Справа № 420/15208/20
09 березня 2021 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Бутенка А.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Війської частини НОМЕР_1 (65085, м. Одеса, Малиновський район) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,-
Стислий зміст позовних вимог.
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Війської частини НОМЕР_1 , в якому просить суд:
- Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо нездійснення повного розрахунку з ОСОБА_1 (ШН НОМЕР_3 ) при звільненні з військової служби в частині не виплати ОСОБА_1 (ПІН НОМЕР_3 ) грошової компенсації за всі невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з 2015 по 2018 роки.
- Зобов'язати військову частину НОМЕР_2 провести повний розрахунок з ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_3 ) при звільненні - здійснити виплату ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_3 ) грошової компенсації за всі невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з 2015 по 2018 роки.
- Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати за професійну правничу допомогу в сумі 2000 (дві тисячі) гривень.
Виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 09 листопада 2018 року №232 був виключений зі списків особового складу військової частини та усіх видів забезпечення.
Позивач вказує на те, що під час звільнення йому не було нараховано та виплачено компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки за 2015-2018 роки. За таких підстав, на думку позивача, не нарахування та невиплата позивачу грошової компенсації за дні додаткової відпустки за 2015-2018 років є протиправною та необґрунтованою.
08.02.2021 року до суду від Відповідача, надійшов відзив на позов, в якому зазначено, що військова частина заперечує проти задоволення позовних вимог, оскільки в період дії особливого періоду надання відпустки учасникам бойових дій, що передбачена статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» терміном 14 календарних днів припиняється.
Враховуючи наведене, та те, що додаткову відпустку окремим категоріям ветеранів війни, визначену статтею 16-2 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не може бути перенесено на інший період, виплату грошової компенсації за всі невикористані дні такої додаткової відпустки законодавством не передбачено.
Також зазначено, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу та усіх видів забезпечення з 09.11.2018 року, військовою частиною НОМЕР_1 були проведені усі необхідні розрахунки при звільненні відповідно до наказу № 232 від 09.11.2018 року. Окрім того, на день виключення зі списків частини Позивач рапорт на виплату компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових з 2015 року по час звільнення 09.11.2018 року не подавав.
Враховуючи зазначене, військова частинна НОМЕР_1 вважає за доцільне, відмовити у задоволені даного позову, з тих підстав, що позивачу необхідно здійснювати захист своїх прав шляхом оскарження наказу №232 від 09.11.2018 року в частині щодо не нарахування та невиплати компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період з 2015 року по 09.11.2018 рік та внесення до нього відповідних змін.
Заяв чи клопотань від сторін до суду не надходило.
Процесуальні дії судом не вчинялись.
Ухвалою суду від 05 січня 2021 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) та повідомлено сторін, що розгляд справи по суті розпочнеться через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі та буде розглянута у строк не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Обставини справи.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 та 09 листопада 2018 року наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 09 листопада 2018 року №232 був виключений зі списків особового складу військової частини та усіх видів забезпечення.
Під час проходження військової служби, Позивач безпосередньо приймав участь у антитерористичній операції та у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі стримування збройної агресії Російської федерації в Донецькій та Луганських областях.
20.05.2015 Позивач отримав статус учасника бойових дій, а отже, на нього розповсюджуються права, гарантії та пільги встановлені Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу” від 22.10.1993 №3551-XII, зокрема, право на отримання додаткової щорічної відпустки.
09.11.2018 Позивача звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення військової частини НОМЕР_1 .
При цьому, всупереч абз. З п. 14 ст. 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” при звільненні йому не була виплачена грошова компенсація за всі невикористані дні додаткових відпусток.
З метою захисту свого порушеного права я направив запит до військової частини НОМЕР_1 , в якому запитував:
- чи надавалася у 2015-2018 роках додаткова відпустка, як учаснику бойових дій, згідно пункту 12 статті 12 розділу ІІІ Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
- чи нарахована та чи виплачена, на день виключення зі списків особового складу військової частини, грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку у 2015 - 2018 роках, у відповідності до абзацу 3 пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», як учаснику бойових дій.
15.12.2020 у відповіддю за вихідним №350/190/7/49/548 від 09.12.2020 Відповідач зазначив, що додаткову відпустку, як учасник бойових дій, Позивач не використовував, грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку у 2015 - 2018 роках, як учаснику бойових дій не нараховано та не виплачено.
Позивач вважає, що бездіяльність відповідача щодо невиплати йому грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій є протиправною та необґрунтованою, в зв'язку з чим звернувся із даним позовом до суду.
Джерела права й акти їх застосування.
Згідно з ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 17 Конституції України, держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Згідно зі ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно ст. статті 65 Конституції України, громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу”, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
В свою чергу, правовідносини з приводу соціального захисту Позивача, під час проходження ним військової служби та отримання компенсації за невикористану додаткову відпустку, врегульовані Законом України “Про відпустки” від 05 листопада 1996 року №504/96-ВР, Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 року №3551-XIІ” та Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” №2011-VII від 20.12.1991р.
Відповідно до ст. 4 Закону України “Про відпустки”, установлюються такі види відпусток:
1) щорічні відпустки:
- основна відпустка (стаття 6 цього Закону);
- додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону);
- додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону);
- інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону України “Про відпустки”, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, особам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Відповідно до ст. 5 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час”.
Статею 6 Закону, зазначені особи, які належать до учасників бойових дій.
Згідно з п. 12 ст. 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, Учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задо волення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особ ливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціаль ної стабільності у військовому середовищі. Законодавство про соціальний і право вий захист військовослужбовців базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.
Змістом статті 1-2 цього Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” передбачено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв 'язку з особливим характером військової служби, яка пов 'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Ніхто не вправі обме жувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Відповідно до ст. 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” закріплено право військовослужбовців на відпустки, порядок надання військовослужбовцям відпусток та відкликання з них:
- ч. 8 - військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України “Про відпустки”. Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі, якщо Законом України “Про відпустки” або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
ч. 14 - у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
ч. 17 - в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважиш причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
ч. 18 - в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважиш причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарні днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
п. 19 - надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інші видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям - жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення тю трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
ч. 21 - у разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів.
Висновки суду.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками справи доказами, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.
Суд зазначає, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, припиняється.
Однак Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо.
Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР “Про відпустки”.
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Таким чином, на відповідача, Військову частину НОМЕР_1 , законодавством покладається обов'язок сплатити позивачу компенсацію за всі дні невикористаної додаткової відпустки за період з 2015 по 2018 рік включно.
Однак в наказі про звільнення не зазначено про наявність права на компенсацію за невикористану відпустку та необхідність виплати вказаної компенсації.
З огляду на статтю 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі “Кечко проти України” Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення).
Так, реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів і базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.
У зв'язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 № 5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Суд також враховує рішення Конституційного суду України від 15.10.2013 № 9-рп/2013, в якому зазначено, що держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг.
Вирішуючи спір, суд враховує, що згідно з загальними засадами права, дії суб'єкта владних повноважень - це активна поведінка суб'єкта владних повноважень, а бездіяльність - це пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень. Як дії, так і бездіяльність можуть мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи.
Відповідно до положень ст.9 Конституції України, ст. 6 КАС України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
Згідно зі ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до пункту d Декларації про майбутнє Європейського суду з прав людини від 26.04.2011 р.: Установити і зробити передбачуваними для всіх сторін публічні правила стосовно застосування статті 41 Конвенції, включаючи рівень справедливого відшкодування, котрого слід очікувати за різних обставин.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно зясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку, що відповідач - військова частина НОМЕР_1 не довів, що не нараховуючи ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані у 2015-2018 роках календарні дні додаткової відпустки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 09.11.2018 року, діяв відповідно до закону, обґрунтовано, добросовісно та розсудливо, пропорційно (зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що позивач при звільненні з військової служби мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2015-2018 роках додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу”, а Військовою частиною НОМЕР_1 допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки за 2015-2018 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення 19 листопада 2018.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Приймаючи до уваги викладене, оцінюючи надані докази в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги частково обґрунтовані, відповідають чинному законодавству, отже підлягають частковому задоволенню.
Згідно зі ст. 242 КАС України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Щодо розподілу судових витрат на професійну (правничу) допомогу, суд зазначає наступне.
Суд зазначає, що позивач у позовній заяві просить стягнути на його користь судові витрати на правничу допомогу в сумі 2000,00 грн.
При вирішенні питання щодо розподілу витрат на професійну (правничу) допомогу суд, відповідно до положень ч.5, ч.6 ст.13 Закону України “Про судоустрій та статус суддів”, ч.5 ст.242 КАС України враховує висновки Верховного Суду щодо застосування норм права.
Так, у відповідності до висновків Верховного Суду, які викладені у постанові від 15 травня 2018 року у справі №821/1594/17, вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд виходить з того, що компенсація таких витрат здійснюється у порядку, передбаченому статтею 134 КАС України, яка не обмежує розмір таких витрат.
За змістом статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Цей висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі №814/698/16.
Дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку про необхідність стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати за професійну правничу допомогу в сумі 2000 (дві тисячі) гривень з наступних підстав.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Позивачем надані до суду договір про надання правової допомоги від 25.09.2020 року (а.с. 11-13).
На підтвердження здійснення витрат, які позивач поніс у зв'язку із розглядом справи, представником позивача наданий до суду (а.с. 14):
- акт приймання-передачі від 17.12.2020,
- квитанція про оплату у сумі 2000 грн.
З врахуванням всіх викладених обставин, суд вважає підтвердженими витрати позивача на правову допомогу у сумі 2000,00 грн.
Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З огляду на зазначене та згідно із ст.139 КАС України, судові витрати ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу у розмірі 2000,00 грн., підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань Війської частини НОМЕР_1 .
Керуючисьст.ст. 6, 72-73, 77, 132, 139, 143, 241-246, 250-251 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Війської частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Війської частини НОМЕР_1 щодо не нарахування ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки за 2015-2018 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення 19 листопада 2018 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2015 року по 2018 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення 19 листопада 2018 року.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) за рахунок бюджетних асигнувань Війської частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ), витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2000 (дві тисячі) гривень.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду першої інстанції в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.
Суддя Бутенко А.В.
.