(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Єленіної Ж. М., Ситнік О. М.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 3 лютого 2021 року № 9901/850/18 (провадження № 11-1288заі19)
в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправними дій і зобов'язання вчинити певні дії, визнання протиправним і скасування рішення.
Короткий виклад історії справи
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВККС, у якому просив:
- визнати протиправними дії відповідача щодо здійснення оцінювання ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді судді в частині оцінювання критеріїв та показників, окрім тих, що оцінюються за результатами іспиту, та зобов'язати Комісію завершити оцінювання ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді судді в частині оцінювання критеріїв та показників, окрім тих, що оцінюються за результатами іспиту;
- визнати протиправним і скасувати рішення ВККС від 10 липня 2018 року
№ 1099/ко-18 про невідповідність ОСОБА_1 займаній посаді судді Господарського суду міста Києва;
- визнати протиправним і скасувати рішення ВККС від 18 вересня 2018 року № 1609/ко-18 про внесення до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) подання з рекомендацією про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду міста Києва.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що оцінювання відповідності судді займаній посаді відбувається не на підставі закону, а проведення будь-якого оцінювання судді з подальшим можливим звільненням з посади не відповідає європейським стандартам, тому дії, вчинені суб'єктом владних повноважень на проведення такого оцінювання, є протиправними та не повинні спричиняти негативних наслідків для особи.
На думку позивача, Комісія порушила вимоги щодо формування та ведення його суддівського досьє, що позбавило його права на здійснення оцінювання таких показників професійної компетентності, як ефективність здійснення суддею правосуддя та діяльність щодо підвищення фахового рівня, що унеможливило реалізацію правомірних очікувань на отримання 90 балів за цими показниками.
Крім цього, відповідач не оцінив у балах кожен окремо критерій особистої та соціальної компетентності позивача, незважаючи на те, що ці показники за результатами тестувань особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей оцінено як «високі», що позбавило позивача права реалізувати правомірні очікування на отримання 200 балів за цими критеріями. До того ж Комісія не оцінила в балах кожен окремо показник критерію професійної етики та кожен окремо показник критерію доброчесності, а відсутність аргументів щодо аналізу всіх показників цих критеріїв свідчить про свавільність поведінки відповідача, що має наслідком порушення прав позивача на прозоре оцінювання його здібностей.
На переконання позивача, надавши ВККС необмежені дискреційні повноваження щодо можливості виставлення будь-яких оцінок за критерії професійної етики та доброчесності без необхідності їх обґрунтування, законодавець порушив принцип верховенства права, а відсутність у законі механізму захисту від можливого свавільного втручання в право на належне оцінювання свідчить про порушення права на захист.
Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції
ВККС рішенням від 1 лютого 2018 року № 8/зп18 призначила кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема судді Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 .
За результатами кваліфікаційного оцінювання ОСОБА_1 набрав 574,5 бала, з яких: за критерієм компетентності (професійної, особистої, соціальної) суддя набрав 297,16 бала; за критеріями професійної етики - 172,33 бала; за критерієм доброчесності - 105 балів.
10 липня 2018 року ВККС, розглянувши питання про результати кваліфікаційного оцінювання судді Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді, прийняла рішення № 1099/ко-18, яким вирішила:
- визначити, що суддя Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займані посаді набрав 574,5 бала;
- визнати суддю Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді;
- рекомендувати ВРП розглянути питання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду міста Києва.
Не погодившись із вказаним рішенням ВККС, ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 11 грудня 2019 року закрив провадження у справі в частині вимог ОСОБА_1 про визнання протиправними й скасування рішень ВККС від 10 липня 2018 року № 1099/ко-18 щодо рекомендації ВРП розглянути питання про звільнення позивача з посади судді Господарського суду міста Києва та від 18 вересня 2018 року № 1609/ко-18, яким вирішено внести ВРП подання з рекомендацією про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду міста Києва.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду з урахуванням зазначеної ухвали розглянув позовні вимоги про:
- визнання протиправними дій ВККС щодо здійснення оцінювання ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді судді в частині оцінювання критеріїв та показників, окрім тих, що оцінюються за результатами іспиту, та зобов'язання Комісії завершити оцінювання ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді судді в частині оцінювання критеріїв та показників, окрім тих, що оцінюються за результатами іспиту;
-визнання протиправним і скасування рішення ВККС від 10 липня 2018 року № 1099/ко-18, яким визначено, що суддя Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді набрав 574,5 бала, та визнано суддю Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 11 грудня 2019 року в задоволенні зазначених вище позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
Судове рішення мотивовано тим, що рішення ВККС від 10 липня 2018 року
№ 1099/ко-18 прийнято відповідачем колегіально, підписано всіма членами Комісії, містить підстави для його прийняття, а також мотиви, з яких ВККС дійшла висновку про невідповідність судді займаній посаді та, як наслідок, внесла подання про звільнення з посади судді. До того ж позивач був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання стосовно нього, особисто брав участь у засіданні при проведенні співбесіди та надав відповіді на поставлені запитання. Відтак суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення ВККС від 10 липня 2018 року № 1099/ко-18 у частині визначення балів за результатами кваліфікаційного оцінювання та визнання позивача таким, що не відповідає займаній посаді, оскільки це рішення є правомірним, обґрунтованим, ухваленим відповідно до критеріїв, визначених у статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, оскільки в позовній заяві йшлося не лише про іспит як метод установлення критеріїв відповідності, а про співвідношення кваліфікаційного оцінювання та оцінювання на відповідність займаній посаді як двох окремих та самостійних видів оцінювання, з яких оцінювання відповідності судді займаній посаді відбувається не на підставі закону, а проведення будь-якого оцінювання судді з подальшим можливим звільненням судді з посади не відповідає європейським стандартам. При цьому позивач указав, що Законом України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 1402-VІІІ)не передбачено ані процедури, ані порядку такого виду оцінювання суддів, як «оцінювання невідповідності судді займаній посаді», законом врегульовано виключно питання кваліфікаційного оцінювання судді, під час якого дається оцінка здатності здійснювати правосуддя, а не здатності відповідати посаді.
На думку скаржника, перевірка судом першої інстанції лише формальної наявності в тексті рішення ВККС мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків, без оцінки їх обґрунтованості та аргументів особи, щодо якої прийнято рішення, не узгоджується з метою адміністративного судочинства. Відтак суд здійснив обмежувальне тлумачення норм права, що призвело до позбавлення позивача ефективного судового захисту від необмежених дискреційних повноважень ВККС, що є неприпустимим у демократичному суспільстві.
Крім цього, позивач на обґрунтування доводів апеляційної скарги щодо неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, навів доводи, аналогічні доводам позовної заяви, та вказував на відсутність у рішенні суду мотивів відносно його аргументів про визнання протиправними дій ВККС щодо нездійснення оцінювання позивача за показниками критерію професійної компетентності - ефективність здійснення суддею правосуддя та діяльність щодо підвищення фахового рівня, а також нездійснення оцінювання позивача за критеріями особистої та соціальної компетентності, за показниками критерію професійної етики - морально-психологічні якості та інші показники, за показниками критерію доброчесності - інтегративність та інші показники.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просив скасувати оскаржуване рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Велика Палата Верховного Суду постановою від 3 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2019 року скасувала, а провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ВККС про визнання протиправними дій і зобов'язання вчинити певні дії, визнання протиправним і скасування рішення закрила.
Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду
Вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар'єри судді, є обов'язковим для виконання та викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку.
При цьому рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є на цьому етапі кваліфікаційного оцінювання підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС.
З огляду на те, що процедура кваліфікаційного оцінювання, підведення її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.
Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного» провадження ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об'єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов'язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.
ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.
Більшість суддів Великої Палати Верховного Суду дійшли висновку, що, зокрема, рішення Комісії від 10 липня 2018 року № 1099/ко-18 є тим рішенням, яке на стадії підведення підсумків кваліфікаційного оцінювання ВККС не може бути окремим (самостійним) предметом судового розгляду. Ці обставини унеможливлюють подальший розгляд справи й ухвалення рішення по суті спору і є підставами для закриття провадження у справі, оскільки її не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що предметом позову в цій справі є, зокрема, визнання протиправним та нечинним рішення відповідача від 10 липня 2018 року № 1099/ко-18 про його невідповідність займаній посаді судді Господарського суду міста Києва, яким, серед іншого, вирішено внести до ВРП подання з рекомендацією розглянути питання про звільнення позивача з посади судді. Крім того, позивач просив визнати протиправними дії ВККС щодо здійснення оцінювання його на відповідність займаній посаді судді в частині оцінювання критеріїв та показників, окрім тих, що оцінюються за результатами іспиту, та зобов'язати Комісію завершити оцінювання ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді судді в частині оцінювання критеріїв та показників, окрім тих, що оцінюються за результатами іспиту.
Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення частини другої статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до частини третьої статті 24 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно із частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Крім того, вважаємо за необхідне наголосити, що вимога щодо доступності правосуддя в частині реалізації права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів закріплена у міжнародних документах: Загальній декларації прав людини (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (стаття 14), Конвенції (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН від 29 листопада 1985 року (пункт 4).
Відповідно до пункту 58 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки від 17 листопада 2010 року якщо органи судової влади встановлюють системи для оцінювання роботи суддів, такі системи мають ґрунтуватися на об'єктивних критеріях. Ці критерії повинен оприлюднити компетентний судовий орган. Процедурою має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді.
Згідно з пунктом 81 Висновку Організації з безпеки і співробітництва в Європі/Бюро з демократичних інститутів та прав людини щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 30 червня 2017 року суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу оскаржити результати незадовільного оцінювання, особливо якщо зачіпаються громадянські права судді в розумінні статті 6 Конвенції, і чим серйознішими можуть бути наслідки оцінювання для судді, тим важливішими є такі права на ефективне оскарження.
ЄСПЛ у пунктах 21-26 рішення від 22 липня 2014 року у справі «Корня проти Республіки Молдова» (заява № 22735/07) констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Цей суд зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а є бар'єром, який перешкоджає підсудній особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення у справі «Цалкізіс проти Греції», заява № 11801/04, пункт 44).
Як убачається з матеріалів справи, спірне рішення Комісії від 10 липня 2018 року № 1099/ко-18, ухвалене внаслідок здійснення суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_1 , породжує правові наслідки та обов'язки для позивача, оскільки встановлює факт невідповідності судді займаній посаді і є підставою для внесення ВККС рекомендації до ВРП про звільнення позивача. Отже, на наше переконання, є таким, що порушує права ОСОБА_1 .
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Не погоджуючись із наведеним висновком більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, вважаємо за необхідне зазначити таке.
Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії визначені у статті 266 КАС.
Підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом.
Згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону
№ 1402-VIII відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом.
За правилами частин першої, другої та п'ятої статті 83 Закону № 1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС.
На підставі частин другої, четвертої статті 84 цього Закону за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом.
Згідно з положеннями частин другої та третьої статті 88 Закону № 1402-VIII суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС.
Рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
З аналізу вказаних законодавчих норм убачається, що суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, має право оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС.
При цьому необхідно зазначити, що рекомендаційний характер має лише останній абзац рішення Комісії від 10 липня 2018 року № 1099/ко-18, а всі інші за своєю правовою природою є імперативними приписами, що порушують права та законні інтереси позивача ОСОБА_1 , у зв'язку із чим таке рішення може бути оскаржено до суду.
Ураховуючи наведене, вважаємо, що висновок Великої Палати Верховного Суду, зокрема, про те, що рішення Комісії від 10 липня 2018 року № 1099/ко-18 не може бути самостійним предметом судового розгляду, є помилковим.
На нашу думку, розглядаючи адміністративну справу, необхідно перевіряти обґрунтованість та мотиви визнання ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді судді, які зазначені у рішенні ВККС від 10 липня 2018 року
№ 1099/ко-18.
ОСОБА_1 у жовтні 2018 року звернувся до суду з позовом на рішення Комісії від 10 липня 2018 року № 1099/ко-18, яке позивач, на наше переконання, мав право оскаржити на підставі статті 88 Закону № 1402-VIIІ.
Повна перевірка рішення ВККС від 10 липня 2018 року № 1099/ко-18 на предмет дотримання принципів, наведених у частині другій статті 2 КАС, є гарантією досягнення мети адміністративного судочинства - ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При цьому перевірка лише формальної наявності в тексті вказаного рішення ВККС мотивів, з яких остання дійшла відповідних висновків, без оцінки їх обґрунтованості та аргументів особи, щодо якої прийнято рішення, не узгоджується з метою адміністративного судочинства. Обмеження судового контролю суперечить самій природі Верховного Суду, визначеного Конституцією України найвищим судом у системі судоустрою України, покликаного забезпечувати гарантоване право людини на ефективний судовий захист.
Таким чином, при вирішенні спорів щодо рішення, дій та бездіяльності ВККС суд повинен перевірити, чи не порушує таке рішення права та свободи людини в цілому, і не обмежуватись аналізом переліку підстав, які визначені у частині третій статті 88 Закону № 1402-VIII.
Вважаємо необхідним зазначити, що 5 березня 2019 року ВРП рішенням
№ 662/0/15-19 звільнила ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду міста Києва у зв'язку з поданням заяви про відставку, а рішенням № 666/0/15-19 залишила без розгляду подання з рекомендацією ВККС від 18 вересня 2018 року про звільнення позивача з посади судді Господарського суду міста Києва на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.
За викладених обставин висновки ВККС, викладені в рішенні від 10 липня 2018 року
№ 1099/ко-18, про невідповідність позивача займаній посаді судді залишені поза судовим контролем, оскільки рішення має висновки невідповідності ОСОБА_1 займаній посаді і це рішення не буде предметом перегляду у ВРП, адже судом апеляційної інстанції ухвалено рішення про закриття провадження у справі.
На нашу думку, більшість суддів Великої Палати Верховного Суду, скасувавши рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2019 року та закривши провадження в цій справі, заклала суперечності як щодо застосування пункту 1 частини першої статті 238 КАС, яка передбачає закриття провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і щодо положень частини четвертої статті 22, статті 266 цього Кодексу та статті 88 Закону № 1402-VIII, які, на наше переконання, прямо передбачають оскарження до суду рішення ВККС від 10 липня 2018 року № 1099/ко-18.
Висновки
З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була розглянути апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2019 року по суті та ухвалити відповідне рішення, а не закривати провадження у справі № 9901/850/18, дійшовши помилкового висновку про те, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Судді Великої ПалатиВерховного Суду: О. Б. Прокопенко
В. В. Британчук
Ж. М. Єленіна
О. М. Ситнік