03 березня 2021 рокуЛьвівСправа № 813/694/17 пров. № А/857/15918/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ільчишин Н.В.,
суддів Коваля Р.Й., Гуляка В.В.,
за участі секретаря судового засідання Стельмаха П.П.,
розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року (головуючого судді Кухар Н.А., ухвалене у відкритому судовому засіданні без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу в м. Львів повний текст рішення складено 30.10.2020) у справі № 380/694/17 за позовом ОСОБА_1 до Львівського апеляційного суду, Державної судової адміністрації України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Державна казначейська служба України про визнання неправомірною відмову, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 16.02.2017 звернувся в суд з позовом до Апеляційного суду Львівської області (правонаступник Львівський апеляційний суд), Державної судової адміністрації України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Державна казначейська служба України в якому просить визнати неправомірною відмову Львівського апеляційного суду у листі від 14.12.2016 року за №07.24/123/2016 про проведення нарахування та виплати йому вихідної допомоги при звільненні з посади судді у відставці, зобов'язати Львівський апеляційний суд провести нарахування та виплату суми вихідної допомоги при звільненні у відставку судді ОСОБА_1 у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді без сплати податку. Визнати неправомірною бездіяльність Державної казначейської служби України щодо незабезпечення на 2016 рік фінансування Апеляційного суду Львівської області на виплату вихідної допомоги при звільненні з посади у відставку та зобов'язати Державну казначейську службу України здійснити фінансування Апеляційного суду Львівської області на виплату вихідної допомоги при звільненні судді у відставці.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року відмовлено в позову.
Не погодившись з прийнятим рішенням ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позов, апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права.
Відповідачі своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання апеляційного суду не з'явилися, хоча належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду справи, що відповідно до частини 2 статті 313 КАС України, не перешкоджає судовому розгляду.
Відповідно до частини 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
В порядку статті 230 КАС України секретарем судового засідання забезпечено ведення протоколу судового засідання.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 03 вересня 1987 року було обрано членом військового трибуналу. З 09.04.1991 по 31.10.2006 року працював на суддівських посадах в системі військових судів колишнього СРСР та України.
З 31 жовтня 2006 року позивач працював суддею Апеляційного суду Львівської області.
16 грудня 2004 року обраний суддею Апеляційного суду Львівської області безстроково.
08 вересня 2016 року Верховною Радою України прийнято постанову «Про звільнення суддів» №1513-VIII, якою позивача звільнено з посади судді у зв'язку з поданням заяви про відставку відповідно до пункту 9 частини п'ятої статті 126 Конституції України.
Згідно з наказом Апеляційного Львівської області від 22 вересня 2016 року ОСОБА_1 вважається звільненим з 08 вересня 2016 року у зв'язку із поданням заяви про відставку відповідно до постанови Верховної Ради України від 08 вересня 2016 року №1513-VIII «Про звільнення суддів».
20.12.2016 позивач звернувся до Апеляційного суду Львівської області із заявою, в якій просив виплатити йому вихідну допомогу у зв'язку із звільненням з посади судді Апеляційного суду Львівської області у відставку.
Листом Апеляційного суду Львівської області від 26.12.2016 року № 07.24/124/2016 ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні вказаної заяви. В листі зазначено, що чинним на момент звільнення позивача Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачено нарахування та виплату вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку. Також зазначили, що у листі Державної судової адміністрації України від 28.10.2016 року №10-7773/16 «Про надання роз'яснень стосовно виплати вихідної допомоги суддям» вказано, що на суддів, звільнених з посади постановами Верховної Ради України прийнятими до 30.09.2016 року, не поширюються норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року.
Позивач, вважаючи таку відмову відповідача протиправною, звернувся до суду з даним позовом.
Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Пунктом 9 частини п'ятої статті 126 Конституції України (в редакції, чинній до 30 вересня 2016 року) передбачалось, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Відповідно до положень статті 120 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (в редакції, чинній до 30 вересня 2016 року) суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. Суддя здійснює свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач працював на посаді судді повних 28 років і скористався своїм правом на відставку. 08 вересня 2016 року Верховною Радою України прийнято постанову, якою позивача звільнено з посади судді у зв'язку з поданням заяви про відставку. Отже, 08 вересня 2016 року повноваження позивача як судді припинились.
Позивач вважає, що у зв'язку з виходом у відставку він має право на отримання вихідної допомоги у розмірі місячного заробітку за штатною посадою судді апеляційного суду за кожен повний рік відповідно до статті 43 Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року №2862-XII.
Однак, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що такі вимоги позивача є необґрунтованими з врахуванням наступного.
Так, відповідно до частини третьої статті 43 Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року №2862-XII, судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.
Проте, вказаний закон втратив чинність 01 січня 2012 року на підставі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VІ.
Положеннями частини першої статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (у редакції Закону, що діяла до 01 квітня 2014 року) передбачалося, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Однак, пунктом 28 розділу ІІ Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 року №1116-VII внесено зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI та виключено статтю 136.
Згідно з Прикінцевими положеннями Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» вказані зміни набрали чинності з 01 квітня 2014 року.
Внесені Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині скасування положень статті 136 цього Закону є чинними, неконституційними не визнавались.
30 вересня 2016 року набрали чинності норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIIІ, частиною першою статті 143 якого передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.
Вирішуючи питання щодо співвідношення наведених норм суд звертає увагу на положення статті 58 Конституції України, якою визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
При цьому рішенням Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 визначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Таким чином, норми статті 43 Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року №2862-XII, статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, статті 143 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIIІ щодо виплати судді, який вийшов у відставку, вихідної допомоги не мають зворотної дії в часі.
В даному випадку до спірних правовідносин необхідно застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача з посади судді, а саме: станом на 08 вересня 2016 року.
Оскільки датою виходу судді у відставку є дата прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади, а не дата подання заяви про відставку чи дата звільнення з посади (відрахування зі штату суду), і на момент винесення Верховною Радою України постанови про звільнення позивача з посади судді у зв'язку із поданням заяви про відставку (08 вересня 2016 року) діяли норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, яким не передбачалось нарахування і виплата спірної вихідної допомоги, суд приходить до висновку про відсутність у позивача права на отримання указаної допомоги.
15.04.2020 року Конституційний Суд України прийняв рішення № 2-р (ІІ)/2020 у справі № 3-311/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону № 1166-VII, яким із Закону № 2453-VI в редакції до внесення змін Законом України від 12.02.2015 № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (надалі також - Закон № 192-VIII) виключено статтю 136, частиною першою якої передбачалось право судді, який вийшов у відставку, на виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Статтею 91 Закону України від 13.07.2017 № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» встановлено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
У Рішенні від 24 грудня 1997 року № 8-зп у справі №3/690-97 Конституційний Суд України зазначив, що частина 2 статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.
У Рішенні від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі № 1-45/2010 за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, та не може застосовуватись до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення.
Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 23 січня 2019 року справа № 820/2462/17, від 19 листопада 2018 року справа № 755/4893/18 (755/18431/15-а), від 15 травня 2019 року справа № 640/20317/16а, від 25 червня 2020 року по справі №826/3718/17, а також в ухвалі Верховного Суду від 12 серпня 2020 року(справа № 826/18177/15, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.
Положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону № 1166-VII, яким із Закону № 2453-VI в редакції до внесення змін Законом № 192-VIII виключено статтю 136, втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто з 15.04.2020 року.
Апеляційний суд звертає увагу на те, що визнання неконституційними певних положень чинного законодавства в подальшому, не може мати наслідком визнання протиправними дій/рішень відповідачів, які були вчинені/прийняті до визнання таких норм неконституційними, оскільки відповідачі є суб'єктами владних повноважень, які в своїй діяльності керуються Конституцією України, законами України, указами Президента, постановами Верховної Ради України, актами Кабінету міністрів, які прийняті відповідно до Конституції та законів України, іншими нормативно-правовими актами, а тому не наділені повноваженнями не враховувати чинні на час прийняття відповідного рішення норми законодавства.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що Рішення Конституційного Суду України від 15.04.2020 № 2- р/(ІІ)/2020 не є підставою для нарахування та виплати позивачу вихідної допомоги у зв'язку із виходом у відставку, так як зазначене Рішення не поширюється на правовідносини, що виникли до його ухвалення.
Конституційний Суд України у Рішенні від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013 зазначив, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.
Механізм захисту права власності передбачений статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20.03.1952. Положеннями цієї статті закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Ці положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Як стверджує Європейський суд з прав людини у низці своїх рішень, держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їхню виплату, уносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їхньому наданні, доки законодавче положення залишається чинним (пункт 23 рішення від 10 березня 2011 року в справі «Сук проти України» (заява №10972/05); пункт 23 рішення від 08 листопада 2005 року в справі «Кечко проти України» (заява №63134/00).
Отже, Європейський суд з прав людини визначив, що обов'язковою умовою визнання існування у особи легітимних сподівань (legitimate expectations) має бути чинність законодавчої норми, якою передбачаються певні доплати. Особа має легітимні сподівання лише за умови, якщо законодавча норма, якою передбачаються певні виплати, є чинною. Тому, позивач не мав легітимних сподівань отримати задекларовану державою вихідну допомогу при виході у відставку, оскільки на час його звільнення виплата вихідної допомоги при виході у відставку не передбачалася.
Одночасно апеляційний суд вважає за можливе врахувати позицію Європейського суду з прав людини, яку він висловив у справі «Федорченко та Лозенко проти України» (заява № 387/03, 20 вересня 2012 року, пункт 53), відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом», тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Враховуючи зазначені вище встановлені обставини справи, норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини та висновки Верховного Суду, зважаючи на те, що Конституційний Суд України визначив, що підпункт 1 пункту 28 розділу II Закону № 1166-VII, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність та не встановив ретроспективну дію рішення від 15.04.2020, апеляційний суд вважає, правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції, який ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підстав для розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції на підставі статті 139 КАС України у апеляційного суду немає.
Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 380/694/17 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Н.В. Ільчишин
Судді Р.Й. Коваль
В.В. Гуляк
Повний текст постанови складено 09.03.2021