власності на квартиру на ім'я ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстраційний номер 3-30737.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 ), на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) судовий збір 1392 грн. 10 коп.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, тобто з 09 березня 2021 року.