03 березня 2021 рокуЛьвівСправа № 500/3900/20 пров. № А/857/3629/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ільчишин Н.В.,
суддів Коваля Р.Й., Довгополова О.М.,
розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 січня 2021 року (головуючого судді Баранюка А.З. ухвалене у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в м. Тернопіль) у справі № 500/3900/20 за позовом ОСОБА_1 до Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Тернопільський районний відділ державної виконавчої служби Південно-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) про визнання протиправними та скасування постанов, -
ОСОБА_1 01.12.2020 звернувся в суд з позовом до Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) судом залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Тернопільський районний відділ державної виконавчої служби Південно-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) в якому просить визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця від 05.11.2015 ВП №43983945 про стягнення виконавчого збору, визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця від 12.12.2018 ВП №57895914 про відкриття виконавчого провадження.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 січня 2021 року задоволено позов повністю.
Не погодившись з прийнятим рішенням Тернопільський міський відділ державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) оскаржив його в апеляційному порядку та просить скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову, апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно статті 311 КАС України розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що постановою державного виконавця Першого відділу державної виконавчої служби Тернопільського міського управління юстиції від 15.07.2014 відкрито виконавче провадження №43983945 з виконання виконавчого листа №607/17935/13-ц виданого 23.05.2014 Тернопільським міськрайонним судом про стягнення солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», в особі Тернопільської обласної дирекції «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором №014/09-05/1354/05 від 04.11.2005 в розмірі 218635 доларів США 50 центів, що еквівалентно 174753,56 грн та понесені судові витрати в сумі 3654,00 грн.
05.11.2015 державним виконавцем винесено постанову №43983945 про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 175120,75 грн.
12.12.2018 головним державним виконавцем Тернопільського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області винесено постанову №57895914 про відкриття виконавчого провадження з виконання постанови №43983945 від 12.12.2018 Першого відділу державної виконавчої служби Тернопільського міського управління юстиції про стягнення з ОСОБА_1 в користь держави виконавчого збору у розмірі 175120,75 грн.
12.12.2018, в межах виконавчого провадження №57895914, головним державним виконавцем Тернопільського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області винесено постанову про арешт майна боржника, що належить ОСОБА_1 та сформовано і надіслано запит державного виконавця №50592 до управління Держпраці у Тернопільській області, Головного управління Держпродспоживслужби в Тернопільській області, відділ Держгеокадастру у місті Тернополі та ТзОВ «Міське бюро технічної інвентаризації».
29.11.2017 головним державним виконавцем Тернопільського районного відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Тернопільській області винесено постанову №43983945 про повернення виконавчого документа стягувачу згідно п.9 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження».
За результатами перевірки зведеного виконавчого провадження №43983945, постановою від 17.12.2018 №28, дії головного державного виконавця з винесення постанови від 29.11.2017 про повернення виконавчого документа стягувачу згідно п.9 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження» визнано вчиненими із порушенням Закону України «Про виконавче провадження»; постанову головного державного виконавця №43983945 від 29.11.2017 про повернення виконавчого документа стягувачу скасовано; зобов'язано головного державного виконавця відновити виконавче провадження №43983945, та вжити заходів, щодо усунення порушень у відповідності до чинного законодавства в строк до 20.12.2018.
20.12.2018 головним державним виконавцем Тернопільського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області винесено постанову №43983945 про відновлення виконавчого провадження
28.01.2019 головним державним виконавцем Тернопільського районного відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Тернопільській області винесено постанову №57895914 про передачу виконавчого провадження, якою передано постанову №43983945 від 05.11.2015 до Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області.
Постановою старшого державного виконавця Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області від 14.02.2019 прийнято виконавче провадження №57895914 з примусового виконання постанови №43983945 виданої 05.11.2015.
20.03.2019 головний державний виконавець Тернопільського районного відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Тернопільській області виніс постанову про закінчення виконавчого провадження №43983945.
Постановою від 13.01.2020 старшого державного виконавця Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) прийнято виконавче провадження №57895914 з примусового виконання постанови №43983945 виданої 05.11.2015.
Постановами від 21.05.2020 та 17.08.2020 головним державним виконавця Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) накладено арешт на грошові кошти, що містяться на відкритих рахунках, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів боржника, крім коштів, що містяться на рахунках накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом, що належать ОСОБА_1 .
Не погодившись із постановами №43983945 від 05.11.2015 про стягнення виконавчого збору та №57895914 від 12.12.2018 про відкриття виконавчого провадження про примусове виконання постанови №43983945 від 05.11.2015 позивач звернувся до суду із даним позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що у відповідача не було підстав для винесення постанови про відкриття виконавчого провадження та, відповідно, постанови про стягнення виконавчого збору.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції і надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта, зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII) визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) це - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 3 Закону № 1404-VIII передбачено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
Згідно з частиною 1 статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Частиною 1 статті 13 Закону №1404-VIII встановлено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно - правовими актами.
Відповідно до статті 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом. За примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.
Як визначено пунктом 7 розділу ХІІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №1404-VІІІ, виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Зазначеною нормою Закону №1404-VІІІ вказано на порядок виконання та правового регулювання саме виконавчих дій, а не виконавчого провадження .
З урахуванням пункту 7 розділу ХІІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №1404-VІІІ кожна окрема виконавча дія та відповідно прийнята постанова державного виконавця в межах виконавчого провадження має вчинятися (прийматися) на підставі того нормативно-правового акта, під час дії якого вона була розпочата.
Відповідно до матеріалів справи на момент винесення оскаржуваної постанови від 05.11.2015 ВП №43983945 про стягнення виконавчого збору був чинним Закон України «Про виконавче провадження» 21 квітня 1999 року № 606-XIV (далі - Закон 606-XIV).
Отже діяв Закон України від 21 квітня 1999 року №606-ХІV «Про виконавче провадження» (Закон №606-ХІV), частиною другою статті 25 Закону якого встановлено, що державний виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.
Відповідно до частини 1 статті 27 Закону №606-ХІV у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.
Відповідно до частини 1 статті 28 Закону 606-XIV, у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення, за яким боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавчий збір стягується в розмірі шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - фізичної особи і в розмірі ста двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі виконання рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та виконання боржником рішення після закінчення строку для самостійного його виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.
Виконання виконавчого документа у строк для добровільного виконання чи до відкриття виконавчого провадження є законодавчою підставою, яка звільняє від сплати виконавчого збору, та логіка законодавця у тому, щоб стимулювати боржника до найшвидшого виконання виконавчого документа та настання майнових наслідків, якщо добровільне виконання не відбулося.
За нормами Закону №606-ХІV виконавчий збір державним виконавцем стягнуто не було, а як вбачається із постанови від 05.11.2015 боржнику запропоновано виконати рішення в добровільному порядку без зазначення строку.
Поряд із цим згідно розділу VІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, виконавчий збір стягується на підставі постанови, яка виноситься на стадії розподілу стягнутих з боржника сум або закінчення виконавчого провадження згідно статті 39 Закону в розмірі 10 % від суми, що фактично стягнута, повернута стягувачу.
Отже, підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника сум коштів є здійснення державним виконавцем дій по фактичному стягненню з боржника на користь стягувача зазначених у виконавчому документі сум, та виконавчий збір обраховується лише від розміру фактично стягнутих сум.
При цьому, на момент винесення оскаржуваної постанови від 05.11.2015 ВП №43983945 механізм виплати винагород державному виконавцю та розміри таких винагород визначав Порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2015 р. № 126 (далі - Порядок).
У відповідності до пункту 2 даного Порядку, державний виконавець, який забезпечив фактичне виконання в повному обсязі виконавчого документа майнового характеру, одержує винагороду в розмірі 5 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, але не більше двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за виконавчим документом немайнового характеру, за яким боржником є фізична особа, - в розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та за виконавчим документом немайнового характеру, за яким боржником є юридична особа, - в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Державний виконавець, який забезпечив фактичне виконання в повному обсязі виконавчого документа майнового характеру, під час виконання якого здійснювалася реалізація майна боржника, отримує винагороду в розмірі 5 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, але не більше п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (крім іпотечного майна).
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що обов'язковими умовами стягнення виконавчого збору є:1) фактичне виконання судового рішення; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень.
Апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції, що за своїм змістом виконавчий збір є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення.
Колегія суддів вважає, що з моменту відкриття виконавчого провадження №43983945 відповідно до постанови від 15.07.2014 держаним виконавцем дії, спрямовані на примусове виконання не вчинялися, з боржника не було стягнуто на користь стягувача зазначених у виконавчому документі сум, доказів протилежного не наведено як у апеляційній скарзі так і не подано до суду першої інстанції, постанови про накладення арешту на банківській рахунки позивача вчинені щодо виконання оскаржуваних рішень.
Таким чином, враховуючи встановлені обставини справи та системний аналіз наведених законодавчих норм, колегія суддів дійшла висновку, що у відповідача були відсутні підстави для пред'явлення до виконання оскаржуваної постанови від 05.11.2015 ВП №43983945.
Вказана правова позиція апеляційного суду узгоджується із постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року по справі № 2540/3203/18 та постановах Верховного Суду від 11 листопада 2020 року по справі №814/2315/17, від 21 жовтня 2020 року по справі №805/558/17-а, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.
При цьому суд зазначає, що відповідно до пункту 5 частини 1 статті 3 Закону 1404-VIII, в редакції чинній на момент винесення оскаржуваної постанови від 12.12.2018 ВП №57895914 про відкриття виконавчого провадження, постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору підлягають примусовому виконанню.
Згідно із частиною 1 статті 12 Закону 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.
Оскільки, як зазначалося вище, виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України про що і наголошує апелянт, відповідно для пред'явлення постанови про стягнення виконавчого збору встановлюється тримісячний строк.
Згідно із пунктом 2 частини 4 статті 4 Закону 1404-VIII, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо пропущено встановлений законом строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Як вбачається з матеріалів справи виконавчого провадження №57895914 постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору від 05.11.2015 №43983945 як виконавчий документ була пред'явлена до виконання лише 12.12.2018, тобто після пропуску строку для пред'явлення такого документу до виконання.
При розгляді даної справи суд приймає до уваги посилання третьої особи на правову позицію Верховного Суду висловлену у постанові від 26.08.2020 по справі №360/4369/19 та на те, що постанова про стягнення виконавчого збору з дати її винесення виконується в межах виконавчого провадження, в якому її було винесено.
Поряд із цим суд зазначає, що у відповідності до частини 3 статті 40 Закону 1404-VIII, у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Отже, як вбачається із вищенаведеного, державний виконавець після винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 29.11.2017 №43983945 згідно пункту 9 частини 1 статті 37 Закону 1404-VIII, повинен був винести постанову про стягнення виконавчого збору, та виконати її у порядку, встановленому цим Законом, тобто пред'явити до виконання у тримісячний строк, чого ним зроблено не було.
Суд зазначає, що поновлення в подальшому вказаного виконавчого провадження не спростовує обов'язку державного виконавця щодо винесення та пред'явлення до виконання постанови про стягнення виконавчого збору у разі повернення виконавчого документа стягувачу у визначений законом строк, а тому у відповідача були відсутні підстави для винесення оскаржуваної постанови від 12.12.2018 ВП №57895914.
Посилання скаржника на практику Верховного Суду від 26.08.2020 в справі №360/4369/19, від 28.10.2020 в справі №300/1558/20, постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 16.07.2020 в справі №520/3822/20 є необгрунтованими, оскільки таких висновків суди дійшли за інших фактичних обставин справи.
Враховуючи зазначені вище встановлені обставини справи, норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини та висновки Верховного Суду, колегія суддів вважає правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції, який ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підстав для розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції на підставі статті 139 КАС України у апеляційного суду немає.
Керуючись ст.ст. 287, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) - залишити без задоволення.
Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 січня 2021 року у справі № 500/3900/20 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий суддя Н.В. Ільчишин
Судді Р.Й. Коваль
О.М. Довгополов