ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
23.02.2021Справа №910/15433/20
Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Анастасової К.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи №910/15433/20
За позовом Міжнародної комерційної компанії Фібо Груп ЛТД (FIBO GROUP LTD)
до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку
про захист ділової репутації
Представники учасників справи:
від позивача: Пасенюк К.О.; Бугайчук В.І.;
від відповідача: Андрущак О.Л.
Міжнародна комерційна компанія Фібо Груп ЛТД (далі - позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - відповідач) про захист ділової репутації.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на офіційному веб-сайті відповідача міститься реєстр з інформацією про інвестиційні проекти, які відповідають ознакам фіктивності та можуть нести загрозу втрати коштів громадян України, до якого включено проект FIBO GROUP, втім розміщена інформація не відповідає дійсності та є такою, що принижує ділову репутацію позивача, а тому просить визнати її недостовірною у спосіб її поширення.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.10.2020 відкрито провадження у справі №910/15433/20 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.
17.11.2020 через відділ діловодства суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач не погоджується з позовними вимогами, з підстав того, що позивач хоч і характеризує позитивно свою діяльність, втім в нього відсутні відповідні дозволи, які видані в Україні та є необхідними для здійснення діяльності на фондовому ринку, а також офіс в межах України та реєстрація. При цьому, відповідач зауважує на тому, що ним не було вчинено жодних дій, спрямованих на приниження ділової репутації позивача, а лише опубліковано застереження щодо можливих ризиків інвестування з метою захисту громадян України, в межах повноважень, які визначені Законом України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», оскільки діяльність позивача має ознаки сумнівного інвестиційного проекту, критерії якого розроблені відповідачем.
25.11.2020 через відділ діловодства суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій зауважує на тому, що позивач має дозвільну документацію для надання інвестиційних послуг, видану компетентними органами країни реєстрації позивача та не потребує отримання будь-яких додаткових документів від відповідача для надання послуг резидентам України. При цьому вказує на те, що на території України було офіційно зареєстровано представництво Міжнародної комерційної компанії Фібо Груп ЛТД (FIBO GROUP LTD), але відповідно письмової резолюції директорів Міжнародної комерційної компанії Фібо Груп ЛТД (FIBO GROUP LTD) від 15.11.2018 прийнято рішення про ліквідацію постійного представництва компанії в Україні, а відтак з листопада 2018 року представництво позивача в Україні знаходиться в стані ліквідації, у зв'язку з чим припинило здійснення будь-якої діяльності на території України.
Разом з цим, позивач наголошує на тому, що будь-які критерії сумнівного інвестиційного проекту не затверджені на законодавчому рівні та відсутній нормативно-правовий порядок прийняття рішення про включення суб'єктів до нього, тоді як відповідно до вимог статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Водночас, позивач стверджує про те, що представництво Міжнародної комерційної компанії Фібо Груп ЛТД (FIBO GROUP LTD) в Україні під час своєї діяльності не мало статуту суб'єкта надання інвестиційних послуг, а надавало лише маркетингові та консультаційні послуги для яких не вимагається отримання дозвільних документів.
16.12.2020 через відділ діловодства суду відповідач подав заперечення на відповідь на відзив, в яких зазначає, що за приписами статті 16 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» професійна діяльність на фондовому ринку України здійснюється виключно на підставі ліцензії, яка відсутня у позивача. Також відповідач наголошує на тому, що Комісія не вчиняла жодних дій, спрямованих на приниження ділової репутації позивача, а лише опублікувала застереження, в межах повноважень, які чітко визначені Законом, спрямоване на більш прискіпливе ставлення громадян України до аналізу рекламних обіцянок проекту позивача.
У судовому засіданні 22.12.2020 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 ГПК України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання про задоволення клопотання позивача про відкладення підготовчого засідання, продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та відкладення підготовчого засідання.
19.01.2021 до відділу діловодства суду від відповідача надійшли додаткові заперечення щодо позову, в яких зазначено про те, що позивачем заявлені вимоги про захист ділової репутації, однак не надано доказів, які б підтверджували завдання діями відповідача збитків діловій репутації позивача.
У судовому засіданні 26.01.2021, виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи для розгляду по суті на 09.02.2021. При цьому, судом, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 ГПК України, постановлено ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про відмову в задоволенні чергового клопотання позивача про відкладення підготовчого засідання.
Так, відповідно до частини 2 статті 202 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.
Отже, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, а неявка у судове засідання однієї із сторін, належним чином повідомленої про час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи у судовому засіданні.
При цьому, частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
У даному випадку суд, з метою дотримання процесуальних прав сторін, рівності сторін перед законом і судом, змагальності, дотримання принципів диспозитивності та пропорційності, закріплених положеннями статей 7, 8, 13-15 Господарського процесуального кодексу України, неодноразово відкладав розгляд справи, враховуючи, зокрема, клопотання позивача, та надавав таким чином позивачу можливість забезпечити явку його уповноваженого представника у судове засідання та подати усі наявні в нього докази.
За таких обставин, суд зазначає, що у позивача було достатньо часу та можливості для того, щоб в повному обсязі реалізувати свої процесуальні права, встановлені положеннями Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку з чим суд відмовив у задоволенні клопотання позивача про відкладення розгляду справи.
В судовому засіданні 09.02.2021, суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 ГПК України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання про відкладення розгляду справи по суті на 23.02.2021.
В судовому засіданні 23.02.2021 представники позивача позовні вимоги підтримали, просили задовольнити; представник відповідача заперечив проти позовних вимог, просив відмовити в їх задоволенні.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 23.02.2021 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
На офіційному веб-сайті Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - відповідач, НКЦПФР) за посиланням https://www.nssmc.gov.ua/activity/insha-diialnist/zakhyst-investoriv/#tab-2 розміщено таблицю з інформацією про інвестиційні проекти, які відповідають ознакам фіктивності та можуть нести загрозу втрати коштів громадян України, до якої включено інформацію про проект FIBO GROUP.
01.09.2020 позивач звернувся до відповідача зі скаргою, в якій просив видалити з офіційного веб-сайту інформацію щодо FIBO GROUP, яку помилково включено до списку проектів з ознаками фіктивності, оскільки компанія FIBO GROUP зареєстрована на території Британських Віргінських островів у відповідності до вимог Закону «Про комерційні компанії Британських Віргінських Островів» та має відповідну ліцензію для надання інвестиційних послуг, що видана Комісією фінансових послуг у відповідності до Закону «Про цінні папери та інвестиційний бізнес», а розміщена інформація вводить в оману споживачів щодо діяльності позивача та завдає шкоди його діловій репутації.
Відповідач 14.09.2020 надав відповідь №19/01/14664 на скаргу, в якій зазначив, що, оскільки у позивача відсутня юридична особа, зареєстрована на території України відповідачем не виносилися будь-які рішення стосовно нього, окрім здійснення публікації про можливі ризики інвестування, так як інформація, розміщена на веб-сторінці FIBO GROUP, одночасно відповідала декільком ознакам фіктивності інвестиційного проекту. При цьому відповідач зазначив, що для надання послуг на території України необхідно мати ліцензії від НКЦПФР, які позивачем не отримані, а опублікована інформація щодо FIBO GROUP здійснена з метою захисту прав та недопущення введення в оману інвесторів, в тому числі можливість уникнення відповідальності у разі невиконання своїх зобов'язань перед інвесторами FIBO GROUP на території України.
З огляду на викладене, посилаючись на те, що Міжнародна комерційна компанія Фібо Груп ЛТД входить до складу Міжнародного фінансового холдингу FIBO GROUP та є зареєстрованою у відповідному порядку на Британських Віргінських Островах і має відповідну ліцензію SIBA/L/13/1063 Британських Віргінських Островів, а розміщена відповідачем інформація на веб-сайті НКЦПФР не відповідає фактичним обставинам та принижує ділову репутацію позивача, звернувся до суду з позовом про визнання недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію позивача розміщену на веб-сайті відповідача інформацію.
Відповідно до частини 1, 3 статті 200 Цивільного кодексу України інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.
Регулювання відносин щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації є Закон України «Про інформацію».
У статті 1 Закону України «Про інформацію» зазначено, що під інформацією розуміються будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, а під документом розуміють матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі.
Як визначено статтею 5 Закону України «Про інформацію», кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Статтею 7 Закону України «Про інформацію» визначено, що право на інформацію охороняється законом. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб'єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію.
Разом з тим, статтею 32 Конституції України встановлено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та право вимагати вилучення будь-якої інформації.
Відповідно до приписів частини 1 статті 91 Цивільного кодексу України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.
Статтею 201 Цивільного кодексу України визначено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, в тому числі, ділова репутація, ім'я (найменування), а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
Частиною 1 статті 94 Цивільного кодексу України передбачено право юридичної особи на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу.
Водночас, ділова репутація набувається юридичною особою не з моменту створення останньої, а у процесі здійснення нею професіональної чи підприємницької діяльності, внаслідок чого формується позитивна громадська оцінка або широко розповсюджена думка відносно ділових якостей юридичної особи, іміджу, престижу та довіри до його діяльності.
Отже, в силу того, що ділова репутація юридичною особою набувається з часом, юридична особа повинна довести, що поширена відносно неї недостовірна інформація вплинула на сформовану і широко розповсюджену позитивну думку відносно її діяльності.
Позаяк, позивачем не надано жодного документа, з якого б вбачалися ознаки зниження його ділової активності після появи оскаржуваної інформації на веб-сайті відповідача.
У відповідності до положень частини 2 статті 34 Господарського кодексу України, дискредитацією суб'єкта господарювання є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних із особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання.
Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про спростування недостовірної інформації, є сукупність таких обставин: - поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; - поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; - поширена інформація є недостовірною, тобто такою, яка не відповідає дійсності; - поширена інформація порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
При цьому, ділову репутацію юридичної особи становить престиж її фірмового (комерційного) найменування та інших належних їй нематеріальних активів серед кола споживачів її товарів та послуг. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб - підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
Приниженням ділової репутації суб'єкта господарювання (підприємця) є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, що дискредитують спосіб ведення чи результати його господарської (підприємницької) діяльності, у зв'язку з чим знижується вартість його нематеріальних активів.
Тоді як, в порушення вищевикладеного, позивачем не доведено належними та допустимими доказами у відповідності до вимог статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, що оспорювана інформація є недостовірною, наслідком чого є приниження його ділової репутації.
Разом з цим, судом враховано, що приписами статті 2 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» визначено, що державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється, зокрема, з метою захисту прав учасників фондового ринку (у тому числі споживачів фінансових послуг) щодо фінансових послуг, які надаються особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів.
Державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється у таких формах, а саме: створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, проведення інших заходів щодо державного регулювання і контролю за випуском та обігом цінних паперів (стаття 3 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»).
Частина 1 статті 5 вказаного Закону визначає, що державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством.
Основними завданнями Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку є захист прав інвесторів (у тому числі споживачів фінансових послуг) щодо фінансових послуг, які надаються особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень (пункт 4 частини 1 статті 7 вищевказаного Закону).
Приписи частин 1, 3 статті 16 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» встановлюють, що професійна діяльність на фондовому ринку - діяльність акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю з надання фінансових та інших послуг у сфері розміщення та обігу цінних паперів, обліку прав на цінні папери та прав за цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, що відповідає вимогам, установленим до такої діяльності цим Законом та законодавством. Професійна діяльність на фондовому ринку здійснюється виключно на підставі ліцензії, що видається Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку (крім професійної діяльності Центрального депозитарію цінних паперів та депозитарної діяльності Національного банку України). Перелік документів, необхідних для отримання ліцензії, порядок її видачі та анулювання встановлюються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Як зазначає відповідач, наказом Голови НКЦПФР №97 від 29.07.2020 запроваджено опублікування інформації щодо осіб, діяльність яких має ознаки недобросовісного залучення коштів громадян під виглядом інвестиційних проектів, у зв'язку з чим наказом затверджено « 10 ознак сумнівності інвестиційного проекту» та встановлено робочій групі проводити засідання з метою прийняття рішення щодо необхідності внесення таких осіб до списку осіб, діяльність яких має ознаки недобросовісного залучення коштів громадян під виглядом інвестиційних проектів та у разі необхідності, здійснення додаткових дій щодо захисту прав інвесторів.
З огляду на викладене, на офіційному веб-сайті Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку за посиланням https://www.nssmc.gov.ua/activity/insha-diialnist/zakhyst-investoriv/#tab-2 розміщено таблицю з інформацією про інвестиційні проекти, які відповідають ознакам фіктивності та можуть нести загрозу втрати коштів громадян України, до якої включено і інформацію про проект FIBO GROUP.
Викладене свідчить, що відомості, відносно яких позивачем заявлено як про недостовірні, є результатом оцінки інформації про позивача Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку при здійсненні нею своїх повноважень, а правомірність дій відповідача не може бути спростована інакше, як у порядку, передбаченому для їх оскарження.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.04.2020 у справі №910/6245/19.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 76-78 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Втім позивачем під час розгляду справи не надано належних та допустимих доказів у підтвердження своїх позовних вимог.
При цьому, суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Приймаючи до уваги вищевикладене в сукупності та враховуючи, що відомостями, які не відповідають дійсності, визнаються твердження про факти чи події, які не мали місця у реальності у час, до якого відносяться оспорюванні відомості, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи висновки суду про відмову в задоволенні позовних вимог витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позовних вимог Міжнародної комерційної компанії Фібо Груп ЛТД (FIBO GROUP LTD) до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку про захист ділової репутації відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України та п.п. 17.5 п. 17 Розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено та підписано 09.03.2021.
Суддя Т.В. Васильченко