Постанова
Іменем України
05 березня 2021 року
м. Київ
справа № 201/1656/20
провадження № 61-703св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, у складі судді Батманової В. В., від 10 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Макарова М. О., Ткаченко І. Ю., Куценко Т. Р., від 11 листопада 2020 року.
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом
до Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України (далі - ДНУ ім. О. Гончара) про стягнення боргу по заробітній платі.
Свої вимоги позивач мотивувала тим, що з 26 грудня 1989 року вона перебуває у трудових відносинах на підставі безстрокового трудового договору із ДНУ ім. О. Гончара. Стверджувала, що укладення трудового договору на невизначений строк не потребує жодних застережень в заяві, наказі, трудовій книжці. Заяви про звільнення вона не подавала, угода про припинення трудових відносин не укладалась. Наказу про припинення або розірвання укладеного у 1989 році безстрокового трудового договору відповідач не видавав, як і іншого наказу про зарахування на роботу, а також наказу про прийняття на роботу за строковим договором або контрактом.
Після її зарахування на посаду викладача за безстроковим трудовим договором ДНУ ім. О. Гончара прийняв на себе обов'язки протягом його дії створювати умови праці і виплачувати зарплату, але з 2016 року ДНУ ім. О. Гончара безпідставно не виплачує їй зарплату за укладеним у 1989 році безстроковим трудовим договором.
Позивач вважала, що роботодавець зобов'язаний виплатити їй заробітну плату за 12 місяців 2016 року у розмірі, не меншому двох державних гарантій, якими є оклад за тарифним розрядом 16 (2,5 мінімальної зарплати) і надбавку за вислугу років 30 %, виходячи з того, що статтею 13 Закону України «Про державний бюджет України на 2016 рік» встановлені розміри мінімальної заробітної плати на 2016 рік, а довідкою бухгалтерії ДНУ ім. О. Гончара від 03 вересня 2008 року підтверджується надбавка за вислугу років у розмірі 30 %.
Із урахуванням зазначеного, посилаючись на положення статей 21, 22, 23, 36, 119, 235 КЗпП України, позивач просила позов задовольнити, стягнути з ДНУ ім. О. Гончара борг по заробітній платі за 2016 рік у розмірі 56 101, 50 грн, а також встановити наявність у наказі № 2 ДНУ ім. О. Гончара від 03 січня 1990 року тексту, який необхідно викласти у вигляді цитат в судовому рішенні російською і українською мовами, запропонованих позивачем.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 червня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги до задоволення не підлягають оскільки трудові відносини між сторонами було правомірно припинено з 03 вересня 2009 року на підставі пункту 2 частини першої статті 26 КЗпП України, що зокрема встановлено судовими рішеннями у справі № 2-2127/06, а посилання позивача на безстроковий характер трудових відносин суд вважав спростованими встановленими фактичними обставинами вказаної справи і зібраними у цій справі доказами.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 червня 2020 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що районний суд дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки посада позивача віднесена до категорії працівників, які працюють за контрактом. ОСОБА_1 звільнена із займаної посади 03 вересня 2009 року на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, за закінченням терміну дії контракту. Факт припинення трудових відносин встановлено судовими рішеннями. При звільненні позивача роботодавцем було проведено із нею повний розрахунок. У 2016 році позивач не працювала у ДНУ ім. О. Гончара.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу
08 січня 2021 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Жовтневого районного суду
м. Дніпропетровська від 10 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначила порушення судами норм процесуального права, вказавши
у касаційній скарзі, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин,
які мають значення для правильного вирішення справи, суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів,
а також те, що справу розглянуто за відсутності заявника, належним чином не повідомленої про дату, час і місце судового засідання
(пункт 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України).
Заявник стверджує, що вона була прийнята на роботу у 1989 році на підставі безстрокового трудового договору, а її подальше переведення, з ініціативи роботодавця в 1995-2004 роках в межах однієї і тієї ж посади та кафедри не припинили дію укладеного в 1989 року безстрокового трудового договору, а наданий відповідачем до суду наказ від 02 вересня 2008 року № 692-к про її звільнення за спливом строку дії контракту є нікчемним, оскільки наказ про її зарахування на роботу за контрактом роботодавцем не приймався. Стверджує, що вона не подавала роботодавцю заяви про припинення терміну дії укладеного безстрокового трудового договору. Відповідачем не надано належних доказів, які б підтверджували ту обставину, що її було зараховано на роботу на підставі строкового трудового договору або контракту.
Позивач наголошує на тому, що до її посадових обов'язків входила і наукова робота, яку вона продовжує виконує з 26 грудня 1989 року безстроково, у тому числі у 2016 році, результати якої були опубліковані, однак роботодавцем не було створено належних умов праці для її виконання та не оплачено результати виконаної роботи.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому відзиві на касаційну скаргу ДНУ ім. О. Гончара посилається на те, що відповідача звільнено у відповідності до вимог трудового законодавства. З 04 вересня 2008 року ОСОБА_1 в університеті не працює, при звільненні роботодавцем було проведено повний розрахунок, жодної заборгованості у роботодавця перед позивачем не існує. Вважає, що оскаржені позивачем судові рішення ухвалені з дотриманням вимог норм матеріального права, є обґрунтованими і законними, висновки яких не спростовують доводи касаційної скарги.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
У серпні 2006 року ОСОБА_1 зверталася до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська із позовом до Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (який 27 лютого 2017 року перейменовано в Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара) із позовом про поновлення на роботі, у якому просила поновити її на посаді викладача кафедри іноземних мов ДНУ ім. О. Гончара, стягнути заборгованість за весь час вимушеного прогулу, визнати недійсним контракт, визнати недійсною оферту у вигляді контракту.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року по справі № 2-2128/06 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 липня 2007 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді викладача кафедри іноземних мов ДНУ ім. О. Гончара. Стягнуто з ДНУ ім. О. Гончара на користь ОСОБА_1 заборгованість із середньої заробітної плати за весь час вимушеного прогулу у розмірі 8 331, 43 грн.
Ухвалою Верховного Суду України від 06 серпня 2008 року касаційну скаргу ДНУ ім. О. Гончара задоволено. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2007 року у частині вирішення позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу скасовано, й залишено у цій частині в силі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року.
Ухвала Верховного Суду України мотивована тим, що апеляційний суд при вирішенні справи дійшов помилкового висновку про те, що трудові відносини між сторонами слід вважати безстроковими, оскільки строковий трудовий договір, укладений між позивачем та відповідачем у формі контракту, був обумовлений характером роботи, а позивача віднесено до категорії працівників, які працюють за контрактом на підставі закону.
Встановивши на підставі доказів, яким було дано належну оцінку, факт дотримання відповідачем трудового законодавства при звільненні ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, місцевий суд обґрунтовано дійшов висновку про відмову в цій частині позовних вимог.
Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2019 року по справі № 2-2128/06 (202/1090/16-ц) (провадження № 61-1946ск20) ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження у частині оскарження рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року і рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2007 року на підставі пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України, оскільки рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2007 року вже було предметом перегляду судом касаційної інстанції.
При вирішенні спору у справі № 2-2128/06 судами встановлено, що ОСОБА_1 працювала у відповідача з грудня 1989 року. З 06 грудня 1994 року по 06 грудня 1999 року на підставі строкового трудового договору на посаді викладача кафедри іноземних мов для інженерно-технічних спеціальностей. З 06 грудня 1999 року по 30 червня 2004 року на підставі строкового трудового договору на тій же посаді.
На підставі заяви ОСОБА_1 від 15 червня 2004 року та контракту від 23 червня 2004 року наказом відповідача № 491-к від 07 липня 2004 року позивача переведено на посаду викладача кафедри іноземних мов з 01 липня 2004 року по 30 червня 2006 року на умовах контракту.
Наказом № 415-к від 19 червня 2006 року ОСОБА_1 на підставі її заяви надано відпустку за 2005-2006 роки з 27 червня по 22 серпня 2006 року з наступним звільненням її з роботи у зв'язку із закінченням строку дії контракту у відповідності із пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України.
На підставі заяви позивача від 27 липня 2006 року про продовження відпустки у зв'язку з перебуванням на лікарняному наказом відповідача № 530-к від 04 серпня 2006 року внесено зміни до попереднього наказу про продовження щорічної відпустки ОСОБА_1 на сім календарних днів з 23 по 30 серпня 2006 року та її наступне звільнення у зв'язку із закінченням строку дії контракту.
Наказом ДНУ ім. О. Гончара від 02 вересня 2008 року № 692-к з урахуванням висновків, висловлених Верховним Судом України в ухвалі від 06 серпня 2008 року, позивача звільнено з посади викладача кафедри іноземних мов 03 вересня 2008 року у зв'язку із закінченням строку дії контракту на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України.
Позиція Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 43 Конституції Українивстановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
За приписами частини першої статті 21 Кодексу законів про працю Українитрудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Крім того, відповідно до статті 21 КЗпПособливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
Виходячи з особливостей зазначеної форми трудового договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, закон надав право сторонам при укладенні контракту самим установлювати їхні права, обов'язки та відповідальність, зокрема як передбачену нормами КЗпП України, так і підвищену відповідальність керівника та додаткові підстави розірвання трудового договору.
Згідно зі статтею 23 КЗпП Українитрудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Згідно частини третьої статті 54 Закону України «Про освіту» (№ 1060-XII) (у редакції, чинній на момент перебування позивача із роботодавцем у трудових відносинах) педагогічні та науково-педагогічні працівники приймаються на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом.
Пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України визначено, що підставою для припинення трудового договору є закінчення строку його дії, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення.
У вказаній нормі права передбачено підставу припинення трудового договору, що укладався на певний строк. А саме: у тих випадках, коли трудовий договір укладався до настання певного факту, такий договір вважається укладеним на певний строк. Тому настання обумовленого факту є підставою для припинення трудового договору у зв'язку з закінченням строку.
Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов'язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частиною першою статті 36 КЗпП України.
Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна зі сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин.
Судами встановлено, що посада позивача віднесена до категорії працівників, які працюють за контрактом.
ОСОБА_1 звільнена з 03 вересня 2008 року на підставі 2 частини першої статті 36 КЗпП України, за закінченням дії контракту, при звільненні з позивачем було проведено повний розрахунок.
Правомірність звільнення позивача встановлено ухвалою Верховного Суду України від 06 серпня 2008 року у справі № 2-2128/06.
Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, обґрунтованого виходив із того, що позовні вимоги позивача про стягнення із відповідача заробітної плати за 2016 рік у розмірі 56 101, 50 грн до задоволення не підлягають, оскільки позивач у 2016 року не перебувала у трудових відносинах із відповідачем.
При вирішенні спору судами, в сулу положень частини четвертої статті 82 ЦПК України, враховано обставини, встановленні рішеннями Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2006 року у справі № 2-2128/06, яке залишено в силі ухвалою Верховного Суду України від 06 серпня 2008 року.
Із урахуванням зазначених судових рішень, а також наказу роботодавця від 02 вересня 2008 року № 692-к про звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 2 частини першої 36 КЗпП України, доводи позивача про те, що вона перебувала у 2016 році у трудових відносинах із відповідачем є безпідставними. Доказів про те, що між сторонами спору після 02 вересня 2008 року було укладено (укладалися) трудовий договір (договори) позивачем надано не було.
Крім того, протягом дії укладеного між сторонами спору контракту позивач не оскаржувала його умови з підстав порушення її трудових прав, та не ініціювала внесення змін та доповнень до положень контракту в частині терміну його дії, що свідчить про погодження позивачка з умовами договору, зокрема щодо його строковості.
При вирішенні спору судами попередніх інстанцій надано належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам, на які посилалася позивач в обґрунтування заявлених вимог. У цій справі позивач намагалася спростувати обставини, які встановлені судовими рішеннями у справі № 2-2128/06, що в силу положень частини другої статті 82 ЦПК України та принципу остаточності судового рішення, є неможливим. Трудовий спір між ОСОБА_1 та ДНУ ім. О. Гончара вирішений по суті у справі № 2-2128/06.
Окрім того, спір між ОСОБА_1 та ДНУ ім. О. Гончара про зобов'язання нарахувати та виплатити заробітну плату вирішено у справі № 202/4126/17, за результатом розгляду якої постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2017 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 10 травня 2018 року, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Судом апеляційної інстанції, в силу положень пункту 1 частини першої статті 274, частини першої статті 368, частини першої статті 369 ЦПК України, розгляд цієї справи, за апеляційною скаргою позивача на рішення суду першої інстанції, проведено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та без їх виклику. Позивачем не оскаржується ухвала Дніпровського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року про відкриття апеляційного провадження у справі, в якій вирішено проводити розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Синельников
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович