16 лютого 2021 року м. Тернопіль Справа № 921/685/20
Господарський суд Тернопільської області
у складі судді Андрусик Н.О.
розглянув справу
за позовом: фізичної особи-підприємця Триньки Руслани Володимирівни, с.Лосятин Кременецького району Тернопільської області
до відповідача: Почаївської міської ради, м.Почаїв Тернопільської області
про стягнення 113179,90грн
за участю представників:
позивача: Шмайхель А.К., адвокат, ордер №1008338 від 22.07.2020;
відповідача: Гуцалюк А.Р., адвокат, ордер №1010814 серія ВО від 26.11.2020;
В порядку ст.ст.8, 222 Господарського процесуального кодексу України судом здійснювалося повне фіксування судового процесу технічними засобами.
Зміст позовних вимог, позиція позивача.
Фізична особа-підприємець Тринька Руслана Володимирівна, с.Лосятин Кременецького району Тернопільської області звернулася 27.10.2020 (згідно відтиску штампу вхідної кореспонденції суду за вх.№795) до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Почаївської міської ради, м.Почаїв Тернопільської області, про стягнення 63179,90грн завданих збитків (упущеної вигоди) та 50000грн моральної шкоди, всього - 113179,90грн, спричинених прийняттям відповідачем рішень №131 від 08.08.2019 та №2460 від 24.06.2020 “Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФО-П Токар І.Г.”, на підставі яких підприємець був позбавлений можливості здійснювати підприємницьку діяльність впродовж року у торговому кіоску, розміщеному по вул.Возз'єднання у м.Почаїв Тернопільської області (місце №10), адже на підставі рішень міської ради дозвіл на розміщення тимчасової споруди за даною адресою надано іншому суб'єкту господарювання.
Позивач вказує, що зазначені рішення Почаївської міської ради в судовому порядку визнані протиправними та скасовані (рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 25.02.2020 у справі №500/2946/19, від 27.10.2020 у справі №500/2144/20).
Сума завданих збитків у вигляді упущеної вигоди складає зокрема, розмір неодержаного нею доходу за весь період припинення підприємницької діяльності на даній торговій точці.
Щодо наявності складу цивільного правопорушення позивачем зазначено, що рішенням адміністративного суду від 25.02.2020, котре набрало законної сили визнано протиправним та скасовано рішення відповідача №131; шкідливим результатом цього рішення є факт фізичного захоплення збудованого позивачем торгового кіоску іншим підприємцем. Оскільки даний торгівельний кіоск встановлений за кошти позивача, втім останній позбавлений можливості здійснювати в ньому торгівельну діяльність та отримувати прибутки, відповідно вважає, що такі наслідки знаходяться в причинному зв'язку між завданою шкодою та протиправним рішенням відповідача.
Щодо заперечень міської ради в частині вимог про стягнення моральної шкоди позивач просив суд врахувати факт погіршення стану здоров'я ОСОБА_1 та перебування її на стаціонарному лікуванні в медичному закладі з 28.11.2019 по 09.12.2019 та з 06.02.2020 по 17.02.2020, що підтверджується копіями виписок із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого.
Заперечення відповідача.
Відповідач згідно поданого відзиву на позов без номеру від 26.11.2020 (вх.№8703 від 27.11.2020) та його представник у судових засіданнях позовні вимоги заперечив. Зазначає, що вимоги про стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди позивачем є недоведеними документально, адже розрахунок суми шкоди здійснено на власних припущеннях про ймовірність отримання нею доходу, що не може бути підставою для задоволення позовних вимог у цій частині позову. Також відповідач вважає недоведеним факт спричинення позивачу моральної шкоди в сумі 50 000грн, оскільки виписки з медичної карти амбулаторного хворого не підтверджують зв'язку між перебуванням позивачки на лікуванні із прийняттям відповідачем рішень № 131 та № 2460, тобто що прийняття міською радою відповідних рішень стали наслідком погіршення її стану здоров'я. З цього приводу посилається на судову практику, а саме постанову Верховного Суду від 04.04.2018 у справі №339/169/16-а.
Процесуальні дії суду у справі.
Ухвалою суду від 02.11.2020 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання на 03.12.2020, котре у зв'язку з неявкою представника відповідача, відкладалося на 21.12.2020;
Ухвалою від 21.12.2020 підготовче засідання відкладалося на 05.01.2021 з метою надання можливості позивачу надати суду додаткові докази на підтвердження незаконності рішення міської ради №2460 від 24.06.2020.
Ухвалою суду від 21.12.2020 строк підготовчого провадження було продовжено на 30 днів.
Ухвалою від 05.01.2021 судом закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті в судовому засіданні на 28.01.2021, в якому оголошувалася перерва до 16.02.2021.
В судовому засіданні представники сторін підтримали доводи та заперечення, наведені у підготовчому провадженні.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.233 ГПК України, суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду.
Рішення приймаються в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу. Після виходу з нарадчої кімнати, відповідно до ст.240 ГПК України, у судовому засіданні 16.02.2021 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Фактичні обставини справи, встановлені судом.
Відповідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с.48) ОСОБА_1 зареєстрована як фізична особа-підприємець 09.11.2006 і з 2009 року здійснює дрібнороздрібну торгівлю по вул.Возз'єднання в м.Почаїв Кременецького району Тернопільської області.
Рішенням виконавчого комітету Почаївської міської ради № 68 від 03.05.2018 затверджено схеми розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності в м. Почаїв по вул. Возз'єднання. Рішенням Виконавчого коміттету Почаївської міської ради від 12.06.2018 погоджено естетичний вигляд та зовнішні форми тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності в м.Почаїв по вул.Возз'єднання.
Рішенням Виконавчого комітету Почаївської міської ради №120 від 13.07.2018 «Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП Триньці Руслані Володимирівні» позивачу надано дозвіл на користування об'єктом благоустрою, площею 5 м2 для розміщення тимчасової споруди з метою провадження підприємницької діяльності в АДРЕСА_1 , у видовій точці №3 згідно ситуаційної схеми розміщення тимчасових споруд в м.Почаїв, на місці №10 відповідно до схеми розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності. Даним рішенням позивача було зобов'язано: укласти договір з балансоутримувачем (Почаївським комбінатом комунальних підприємств) щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою; виготовити паспорт прив'язки тимчасової споруди; встановити тимчасову споруду згідно паспорту прив'язки.
01.08.2018 ОСОБА_1 укладено з Почаївським комбінатом комунальних підприємств (балансоутримувачем вказаного об'єкта благоустрою) типовий договір №2 щодо пайової участі в користуванні об'єктом благоустрою, строк дії якого встановлено до 31.07.2019 (п.4.2 договору); в подальшому термін дії договору продовжено в судовому порядку до 31.07.2020 (рішення господарського суду Тернопільської області від 23.07.2020 у справі №921/133/20).
Позивачем виготовлено Паспорт прив'язки тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності від 19.09.2018 (реєстраційний номер 5) із строком дії до 31.07.2019, котрий продовжено до 21.07.2020.
Як зазначено позивачем і це не заперечується відповідачем у справі, після виготовлення Паспорта прив'язки тимчасової споруди, згідно схеми розміщення тимчасових споруд за власні кошти нею встановлено тимчасову споруду (кіоск) для здійснення підприємницької діяльності.
13.06.2019 Голова спілки підприємців «Почаївський ринок» Рудський С.Л. звернувся до Почаївської міської ради із заявою №614 про вирішення Виконавчим комітетом Почаївської міської ради питання про повернення торгового місця №10 громадянці ОСОБА_2 . Дана заява розглядалася на засіданні виконавчого комітету 03 липня 2019 року; рішення не було прийнято у зв'язку з необхідністю вивчення даного питання.
04.07. 2019 громадянка ОСОБА_2 звернулася до Почаївської міської ради про повернення їй торгового місця за №10. Дана заява була розглянута Виконавчим комітетом Почаївської міської ради за участю Триньки Р.В. та ОСОБА_2 та з урахуванням заяви голови спілки підприємців "Почаївський ринок", котра підписана членами спілки підприємців, прийнято рішення №131 від 08 серпня 2019 року про надання дозволу ФОП Токар І.Г. на розміщення тимчасової споруди площею 5 м2, на території об'єкта благоустрою з метою провадження підприємницької діяльності в АДРЕСА_1 , у видовій точці №3 згідно ситуаційної схеми розміщення тимчасових споруд в м.Почаїв, на місці №10. Також даним рішенням визнано таким, що втратило чинність рішення Виконавчого комітету Почаївської міської ради №120 від 13.07.2018 "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП Триньці Руслані Володимирівні".
На підставі рішення Виконавчого комітету Почаївської міської ради №131 від 08.08.2019 між ФОП Токар І.Г. та Почаївським комбінатом комунальних підприємств укладено типовий договір від 01.09.2019 про пайову участь в користуванні тим же об'єктом благоустрою, що із позивачем, із терміном дії до 31.08.2020.
Рішенням господарського суду Тернопільської області у справі №921/133/20 за позовом ФОП Триньки Р.В. до Почаївського комбінату комунальних підприємств (відповідач №1) та ФОП Токар І. Г. (відповідач №2) позов задоволено; визнано типовий договір № 2 щодо пайової участі між ОСОБА_1 та Почаївським комбінатом комунальних підприємств продовженим автоматично (пролонгованим) на той же строк (до 31.07.2020) і на тих самих умовах. Визнано недійсним типовий договір щодо пайової участі в користуванні об'єктом благоустрою, укладений 01.09.2019 між Почаївським комбінатом комунальних підприємств та ОСОБА_2 .
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 25.02.2020 року у справі № №500/2946/19 задоволено позов ФОП Триньки Р. В. до Почаївської міської ради, ОСОБА_2 та визнано протиправним і скасовано рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради № 131 від 08 серпня 2019 року “Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою фізичній особі підприємцю - Токар І.Г.”.
Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 25.02.2020 року у справі №500/2946/19 станом на 23.07.2020 року набрало законної сили і ніким не скасовано.
Даним рішенням, серед іншого, встановлено що:
- ФОП Тринька Р.В. виконала усі обов'язки, покладені на неї рішенням виконавчого комітету Почаївської міської ради № 120 від 13.07.2018, зокрема за власні кошти встановила тимчасову споруду (кіоск) на визначеному об'єкті благоустрою;
- будь яких повідомлень про зміну, припинення чи розірвання типового договору № 2 від 01.08.2018 року щодо пайової участі в користуванні об'єктом благоустрою на адресу позивача від Почаївського КПП не надходило. Тому типовий договір № 2 від 01.08.2018 року був автоматично продовжений (пролонгований) до 31.07.2020 року;
- на час прийняття виконавчим комітетом Почаївської міської ради рішення № 131 від 08 серпня 2019 року “Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою фізичній особі - ОСОБА_2 ”, та на момент вирішення адміністративного спору ОСОБА_2 не підтвердила документально обставин того, що саме вона понесла фінансові витрати на виготовлення проектної документації та на зведення тимчасової споруди, а також того, що позивачка нібито заволоділа кіоском зловживаючи її довірою.
Дані обставини, в силу приписів частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, не потребують повторного доказування при розгляді даного господарського спору.
В подальшому, 24.06.2020 року Почаївською міською радою прийнято рішення за №2460 «Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП Токар І.Г.», на підставі якого ОСОБА_2 надано дозвіл на користування об'єктом благоустрою для розміщення тимчасової споруди з метою провадження підприємницької діяльності в м.Почаїв по вул.Возз'єднання у видовій точці №3 згідно ситуаційної схеми розміщення тимчасових споруд в м.Почаїв, на місці №10 відповідно до схеми розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності в Почаїв. Даним рішенням визнано таким, що втратило чинність рішення Виконавчого комітету Почаївської міської ради №120 від 13.07.2018 «Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП Триньці Руслані Володимирівні».
Законність прийняття рішення №2460 від 24.06.2020 було предметом розгляду в адміністративному суді.
Так, адміністративним судом у справі №500/2144/20 встановлено, що позбавлення позивача дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою відповідачем вже мало місце шляхом прийняття аналогічного за змістом рішення №131 від 08.08.2019, котре визнано незаконним та скасовано рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 25.02.2020 у справі №500/2946/20.
За результатами розгляду адміністративного позову ОСОБА_1 , рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 27.10.2020 у справі №500/2144/20, яке набрало законної сили 17.12.2020, визнано протиправним та скасовано рішення Почаївської міської ради №2460 від 24.06.2020. При ухваленні даного рішення адміністративний суд виходив з того, що оскаржуваним рішенням органом місцевого самоврядування скасовано своє попереднє рішення №120 від 13.07.2018, на підставі якого виникли правовідносини, в силу яких позивачем набуто відповідні права; рішення прийнято органом місцевого самоврядування без будь яких для того правових підстав, що свідчить про невідповідність рішення суб'єкта владних повноважень критеріям правомірності.
Позивач, посилаючись на незаконність прийняття Почаївською міською радою рішень №131 від 08.08.2019 та №2460 від 24.06.2020 “Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП Токар І.Г.”, внаслідок яких її позбавлено можливості здійснювати торгівлю в даному кіоску по вул.Возз'єднання у м.Почаїв Тернопільської області (місце №10), просить стягнути з міської ради як винної особи, суму неотриманих нею доходів від реалізації товарів за період з 08.08.2019 по 08.08.2020, що становить 63179,90грн збитків.
На обґрунтування заявленої суми збитків позивачем зазначено, що у її користуванні знаходяться три кіоски по АДРЕСА_1 , в одному з яких (під номером 16) здійснює торгівлю чоловік позивачки, а доходи декларує він особисто. В двох інших кіосках (№ 9 та № 10) торгівлю здійснювала позивачка. За період з 01.01.2019 по 08.08.2019 нею задекларовано в органах податкової служби дохід, отриманий від здійснення підприємницької діяльності у торгівельному кіоску № НОМЕР_1 в розмірі 31590,00грн. Починаючи з 08.08.2019 підприємницьку діяльність позивач здійснює лише в кіоску №9.
Таким чином, провівши відповідні розрахунки позивачем визначено середньомісячний дохід з торгівельного кіоску № НОМЕР_1 в розмірі 4512,85грн шляхом ділення сукупного доходу від здійснення підприємницької діяльності у кіоску № НОМЕР_1 за сім місяців 2019 року (31590,00ч7). Розмір неотриманого доходу (упущеної вигоди) від торгівлі за період з 08 серпня 2019 року по 08 жовтня 2020 року (14 місяців) визначено в сумі 63179,90грн (4512,85грн х 14міс.), додатково долучивши копії з Книги про отримані доходи за січень-серпень 2019 рр. (а.с.15-23).
Крім того, посилаючись на протиправність прийнятих міською радою рішень позивач вказує, що їй завдано моральної шкоди в розмірі 50000грн. При цьому зазначено, що вона не мала можливості протягом дванадцяти місяців використовувати власний торгівельний кіоск № НОМЕР_1 для здійснення підприємницької діяльності, що позбавило можливості реалізації власних потреб, звичок та бажань; їй довелося пережити немало моральних переживань, зумовлених необхідністю захисту своїх прав в судовому порядку; вона постійно зазнавала душевних страждань внаслідок конфліктних ситуацій з ФОП ОСОБА_2 , яка використовуючи протиправні рішення відповідача, здійснювала моральний тиск на позивачку та її рідних, звертаючись до правоохоронних органів та інших контролюючих органів зі скаргами різного характеру, поширювала про позивача неправдиві чутки про заволодіння позивачкою спірним кіоском. Позивач наголошує на тому, що зазначені обставини потягли за собою вимушені зміни у її житті, додаткові зусилля для організації життя, порушення нормальних життєвих зв'язків, зміни звичного способу життя, а також спричинили значне погіршення стану здоров'я, що вимагало стаціонарного лікування в медустанові та, необхідність на період лікування - найму продавця для здійснення торгівлі в кіоску № 9.
В обґрунтування розміру заявлених позовних вимог позивачем долучено:
1) довідку Кременецького управління Головного управління ДПС у Тернопільській області №1793/10-3/19-00-52-05 від 30.07.2020, згідно якої вбачається, що ОСОБА_1 перебуває на обліку по спрощеній системі оподаткування, обліку та звітності. Згідно поданої нею податкової декларації платника єдиного податку за 2019 рік обсяг доходу склав 122400,00грн;
2) Витяг з Книги обліку доходів за січень-серпень 2019 року, згідно відомостей якого дохід від здійснення підприємницької діяльності у торговому кіоску №10 становив 4680грн у лютому 2019 року, 5020грн у березні 2019 року, 4820грн - квітні 2019 року, 5630грн - травні 2019 року, 5460,00грн - червні 2019 року, 5980,00грн - липні 2019 року;
3) копії матеріалів про адміністративне правопорушення, з яких вбачається, що 14.11.2019 ОСОБА_2 звернулася із заявою-повідомленням до Кременецького ВП ГУНП в Тернопільській області щодо конфлікту із ОСОБА_1 з приводу користування торговельним кіоском (ВП № 4770 від 14.11.2019). Ткож 15.11.2019 до Кременецького відділу поліції звернулася ОСОБА_1 щодо конфлікту, який виник з ОСОБА_2 стосовно користування МАФом. За результатами проведеної перевірки правоохоронними органами виявлено в діях ОСОБА_1 склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст.186 КУпАП, про що складено Протокол про адміністративне правопорушення. Даний протокол передано на розгляд адміністративній комісії при Виконавчому комітеті Лосятинської сільської ради Кременецького району, якою встановлено, що ОСОБА_1 є законним користувачем спірної тимчасової споруди, користується нею на підставі дозвільних документів, відтак, з огляду на відсутність в діях позивачки складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст.186 КУпАП, адміністративну справу щодо ОСОБА_1 закрито (Постанова №2 від 16.12.2019 про закриття адміністративної справи);
4) Виписки від 09.12.2019 та 17.02.2020 із медичної карти стаціонарного хворого про перебування ОСОБА_1 на стаціонарному лікуванні у Кременецькій районній лікарні з 28.11.2019 по 09.12.2019 з діагнозом - післяопераційний гіпотиреоз (правобічна гемітіреоідектомія з приводу папілярного раку щитоподібної залози 2015р.) важка форма в стадії медикаментозної субкомпенсації; Виписку з медичної карти стаціонарного хворого №02202 про перебування ОСОБА_1 , інваліда III-ї групи та стаціонарному лікуванні в Тернопільській університетській лікарні з 06.02.2020 по 17.02.2020 з подібним діагнозом захворювання.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд при ухвалені рішення.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними свої повноважень.
Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності.
В статті 22 ЦК України визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Згідно зі статтею 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
За змістом частини 1 статті 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються, зокрема неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною.
Тобто для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність повного складу цивільного правопорушення, а саме: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника. Відсутність хоча б одного елементу складу правопорушення виключає настання відповідальності у вигляді відшкодування збитків.
Відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких створює склад правопорушення, яке є підставою для цивільно-правової відповідальності.
Спір у даній справі виник у зв'язку із завданням позивачу збитків внаслідок прийняття незаконних рішень органом місцевого самоврядування, котрі спричинили обставини припинення здійснення позивачем підприємницької діяльності в одному з торгівельних кіосків та потягнули негативні наслідки у вигляді неотримання нею доходу.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише з вини заподіювача шкоди. Водночас, статтею 1173 ЦК України встановлено, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Для відшкодування шкоди необхідно довести: а) неправомірність поведінки особи; б) наявність шкоди (збитків) та її розмір; в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, який є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди; г) вину заподіювача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. Наявність всіх вищезазначених умов є обов'язковим для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Відсутність будь-якої із зазначених умов виключає настання відповідальності особи (у даному випадку - відповідача), яка полягає у покладенні на неї обов'язку з відшкодування збитків.
Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв'язок, як елемент цивільного правопорушення, виражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода наслідком.
За змістом положень Господарського процесуального кодексу України:
- кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (ч.1 ст.74); кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.ч.3, 4 ст.13); суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.1 ст.14); доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.73).
Обов'язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази повинні бути належними та допустимими.
Чинним законодавством України обов'язок доведення факту наявності порушення відповідача покладено на позивача, наявність та розмір понесених збитків, а також причинно-наслідковий зв'язок між правопорушенням і збитками.
Матеріали справи свідчать, що наявність упущеної вигоди (не отриманого доходу) та її розмір позивач обґрунтовує з посиланням на відомості, зокрема обліку доходів, які ведуться нею особисто та відмічені в журналі про результати здійснення господарської діяльності. Позивач стверджує, що підприємницьку діяльність неможливо було здійснювати у кіоску №10 через незаконні рішення відповідача протягом 14-ти місяців, а саме з 08.08.2019 по 08.10.2020; за результатами підприємницької діяльності протягом січня - липня 2019 року ФОП Тринькою Р.В. отримано дохід від торгівлі в кіоску № 10 в сумі 31590грн, відповідно за розрахунком позивача її середньомісячний прибуток склав 4512,85грн на місяць, а відтак, суму не отриманого прибутку за період протягом якого нею кіоск не використовувався у господарській діяльності (серпень 2019- жовтень 20220) визначено в розмірі 63179,90грн (4512,85грн х 14місяців).
Відповідно до частини 1 статті 142 Господарського кодексу України прибуток (доход) суб'єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань.
При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Упущена вигода - це доход або прибуток, який міг би одержати суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності в разі здійснення зовнішньоекономічної операції і який він не одержав внаслідок дії обставин, що не залежать від нього, якщо розмір його передбачуваного доходу або прибутку можна обґрунтувати.
Таким чином, пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані у разі, якби право позивача не було порушене. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які б могли бути реально отримані у разі належного виконання зобов'язання; теоретичне обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення.
Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18.05.2016 у справі №6-237цс16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №750/8676/15-ц (провадження №14-79цс18).
З урахуванням викладеного, оскільки упущена вигода, яка входить до складу збитків, що є предметом у даній справі, є неотриманим доходом, то суд має встановити чи доведено позивачкою те, що вона могла і повинна була отримати відповідні доходи у визначеному нею розмірі та у визначеному нею періоді.
Як зазначалося вище, за загальним правилом обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Обов'язок доказування тих або інших обставин справи визначається предметом спору.
Однак, позивачем всупереч наведеним вище нормам закону не обґрунтовано та не доведено належними доказами наявність у діях відповідача повного складу цивільного правопорушення, як необхідної умови для стягнення збитків, зокрема розміру завданих збитків.
Та обставина, що позивачем не отримано очікуваного прибутку в наступному 2020 році, в сумі, яка нею отримана у 2019 році за даними журналу доходів, не може достеменно підтверджувати того факту, що саме через неправомірні дії відповідача підприємцем Тринькою Р.В не було отриманого бажаного для себе результату.
Відповідно до ст.ст.42, 44 Господарського кодексу України, підприємництво - це самостійна, ініціативна систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Підприємництво здійснюється, зокрема, на основі принципів комерційного розрахунку та власного комерційного ризику.
Отже, у разі здійснення підприємницької діяльності особа має усвідомлювати, що така господарська діяльність здійснюється нею на власний ризик, особа має здійснювати власний комерційний розрахунок щодо наслідків здійснення відповідних дій, самостійно розраховувати ризики настання несприятливих наслідків в результаті тих чи інших її дій та самостійно приймати рішення про вчинення чи утримання від таких дій. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 910/15484/17, а також у постановах Верховного Суду від 13.11.2018 у справі № 910/2376/18, від 06.06.2018 у справі № 902/306/16, від 06.03.2019 у справі № 905/1851/17.
Тобто розмітивши торгівельний кіоск № НОМЕР_1 для здійснення господарської діяльності, позивач тим самим взяв на себе можливі ризики такої діяльності, в тому числі пов'язані із відсутністю прибутку з тих чи інших причин.
Наявні у справі докази не спростовують факту обізнаності позивача про ймовірність його конфлікту з іншим підприємцем - Токар І.Г. щодо користування кіоском №10.
Суд звертає увагу, що в період з 12.03.2020 року по 11.05.2020 року в Україні було впроваджені посилені карантинні заходи з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 згідно постанови Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 року “Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2”, котрі виразилися в закритті та припиненні діяльності багатьох закладів обслуговування населення. Так, згідно підпункту 3 пункту 2 постанови № 211 до 11.05.2020 було заборонено роботу суб'єктів господарювання, яка передбачає приймання відвідувачів, зокрема закладів громадського харчування (ресторанів, кафе тощо), торговельно-розважальних центрів, інших закладів розважальної діяльності, фітнес-центрів, закладів культури, торговельного і побутового обслуговування населення. Лише з 11.05.2020 закладам торговельного та побутового обслуговування населення дозволено здійснювати торгівлю товарами непродовольчого позамагазинного роздробу в пунктах некапітальної забудови - кіоски, ларки, намети тощо та засобах пересувної мережі - автокрамниці, автокафе тощо.
Таким чином, посилання позивача на реальність отримання нею доходу в 2020 році в тому ж розмірі, що отримано нею в 2019 році у вказані періоди не відповідають тим реальним обставинам, що існували в державі в цілому впродовж 2020 року, та які унеможливили провадження господарської діяльності в звичному режимі, і які теж зачіпали розпорядок роботи в торгівельному кіоску № 9 та № 16 позивача.
Так, на думку суду не можуть вважатися належними доказами отримання позивачем доходів відомості, що містяться в її особистих записах, оскільки такі містять суми отриманої виручки від продажу товарів; позивачем не доведено розміру доходу при здійсненні господарської діяльності з продажу товарів в кіоску № 10 за період з 08.08.2019 по 08.10.2020, тоді як саме цей показник, виходячи із змісту частин 2 та 3 статті 22 ЦК України, міг бути покладений в основу розрахунку позивача. У Книзі (журналі доходів) зафіксовано лише суму загального оподаткованого доходу згідно податкової декларації за 2019 рік.
Суд враховує, що вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, позивач повинен довести, що за звичайних обставин він мав реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. При цьому важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - наслідком такої протиправної поведінки.
Так, судовими рішеннями від 25.02.2020, від 27.10.2020 у адміністративних справах №500/2946/19, №500/2144/20 встановлено факт неправомірності рішень №2460 від 24.06.2020, №131 від 08.08.2019, якими Почаївська міська рада скасувала дозвіл, наданий ОСОБА_1 , на розміщення торгівельного кіоску №10 (рішення №120 від 13.07.2018. Обставини, встановлені судом у вказаних адміністративних справах мають преюдиційне значення для розгляду даної справи.
Водночас, виходячи з предмету спору у даній справі (стягнення упущеної вигоди), позивач повинен був довести факт спричинення збитків, обґрунтувати їх розмір, довести безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та заподіянням збитків і розмір відшкодування.
Втім, наведені обставини у їх сукупності свідчать про не доведеність позивачем реальної можливості одержання доходів від підприємницької діяльності з торгівлі непродовольчими товарами у період з 08.08.2019 по 08.10.2020, у разі, якщо б відповідач не прийняв рішень № 131 та 2460.
Оскільки позивачем не доведено причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою відповідача та понесеними позивачем збитками у вигляді неодержаного прибутку у визначеному ним розмірі, з поданих доказів судом не встановлено повного складу правопорушення, необхідного для застосування такої міри цивільно-правової відповідальності як стягнення збитків, позовні вимоги позивача щодо стягнення збитків у розмірі 63179,90грн як сума очікуваного доходу (прибутку), який останній мав би реально отримати в заявленому періоді є необґрунтованими, не доведеними документально, відтак, такими, що не підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то суд виходить з такого.
Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно з пунктом 3 постанови пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів (п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України); приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України).
Отже, моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Відшкодування моральної шкоди є мірою відповідальності за порушення як особистих прав, так і майнових інтересів юридичної та фізичної осіб.
Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду встановлені ст. 1167 Цивільного кодексу України, згідно ч.1 якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується.
Водночас слід враховувати, що порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
На підтвердження доводів щодо розміру заподіяної позивачу моральної шкоди до позову долучено дві Виписки із медичної карти амбулаторного хворого, з яких вбачається, що ОСОБА_1 перебувала на амбулаторному лікуванні в Кременецькій районній лікарні (28.11.2019-09.12.2019) та Тернопільській університетській лікарні Тернопільської обласної ради (06.02.2020-17.02.2020), за її зверненням, оскільки вважає себе хворою гупотіреозом протягом 5 останніх років (після перенесеної в грудні 2015 року тиреоідектомії з приводу папілярного раку щитоподібної залози, є інвалідом ІІІ групи, постійно отримує гормонотерапію. Тобто відповідний діагноз (післяопераційний гіпотиреоз) позивачці поставлено внаслідок захворювання, котре встановлено у 2015 році, тобто задовго до подій, на які посилається позивач. Погіршення її стану здоров'я саме внаслідок прийняття відповідачем незаконних рішень з даних виписок не вбачається.
Протиправні дії та звернення до правоохоронних органів, інших контролюючих органів були спричинені не поведінкою Почаївської міської ради, а поведінкою ФОП Токар І.Г., що вбачається з заяви від 14.11.2019, довідки Кременецького ВП ГУНП в Тернопільській області від 25.11.2019, протоколу від 04.12.2019 (а.с.25-27).
Позивачем не надано, а матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження факту порушення ОСОБА_3 нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, настання негативних наслідків, як і доказів того, що відповідачем вчинялися певні дії, прямо або опосередковано спрямовані на приниження ділової репутації позивача і що такі негативні емоції досягли рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду.
Посилання на існування душевних страждань внаслідок конфліктних ситуацій та здійснення морального тиску на підприємця та її родичів, як і поширення неправдивих чуток щодо заволодіння торговим кіоском теж стосуються підприємця ОСОБА_2 , котра не є відповідачем у даній справі.
Відповідно до ст.ст.73, 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст.76 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Виходячи з вищенаведеного, керуючись принципом справедливості та розумності, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог позивача про відшкодування моральної шкоди.
Водночас, ухвалюючи дане рішення судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, зокрема, викладену у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України», де Суд зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У справі «Трофимчук проти України» № 4241/03 від 28.10.2010 Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід.
Таким чином, питання чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
У даній справі судом надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному розумінні.
Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Відповідно до ч.2 ст.86 ГПК України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У матеріалах справи відсутні та позивачем не було надано суду будь-яких належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт спричинення позивачу моральної шкоди, а також доказів на підтвердження причинно-наслідкового зв'язку між заподіяною позивачеві моральною шкодою, погіршенням стану здоров'я позивача та протиправними діями відповідача, як складової цивільно-правової відповідальності.
Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд доходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Розподіл судових витрат.
Судові витрати, що складаються із сплаченого позивачем судового збору в розмірі 2102,00грн, а також витрати ФОП Триньки Р.В. на професійну правничу допомогу в розмірі 6750,00грн, згідно приписів ст.129 ГПК України, покладаються на позивача у справі.
Керуючись ст.ст.4, 11, 42, 46, 47, 73, 74, 76-79, 91, 123, 129, 219, 220, 222, 236, 238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
В задоволенні позовних вимог - відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Судове рішення складено та підписано 05.03.2021.
Суддя Н.О. Андрусик