Справа № 183/4819/20
№ 2/183/1042/21
26 лютого 2021 року м. Новомосковськ
Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області в складі:
головуючого судді Городецького Д. І.,
секретаря судового засідання Пономаренко О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в залі суду цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Таскомбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-
03 вересня 2020 року АТ «Таскомбанк» звернулося до суду з вищезазначеним позовом, в обґрунтування якого посилалося на те, що 15 січня 2014 року між Публічним акціонерним товариством «ВТБ БАНК» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № R53400515160В, на підставі якого банк надав відповідачу споживчий кредит на потреби сім'ї в розмірі 100 000,00 грн., шляхом безготівкового перерахування коштів на його поточний рахунок, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 20,00% річних на строк до 15 січня 2019 року.
ПАТ «ВТБ Банк» свої зобов'язання за договором виконало в повному обсязі, а саме надало відповідачу кредит у встановленому вище розмірі. Відповідач, в свою чергу, зобов'язання за кредитним договором не виконав, станом на 27 грудня 2019 року допустив заборгованість в розмірі 139 676,02 грн., яка складається з: заборгованості по тілу кредиту (в т.ч. прострочена) в розмірі 51 438,03 грн.; заборгованості по відсоткам ( в т. ч. прострочена) в розмірі 28 605,43 грн.; заборгованості по комісії ( в т. ч. прострочена) в розмірі 32 349,35 грн.; пені, нарахованої на суму простроченої заборгованості в розмірі 27 283,21 грн.
27 березня 2017 року між ПАТ «ВТБ БАНК» та ПАТ «Таскомбанк» (правонаступником якого є позивач) укладено договір про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за фінансовими кредитами (споживчі кредити) №270317нв, згідно якого відбулося переуступлення права вимоги за рядом кредитних договорів.
Відповідно до умов договору про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за фінансовими кредитами (споживчі кредити) №270317нв від 27 березня 2017 року ПАТ «Таскомбанк» (правонаступником якого є позивач) набуло статусу нового кредитора та отримало право грошової вимоги по відношенню до осіб, які є боржниками ПАТ «ВТБ БАНК» у тому числі і до відповідача ОСОБА_1 .
Враховуючи що, АТ "Таскомбанк" набуло всіх прав кредитора по відношенню до боржника ОСОБА_1 , позивач просив стягнути з відповідача на його користь зазначену суму заборгованості, а також судові витрати в розмірі 2 102,00 грн.
Ухвалою суду від 20 жовтня 2020 року відкрите провадження у справі, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
Не погоджуючись із пред'явленими вимогами, представник відповідача ОСОБА_2 звернувся до суду з відзивом, в якому просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі за його необґрунтованістю та недоведеністю. Посилався на те, що позивачем належним чином не повідомлено відповідача про відступлення новому кредитору прав вимоги. Зокрема вважає, що зазначений позивачем розмір заборгованості за кредитом не підтверджується належними доказами, а саме позивачем не надані первинні бухгалтерські документи про облік сплачених відповідачем сум та їх зарахування в рахунок погашення заборгованості по основному боргу, відсоткам, комісії. Також зазначив, що позивачем здійснений розрахунок відсотків, комісії та пені після закінчення строку кредитування, у зв'язку з чим, звернувся до суду з заявою про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності.
В судове засідання представник позивача Акціонерного товариства «Таскомбанк'не з'явився, але надав суду заяву, в якій просив розглядати справу без його участі, позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив позов задовольнити, у разі повторної неявки відповідача не заперечував проти ухвалення заочного рішення.
Відповідач ОСОБА_1 та його представник в судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, причин неявки суду не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи суду не подавали.
Згідно ч. 4 ст. 223 ЦПК України, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення). За згодою представника позивача суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України.
У зв'язку з неявкою осіб, які приймають участь у справі, суд розглядає справу у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Суд, дослідивши надані сторонами письмові докази, дійшов наступного висновку.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до частини першої, другої, третьої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст.ст.76-81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Докази повинні бути належними, допустимими та достовірними. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Так, судом встановлено, що 15 січня 2014 року між Публічним акціонерним товариством «ВТБ БАНК» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № R53400515160В, на підставі якого банк надав відповідачу споживчий кредит на потреби сім'ї в розмірі 100 000,00 грн., шляхом безготівкового перерахування коштів на його поточний рахунок, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 20,00% річних на строк до 15 січня 2019 року (п. 1).
Відповідно до п. 4.2 Договору позичальник зобов'язаний сплачувати щомісячно, відповідно до Графіка повернення кредиту і сплати процентів та розрахунку вартості супутніх послуг (далі - Графік) комісійну винагороду за управління кредитом в розмірі 1,39% від початкової суми кредиту (далі - Комісія).
Сторони дійшли згоди, що кредит повертається, а проценти та комісія сплачуються позичальником 15 числа кожного місяця (дата списання банком платежів) у відповідності до Графіка, який є невід'ємною частиною цього договору (Додаток) та включає в себе суму щомісячних платежів по поверненню кредиту, сплати процентів, комісійних винагород, інших супутніх платежів, розрахунок сукупної вартості кредиту та реальної процентної ставки (п. 4.3 Договору).
У разі прострочення позичальником зобов'язань з повернення кредиту та/або сплати процентів за його користування та/або інших платежів згідно з умовами договору, позичальник зобов'язаний сплатити на користь банку пеню за кожен день прострочення у розмірі 0,5% від суми прострочених зобов'язань за кожен день порушення виконання зобов'язань, включаючи день погашення. Якщо позичальник самостійно не сплатив на користь банка пеню, яка передбачена цим пунктом, банк проводить списання пені з рахунків, які відкриті (будуть відкриті) позичальником у банку. При цьому пеня, яка передбачена цим пунктом, сплачується виключно в національній валюті України (п. 5.1 Договору).
Згідно з Додатком до Договору № R53400515160В від 15 січня 2014 року встановлений Графік платежів з детальним розписом сукупної вартості кредиту, значення процентної ставки та комісії за управління кредитом, з яким відповідач ОСОБА_1 ознайомився під підпис.
Згідно з п. 4.4 Кредитного договору сторони дійшли згоди, що порядок повернення кредиту, нарахування та сплати процентів, комісії визначається цим Договором, а також Правилами.
Відповідно до п. 4.7 Договору, за наявності прострочення виконання позичальником зобов'язань за договором, розмір платежу збільшується на суму комісійної винагороди, неустойки та інших платежів (якщо такі мають бути та/або матимуть місце), у т.ч. відшкодування витрат та збитків банку, пов'язаних з неналежним виконанням позичальником умов договору.
Як слідує з п. 7.1 Кредитного договору № R53400515160Ввід 15 січня 2014 року, при його укладенні сторони погодили, що строк позовної давності до вимог про стягнення пені та штрафів, передбачених договором, встановлюється у 3 (три) роки.
Вирішуючи питання по суті заявлених вимог, суд застосовує наступні норми права.
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальнику у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», в редакції чинній на момент укладення договору, договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов'язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця.
Споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг.
Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу.
Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання кредитних коштів за кредитом чи супроводження кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки, надання кредитних коштів за кредитом є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і супроводження кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов'язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику.
Таким чином, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов'язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.
Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) та від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).
Отже, положення Кредитного договору № R53400515160В від 15 січня 2014 року щодо права кредитора нараховувати комісійну винагороду за управління кредитом та за надання кредитних коштів, є нікчемними, знайшли своє підтвердження в ході судового розгляду, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, адже, такі умови договору порушують публічний порядок.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) сформувала висновки про те, що визнання судом нікчемного правочину недійсним за вимогою сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, оскільки нікчемний правочин є недійсним у силу закону з моменту його укладення.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що умови пункту 4.2 Кредитного договору щодо сплати щомісячної комісійної винагороди за управління кредитом в розмірі 1,39%, суперечать вимогам наведеного вище законодавства, яке регулює публічний порядок у сфері споживчого кредитування, а тому є нікчемними в силу закону, і не підлягають визнанню недійсними, проте, зазначене не має наслідком визнання недійсним договору в цілому.
У зв'язку з чим, позовні вимоги в частині стягнення заборгованості по комісії (в т.ч. простроченої) в розмірі 32 349,35 грн. задоволенню не підлягають.
За таких обставин, в іншій частині Кредитний договір № R53400515160Ввід 15 січня 2014 року є чинним та підлягає виконанню сторонами.
Судом встановлено, що 27 березня 2017 року між Публічним акціонерним товариством «Таскомбанк» і Публічним акціонерним товариством «ВТБ БАНК» укладений Договір про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за фінансовими кредитами (споживчі кредити) № 270317нв, відповідно до умов якого ПАТ «Таскомбанк» (правонаступником якого є позивач) набуло статусу нового кредитора та отримало право грошової вимоги по відношенню до осіб, які є боржниками ПАТ «ВТБ БАНК» у тому числі і до відповідача ОСОБА_1 за кредитним договором № R53400515160В від 15 січня 2014 року.
Як вбачається з п.3.1.3 Договору про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за фінансовими кредитами (споживчі кредити) №270317нв (далі - Договір), укладеного між ПАТ «Таскомбанк» (правонаступником якого є АТ «Таскомбанк») та ПАТ «ВТБ БАНК» право вимоги переходить до нового кредитора на підставі цього договору та підписаного сторонами Реєстру прав вимоги (в письмовому вигляді) з моменту зарахування коштів у розмірі ціни договору на рахунок первісного кредитора, після чого ПАТ «Таскомбанк» (правонаступником якого є АТ «Таскомбанк») стає новим кредитором по відношенню до боржників стосовно їх заборгованостей по кредитним договорах.
Згідно з п.4.2 цього Договору новий кредитор зобов'язаний сплатити первісному кредитору ціну договору шляхом перерахування на рахунок первісного кредитора грошових коштів в день укладання сторонами цього Договору.
Відповідно до п.п.4.1, 4.3 Договору оплата вважається здійснена в момент зарахування на рахунок первісного кредитора грошових коштів в сумі ціни договору, яка складає 17 165 065,96 грн.
В силу вимог п.3.1.3 Договору новий кредитор набуває право вимоги до боржників, а саме стає правонаступником у цих правовідносинах в день укладення цього Договору, але в будь-якому випадку не раніше моменту отримання Банком у повному обсязі коштів, відповідно до п.4.1 цього Договору.
Зважаючи на викладене, права кредитора переходять до правонаступника (АТ «Таскомбанк») з дня, у який ним будуть виконані вищевказані грошові зобов'язання перед первісним кредитором, а саме ПАТ «ВТБ БАНК».
Позивачем на виконання п.п. 4.1, 4.3 Договору про відступлення права вимоги надано суду платіжне доручення № 309 від 27 березня 2017 року, згідно за яким останнім сплачено первісному кредитору ПАТ «ВТБ БАНК» грошові кошти в розмірі 17 165 065,96 грн.
За приписами пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (частин перша статті 513 ЦК України).
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).
Згідно ч.1 ст.516 Цивільного Кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину.
Частиною першою статті 1077 ЦК визначено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
За змістом частини першої статті 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора в зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням (частина друга статті 516 ЦК України).
Відповідно до ст. 1082 ЦК України, боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним. Виконання боржником грошової вимоги факторові відповідно до цієї статті звільняє боржника від його обов'язку перед клієнтом.
Відповідно до п. 3.1.6 Договору про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за фінансовими кредитами (споживчі кредити) №270317нв від 27 березня 2017 року, первісний кредитор зобов'язується протягом 15 календарних днів з моменту переходу до нового кредитора прав вимоги надіслати боржникам, їх поручителям та майновим поручителям письмові повідомлення про відступлення новому кредитору прав вимоги за формою згідно з Додатком № 3 до цього Договору. Підтвердженням належного повідомлення боржників про відступлення первісним кредитором прав вимоги заборгованості новому кредитору є реєстр відправленої кореспонденції. Належно завірена копія реєстру відправленої кореспонденції, що є доказом направлення боржникам повідомлень, передається новому кредитору протягом одного робочого дня після спливу строку, передбаченого для відправлення повідомлень у цьому пункті цього Договору.
В той же час, матеріали справи не містять відомостей, зокрема доказів належного повідомлення боржника ОСОБА_1 про відступлення права вимоги первісним кредитором (ПАТ «ВТБ БАНК») новому кредитору (в даному випадку АТ «Таскомбанк») за кредитним договором № R53400515160Ввід 15 січня 2014 року.
Між тим, враховуючи Правову позицію, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 23 вересня 2015 року у справі №6-979цс15, боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору, неповідомлення боржника про зміну кредитора не звільняє його від обов'язку погашення кредиту взагалі.
Так, відповідно до Реєстру прав вимоги № 1 (Додаток № 1) до Договору про відступлення права грошових зобов'язань за фінансовими кредитами (споживчі кредити) № 270317нв від 27 березня 2017 року, ПАТ «Таскомбанк» (правонаступником якого є позивач) набуло права грошової вимоги до відповідача ОСОБА_1 за кредитним договором № R53400515160В від 15 січня 2014 року, заборгованість за яким становить в розмірі 53 544,56 грн., яка складається з: суми основного боргу за кредитом в розмірі 47 775,72 грн.; суми простроченого основного боргу за кредитом в розмірі 3 662,31 грн.; суми нарахованих процентів в розмірі 337,18 грн.; суми прострочених процентів в розмірі 0,00 грн.; суми несплачених комісійних винагород в розмірі 1 769,35 грн.
В той же час, з розрахунку заборгованості, проведеного позивачем вбачається, що відповідач станом на 27 грудня 2019 року має заборгованість за кредитним договором № R53400515160В від 15 січня 2014 року в розмірі 139 676,02 грн., яка складається з: заборгованості по тілу кредиту (в т.ч. прострочена) в розмірі 51 438,03 грн.; заборгованості по відсоткам ( в т. ч. прострочена) в розмірі 28 605,43 грн.; заборгованості по комісії ( в т. ч. прострочена) в розмірі 32 349,35 грн.; пені, нарахованої на суму простроченої заборгованості в розмірі 27 283,21 грн.
Згідно зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит (грошові кошти) та сплатити проценти.
Відповідно до ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст.612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором. Положеннями ч. 4 цієї статті передбачено, що прострочення боржника не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.
Згідно з ч. 1 ст. 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.
Згідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
Як вже було встановлено, належних та допустимих доказів повідомлення боржника ОСОБА_1 про заміну кредитора з ПАТ «ВТБ БАНК» на АТ «Таскомбанк» у зобов'язанні з повернення кредитних коштів суду не подано.
Згідно з ч. 2 ст. 516 ЦК України, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
У зв'язку з тим, що первісний кредитор не повідомив боржника про відступлення прав вимоги за кредитним договором, зокрема враховуючи, що відповідачем здійснювалося погашення кредиту, з яких в першу чергу проценти за користування кредитом та щомісячна комісійна винагорода за управління кредитом (в т. ч. прострочена), передбачені п. 4.8 кредитного договору, суд дійшов висновку, що непогашення кредитної заборгованості сталося не з вини ОСОБА_1 , а тому пеня, яка є заходом цивільно-правової відповідальності за порушення боржником зобов'язання, не підлягає стягненню з відповідача.
Крім того, слід зазначити, що право кредитодавця нараховувати обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).
Як було вже встановлено вище, строк кредитного договору визначений до 15 січня 2019 року, тому зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати пеню.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення пені за період з 17.01.2019 року по 27.12.2019 року не підлягають задоволенню, оскільки після спливу визначеного договором строку кредитування право позивача щодо нарахування відсотків припинено.
У зв'язку з наведеним, позовні вимоги в частині стягнення пені в розмірі 27 283,21 грн. задоволенню не підлягають.
Вирішуючи питання в частині позовних вимог про стягнення заборгованості по відсоткам в розмірі 28 605,43 грн., суд зазначає наступне.
Так, відповідно до ч.1 ст. 1049 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Відповідно до 4.3 Кредитного договору, проценти сплачуються позичальником 15 числа кожного місяця (дата списання банком платежів) у відповідності до Графіка, який є невід'ємною частиною цього договору (Додаток).
Нарахування кредитором відсотків за користування кредитними коштами відповідає принципу платності кредитного договору.
Виходячи з даних норм матеріального права та умов договору, кредитор має право отримання процентів, нарахованих на суму кредиту, відповідно до умов договору.
Сплата позичальником відсотків за користування кредитними коштами не є мірою відповідальності за порушення зобов'язання, а є частиною заборгованості, яку позичальник зобов'язаний повернути кредитору відповідно до умов договору.
Так, згідно зп. 1 Кредитного договору повернення кредиту визначено до 15 січня 2019 року.
Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
В той же час, суд звертає увагу на те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користуванням кредитом, припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення заборгованості по процентам за період з 16.01.2019 року по 27.12.2019 року не підлягають задоволенню, оскільки після спливу визначеного договором строку кредитування право позивача щодо нарахування відсотків припинено.
Що стосується відсотків, нарахованих в межах строку кредитування, тобто в період з 27.03.2017 року по 15.01.2019 року в сумі 19 331,48 грн. підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення заборгованості за основним боргом (в. т.ч. простроченим) в розмірі 51 438,03 грн., суд виходить з наступного.
Згідно зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит (грошові кошти) та сплатити проценти.
Відповідно до ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Водночас, суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів відсутності заборгованості за основним боргом або часткового її погашення відповідачем, а тому враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку ані первісному, ані новому кредитору не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав.
При цьому, стороною відповідача розрахунок заборгованості за кредитом не спростований, свого розрахунку не наведено, відповідних клопотань про витребування доказів від останніх не надходило, в той час як суд позбавлений права самостійно збирати докази, є підстави для часткового задоволення позовних вимог.
З приводу заявленого клопотання представником відповідача про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, суд зазначає наступне.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18).
У зв'язку з тим, що в задоволенні позовних вимог в частині стягнення відсотків за період з 16.01.2019 року по 27.12.2019 року, пені та комісії відмовлено, суд не вирішує питання про застосування строку позовної давності до цих правовідносин.
Щодо застосування строку позовної давності відносно решти позовних вимог, суд дійшов до такого висновку.
Згідно з ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Представник відповідача просить застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки позивач звернувся до суду після спливу трирічного строку з моменту набуття ним права вимоги, тобто з 27 березня 2017 року.
Поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.
Строк виконання кожного щомісячного зобов'язання, згідно з частиною 3 статті 254 ЦК України, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України).
Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними Верховним Судом України в постанові від 06.11.2013 року у цивільній справі №6-116цс13 та в постанові від 03.06.2015 року у цивільній справі №6-31цс13.
Відповідно до ст.257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст.261 ЦК України).
За змістом цієї норми, початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами кредитного договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватися позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов'язань.
Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц.
Відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, є підставою для відмови в позові. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності.
Заперечуючи проти позову представник відповідача просить суд застосувати строк позовної давності, зазначивши, що позивач набувши право вимоги за кредитним договором 27 березня 2017 року, звернувся до суду з відповідним позовом 03 вересня 2020 року, тобто після спливу строку позовної давності, що є підставою для відмови в позові.
В той же час, суд не може погодитися з такими доводами представника відповідача, виходячи з наступного.
Дійсно позивач набув право вимоги за кредитним договором № R53400515160В від 15 січня 2014 року - 27 березня 2017 року.
Частина друга ст. 516 ЦК України передбачає, що якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Як вже було встановлено, строк дії Кредитного договору визначений до 15 січня 2019 року.
Згідно з п. 4.3 Кредитного договору, кредит повертається, а проценти та комісія сплачуються позичальником 15 числа кожного місяця (дата списання банком платежів) у відповідності до Графіка, який є невід'ємною частиною цього договору (Додаток) та включає в себе суму щомісячних платежів по поверненню кредиту, сплати процентів, комісійних винагород, інших супутніх платежів, розрахунок сукупної вартості кредиту та реальної процентної ставки.
Натомість, матеріали справи не місять жодних належних доказів, згідно яких можливо б було встановити, коли саме відповідачем було здійснено останній платіж по поверненню кредитних коштів, передбачених Графіком повернення споживчого кредиту, що можливо було б підставою для застосування строку позовної давності. При цьому, відповідачем та його представником не заявлялись будь-які клопотання про витребування письмових доказів, в тому числі кредитної справи, первинних документів, виписок по особовим рахункам, як і не надано доказів здійснення відповідачем останніх операції за кредитом, а позивачем в свою чергу такі докази не долучалися.
У зв'язку з наведеним, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні заяви представника відповідача про застосування строків позовної давності з підстав її необґрунтованості.
Крім того, згідно із Положенням про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 18.06.2003 року № 254, ст. 41 Закону України «Про Національний банк України», ч.ч. 1, 2 ст. 68 Закону України «Про банки та банківську діяльність», Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України, затвердженого Постановою правління Національного банку України від 30.12.1998 року № 566, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Виписки з особових рахунків клієнтів є регістрами аналітичного обліку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
При цьому, згідно з частинами першою та шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Між тим, суд вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
За загальними положеннями ЦПК України на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Також слід зазначити, що згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і докази не збирає.
Таким чином, з урахуванням вищенаведеного, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги АТ «Таскомбанк» підлягають частковому задоволенню, з відповідача на користь позивача належить стягнути суму заборгованості за кредитом в розмірі 70 769,51грн., яка складається з: основного боргу за кредитом в розмірі 47 775,72 грн.; простроченого основного боргу за кредитом в розмірі 3 662,31 грн.; відсотків за користування кредитом за період з 27.03.2017року по 15.01.2019 року в розмірі 19 331,48 грн., а в задоволенні іншої частини позовних вимог належить відмовити.
Щодо розподілу між сторонами судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, суд зазначає наступне.
Представник відповідача ОСОБА_1 у відзиві просив стягнути з позивача АТ «Таскомбанк» на користь відповідача витрати на правову допомогу в розмірі 5 000,00 грн.
Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом першим частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Відповідно до ст. 137 ЦПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правової допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат; 3) для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У своїй постанові Верховний Суд КАС від 16 квітня 2020 року у справі № 727/4597/19 зробив висновок про те, що відповідно до положень статті 14 ПК України адвокати здійснюють незалежну професійну діяльність. У свою чергу, Закон №5076-VI не наводить форму та вимоги до документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди) адвокату. Закон №265/95-ВР, Положення №13 та Положення №148 не визначають порядок здійснення розрахунків адвокатом зі своїм клієнтом за готівку, оскільки не поширюються на осіб, що здійснюють незалежну професійну діяльність (пункт 35 цієї постанови). Тобто, аналіз спеціального законодавства, щодо діяльності адвоката, дає право зробити висновок, про те, що законодавством України не встановлено відповідних вимог до розрахункового документа який повинен надати адвокат при сплаті клієнтом послуг, а також не встановлено форму такого документа (п. 36 постанови). Враховуючи наведене та той факт, що відкриття власного рахунку не є обов'язком адвоката, а тому останній може видати клієнту на його вимогу складений в довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо) який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта (п. 37 даної постанови).
Таким чином, якщо стороною має бути документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат.
В той же час, в силу приписів ст. 137, 141 ЦПК України відповідачем та його представником не надано жодних доказів, які б підтверджували факт понесення відповідачем витрат в зазначеному вище розмірі (квитанцій, довідок тощо), як і не надано доказів детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц зробила висновок про те, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування таких витрат одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Враховуючи те, що відповідачем та його представником в передбачені законом строки не подано належних доказів понесених витрат на правничу допомогу, суд на підставі вище викладеного відмовляє відповідачу у відшкодуванні цих витрат.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 4, 81, 82, 141, 142, 259, 263-265, 268, 272, 273, 274-279, 280-282, 354 ЦПК України, суд, -
Позов Акціонерного товариства «Таскомбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Таскомбанк» заборгованість за кредитним договором № R53400515160В від 15 січня 2014 року в розмірі 70 769,51 грн. (сімдесят тисяч сімсот шістдесят дев'ять грн. 51 коп.),яка складається з: основного боргу за кредитом в розмірі 47 775,72 грн.; простроченого основного боргу за кредитом в розмірі 3 662,31 грн.; відсотків за користування кредитом за період з 27.03.2017 року по 15.01.2019 року в розмірі 19 331,48 грн.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Таскомбанк» судовий збір у розмірі 2 102,00 грн. (дві тисячі сто дві грн. 00 коп.).
В задоволенні іншої частини вимог Акціонерного товариства «Таскомбанк», - відмовити.
Учасники справи:
- позивач: Акціонерне товариство «Таскомбанк», код ЄДРПОУ 09806443, місцезнаходження юридичної особи: 010032, м. Київ, вул. С.Петлюри, буд. 30;
- відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду через Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.
Повне рішення суду складено 26 лютого 2021 року.
Суддя Д. І. Городецький