"13" травня 2010 р.Справа № 18/31-566
Господарський суд Тернопільської області
у складі
Розглянув справу
за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" м. Київ, вул. Щорса, 36-Б
до відповідача Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 АДРЕСА_1
про cтягнення заборгованості в розмірі 3 703,78 грн., з яких: 3 193,83 грн. - дебіторська заборгованість за договором, 327,90 грн. - 3 % річних, 182,05 грн. - інфляційні нарахування.
За участю представників сторін:
позивача: не з'явився
відповідача: не з'явився
Суть справи: Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" звернулося до господарського суду Тернопільської області з позовом до відповідача -фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення заборгованості в розмірі 3 703,78 грн., з яких: 3 193,83 грн. - дебіторська заборгованість за договором, 327,90 грн. - 3 % річних, 182,05 грн. - інфляційні нарахування.
Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що у відповідності до п. 7.2. договору про співробітництво № 19-26/06/06-002, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю "Комерційний банк "Дельта" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 26.06.2006 р., відповідачу був надісланий лист № 2/01-17/1771 від 29.09.2009 р. з повідомленням про припинення вищезазначеного договору та необхідність повернути невикористаний аванс в розмірі 3 193,83 грн. В підтвердження викладеного додає договір про співробітництво № 19-26/06/06-002 від 26.06.2006 р., реєстр авансових платежів, лист № 2/01-17/1771 від 29.09.2009 р., меморіальні ордери № 6 від 06.07.2006 р., № 719813 від 08.08.2006 р., № 749687 від 09.08.2006 р., інші документи, належним чином засвідчені копії яких знаходяться у матеріалах справи.
Крім того, позивач керуючись ст.ст. 66, 67 ГПК України просить вжити суд заходи до забезпечення позову, а саме -тимчасово обмежити право виїзду за кордон відповідача до повного виконання ним грошових зобов'язань.
Із поданням даного клопотання позивачем не обґрунтовано підстав для вжиття запобіжних заходів. Враховуючи п. 3 Роз'яснення Вищого арбітражного суду, від 23.08.1994 р. № 02-5/611 та Інформаційного листа Вищого Господарського суду України № 01-8/2776 від 12.12.2006 р., судом відмовлено у задоволенні вищезазначеного клопотання, через відсутність обґрунтувань підстав для вжиття запобіжних заходів шляхом подання відповідних доказів з урахуванням зазначених вимог, передбачених ст. 33 ГПК України, яким суд, в свою чергу, у відповідності ст. 43 ГПК України повинен надати оцінку.
Представник позивача в судове засідання не прибув, витребувані від позивача документи не представив, хоча про дату, час та місце розгляду справи позивача повідомлено належним чином.
Відповідач письмового відзиву на позов не подав, його представник у судове засідання не прибув, хоча про час і місце слухання справи відповідач був повідомлений належним чином. Ухвали суду від 06.04.2010 р., 22.04.2010 р. були надіслані господарським судом на адресу відповідача, а саме -АДРЕСА_1. Місцезнаходження відповідача за адресою, яка зазначена в позовній заяві підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_2 та довідкою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців серії АД № 319598 виданою станом на 19.04.2010р.
Таким чином, суд розглядає справу згідно вимог статті 75 ГПК України за наявними у справі документами.
Розглянувши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази, суд встановив.
Згідно ст. 1 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
26.06.2006 р. між товариством з обмеженою відповідальністю "Комерційний банк "Дельта", надалі -банк, та приватним підприємцем ОСОБА_2, надалі продавець, був укладений договір про співробітництво № 19-26/06/06-002.
Згідно п. 1 ст. 193 ГК України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.
У відповідності до ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Ч. 3 ст. 180 ГК України передбачено, що при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Відповідно до п. 1.1 сторони погодили предмет договору та обумовили, що з метою просування товарів, які реалізуються у магазинах продавця, та з метою задоволення потреб споживачів, сторони домовились, що продавець буде виписувати кінцевим споживачам товарів рахунки-фактури і резервувати вказані в рахунках-фактури товари на термін не більше 5 (п'ять) днів, а банк буде приймати виписані продавцем рахунки-фактури та додаткові документи для надання кредитів в оплату вартості товарів, вибраних споживачами у продавця, та контролювати надходження коштів в оплату товарів.
Сторони договору визначили наступну технологію реалізації договору у розділі 3. При зверненні споживача з проханням придбати товари на умовах залучення кредиту банку, продавець попереджає споживача про строк резервування замовленого товару, виписує споживачу рахунок-фактуру на повну вартість товару та направляє споживача до співробітника банку для отримання інформації про умови кредитування на придбання товару. На підставі листа-повідомлення банку про видачу споживачу кредиту на придбання товару, списує з авансу, перерахованого для забезпечення розрахунків за придбані споживачами товари в магазині продавця, суму кредиту, що зазначена в листі-повідомленні, та відображає в своєму бухгалтерському обліку списану суму як оплату споживачем вартості товару за рахунок кредиту, отриманого в банку; передає споживачу товар, що оплачується за рахунок кредиту в день отримання листа-повідомлення від банку за умови, що сума кредиту, зазначеного в листі-повідомленні, не перевищує суму залишку авансу.
Сума авансу, погоджена сторонами у п. 7 "Терміни" становить 50 000 грн.
Згідно п. 3.2.4 договору банк повідомляє продавця про своє рішення щодо надання споживачу кредиту на придбання товару не пізніше одного робочого дня з моменту отримання від споживача належним чином оформлених документів шляхом надання позивачу листа-повідомлення про видачу кредиту на оплату вартості товару за формою, яка міститься в додатку № 1 до цього договору.
Так, положення ст. 174 ГК України, а також п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України, якою закріплений принцип свободи договору, передбачають можливість існування змішаного типу договору, тобто такого договору, який опосередковує різнорідні відносини та поєднує умови, котрі чітко не притаманні для певного виду зобов'язання.
Зі змісту договору про співробітництво випливає, що господарські відносини між сторонами щодо виникнення зобов'язань за цим договором обумовлюються виставленням продавцем рахунку-фактури споживачу, та відповідним листом-повідомленням про видачу кредиту на оплату вартості товару, виписаним банком на підставі зазначеного рахунку-фактури продавця, який виписується банком за умови якщо споживачем надано відповідний пакет документів, необхідних для вирішення питання про надання йому кредиту.
На виконання своїх зобов'язань за договором, банком було перераховано відповідачу згідно меморіального ордеру № 6 від 06.07.2006 р. авансовий платіж в розмірі 50 000 грн. Згодом, згідно п. п. 3.2.6., 4.4.4. договору, банком здійснено поповнення суми авансу до розміру, який зазначений в п. 7 "Терміни" цього договору та перераховано відповідачу 42 900 грн. та 11 000 грн. згідно меморіальних ордерів № 719813 та № 749687 від 08.08.2006 р. та 09.08.2006 р.
Згідно поданого позивачем реєстру авансових розрахунків за період з 06.07.2006 р. по 30.11.2006 р. за відповідачем числиться невикористаний аванс в розмірі 3 193,83 грн.
П. п. 7.1., 7.2. договору сторони визначили, що даний договір набирає чинності з моменту його підписання обома сторонами і діє протягом невизначеного строку. Якщо одна із сторін має намір достроково припинити дію цього договору, сторона повинна письмово повідомити іншу за 30 днів до моменту запланованого розірвання. В цьому випадку після закінчення 30-денного терміну з дати письмового повідомлення вказаний договір вважається достроково розірваним за погодженням сторін.
Тобто, даний пункт договору встановлює порядок дострокового розірвання договору шляхом односторонньої відмови від договору, що не пов'язується з порушенням умов договору.
30.09.2009 р. відповідачу було надіслано лист від 29.09.2009 р. №2/01-17/1771 про те, що по закінченню 30 календарних днів з моменту отримання відповідачем цього листа дія договору про співробітництво № 19-26/06/06-002 від 26.06.2006 р. вважається припиненою згідно ст. 7 вищезазначеного договору. Як доказ відправлення відповідачу -ОСОБА_2 даного листа позивачем долучено до матеріалів справи реєстр поштових відправлень та фіскальний чек.
У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (ч. 3 ст. 651ЦК України).
Враховуючи п. 7.2. договору останній розірваний 30.10.2009 р.
Крім того, цим же листом відповідача повідомлялось про необхідність повернення банку невикористаного авансу в розмірі 3 193,83 грн.
В силу ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами та згідно ст. 11 ЦК України, і являється однією з підстав виникнення зобов'язань. У відповідності до ст. 509 ЦК України, ст. 173 ГК України, в силу господарського зобов'язання, яке виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Відповідно до положень статей 525, 526, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, у встановлений строк (термін) його виконання та вимог цього Кодексу, інших активів цивільного законодавства, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається. Згідно ч. 2 ст. 193 ГК України, кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання (ч.1 ст. 625 ЦК України).
Як вбачається з умов договору, останній не встановлює порядку повернення авансу.
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 653 ЦК України, яка передбачає правові наслідки зміни або розірвання договору, сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
Разом з тим, позивач просить суд стягнути з відповідача, окрім суми неповерненого авансу, згідно ст. 625 ЦК України, 327,90 грн. -3 % річних за весь час користування грошовими коштами та 182,05 грн. -інфляційних нарахувань за період з листопада місяця 2009 р. по лютий 2010 р.
Згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Отже, інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов'язання.
Втім, з обставин справи вбачається, що правовідносини між позивачем і відповідачем виникли не з порушення грошового зобов'язання останнім, а з наслідків застосування розірвання договору.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 34 ГПК України).
Належність доказів -це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини. Належність доказів -це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання. Виходячи зі змісту ст. 32 ГПК України, належними слід визнавати докази, які містять відомості про факти, що входять у предмет доказування у справі, та інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору. Водночас суд не повинен приймати доказів, що не стосуються встановлення обставин у справі.
Частина 2 наведеної статті містить принцип допустимості доказів (засобів доказування). Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги про отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи. Отже, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.
Згідно вимог ст. ст. 32, 33 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Враховуючи вищенаведене, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають до задоволення.
У відповідності до вимог ст. ст. 44 -49 ГПК України, витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно -технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача.
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 1, 2, 4, 12, 22, 32, 33, 43, 49, 75, 82-85 ГПК України, господарський суд
В позові відмовити.
Сторони вправі подати апеляційну скаргу, а прокурор внести апеляційне подання на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили протягом десяти днів з дня його підписання -"14" травня 2010 р., через місцевий господарський суд.
Суддя